21 жовтня 2019 18:41
926 Переглядів

Девід Лінч: великий і просвітлений

Девід Лінч – митець, ім’я якого ототожнюють із «темним» боком сучасного американського кінематографу, локальнішим і оригінальнішим за бік масовий, – авторським. Ба більше, його постать прийнято оточувати ореолом загадковости та містицизму. Це логічно, якщо спиратися на стилістику робіт режисера. З одного боку, автор створює самобутній, мистецьки довершений артгаус і відкриває простір для множинности інтерпретацій (Девід проти пояснення своїх робіт, цілковито покладає це на авдиторію, адже «фільм має жити своїм життям»). З іншого – постає запитання: наскільки сприйняття лінчевських картин глядачами відрізняється від задумки режисера? Та чи не є цей драматичний ореол довкола нього гіперболізацією, виплеканою роками, через надто патетичну та псевдофілософську інтерпретацію його стрічок?

Намагаємося знайти відповіді на запитання та розмірковуємо про особливості кінематографічної манери Лінча, його естетику, медитацію, джерела натхнення та неповторний вишневий пиріг.

 

 

Ловля великої риби

У книзі «Спіймати велику рибу» Девід Лінч порівнює ідеї з рибинами, а процес творчости – з їх ловлею. Велика риба потребує занурення на значну глибину. Щоб сягнути її, митець уже більше тридцяти років практикує трансцендентну медитацію. «Медитація розчиняє вас в океані чистого розуму, чистої свідомости. Але цей океан вам знайомий, він і є – ви. І ви наповнюєтеся відчуттям повного щастя – не наркотичним сп’янінням, а неповторною красою» – так режисер описує своє захоплення. Він вважає, що злість, депресія та меланхолія можуть бути корисними з точки зору бачення сюжету, проте для художника чи режисера є руйнівними, адже обмежують творчість.

 

 

Мистецькі витвори Девіда – плоди світла та гармонії, які він має всередині, у поєднанні із рефлексією спогадів, вражень і снів. «Творчість – це свобода» – пише він, і стає очевидно, що той морок, який ввижається в його картинах – швидше химерність та сміливість. Сміливість до пошуку та експериментів, до створення незвичного, нетривіального, абстрактного. Адже саме заради цього існує кінематограф – мова, за допомогою якої, за твердженням режисера, можна говорити якраз про “великі, абстрактні речі”.

 

Царство Морфея

Кінематограф Лінча – фантасмагоричний і сновидний, тому здається загадковим та незрозумілим. Герої почасти впадають у тривалі марення, а значну частину сюжету ми споглядаємо, що відбувається з ними у снах (яскравий приклад – історія головної героїні «Малголленд Драйв», однієї з найвідоміших робіт митця). Найскладнішим завданням здається визначити, де сон, а де реальність, адже ці сюжетні лінії режисер переплітає, заплутує у єдиний сюрреалістичний клубок. Класичні жанри детективу та психологічного трилера Лінч перетворює на оригінальні історії. З перших хвилин кадри підсвідомого та дійсного комбінуються у хаотичному, втім логічному порядку. Припустимо, що ключ до розуміння історій – у віднайденні логіки для кожної стрічки. Це виділяє роботи режисера з-поміж іншого американського кіно – інтелектуальність і спонука до аналітики, бо цілкомзрозуміти усі аспекти сюжетів із першого перегляду складно.

 

 

Лінч не обмежує себе умовними часовими рамками чи класичною схемою побудови історій «експозиція – зав’язка – розвиток дії – кульмінація – розв’язка». Вважаючи кінематограф експериментом, він підпорядковує хід сюжету своїм відчуттям, натхненню та інтуїції. Час у картинах митця перетворюється на нестабільну, живу субстанцію, яка здатна до раптових звужень та розширень – ніби в справжніх сновидіннях. Її, часом в’язку та жорстку, можна немовби відчути на дотик і спробувати на смак: він гіркий і напружений, особливо у найбільш критичні моменти. Водночас ця субстанція – м’яка та плавна, ніби тепле молоко, тому складно усвідомити та зафіксувати її плин.

 

Оксамит, лісопильня та вишневий пиріг

Одноповерхова Америка виступає традиційним географічним і культурним простором у кінокартинах Девіда Лінча. Автор інтерпретує її по-своєму, пропускає крізь призму дитячих спогадів і зрілих фантазій, сформулювавши нову, впізнавану естетику. Один із найвиразніших її прикладів – лісопильня (серіал «Твін Пікс»), класичний елемент провінційного американського побуту, який режисер овіяв загадковим і романтично-містичним фльором. 

Звернувшись до естетики «Твін Пікса», варто згадати й про знаменитий вишневий пиріг, який так смакував спецагентові Дейлу Куперу в поєднанні з міцною кавою. Лінч перетворив типовий десерт на елемент американської поп-культури в найкращому розумінні цього терміну, надавши йому символізму та культовости. 

 

 

Об’єднувальний естетичний елемент для багатьох кінокартин режисера – оксамит, матеріал дорогий, богемний і харизматичний. Митець використовує його для оздоблення інтер’єрів та створення костюмів персонажів у різних своїх стрічках («Твін Пікс», «Вогню, іди зі мною», «Синій оксамит», «Внутрішня імперія»).

 

 

Колористика картин Лінча – ще одна естетична складова, яка поєднує все його надбання у єдиний кінематографічний феномен – багатогранний і стильний. Це синтез червоного, чорного, білого, рожевого та коричневого у «Твін Піксі». Поєднання світло-сірого, графітового, бордового та фіолетового у «Загубленому шосе». Симфонія насиченого синього, блакитного, теракотового та малинового в «Синьому оксамиті». Ці палітри – подібні між собою і за відтінками, і за специфічними якостями: вони до містичного глибокі, дещо потойбічні та виразно контрастні.

 

 

Природа Америки, релігійні письмена, медитація, живопис – те, що надихає Девіда Лінча у його творчості, те, у чому він шукає відповіді на внутрішні запитання. Митець сублімує свій досвід і глибоко підсвідоме у витвори, які не залишають байдужими протягом кількох десятків років: вони вражають, непокоять, наштовхують на інтенсивну рефлексію та роздуми. Кожна рибина режисера – велика та унікальна, адже виловлена на значній глибині. Можливість самовіддано та відчайдушно зануритися туди – це, певно, і є та свобода, яку автор ототожнює зі справжнім мистецтвом.

 



Що подивитися спершу?

  • «Синій оксамит». Це кіно не переобтяжено карколомними накладаннями сюжетних ліній, проте сповна відображає візуальну авторську манеру Лінча. Сповнена глибокий барв, розкішного оксамиту, стильних інтер’єрів та гіпнотичної музики, вона може стати вдалим введенням у лінчевський кінематограф.

  • «Голова-гумка». Ця чорно-біла кінострічка стала першою повнометаржною роботою Лінча, яка вийшла у 1977 році. Митець називає її найбільш одухотвореною з усіх своїх картин. Для того, аби віднайти ключ до загального сенсу, скомпонувати всі епізоди воєдино, упродовж фільмування Лінч звертався за натхненням та порадою до Біблії.

  • «Твін Пікс». Світ культового серіалу настільки повноцінний, продуманий та багатогранний, що захоплює та занурює уже з перших серій. Містична детективна історія, оформлена нестандартно та самобутньо, таємничі персонажі, бордово-рожева Америка поміж густих лісів та величних водоспадів – комбінація історій та естетики, які точно варті ознайомлення.


Авторка: Mary Magnet