Матеріали з рубрики: Література

Літератури боятися — в мистецький ліс не ходити. Розуміти літературу — це не лише читати. Але починати з чогось треба: наприклад, з матеріалів Пусто. Перед тим, як заглиблюватися у напрями, імена письменників та 800-сторінкові романи, пропонуємо визначити, що вам вже відомо.

Published in Інше

Наш земний край — це й досі багате мисливське угіддя
для завзятих браконьєрів — Краси і Пристрасті, які раз по раз прокрадаються
в наші домівки, зазіхаючи на наш спокій

Джон Ґолсуорсі «Сага про Форсайтів»

Можна сказати, що є два маркери геніального письма: або автор здатен вас розсмішити, або здатний так огорнути текстом, що годі вибратися. Іноді письменники роблять це одночасно і ви поневолі (або ж з власної волі, будьмо чесні) переодягаєтесь в шати головних героїв та підіграєте автору. Зі сміхом, слізьми, несправедливістю, завзяттям та іншими земними втіхами, які не дають спати аристократам. Джон Ґолсуорсі огорне вас романом “Сага про Форсайтів” і дозволить приміряти сюртуки та сукні часів вікторіанської доби. Без явних почуттів і драм, але з гомерівським сміхом. А ми розповімо про те, як маленький хлопчик зненавидів своє оточення і отримав за це Нобелівську премію, як кожне покоління знецінює ідеали попереднього та наскільки багатогранною буває ідея про жіноче щастя.

 

Молодий випускник Оксфорду не схвалює філософію власництва і гладить песика

 

Хто автор?

Джон Ґолсуорсі. Англієць із буржуазної родини, де кілька поколінь були юристами, тому замість казок дітям читали римське право. Джон народився зі срібною ложечкою в зубах, а потім взяв биту для крикету та натягнув шкільну форму престижного навчального закладу Герроу. Проте юнак, випускник Оксфорду зі знанями морського права, не хотів зачитувати звіти страхових компаній та займати місце у суді. Джон Ґолуорсі любив писати та не любив вишукані манери і філософію життя своєї родини. Так маленький хлопчик із срібною ложечкою в зубах об'єднався зі спостережливим чоловіком, якому набридла вікторіанська доба з награним шиком та почуттєвою цнотою, і разом вони написали (не)величну  «Сагу про Форсайтів». Саме за цей твір Джон отримав Нобелівську премію з літератури і ненависть родичів, яких зобразив у романі.

 

Джон Ґолсуорсі першим займає свій стілець ліворуч серед рідних, які згодом стануть прототипами його "Саги про Форсайтів"

 

Сага, де немає героїв

Слово «сага» може збити з пантелику тих, хто мав справу з курсом теорії літератури. А для тих щасливців, котрих оминула ця біда, пояснюємо: сага — це віршований або прозовий текст, який містить багато частин і в якому вдосталь героїзму та історичного патосу. Щось на кшталт марвелівських коміксів, але без малюнків і здебільшого про Середньовіччя. 

Джон Ґолсуорсі зумисне вдався до іронії в заголовку, адже в його романі героїв немає. Як і антигероїв.

 

Джон Ґолсуорсі за своєю улюбленою справою - письмом

 

Про що ж тоді роман?

Спочатку про розквіт вікторіанської доби. Про багатство, вишукані прийоми, модні сукні, срібні прибори та награний аристократизм. Центральне місце оповіді займає родина Форсайтів, яка нажила статків та домоглась успіху в Лондоні лише своїми силами. Найстарший серед братів Форсайтів, Джоліон, зараз був би автором кількох мотиваційних книжок про те, як стати мільйонером без зв'язків та стартового капіталу. Втім, на момент розгортання подій в романі, Джоліон — син Пишного Доссета, селянина, який підкорив (ні, не Голівуд) Лондон. Усі його брати й сестри множать між собою статки, заробляють тисячі фунтів, скуповують все просторіші будинки в центрі Лондона та намагаються переплюнути у вишуканості аристократів.  Форсайти крутяться навколо грошей та сімейних пліток наче дзиґи на вічному двигуні. Вони скептично ставляться до мистецтва, кохання та інших сфер життя, які не мають грошової вартости. Проте вікторіанська доба, гроші та успіх — не запорука людського щастя. Вікторіанство закінчується зі смертю королеви Вікторії, а гроші та успіх знецінюються в руках молодшого покоління Форсайтів.

«Молодь утомилася від нас, від наших богів і наших ідеалів»

Почуття та краса стають неофіційними героями роману. Їхній протест незримо нанизує життєві перипетії Форсайтів, які почались і закінчились одним: одруженням за розрахунком. Цей процес за філософією Форсайтів можна перевести в грошовий еквівалент, але чи вартий він анулюваного життєвого щастя? Гм, апогей вікторіанської епохи прокричить, що вартий, і почуття — це дріб'язок, який точить нашу власність. Проте усі ми знаємо, що подумки кожен Форсайт промовить, що «власність і статки не вартують щастя».

Кому читати?

Насамперед журналістам-початківцям, які хочуть навчитися писати об'єктивно та звертати увагу на важливі деталі. Також усім, хто цікавиться фемінізмом та тішиться щораз, коли у романі йдеться про початок жіночої емансипації.

 

Не згинаймося під вітрами!

«Власність! Невже на світі є чоловіки, які дивляться на жінку як на свою власність?»

Говорить один із персонажів роману, а ми відповідаємо, що так, досі є. Одна із провідних ліній твору — це ідея жіночого щастя. Одна героїня знаходить його у Парижі та у внутрішній автономії, а потім у материнстві. Інша — здобуває її шляхом нерозділеного кохання та підтримки митців. А наймолодша з Форсайтів стає уособленням настирливости та хитрости. Щастя персонажок різне, але воно винятково індивідуальне та не має стосунку до чоловіків. Кожна з них стає автономною частинкою того суспільства, яке їм ще не надало волі вибору та розпорядження своїми фінансами. Але кому потрібна та матеріальна власність, коли ти власний над своєю свободою?

«Не згинайтесь на вітрі, серденько. Ми не можемо керувати долею, але ми можемо з нею боротися. Вище голову. Мені випало те саме. Я теж, як і ви, не хотіла відступитись. І я плакала, як плачете ви».

 

Візуальне відтворення родини Форсайтів в однойменному серіалі 2002 року

Ці слова лунають на завершальних сторінках (не)величної саги про власництво, гроші та перемогу краси. Цю пораду дає Джон Ґолсуорсі, який не побоявся піти проти своєї рідні, щоб втілювати мрії. Цю ж пораду ми адресуємо вам: не згинайтесь на вітрі, а тим паче на карантині. Читайте «Сагу про Форсайтів», впізнавайте там своїх близьких і наше суспільство й полюбіть мистецтво та ближніх так, як це не вдалось жодному з персонажів.

Анастасія Рудюк

 

Published in Література

Письменники не мають грошей. Але магічним чином живуть в красивих апартаментах і купують квіти коханцям. Письменники голодні. Але мають кошти на каву і вино (кагор теж підійде). Письменники не видаються. Але чомусь вони – відомі. Словом, щоб бути письменником, треба дружити з Дияволом. Або знати, як обійти капіталістичну систему, заробити гроші мистецтвом і стати відомим. Даємо поради, з яким Чортом укладати угоду кров’ю і як писати, щоб продаватися.

 

Стати адвокатом 

І ні, це не жарт про “успішного адвоката”. Багато класиків світової літератури мали правову освіту та займалися юриспруденцією. Це давало стабільні прибутки і привід лаятися. Система така: 1) вступаєте на факультет юриспруденції, 2) ненавидите життя, 3) вдень працюєте в конторі, 4) вночі пишете тексти і не висипаєтеся, 5) повторюєте цикл, поки не помрете, 6) стаєте відомими посмертно. Успіх і проблеми зі здоров’ям – гарантовані. 

Так працював німецький романтик Ернст Гофман (поки не помер у 46 років). Власне, тому в більшості його творів дія трапляється вночі – “Лускунчик”, “Пригоди в новорічну ніч”, “Нічні оповідання”, “Піщана людина”. Такий часопростір дозволяв письменнику розвивати теми потойбіччя, магії і роздивлятися власні страхи. Попри те, що  творчість Гофмана – предтеча горорів, вона казкова: все завжди закінчується добре. Проте не для самого письменника: зранку він прокидався із синцями під очима і блідий. То була доба романтизму, тому друзі Гофмана думали, що він – вампір (на початку ХІХ століття це було модним). Вони ніколи не бачили, щоб той спав або їв часник.

 

Успішний адвокат №1 (Ернст Гофман)

 

За такою системою працював і Франц Кафка. Якщо Гофман сприймав письменництво, як розраду після важкого дня в конторі, спосіб помріяти про безтямне кохання і розумну дружину (ні першого, ні другого не мав), то у текстах Кафки світ юриспруденції постійно присутній. Проте герої намагаються (як і сам автор) відійти від правової діяльности. Грегор Замза (“Перевтілення”), Йозеф К. (“Процес”), К. (“Замок”) – молоді адвокати, які раптово покидають свою справу: хто перетворившись на комаху, хто ставши обвинуваченим. Втім, думки про юридичну контору постійно з’являються і стають параноїдальними. Кафка часто не спав уночі, щоб писати, а зранку блідим повертався в контору. Проте він їв часник, тому ніхто не боявся, що Франц – вампір.

 

Успішний адвокат №2 (Франц Кафка)

Письменник, який займається юриспруденцією, нагадує перевертня або принцесу Фіону: вдень – успішний адвокат, вночі – митець. 

Мінуси: нещасливе життя, рання смерть.

Плюси: посмертна популярність.

 

Служити дамі серця

У Середньовіччі, щоб стати відомим, багато не треба було (ну, хіба що знати алфавіт). Можна було писати будь-яку вульгарщину і присвячувати це одночасно вельможним дамам і повіям, тільки десь вставляти фрази “Аве Марія!” і просити Бога, щоб інквізиція вас не обезглавила. Середньовіччя – не тільки про релігію, а й про пристрасне кохання і секс. Було три види поетів: релігійні, любовні і гульвіси. Перші оспівували Бога (очевидно). Другі – трубадури –  це переважно бідні лицарі, які складали любовні пісні придворним дамам. Вони отримували хустинку дівчини і потім її перепродували. Або ж чоловіки вельможних дам наймали поетів, щоб ті оспівали красу їхньої дружини, бо самі вже були імпотентами. Є багато віршів трубадурів, які, крім платонічного кохання, розповідають про те, як лицар вилізає з вікна дами зранку (очевидно, вони не ребуси розгадували). Так заробляли трубадури: перепродували хустинки або оспівували придворних дам, щоб мати грошову і тілесну втіху. А ще вони співали ті самі вірші, які призначалися благородним дівицям, повіям, як плату за послуги.

Третій тип середньовічних поетів – ваганти. Це монахи і священники, які були не надто вірянами. Вони покидали обителі релігії і пускалися в розпусту. Оскільки ваганти були письменними і знали латиною Вергілія та Овідія, то скадали схожі вірші і співали їх на площах (власне, це прототип сучасних вуличних музикантів). Крім того, ваганти багато писали про “смерть бога”, щастя поза релігією і буденні речі. Їх замовляли на сільські весілля та народні нерелігійні свята,  такі як масниця, геловін, жнива тощо. Ваганти добре заробляли на власних віршах, але їх часто ловила інквізиція.

Те, що у Середньовіччі всі – бідні, бо королі збирали велику данину – переважно міт, вигаданий марксистською ідеологією. Насправді, люди часто робили “вечірки” і платили гроші за мистецтво трубадурам і вагантам.

Мінуси: чоловік, який помітить, що ви спите з його дружиною, вас вб’є; інквізиція завжди на сторожі. 

Плюси: розгульне і втішне життя, багато грошей.

Писати на замовлення

У ХІХ столітті людські душі здешевіли. Купувати їх було вигідно. З’явилося багато письменників, які за гроші писали на замовлення. Така схема заробітку літературою працювала завжди, але тільки в ХІХ столітті її визнали офіційною. Замовниками були переважно заможні міщани, які хотіли здобути статус дворян. Вони платили письменникам, щоб ті створили анонімний роман про історію аристократичного коріння сім’ї і цим довели високий статус родини. Замовниками також були дворяни, які не мали таланту, але хотіли прославитись. Ці романи не мали ніякої літературної цінности, але добре продавалися. Переважно писали про любовні походеньки графинь. Читати такі романи було так само модно, як зараз слухати Біллі Айліш.

Із написання романів на замовлення почав літературну кар’єру Бальзак. Вивчившись на адвоката (див. пункт 1), і написавши кілька невдалих текстів, юнак вважав себе великим цабе літератури. Проте ніхто не друкував його романи, бо Бальзак був бідним, нахабним і претензійним. Він не хотів займатися юриспруденцією, а тільки писати. Тому довелося на замовлення одного графа створити трагічний роман про його тітку в романтичному стилі. Твір продавався. Друзі графа пронюхали, у чому справа, і собі замовли Бальзака. Врешті, невдовзі він описав цю ситуацію в романі “Шагренева шкіра”. Так письменник відточив навички і назбирав статок, щоб почати незалежну кар’єру. Перший його роман, який вийшов під ім’ям Оноре де Бальзак, а не якогось графа, був “Шуани” (1829 рік). Він не став дуже популярним, але принаймні продавався. Приблизно тоді ж у нього з’явився задум “Людської комедії” – грандіозного проєкту на 100 текстів. Ну, і що далі в ліс, то більше дров.

 

Бальзак, який вважає, що він – велике цабе

 

Традиція написання тексту на замовлення існує й сьогодні. Деякі літературознавці навіть вважають, що вона тільки укріпилася в суспільстві. Причиною тому – сучасна культура досягнення. Мільярдери, які говорять на TED про те, як вони зазнали успіху, блогери з кількома мільйонами підписників та інстаграм-інфлюенсери – всі вони зараз видають книги самодопомоги, порадники та історії успіху. Чи вони пишуть їх самостійно? Радше, ні. Проте, саме ця література наразі найбільше продається. І може, така форма письменства – одна з причин, чому книжковий ринок досі живий.

Писати на замовлення – прибуткова справа всіх часів, бо замовник купує ваш час і талант (курс цієї валюти нині високий). Це хороший спосіб спробувати себе в ролі письменника і вирішити, чи ставати “Бальзаком”. 

Мінуси: відсутність відомости. 

Плюси: хороша заробітна плата.

 

Писати! Писати! Писати!

Англійський письменник середини XVIIІ століття Генрі Філдінг, крім того, що створив теорію сучасного роману, був ще першою людиною в Європі, яка заробляла на життя повноцінно літературою. Він здобув філологічну освіту, тому займався перекладом наукових і художніх праць. А також писав статті в усі журнали – медичні, правові, хроніки і жовту пресу. Філдінг видав десяток романів, які непогано продавалися та кілька збірників жіночих п’єс (на той час в Англії було популярним видавати збірники п’єс для читання, а прошарок суспільства, який найбільше купував книги – жінки середнього класу, тому існував цілий специфічний жанр). День письменника починався за столом перед паперам й закінчувався там само. Зате Філдінг міг собі дозволити прислугу і теплу квартиру. До цієї “революції”, щоб писати, треба було або бути аристократом, або адвокатом (див. пункти 1 і 3). Після Філдінга з’явилася традиція заробляти на життя повністю літературою. Зі щоденників письменників, які саме так робили (Вулф, Гемінґвей, Бірс, Стайн та інші), видно, що цей спосіб приносить найбільше щастя. 

У Генрі Філдінга не було красивих фотографій, тому тут просто якийсь чоловік

Мінуси: багато писати, шантажувати видавців, щоб платили більше за умовлене. 

Плюси: задоволення від роботи, великий доробок.

 

Бути письменником – фінансово небезпечно. Доводиться постійно шукати заробіток: продавати власне мистецтво або самому продаватися. Проте, якщо ми вже знаємо про письменників, які саме так заробляли, то це є свідченням того, що вони робили щось правильно. Або були просто талановитими. Врешті, завжди є найкоротший шлях – бути генієм.

 

Олексій Гаврилюк

Published in Література

Поки ніхто з редакції Пусто не вмер, і нікого не поховали на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій, щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути (це не реклама статтей про Шевченка, але раптом захочеться перечитати), то ми продовжуємо пустувати про мистецтво. У часи, коли “Любов – це натирати одне одного антисептиком” (Грехов), література про чуму має стати такою ж модною, як паніка. Може, читати про смерть і болячки – погана ідея в такий тривожний час, але це хороший спосіб переосмислити коронавірусний гайп. Ще ніхто не написав роман про це імпортне страждання, тож доведеться повернутися в минуле й шукати, чим тоді люди оборонялися (спойлер: антисептиків не було). 

 

Порада №1: стати екзистенціалістом/кою

 

Кажуть, Жан-Поль Сартр був косооким, бо одночасно дивився на де Бовуар та інших коханок (лекцію про ці складні стосунки дивіться тут). У Альбера Камю в очах не двоїлося, тому його запам’ятали не за жінок, а лише за один (плак-плак) роман. В 11 класі “Чума” (“яка не про чуму”) здавалася нудною і довгою і заплутаною і шо-це-в-біса-таке. Особливо, коли від прізвища “Авраменко” вже закочувалися очі. Тому пропронуємо (пере)-(до)-(про)-читати цей роман.

 

Альбер Камю читає новини про коронавірус

“Чума” – це хроніка алжирського міста Орану під час чуми (яка оригінальна назва!). Вона написана міським лікарем Ріє, який намагається не опускати руки й не валятися по підлозі в сльозах (боже, треба сюди вставити той мем про собаку, який сидить в будинку, що палає, й каже “That’s fine”). Навколо нього люди мруть, як мухи, епідемія щодень набирає обертів, старигані рахують час горошинами, і всюди бігають щури. Все стає настільки абсурдним, що варте української новинної стрічки під час виборів. Але доктор Ріє – екзистенціаліст: він не мириться з дійсністю, кидає виклик абсурдові, хоча свідомий, що його подолати неможливо, і невтомно лікує людей. У цьому весь екзистенціалізм Камю – знати, що все абсурдне, але робити принаймні щось, аби його перебороти. Доктор Ріє усвідомлює, що перемога над чумою залежить не від нього – він лише робить усе, на що спроможний. Людина може перемогти конкретне зло, але їй ніколи не досягнути перемоги над злом світобудови. Боротися з чумою можна й іншим способом, як це робить журналіст Рамбер – тікати з Орану. Спойлер: погана ідея.

 

Докрот Ріє

 

Чума в романі має конкретніше вираження, ніж коронавірус. У людини висока температура, на тілі з’являються пухирці, які в жодному разі не можна проколювати. Доктор Ріє намагається вилікувати кожного, але всі помирають. Камю в есе “Міт про Сізіфа” пояснює його дії так: суть людини в тому, щоб тягти камінь на гору, дивитися, як він скочується вниз, і знову тягти його на гору. Тому навіть у кінці роману, коли місто звільняється від чуми, герой думає, що загальна радість під загрозою, бо “бацила чуми ніколи не вмирає, і знову настане день, коли вона повернеться”.

Альбер Камю виглядує наступну епідемію

Усім у школі казали, що цей роман про Другу світову, і що чума – лише метафора фашизму – така класична інтерпретація. Камю “виражав свої найвищі духовні поривання й філософські думки в образах, це був політ фантазії пристрасного митця, який бачить світ не так, як всі” – і бла-бла-бла. Досить. Будь-який текст – безмежний, і будь-яка інтерпретація – його рамка, яка обмежує. Трактувати “Чуму” можна як роман про реальну чуму. І опис Камю збігається з атмосферою задухи, в якій ми живемо зараз, атмосферою загрози й вигнання, в якій скніємо – принаймні на три тижні карантину. Доктор Ріє не панікував, бо був екзистенціалістом. І ви не панікуйте.

Лице Камю, коли всі думають, що він написав "Чуму" про фашизм, а насправді просто про епідемію

 

Порада №2: не забути про друзів

 

У добу Середньовіччя ніхто не жартував, бо думали, що це розгнівить Бога. Сміх вважали болячкою, яку наслав Сатана. Ближче до кінця XIV століття церква почала втрачати свою пріоритетність. Тому не дивно, що тоді ж з’явився “Декамерон” Джованні Боккаччо. Перший збірник новел переважно з жартами і трагікомедійними історіями. Багато середньовічних мемів, які ми зараз бачимо, були ілюстраціями до “Декамерона”. До речі, на Боккаччо ледь не наклали анафему за те, що він глузував над священниками, але за нього заступився Данте. Письменника від церкви так і не відлучили, хоча він був не проти. 

Портрет Джованні Боккаччо

“Декамерон” – не тільки перша збірка новел і не тільки перша книжка жартів, а твір, заснований на трагічних подіях. Епідемія чуми 1348 скосила пів Італії (Італії постійно не щастить із епідеміями):

 

Так от, минуло вже після благодатного втілення Сина Божого років тисяча триста й сорок вісім, коли в преславнім городі Флоренції прокинулася чумна моровиця; чи то вже була така дія планет небесних чи Господь за діла наші неправеднії напуст такий напустив на смертних, що почалася тая чума перед кількома роками у східних землях і, вигубивши там незчисленну силу живущих, посунула без угаву о краю в край, докотилася, на і лихо, й до Заходу. Не пособляли проти неї ні мудрість, ані  обачність людська, хоч місто було очищене од усякого бруду” (коронавірусе, це ти?)

 

Чума у Флоренції почалася “напровесні року вищеписаного проявлятися страшним і дивовижним способом” так само, як і в Україні (збіг?). Усенародних карантинів ніхто тоді не встановлював, тож розумні люди вирішили зробити це самостійно. І аби не було сумно на самоті та в ізоляції, флорентійці шукали собі друзів. Тіндера ще не вигадали, тож люди знайомилися в церквах. Так десятеро найкмітливіших молодих людей – себто, сім звичайних домогосподарок і три успішні адвокати – прийшли на побачення одночасно в костел. Вони надумали перебути чуму десять днів у заміському будинку однієї дівчини (середньовічні люди справді думали, що вірус зникне за цей короткий час)і вирушили в глибоке село. Ми не знаємо, чи вони брали з собою антисептики, але сподіваємося, що так.

Сім звичайних домогосподарок і три успішні адвокати переховуються від чуми

Одне одному вони розповідали історії – їх вийшло сто. Боккаччо вважають творцем жанру новели, бо до нього ніхто такого не писав. Якщо ви думаєте, що автор був настільки унікальним і працьовитим, що вигадав аж сто оповідок, то помиляєтеся. Боккаччо записував усі плітки, побутові анекдоти, смішні випадки з життя, які чув. “Декамерон” був середньовічною версією випуску ТСН. А також там багато переказів з інших літературних пам’яток – античних авторів, східних пісень, біблійних сюжетів. На нинішнього читача від усього цього тхне якоюсь архаїчністю, так само як і від надто докладних описів. Але в цьому є своєрідне стилістичне зачарування.

Як носити маску в Середньовіччі

Поки ми всі на карантині та ізоляції до квітня, пропонуємо прочитати “Декамерон” Боккаччо, щоб посміятися над середньовічними жартами та кумедними ситуаціями. Або ж зібратися в компанії та читати одне одному ці новели, які викликають сміх і сльози, й обговорювати. А цієї середи (18.03.20) у кав’ярні Sereda Vegan Point ми зберемося на схожий “Декамерон” обговорювати та ділитися враженнями від еротичної новели О. Кобилянської “Природа”. 

Вжахнутися від епідемії легко. Але й щоб не втратити глузд багато не треба. Альбер Камю каже, що достатньо стати екзистенціалістом. Бо чума – явище постійне, вона не зникає ніколи, а лише періодично з’являється. Доктор Ріє не панікував, бо мив руки 20 секунд, читаючи молитву, й обмазував себе антисептиком. А герої “Декамерону” вирішили зробити собі карантин і розважатися поки живі. Чи вони не вмерли, коли повернулися назад у Флоренцію, у творі не сказано, але ми будемо вірити, що за десять днів чума зникла. І наш коронавірус зникне.  

Олексій Гаврилюк

Published in Література

Кен Кізі завжди був “хлопчиком, який досягне успіху”. Принаймні, так його називали в школі та університеті: чемпіон з реслінгу, член розширеної Олімпійської команди, театрал, який, до того ж, писав оповідання і захоплювався гіпнозом. Втім, зі спортом не склалося через травму плеча, з літературою – склалося, але ці стосунки призвели до чогось кардинально іншого. Кен отримав стипендію від Стендфордського університету на курс креативного письма. Момент, коли хлопець приїхав на навчання називають початком субкультури Гіпі загалом і течії Marry Pranksters зокрема.

Що тоді сталося? Кізі поселився на Перрі Лейн, де познайомився із Кеном Бабсом, Венделлом Беррі, Робертом Стоуном, словом, тими хлопцями, яких батьки називають (особливо, якщо це глибоко релігійні батьки) “поганою компанією”. Кен тоді вже був одружений із Нормою “Фей” Гексбі і, як звичайний чоловік кінця 1950-их, коли ще друга хвиля фемінізму ледь-ледь миготіла на видноколі, мав забезпечувати сім’ю. У той час американський уряд спільно з ЦРУ досліджували вплив ЛСД і психоделіків на організм. Очевидно, що реакції котів, які після цих речовин лякалися мишей, було недостатньо, тому набиралася група волонтерів, на яких тестувався так званий “лабораторний препарат”. Кену його друзі запропонували можливість підзаробити і він погодився. "Я був під кайфом від психоделіків ще до того, як вперше напився. Я ніколи не курив. Потім був ЛСД. І для мене це було найчудовіше, що коли-небудь траплялося”. Він часто любив казати, що найкращі наркотики, які він пробував, надав уряд.

previous arrow
next arrow
Slider

Просто Кен
Кен в той період писав оповідання. Деякі з них публікували, деякі ні, тому, щоб заробляти трохи більше, він влаштувався нічним сторожем у психіатричну клініку. Ця робота дала йому багато матеріалів для роману “Над зозулиним гніздом”, який він написав за 10 місяців, частково під впливом галюциногенів. Після публікації у 1962 році роман, на тлі активного руху за громадянські права, одразу став успішним і визнаним. Книжка є Біблією для субкультури Гіпі, а сам  автор вважається її родоначальником чи то “хрещеним батьком”.

Завдяки успіху книжки, Кізі зміг купити дім недалеко від Стенфорду. Там, разом із Marry Pranksters, які були його послідовниками, він проводив так звані “кислотні вечірки”, де всім бажаючим безкоштовно давали ЛСД та інші психоделічні речовини. На той час вони не вважались шкідливими, тому були дозволені на офіційному рівні. Для багатьох це був дієвий спосіб розширити свідомість.


Розширюємо свідомість разом з Кеном Кізі та стіною

У листопаді 1963 року Кен разом із дружиною відвідали Нью-Йорк, де на Бродвеї відбулася прем’єра вистави “Над зозулиним гніздом”. Там він побачив підготовку до Всесвітньої нью-йоркської виставки, яка мала відбутися наступного року і захотів повернутися назад. Це, а також вихід в Нью-Йорку його нового роману “Інколи нестерпно кортить”, стало офіційною причиною для мандрівки. Але він не хотів, щоб це була просто собі подорож: надихнувшись романом Джека Керуака “У дорозі”, Кен зібрав своїх друзів із “Marry Pranksters”, разом з ними купив старий шкільний автобус, який вони пофарбували у яскраві кольори і переобладнали на своєрідний “дім на колесах”. В цьому автобусі вони зробили звукову систему, прикріпили місце для мотоцикла та генератора, а на даху, вирізавши отвір і вставивши туди барабан із пральної машини, зробили оглядовий майданчик і поїхали. Зрештою, їхали весело: приземлені речі  їх абсолютно не цікавили, тому через кілька миль у них закінчилось пальне. Згодом зламався двигун, а невдовзі вони поїхали манівцями до якогось озера і автобус застряг у піску. Знудившись чекати на трактор, який би їх витягнув, вони влаштували ЛСД-вечірку.


Кен, автобус, вечірка

Водієм був Ніл Кассаді, один із найбільш відомих представників бітників і “муза” Джека Керуака: саме Ніл надихнув його на роман “У дорозі”. Кен казав, що він кермує як цирковий клоун. Через аж надто яскравий вигляд, їх часто зупиняла поліція, але, оскільки ЛСД тоді ще був дозволений, а Ніл вмів чудово комунікувати, штрафів вони не отримували. Учасники мандрівки згадують, що тихо в автобусі було тільки тоді, коли Ніл розмовляв із копами. Можна собі уявити: тринадцятеро людей, психоделічні речовини та музичні інструменти. А ще Кен каже, що Ніл був настільки говіркий, що рот йому не закривався, тому вони по черзі сиділи біля нього, аби той не говорив у мікрофон. У Феніксі вони заднім ходом катались по центральній вулиці, а по дорозі до Х’юстона одна з дівчат, перебравши із ЛСД, стояла оголеною на даху автобуса. Кажуть, за ними тоді був затор, бо їх просто не хотіли обганяти. Зрештою, вони були настільки неуважними, що коли їм захотілося скупатись, поїхали на озеро у район темношкірих. Тоді в Америці були проблеми із расовою дискримінацію і те, що вони не звернули увагу, куди прийшли, могло призвести до серйозних проблем. Але їм вдалося вчасно забратися звідти. Коли компанія таки дібралася до Нью-Йорка, то пішла на виставку і… розчарувалася. Хто б не розчарувався після такої мандрівки? Але вони розуміли, що, насправді, метою цієї подорожі була подорож і нічого більше. А ще вони відзняли 50  годин відео для майбутнього фільму і десятки років пішли на те , щоб його змонтувати. Стрічка “Магічний глюк” з’явилася тільки у 2011 році.

 

previous arrow
next arrow
Slider

Для чого це все? Просто так. Заради фану. Однак, Кен каже: “Якщо ви запитуєте “навіщо?” то якою б не була відповідь, ви все одно не зрозумієте. (...) Людям це просто подобається. Маленькі діти, як тільки вони бачать автобус, їхні очі запалюються: вони розуміють. Там люди на даху дмуть бульбашки, є багато шуму і красиві картинки навколо. Їм начхати на Grateful Dead або Тома Вульфа; їм це подобається, тому що це красиво; це схоже на феєрверк у небі. Це завжди працює. І ми несемо за це відповідальність. (...) Ми сподівалися, що зупинимо кінець світу”.

Невдовзі після повернення Кен був арештований за зберігання марихуани, але відбувся підпискою про невиїзд. Через деякий час він був вдруге звинувачений, але, за допомогою Marry Pranksters, інсценував самогубство і подався до Мексики. Однак, через дев’ять місяців повернувся, щоб “тримати удар”, відбув ув’язнення і разом з дружиною та дітьми оселився на фермі в Орегоні, яка дісталася йому від батька. На той час він вже розпустив свою комуну і відмовився їхати з ними на один із музичних фестивалів. Коли частина його послідовників приїхала до нього додому, на воротах висіла табличка з простим і лаконічним “Ні”. Найближчі друзі оселилися неподалік, а решта послідовників роз’їхалася.

 
previous arrow
next arrow
Slider

Кен із друзями

Після 60-их він сам працював на фермі, яку дуже любив. Вирощував сіно (?), фрукти та мав невелике стадо рогатої худоби. “Мене запитують, чому я нікого не наймаю. Я кажу їм, що це все одно що одружитися з Мерилін Монро і найняти когось, щоб спав з нею. Ця земля – прекрасна штука." А ще, коли його запитували про найбільше досягнення, він відповідав, що це автобус “Further”, на якому вони мандрували. Мовляв, романів у нього багато (ні, насправді), а автобус – один.  До кінця життя він залишався прихильником ЛСД і того способу життя, яким він жив. "Близько 10 років тому, в річницю відкриття ЛСД, приїхала знімальна група і намагалася підштовхнути мене до того, щоб я сказав, наскільки все погано. Вони хотіли, щоб я розповів про темне підчерев'я наркотичної культури. І я сказав, що не буду говорити про це, тому що я ніколи не бачив цього, за винятком дітей, які роблять речі, про які я не знаю, і які мене не цікавлять. Я ніколи не приймав крек, екстазі і ніхто з нас цього не робив. Я не хочу приймати якісь дивні наркотики і в підсумку жувати язик 12 годин." Він каже, що ЛСД ніби впускає тебе в щось. Коли ти під кайфом, ідея раси зникає; ідея сексу зникає; іноді ви навіть не знаєте, хто ви. Але я не знаю нікого, хто б не став після цього більш гуманним, більш вдумливим, більш тямущим".

Просто Кена багато не буває

Кен Кізі помер у листопаді 2001. Автор культового роману, екранізація якого отримала п’ять Оскарів і яку він ніколи не дивився, родоначальник гіпі і “Merry Pranksters”, зрештою, просто людина, яка була за мир і жила в своє задоволення. Йому було 28, коли він став найвідомішим тогочасним американським письменником. Після книжки “Над зозулиним гніздом” йому пророкували блискучу кар’єру і успіх. Але він обрав жити так, як йому заманеться. Що, зрештою, і робив.  

Авторка: Глух Марія

Published in Література

Її романи екранізували десятки разів. Її ім’я завжди  поруч із сестрами Бронте, Вілкі Колінзом, Бремом Стокером, Мері Шелі та Оскаром Вайльдом. Її тексти – глибокі, самобутні та химерні. Вона – одна із найбільш визначних письменниць ХХ століття. Вона – Дафна дю Мор’є.

 

 

Хто Вона?

Дафні пощастило з народження.. Її батько та мати були успішними акторами. Дід – відомим карикатуристом. Старша сестра – письменницею. Її родина була богемою і зналася із найвідомішими людьми мистецтва. У Дафни просто не лишалося вибору, окрім як почати писати, адже фантазувати та записувати свої фантазії вона почала ще в дитинстві. Пощастило їй і тому, що це її бажання сприйняли як абсолютно природне. Тому вже у 18 років вона дебютувала зі збіркою оповідань під назвою «The Seekers».

Вона була не така, як усі. Вигадувала собі чоловіче alter ego, носила відповідний одяг, говорила, що думала, чхала на умовності та крутила романи з жінками. Принаймні, так казали. Скандального розголосу набули два: із американською світською левицею Елен Даблдей та британською акторкою Гертрудою Лоуренс. Для останньої Дафна написала п’єсу «Вересневий прилив», а любовний зв'язок з Елен надихнула письменницю на чи не найвідоміший її роман – «Моя кузина Рейчел».

 

 

Vie littéraire

Дафна дю Мор’є шалено багато читала. Особливістю її текстів є насиченість алюзіями та ремінісценціями. Письменниця щиро захоплювалася Вальтером Скоттом, Бремом Стокером, Оскаром Вайльдом, Шарлоттою Бронте, Вільямом Теккереєм, надихалася їхньою творчістю. Серед інших авторів, що справили значний вплив на тексти Дафни вирізняють також Гі де Мопасана та Сомерсета Моема.

Її також вважають послідовницею Мері Шелі та Брема Стокера, письменницею, яка продовжила та трансформувала традиції готичної літератури. Її проза просякнута самотністю, почуттям невідомого, клаустрофобією, неясним відчуттям тривоги.

Однією з важливих особливостей прози Дафни дю Мор’є є таємниця, яка не може бути розгадана читачем. Тож йому залишається лише здогадуватися про подальше життя людей серед кровожерливих птахів («Птахи»), про долю самітниць священної Монте-Верити («Монте-Верита»), про причину параноїдальних думок головного героя «Яблуні». Так само, як ми ніколи напевне не дізнаємося, як завершилася химерна кривава історія в «Поцілуй мене ще раз, незнайомцю». Але це саме те, що робить тексти Дафни гострими. Вони змушують нас сидіти на краю стільця і з тремтінням гадати, що ж буде далі. Саме тому час від часу до неї надходили запити з приводу продовжень або пояснень розв’язок історій. Та письменниця мала золоте правило: що написане – те написане. І так чи так,  завершивши історію, ви – письменник чи читач – не суттєво – мусите її відпустити. Тому жодного продовження вона так і не написала. Таємниці назавжди залишилися таємницями.

 

 

Дафна й Альфред

Письменниця не отримала належного визнання ані за життя, ані після смерті. Декілька разів її тексти навіть поміщали до серії видань для юних леді, хибно вважаючи, що комбінація любовної лінії в оповіді, та того, що текст написаний жінкою, обов’язково в результаті дає низькопробний любовний роман, у який не обов’язково заглиблюватися, аби правильно класифікувати і помістити на відповідну йому полицю. 

 

«Нічого не вийде. Я маю заробляти гроші та бути незалежною, але як мені заробляти достатньо? Навіть якщо мої оповіді публікують, вони не приносять багато грошей…» - писала Дафна дю Мор’є в особливо важкі часи.

 

Проте «Ребекка», опублікована в 1938 році, таки стала бестселером, а Гічкок навіть зробив екранізацію. Стосунки з відомим режисером письменниця мала специфічні. Саме через адаптацію ще одного твору дю Мор’є – оповіді «Птахи» - між митцями виник конфлікт. Річ у тім, що оригінальна версія книги та екранізація Гічкока надто різнилися. Це й не дивно, адже режисер и «викинув усе, окрім птахів, що атакують людей». Дю Мор’є ж заявила, що така значна зміна сюжету абсолютно невмотивована. Проте екранізація «Ребекки» їй дуже сподобалася. Як і критикам, адже стрічка врешті отримала Оскар. А історія юної, невпевненої в собі дівчини-сироти, змушеної діставати приховані скелети із шаф свого багатого та впливового чоловіка – класика саспенсу.

 

 

Що читати?

  • «Ребекка»: якщо скучили за атмосферою стародавніх маєтків, сімейних таємниць, за історіями про рокових красунь, помсту, пристрасть і зраду.
  • «Птахи»: якщо маєте настрій почитати щось моторошно- апокаліптичне.
  • «Монте-Верита»: якщо шукаєте історію про старовинні храми та релігійні секти. Або, якщо часто мандруєте горами.
  • «Маленький фотограф»: якщо ви вже встигли скучити за літом, плівковими світлинами, морем і швидким літнім коханням з післясмаком небезпеки.  
  • «Поцілуй мене ще раз, незнайомцю»: якщо втомилися від банальних історій про серійних убивць і любите знайомитися в кіно.

 

Епілог

Дафна померла в 1989 році. Та відомо про неї не так багато, адже усе, що ми маємо – її химерні романи та оповіді з дивними героями, дивними ситуаціями, яким віриш, попри все. Інтерв’ю письменниця давала вкрай рідко, бо вірила, що «письменників мають читати, а не чути й бачити». Тому все, що залишається – читати, досліджувати ні на що не схожі світи та далі шукати виходи із лабіринтів, які створила людина, понад усе закохана в таємниці.

Аріна Кравченко

Published in Література

Загубити можна будьщо: ключі, гаманець, рукавичку, сенс життя. А Марсель Пруст колись втратив час. Коли губите гаманець, ви звертаєтеся в поліцію. Коли втрачаєте час – дзвоніть Марселю Прусту. Аби не пропити останні гроші, краще прочитайте свій час. У новому матеріалі Пруст навчить вас не втрачати час або принаймні віднаходити його.

 


Я втратив час, а ти що зробив у цьому житті?

 

Кажуть, Марсель Пруст увечері перетворювався на бджілку. Перелітав з квітки на квітку, збирав пилок і робив таємно-прекрасний мед. До ранку Пруст знову ставав людиною. Рівно о восьмій замикався у спальні, вкривався ковдрою і писав до півночі. Так жартували друзі над Марселем. Звісно, письменник – не принцеса Фіона і не зазнавав жодних перетворень. Проте, як і вона, був ув’язнений у “башті” – своїй спальні. Тяжка форма астми не дозволяла довго перебувати на вулиці. Прекрасний принц (тобто, Шрек) усе не приходив, тому Марсель цілими днями писав йому листи з погрозами. Їх було так багато, що вони помістилися в сім томів. Пруст змарнував багато часу на писанину, а відповідь від прекрасного принца (читайте: світу) так і не прийшла. Письменникові було вже за 45. Заміж його ніхто не хотів брати. Він утратив свою молодість. Сім томів листів із погрозами Марсель назвав “У пошуках втраченого часу”. До кінця життя Пруст редагував цю епопею в надії віднайти свою молодість. У 51 йому вдалося. Пруст написав останній том – “Віднайдений час” –  і щасливо помер, коли увечері 18 листопада відредагував останню сторінку.

 

 

Життя

 

Марсель Пруст народився влітку 1871 року в передмісті Парижу. У дев’ять йому поставили діагноз – астма. Страх, що повітря колись скінчиться, переслідував Марселя все життя. Упродовж дитинства він спостерігав, як від хвороб помирали найближчі – бабуся, батько, матір. Він був надчутливою дитиною з ранимою психікою. Ці події переживав болісно. Колись на питання “Що таке нещастя?” Пруст відповів: “Бути розлученим із мамою”. Хвороблива дитина потребувала опіки. Йому постійно хотілося любови і ніжности. Це бажання іноді було деспотичним. Марсель наказував батькам, щоб вони любили тільки його одного. Зіткнення загостреної почуттєвости із жорстоким зовнішнім світом породив складний комплекс. Розчарування, песимізм, зневірення в абсолютній любові і дружбі зайняли визначне місце в житті Марселя Пруста. Це спровокувало його замкнутість. У шкільні роки Марсель мав вигляд дивака, схожого на  неспокійного ангела. Один з однокласників говорив про нього так:

 

“Було в ньому щось, що нам не подобалося. З нашого погляду, він занадто мало був схожий на хлопчика. Ми, хто не могли зрозуміти настільки раниме серце, його ввічливість, ніжність, ласку називали манірністю. Марселеві величезні, азіатського типу очі ставали дуже сумними, коли ми говорили йому це в лице. Але й це не могло зробити його менш люб’язним і ніжним. Марсель був наче створений з абсолютно іншої субстанції”.

 

10-річний Марсель Пруст спокусливо дивиться на вас

Уже в школі він писав вірші, новели і невеликі критичні статті, які не публікував. Потім його відправили до університету на юридичний факультет. Молодому Марселю, який з дитинства тяжів до мистецтва, там було безмежно нудно. Він пропускав заняття й ходив до відомих дам Парижу, які тримали літературно-мистецькі салони. Одного вечора Марсель познайомився з відомим письменником Анатолем Франсом. Той допоміг юнакові видати “Розваги й дні” – збірку етюдів і новел – і написав передмову. Книгу купували. Хоча критики негативно поставилися до дебюту й називали “Розваги й дні” дилетантством.

 

Порада від Марселя Пруста з того, як видати книгу:

  1. знайдіть відомого письменника;
  2. подружіться з ним;
  3. випросіть, щоб вас опублікували. 

 

Критика настільки розчарувала Марселя, що він на зло всім почав новий роман. Але не завершив його. Хтось у такій ситуації починає багато курити – Пруст і так багато курив. Хтось починає надмірно випивати – Пруст уже цим займався. Залишалося піти в бордель в пошуках розради. Пруст ж знайшов там кохання всього життя.

 

Любов

 

Пруст усміхнений, бо закоханий

 

Одного вечора до борделю зайшов розважитися з хлопчиками відомий композитор Рейнальдо Ан. У коридорі він зустрів Марселя, розчарованого й чутливого, з великими очима. Рейнальдо зіграв Прусту на всіх інструментах тіла й душі та навчив письменника відчувати музику. “Як тільки починаю читати якогось автора, я розпізнаю за словами мелодію пісні, яка у кожного своя, і читаючи, несвідомо наспівую її” – писав Пруст у щоденниках після зустрічі з Рейнальдо. Марсель продовжував відвідувати салонні вечірки щодня. Тепер із Рейнальдо. Вони майже не говорили, бо не могли сказати, що справді відчували. Зате часто переписувалися. У кінці кожного листа написано “Спали це, як тільки прочитаєш”, щоб поліція не дізналася про їхні стосунки. Про їхні рідкісні зустрічі ми майже нічого не знаємо, крім того, що Рейнальдо вчив Пруста нотам кохання. Це те, чого Марсель шукав – всеохопної любови, від якої можна задихнутися. Почуття, що дозволяє баче світло, навіть там, де темно. 

 

Втім, здоров’я Марселя погіршувалося. Приступи астми збільшувалися. Він починав задихатися. Лікарі пропонували письменнику переїхати в Швейцарію, де йому мало б стати легше. Але Пруст не міг покинути переповненого мистецтвом Парижу й коханого. Його рішення було радикальним – зникнути, але не залишити місто.

 

Рейнальдо Ан грає тілом і душею Пруста

 

Смерть

 

Жити як гедоніст, чи померти за вищу ціль? Це було питанням життя і смерти Пруста. Марсель обрав зберегти життя, щоб творити мистецтво. Тому у 30 переїхав до власної квартири. Найняв покоївку-кухарку-медсестру. Зачинився в спальні й до кінця життя майже не виходив звідти. Він не хотів, щоб друзі бачили його слабким і немічним. Тому відрізав усі фізичні контакти. Приступи астми меншали. Єдине, що його поєднувало зі світом – листи. Найважче було відмовитися від коханого, але довелося. Марсель написав прощального листа Рейнальдо, в якому пояснював свою позицію. Він казав, що не може дозволити Ану бачити, як він повільно помирає. “Найкраще, щоб ти мене запам’ятав щасливим і не таким хворим. Я ніколи не здамся, допоки люблю тебе”. Марсель Пруст відмовився від життя і кохання заради мистецтва.

 

У пошуках втраченого часу

 

Самітництво дало свободу рефлексії. Письменник перекреслив увесь свій попередній літературний здобуток і почав з чистого листа. Епопея “У пошуках втраченого часу” складається з семи романів про життя Марселя Пруста. Перша фраза – “Лягати рано я давно вже звик” – звучить наче продовження оповіді, яка давно почалася. Це прагнення пережите минуле, відновити втрачений час і усвідомити свою сутність і положення в світі.

 

Пруст, який плаває в чашці липового чаю й веслує мадленами

“У пошуках втраченого часу” – твір хаотичний і аморфний, в якому все кристалізується на асоціаціях, де ви тонете в численних описах, роздумах, розчиняєтеся в довгих реченнях. Увесь цей потік централізує постать головного героя – Марселя, який виконує таїнство повернення у власне минуле. Пруст випускав факти й деталі, він прагнув розкрити таким чином загальні закони. Письменник орудує не мікроскопом, а телескопом – і розглядає мозаїку життя. Але спроба зрозуміти його безглузда. Суть знаходиться не в зовнішніх явищах, а в наших несвідомих почуттях і враженнях. Для Пруста єдина справжня реальність – внутрішня. Структура семитомної епопеї нагадує собор. Ви входите в перший роман – оглядаєте один кут споруди. Читаєте другий – дивитися на інший. Допоки у вас не складеться повна картинка храму, який не згорить, як Нотр-Дам. Це подорож у пошуках.

 

Епопея Марселя Пруста “У пошуках втраченого часу” – дуже особистісна штука. Це спогади письменника про дитинство, юність і молодість. І хоч бабусі під під’їздом також розповідають мемуари, в них вдається не так красиво, як у Марселя. Крім автобіографічного струменю, епопея начинена філософськими роздумами:

 

"Під час сну людина тримає біля себе нитки часу, років і світів. Вона інстинктивно відчуває їх, коли прокидається, раптово вгадує точку на земній поверхні, в якій знаходиться, і час, який збіг, як молоко, до її пробудження; але всі нитки можуть переплутатися, їх порядок порушитися, якщо прокинутися неправильно”.

 

У Пруста незвичний стиль оповіді – текучий, наповнений меланхолією, позбавлений надмірних прикрас – несхожий на інші  автобіографії. Коли маленький Марсель куштує з тіткою мадлени й липовий чай, емоції хлопчика розтікаються на десяток сторінок. Пруст описував не все життя, як історик, а зачіпляв моменти, які зробили його щасливим або сумним. У речені на три сторінки можна легко загубитися – в цьому й суть.

 

Гей, дівчинко, а ти знайшла час?

Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями.

Губітеся, чорнобриві, та з французами.

Автор: Олексій Гаврилюк

 

Published in Література

Ми мало знаємо про життя тих, ким захоплюємося. Про них можна прочитати в мемуарах, автобіографіях, спогадах і листах. Але найкраще слухати це від їхніх дітей. У 2004 році Фрида Г’юз, донька Сильвії Плат, видала збірку матері “Аріель”  так, як цього хотіла письменниця. Пів століття тому її опублікував чоловік поетки, Тед Г’юз, але змінив вміст книги. До нового видання донька написала передмову, у якій розвінчала міти про батьків. У день народження Сильвії Плат редакція Пусто вирішила перекласти текст Фриди українською. Далі – сповідь доньки поетки про сповідальну поезію матері.

 

“Коли моя мама, Сильвія Плат, вчинила самогубство 11 лютого 1963-го, то залишила на столі зв’язку манускриптів чотирьох десятків віршів. Вона, мабуть, востаннє працювала над їхньою послідовністю для видання збірки поезії “Аріель”. Коли книга була вперше видана посмертно, в 1965, мій батько, Тед Г’юз, змінив її до невпізнаваности. Викинув тринадцять віршів і замінив їх тими, які вважав потрібними. Він не хотів виставляти їхні стосунки напоказ, бо знав, наскільки екстримальною люттю мама могла описувати найближчих. Батько хотів зробити книгу для ширшої, ніж розлючені жінки, авдиторії. Тому додав інші вірші. Було з чого вибирати. З публікації попередньої збірки, “Колоса” (1960), моя мама створила чимало текстів, які не ввійшли до видання. Вона написала останнього за шість днів до самогубства. До оригінальної збірки “Аріель” мати додала 70 віршів.

 

Ми тоді жили в Девоні. Улітку 1962, за пів року до маминого самогубства, батько часто виїжджав до Лондона в робочих справах. Там він знайшов коханку. Мама про це скоро дізналася. Вона вигнала батька з дому. Йому довелося до Різдва жити у друзів або деінде, допоки він не придбав квартиру. Багато років потому він розповідав мені, що мама повинна була б передумати й так майже сталося. Але вона вирішила померти.

 

Тоді батько повернувся в Девон до нас. Його сестра, Олвін, покинула Париж,  аби допомогти виховати нас із братом. Так тривало два з половиною роки. Батько продовжував їздити до Лондона на побачення зі своєю коханкою.

 

Моя мама розставила вірші в “Аріель” так, щоб перше слово збірки було “Любов”, а останнє – “Весна”. Вона навмисне так зробила, показавши розкол шлюбу й початок нового життя. Але збірка не про це. Вона почала її складати задовго до розлучення, але наче чекали якогось значного моменту в житті, щоб на чомусь базуватися. Збірка об’єднує все, що допомогло моїй матері взяти себе в руки після розлучення й жити по-новому. Хоча там багато про смерть близьких. У грудні 1962 року радіо “BBC” запросило її прочитати деякі вірші. До них мама написала коментарі – дуже сухі й короткі, і вона ніколи не зазначала себе як ліричну героїню. Після її самогубства батько часто вмикав мені і брату ці записи, щоб ми слухали мамин голос.

 

Після її самогубства й публікації “Аріель” писали багато жорстоких речей про мого батька, що абсолютно відрізнялися від людини, яка виховала мене й Ніколаса. Він ніколи не забував маму, говорив про неї, наче вона досі була жива, щоб ми з братом знали про неї. Я досі іноді відчуваю, ніби вона слідкує за моїм життям. Для мене все, що пов’язано з нею – диво, але це тільки тому, що батько зробив її такою в нашій уяві. Лише багато років потому я дізналася, якою мама насправді була. Її люта вдача й ревність контрастувала з батьковим більш спокійним і позитивно налаштованим поглядом на життя. Не варто вважати її ідеальною людиною й приписувати вічну роль жертви. Мама двічі знищувала роботу мого батька. Одного разу підпалила вірші. Другого – пошматувала. Вона була винятковою поеткою й людиною.

 

Мені завжди було цікаво, чому самогубство матері, а не життя, зробило її іконою фемінізму? Моє запитання розвіялося після того, як у 2000-му їй поставили меморіальну дошку на нашому будинку в Лондоні. Спочатку її хотіли залишити на вулиці Фіцрой, де вона провела останні вісім тижнів життя й вчинила самогубство. Мерія вважала, що в цьому будинку мама написала свої найкращі роботи, коли ж, насправді, вона прожила там недовго й з-під її пера вийшло тільки 13 віршів. Це було лише місце, в якому вона намагалася виховати двох хворобливих дітей, сама була хворою, зробила ремонт, прикрасила квартиру і вбила себе.

 

В останній момент мерія передумала й поставила меморіальну дошку на будинок №3 на площі Шалкот, куди мої батьки вперше разом переїхали й провели там майже два роки, де мама написала “Під скляним ковпаком”, видрукувала “Колос” і народила мене. Це те місце, в якому вона по-справжньому жила, була щасливою й продуктивною – разом із моїм батьком. Проте люди, які прийшли подивитися на відкриття меморіальної дошки, були розлючені тим, “що вона висить у неправильному місці”. Один чоловік голосно викрикував “Меморіальна дошка повинна бути на вулиці Фіцрой!”, і журналісти підтакували йому. Я запитала їх, чому. Один журналіст відповів, що там моя мати написала найкращі роботи. Я пояснила, що вона прожила там лишень вісім тижнів. “Ну, добре, – казали журналісти далі, – вулиця Фіцрой – це те місце, де Сильвія Плат була матір’ю-одиначкою!” “Я не знала, що мерія ставить меморіальні дошки самотнім жінкам” – відповіла я. Нарешті, вони зізналися, що це те місце, де моя мама вчинила самогубство. Я відрізала, що ми вже маємо надгробок, навіщо нам ще один.

 

Я не хотіла, щоб смерть моєї мами була єдиним її досягненням. Я хотіла, щоб пам’ятали її життя – те, що вона була найщасливішою і найсумнішою, в екстазі й в муці, те, що вона дала життя мені й братові. Думаю, моя мама була екстраординарною поеткою й доблесно боролася з депресією, яка супроводжувала її все життя. Вона використовувала кожну емоцію як клаптик тканини, щоб пошити сукню. Вона не гайнувала ніяких почуттів. І у вирі цієї емоційности могла сфокусуватися й направити свою поетичну енергію. Так з’явилася “Аріель” – її надзвичайне досягнення,  створене, коли мама була на межі дикої емоційности і краю прірви.

 

Після самогубства, про неї неодноразово говорили й піддавали психоаналітичному аналізу, інтерпретували, перевідкривали, фікціоналізували й навіть заново вигадували. Але слова моєї мами найкраще описують її саму, а нестабільні емоції визначали те, як вона бачила світ і як вона нещадно писала про речі.

 

Коли мама вчинила самогубство й залишила “Аріель”, вона хотіла помститися. Це бажання кипіло в ній впродовж довгого часу, навіть до одруження з батьком. Урешті-решт він був лише жертвою помсти і її останньою краплею”.

 

Наука з цієї байки ось яка: ставайте матерями-одиначками, щоб лондонська мерія ставила вам меморіальні дошки. Але краще не вчиняйте самогубство через чоловіків. Помирати можна тільки заради мистецтва. Такий заповіт Сильвія Плат передала редакції Пусто.


А більш детально про життя письменниці можете прочитати в нашій трилогії про поетку. Її вигадливим спробам самогубства можна тільки заздрити й захоплюватися. Тож приємного захоплення!

Published in Література

Попередні частини:
Спроба самогубства №1. Сильвія Плат
Спроба самогубства №2. Сильвія Плат

 

Сильвії – 29. Вона виганяє з дому улюбленого чоловіка, почувається щасливою і пише вірші, які згодом отримають Пулітцерівську премію. Але, як не крути, є речі, які не залежать від наявності успіху, дітей чи любови. 

Все йде під три чорти. Сильвія і Тед сваряться, кричать, розходяться. Зради чоловіка стають очевидними, Сильвія виганяє його з дому, він із радістю йде.  Але повертається. Ненадовго. У вересні вони разом їдуть в Ірландію, однак через чотири дні Тед залишає Сильвію і повертається в Лондон, до Асі. Плат усвідомлює: це кінець і в тогочасних листах до матері пише, що почувається ніби звільненою і справді щасливою. Але не розповідає про неконтрольовані ридання, втрату ваги і те, що почала курити.

 

 

Та осінь була дуже продуктивною для Сильвії. Вона разом із дітьми жила у південно-західній Англії, майже не бачилася з людьми і працювала. Кожного дня, з п’ятої і до сніданку, у тиші великого сільського дому, сформувавши своїх внутрішніх демонів у чіткі думки – писала. “Зараз я пишу найкращі вірші за все життя. Вони зроблять моє ім’я” – розповідала Сильвія матері. Це усвідомлювала не лише вона. Коли Плат приїжджала у Лондон, заходила прочитати вірші Альваресу, критику та другу.  Він згадує, як вона, абсолютно жива, схрестивши ноги, сиділа на підлозі і декламувала “Леді Лукас” і “Татуся” своїм чітким “американським” голосом так, що йому хотілося захиститися і придертися до найменших деталей. Зрештою, втомившись від самотності, Сильвія на початку грудня 1962 року переїхала у Лондон, винайнявши квартиру на п’ять (!) років. Попри побутові труднощі, відсутність телефонного зв’язку, газу, електрики та няні, Сильвія пише матері, що ніколи не почувала себе більш щасливою, ніж зараз. Зрештою, чому ні? У неї були друзі, Тед допомагав із дітьми, її вірші друкували в журналах, а Альварес взагалі казав, що збірка “Аріель”, яка складалася з останніх поезій, варта Пулітцерівської премії.  

 

 

Один з біографів пише, що у Сильвії і Теда були наміри знову зійтися і на літо переїхати в Девон. У Плат тоді були часті перепади настрою і вона хотіла то знову бути разом, то остаточно розлучитися, тому Тед почав зустрічатися із Сьюзан Аллістон. Кажуть, що у Сильвії теж з’явився інший чоловік, а ще, що вона намагалася звабити Альвареса. На Святвечір вона запросила його на вечерю. Він згадує:

"Вона здавалася якоюсь іншою. Волосся, зазвичай по-вчительськи зібране в пучок на потилиці, було розпущене. Воно сягало самої талії, вкривало її, мов намет, тому її бліде обличчя і довге худе тіло одночасно нагадували дивовижну безвихідь і релігійний екстаз. Вона здавалася служителькою культу, яка доведена до повної знемоги виконанням обрядів. Коли вона йшла переді мною по коридору і по сходинках, що ведуть в квартиру, (...) її волосся мало дуже сильний і гострий, ніби звірячий запах. Діти вже були вкладені у себе нагорі, і в квартирі було дуже тихо. (...) Коли біля восьмої вечора я пішов  на святкову вечерю, знав, що зрадив її остаточно і непростимо. І вона знала, що я знав. Більше я її живою не бачив".

 

 

 

Потім у Англії стався найхолодніший січень за 60 років. Спочатку діти, тоді Сильвія, захворіли на грип. Їй було важко: відмикали опалення, не розчищали тротуари, не заводилась машина. Зрештою, навіть для того, аби зготувати їжу із температурою потрібно чимало зусиль. Терапевт і близький друг, Джон Гордер, згадує, що, попри те, що вона могла працювати, її депресія погіршувалася. Сильвія постійно хвилювалася, думала про суїцид і не могла впоратися з рутинною роботою. До того ж, почали з’являтися доволі неоднозначні відгуки на її роман “Під скляним ковпаком”, що негативно  вплинуло на її стан. У цей період вона схудла на 20 фунтів. Та після двомісячного “застою”, Сильвія знову починає писати і з 28 січня до 4 лютого створює 10 віршів.

У четвер, 7 лютого вона звільнила свою помічницю (чи та пішла сама, достеменно невідомо). Сильвія не хотіла бути вдома наодинці, тому зателефонувала своїй подрузі і попросила залишитись у неї до понеділка, коли прийде нова няня. Останні кілька днів Плат приймала антидепресанти, та все ще жахливо почувалася. Тієї ночі Сильвія впродовж двох годин розказувала подрузі про всі свої негаразди.

 

 

У п’ятницю ввечері, за спогадами Теда, вони зустрілися через прощальний лист, який Сильвія йому написала. Вона сказала, що їде з країни і більше ніколи його не побачить, а коли Тед почав вимагати пояснень, Плат спалила записку і пішла. У неділю їй нібито покращало і вона попросила подругу відвезти її із дітьми додому. Та відмовляла, але Сильвія наполягла, мовляв, о 9 ранку має прийти нова няня і хтось мусить бути в будинку. Ввечері, коли вони повернулися, Сильвія нагодувала дітей і вклала їх спати. Пізніше зателефонував лікар, аби переконатися, що у неї все гаразд. Близько півночі Плат спустилася поверхом нижче, до свого сусіда, попросила в нього марки для листів і запитала, о котрій він їде на роботу. Навіщо це їй? Просто цікаво, – сказала вона. Як відомо з нещодавно опублікованих щоденників Сьюзан Аллістон, Сильвія зателефонувала Теду, щось говорила, на що він відовів: “take it easy, Sylvie”.

Заспокоїтись не вийшло. Над ранок, 11 лютого, Сильвія відчиняє навстіж вікна у дитячій кімнаті, залишає про всяк випадок їжу і записку на дитячому візку у під’їзді зі словами “Будь ласка, зателефонуйте лікарю Гордеру”. Міцно зачиняє двері, щілини заклеює скотчем, ставить мокрі ганчірки і йде на кухню, де із дверями робить те саме.  Відкручує газові крани і засовує голову якнайдалі в духовку.

 

 

О 9 ранку новій няні не вдалось потрапити в квартиру Сильвії. Вона пішла до телефонної будки, щоб перевірити у агенства адресу, але, оскільки в ту ніч був дуже сильний мороз, домогосподарки викликали майстрів, була черга і це зайняло трохи часу. Зрештою, переконавшись, що адреса правильна, жінка попросила в робочого про допомогу. Коли вони зайшли у помешкання, побачили мертву Сильвію Плат.

Дехто сумнівається у тому, чи було це усвідомлене самогубство. Альварес вважає, що вона не хотіла помирати і це був крик про допомогу, бо якби няня вчасно потрапила у квартиру, то Сильвію вдалося б врятувати. До того ж, записка про лікаря і дивне запитання сусідові підтверджують це, нібито Плат включила газ із розрахунком часу так, щоб її могли врятувати. У одному з інтерв’ю Альварес згадує: "Я підвів її. Мені було тридцять років і я був дурний. Що я знав про хронічну клінічну депресію? ... Їй потрібен був хтось, хто б подбав про неї. І це не те, що я міг зробити." Насправді, ця теорія хибна. За словами офіцера поліції, голова Сильвії була засунута надто глибоко в газову духовку, а лікар Гордер, який був у Плат напередодні, казав, що її наміри були очевидні. Єдине, на що він сподівався це те, що її втримають діти.

Сильвії Плат вдалося померти з третьої спроби. За іронією долі, в ніч її смерті Тед Г’юз спав з іншою жінкою.

Марія Глух

 

Published in Література

Париж 1920-х – Мекка світу живопису. Там зароджувалися стилі, створювалися світові шедеври і започатковувалися тренди. Серед розмаїття митців, які там мешкали, важко виділитися, але Андре Бретон, письменник-сюрреаліст, зміг. Розповідаємо про його особливий шлях до мистецтва.

 

Незвичайні знайомства

Андре народився 1896 року в Нижній Нормандії. У школі був відмінником, цікавився мистецтвом, особливо символізмом. Його суть полягала у відтворенні ідей та предметів за допомогою символів і використання метафор. Наприклад: ранок – молодість. Із політичних вчень Андре приваблював анархізм. Словом, ріс він звичайним майбутнім аванґардистом. Потім – вступив до Медичної школи Сорбонни, яку йому нав'язали батьки. Втім, освіту перервала Перша світова війна, куди юнака мобілізували в якості санітара. Бретон знайомився з провідними культурними діячами в госпіталях. Коли був санітаром у Нанті, туди госпіталізували письменника Жака Ваше. Згодом той виклав ідеї сюрреалізму на папері та був одним з перших літавторів цього напряму. Його “Листи з війни” – есеї написані разом з Бретоном – відображали негативне ставлення до війни за допомогою насмішки та застосовували сюрреалістичні прийоми, які здебільшого проявлялися в абсурдності зображуваних ситуацій. А ще там гарні жарти про британців. За словами Андре, Жак найбільше вплинув на нього та його мистецтво. Навесні 1916, в Парижі, Бретон зустрівся з Ґійомом Аполлінером, автором терміну “сюрреалізм” у госпіталі, де той лежав поранений. До того часу Ґійом і Андре листувалися. Листування між письменниками розпочалося просто, Бретон схвально відгукнувся в особистому листі про діяльність Аполлінера і прикріпив свої вірші.

 

 

Андре вмів зацікавити співрозмовника і легко знаходив друзів. Навіть Аполлінер, у якого вдома висіла табличка “Не забирайте мій час”, із радістю ділив його з Бретоном. Після знайомства з цими письменниками Бретон вирішив, що медицина йому не не до вподоби і він хоче більше часу приділяти мистецтву. Тоді ж письменник познайомився з працями Зиґмунда Фройда і психоаналізом, основою сююреалістичного мистецтва. 

 

Магнітні поля

Після війни багато людей розчарувалися у світі, в якому жили, та в мистецтві, яке його зображало. З'явилися тенденції заперечувати все раціональне й логічне на знак протесту проти вбивств і руйнувань. Спочатку Бретон приєднався до дадаїстів. Вони започаткували перформанс як витвір мистецтва і були близькі до його ідей, які базувалися на епатажності та зневірі в післявоєнному суспільстві. Втім, Бретон не припиняв пошуків себе і знайшов сюрреалізм. Разом із другом-письменником Філіпом Супо вони написали поему “Магнітні поля”, де застосували принцип автоматичного письма. Це прийом написання тексту за допомогою вільних асоціацій. Наприклад, ряд “ми - краплі - організми”.

Під час читання ви можете зануритися в сни Супо і Бретона, ніби Далі написав картини словами. Бретон розпочинав свої твори різко, одразу окресливши проблему. Ця книга починається словами: “Ми – бранці крапель води, безкінечно прості організми. Безшумно кружляємо по містах, у яких афіші, що зачаровують нас, вже не чіпляють. Навіщо ці великі й крихкі сплески ентузіазму, висохлі підскоки радості? Ми не знаємо нічого, крім мертвих зірок, ми заглядаємо в обличчя людей і видихаємо від задоволення”. Як і в житті, в своїх творах Бретон часто вдавався до зміни теми розмови. “Магнітні поля” вважають першим сюрреалістичним твором. Письменник став бунтівником, адже такі пасажі, як “мужність скасували”, йшли всупереч тогочасному суспільству, яке не змогло зупинити Велику війну і переховувалось у містах.

 

Створення нового

Впродовж чотирьох років після публікації Бретон оформив ідеї “Магнітних полів” у конкретний заклик до світу. В 1924 році Бретон видав “Маніфест про сюрреалізм”, з якого починають відлік сюрреалізму як культурної течії. Автор закликає вигадати свій світ, якщо не задовольняє реальність, а якщо ви не можете, то нехай це зробить підсвідомість за допомогою сну. Якщо ви зможете поєднати реальність і сон, то вийде абсолютна реальність, себто сюрреальність.

 

 

Ставши лідером сюрреалістів, Бретон на своєму прикладі продемонстрував: митець повинен нести свої ідеї не тільки за допомогою картин чи книг, але й показувати свою громадянську позицію. У 1927 році Андре приєднався до комуністів, проте швидко розчарувався в сталінізмі і його методах. Це суперечило позиції партії, тому їхні відносини тривали до 1933 року.

 

Він шукав золото часу

Андре міг продовжувати розвивати сюрреалізм в себе вдома, але 1938 року його запросили на конференцію в Національний автономний університет Мексики, розповісти про сучасні трансформації в мистецтві та сюрреалізмі. Подорож Андре туди розпочала новий етап його творчости, адже, на думку митця, “Мексика – найбільш сюрреалістична країна у світі”. Ця цитата має свою історію: Бретон замовив стілець у мексиканського столяра за своїм ескізом. Побачивши результат, письменник настільки здивувався точности відтворення, що вигукнув свій вердикт сюрреалістичности Мексиці. Тут він познайомився з Фрідою Кало, Дієґо Ріверою і Левом Троцьким. Бретон був прихильником ідей останнього про перманентну революцію, тобто про її неперервність і постійне поглиблення аж поки пролетаріат не усуне всі буржуазні прояви. 1938 року вони разом видали працю “Маніфест незалежного революційного мистецтва”. Тут письменник висловив своє бачення мистецтва і його ролі в політиці.

 

 

Важливим етапом в поширенні сюрреалізму у світі була Друга світова війна. Бретона знову мобілізували як санітара, втім цього разу Франція програвала війну і її окупували. Митець виїхав до США. Там читав лекції про мистецтво і проводив сюрреалістичні виставки. Цей культурний обмін вплинув на поп-арт і подальше американське мистецтво, а Джексон Поллок – абстрактний експресіоніст, який створював картини за допомогою особливої крапельної техніки – був учнем Бретона. Після закінчення війни, Бретон повернувся до Парижа, підтримував сюрреалістичний рух, створював журнали та публікував у них різного ґатунку статті: деколи неякісні, деколи заанґажовані, а деколи – хороші. Сюрреалізм як мистецький напрям та культурне явище жив доти, доки жив Бретон і в 1966 році його не стало. Андре Бретон був резонансною особистістю, який зробив багато для сюрреалізму, але залишився в тіні одіозніших діячів. На його пам’ятній дошці в Парижі пише: “Я шукаю золото часу”. Таке завершення його історії чудово описує глибинність майстра сюрреалізму, його життєпис вчить бути неординарним, дивним та й показує його знання та талант.

 

 

Радимо прочитати

  • “Магнітні поля”, щоб розкрити суть сюрреалізму та побачити переваги (й недоліки) потоку думок.
  • “Надя. Жінка, що перетворилася в книгу”, щоб перенестись у Париж 20-х та пожити шаленим французьким життям хоча би на сторінках.
  • “Шалене кохання”, щоб зрозуміти, кохання ХХ століття у найкращих традиціях сюрреалізму.

 

Автор: Богдан Бронтерюк

Published in Література
Сторінка 1 із 2