05 травня 2020 07:58
215 Переглядів

Docudays 2020: Топ-5 фільмів

Фестиваль Docudays UA 2020 завершується 10 травня, проте ще так багато оригінального та неочікуваного залишилося до перегляду. Наша кіножурналістка Маша склала добірку фільмів, які варто встигнути подивитися. Обережно: висока концентрація естетичної плівкової зйомки, елегійно-ностальгічних сюжетів, дитячих мрій, гостросоціальної проблематики та одвічних пошуків себе.

 

1. «Спогади про подорож до Литви» (Йонас Мекас. США; 1972)

Стрічка – кінематографічний щоденник авангардного режисера Йонаса Мекаса. Він у часи Другої Світової емігрував до Америки із Литви і лише через 25 років відвідав батьківщину. 

 

 

Сюжетно картина об’єднана у меланхолічний організм добіркою візуалізованих спогадів: сімейні застілля, дозвілля родичів і сусідів, пасторальні пейзажі, праця в колгоспі, ранкова елегія саду, матір, яка готує традиційні деруни на вогнищі. Тут радянські жінки з відбитком важкої печалі на лицях. Радянські чоловіки за роботою в полі, які співають, попри все. Мекас переповідає буденність рідного села в умовах непростих реалій, роблячи це сентиментально, крізь призму болісного щему та ностальгії – тут він у ролі спостерігача, а не учасника подій.

У власних «Спогадах…» Йонас Мекас – і режисер, і оператор, і монтажер, і закадровий голос, який коментує усе зображуване. Це цілковито його історія – творена його очима, його руками, його голосом, його пам’яттю. Стрічка вийшла теплою, спокійною та печальною, подібною до серпневих ранків на самому схилі літа. Вона сприймається, як щось світле, видиме, втім, невловиме – немовби примарний день із дитячих снів, який ніколи не настане.

«Спогади…» – не лише про подорож. Це –  драматична сповідь людини без дому, відірваної від рідного середовища, яке за 25 років змінилося та відчужилося, перейшло до категорії «минулого» – про це Мекас із гіркотою у голосі рефлексує на початку картини. Режисер постає перед нами завислим поміж «учора», яке складно забути, та «сьогодні», до якого неможливо адаптуватися. Чи віднайде він гармонію, повернувшись до Литви на кілька днів та подивившись у вічі тому, що довго ятрило йому груди? Дивіться тут

 

2. «Салют, кубинці» (Аньєс Варда. Франція; 1963)

На початку 60-их років режисерка Аньєс Варда відвідала Кубу, привізши звідти естетично-документальний «сувенір» – 1800 плівкових фотографій. Саме вони – ця чорно-біла тремтлива зерниста матерія, сповнена облич, тіл і танцю – стали матеріалом для створення стрічки. Сюжет нагадує деталізовану замальовку кубинського життя із дещо хаотичною історією в дусі імпресіоністичного мистецтва. За допомогою своїх знімків Варда розповідає про життя країни у перші роки правління Фіделя Кастро, про кубинських людей, їхні звичаї, побут, про енергетику острова та його специфічну свободу.

 

Салют, кубинці — Міжнародний фестиваль документального кіно про ...

 

Як правило, про Кубу ми чуємо як про батьківщину сигар, старих автомобілів, запальних танців, ілюзорного соціалізму та злиденної буденности. У стрічці Варда розкриває її з іншого боку: романтичний дух повстання ще не вщухнув; люди, натхненні та піднесені, досі плекають утопічні мрії, навіяні революцією; Все довкола дихає пристрастю та природною сексуальністю. Здається, зображуване пульсує яскравістю навіть через чорно-білу плівку. Динамічний монтаж резонує із загальним настроєм візуальної складової – вони створюють органічну живу динаміку.

Кінематографічна замальовка Варди не лише сповнена екзотичної естетики, а й енциклопедична. Режисерка занурюється у деталі релігійного життя кубинців, шукаючи його витоки у католицьких, європейських та язичницьких африканських традиціях; вивчає, як функціонують культурні інститути постреволюційної держави; натхненно розповідає про розвиток місцевого мистецтва та енергійних, неординарних людей, що його продукують. Стрічку цікаво дивитися тепер, за майже 60 років після її створення. Цікаво та дещо болісно: нині бачимо, у що можуть обернутися романтичні революційні мрії. Дивитися тут

 

 3. «Я часто думаю про Гаваї» (Елфі Мікеш. Німеччина; 1978)

Кінокартина нагадує сюрреалістичну, дещо печальну дитячу казку. У центрі сюжету – шістнадцятилітня Кармен, яка мешкає з матір’ю та братом на околиці Берліна. Її батько – солдат із Пуерто-Рико – покинув сім’ю, залишивши по собі лише гірко-солодкі спогади та вініл із екзотичною музикою. Історія стрічки – про щодення героїні, сповнене монотонного побуту у чотирьох стінах і романтичних мрій про заходи сонця на далеких островах. Зображуване супроводжується монологом Кармен: вона розповідає про своє життя, сім’ю, проблеми та, найголовніше, – про Гаваї – центральний символ картини, який уособлює нездійсненність, віра в яку тримає людей на плаву.

 

Я часто думаю про Гаваї — Міжнародний фестиваль документального ...

 

Візуально стрічка подібна до тісної скриньки, заповненої різноманітними побутовими дрібницями: яскравими, кітчевими, потрібними або ж зовсім не прикладними. Це формує естетику картини, що криється у всьому, варто лише придивитися до предметів навколо. Їхнє поєднання формує єдиний візуальний простір. Його атмосфера – дискомфортна та занурює у стан пригнічености й клаустрофобії. Втім, відображає реальне життя в деталях. Воно видаватиметься нестерпно важким, якщо не мріяти та не бачити у буденності прекрасного.

Картина сповнена легкої динамічної музики, яка контрастує із напругою зображуваного. Синтез аудіального та візуального – це іронічна гра протилежностей, що проводить межу між дійсним та внутрішнім світами Кармен, яку дівчина почасти намагається стерти. Для цього героїня перевдягається у традиційні острівні вбрання та оформлює подібно навколишній простір. Що це: своєрідна терапія чи хвороблива втеча від реальности? Сцени перевтілення – нетривіальні та самобутні, зафільмовані у манері американського андеграундного кіно. Дивитися тут

 

4. «Ангели вулиці Діамант» (Петр Лом. Нідерланди, Норвегія; 2019)

Картина розповідає історію трьох жінок: пасторки Рене, кухарки Мамі та колишньої активістки із партії «Чорних пантер» Барбари. Вони – афроамериканки, які з власного досвіду знають, що таке несправедливість, пригнічення та дискримінація, а тому сповна допомагають тим, хто цього потребує. Героїні працюють в афроамериканській церкві у Філадельфії на вулиці Діамант – Church of Advocate. Її назва перекладається як «церква Захисника». Назва збігається з тим, чим у ній займаються. Ця організація – не просто релігійна, а соціальна. Тут утримують біженців і безкоштовно годують нужденних. У центрі сюжету – буденність церкви, її прихожан, гостей кафе та персоналу. Це – історія про невпинну боротьбу за хороше життя, розказана не абстрактно та демагогічно, а на прикладі реальних людей та їхніх учинків.

 

Ангели вулиці Діамант — Міжнародний фестиваль документального кіно ...

 

Стрічка радше соціальна, ніж естетична. Її краса – у проблематиці. У людях, що прагнуть свободи, рівности та справедливости. У жінках, які демонструють відвагу, сміливість, незламність. У важкості їхнього минулого та натхненні, із яким вони будують майбутнє й допомагають у цьому іншим. 

Кінематографічна розповідь – максимально жива та достатньо динамічна. Вона видається сюжетно насиченою, багатою, майже всеохопною завдяки великій кількості подій, персонажів та інтерв’ю. У всьому цьому різноманітті складно виокремити один аспект, який би можна було назвати центральним сценарним компонентом. «Ангели вулиці Діамант» – це натхненно та зболено про силу, людяність і любов. Дивіться тут

 

5. «Я вас вітаю, Сараєво» (Жан-Люк Годар. Швейцарія; 1993)

Стрічка триває лише 2 хвилини 15 секунд. За цей час вона встигає спантеличити, занурити у задушливий рефлексійний вакуум, заплутати в множинності тверджень, змусити думати над кожним словом, промовленим закадрово. Годар комбінує фрагменти плівки – незворушні, статичні, навіть важкі – та будує на них універсальну філософську історію без кінця і початку. Вона одвічна та мобільна у своїх проявах. Історію про людське життя, коли у те раптом входить страх. Історію про війну, як елемент європейської культури та мистецтво, як ствердження життя, котре ця війна забирає.

 

Я вас вітаю, Сараєво — Міжнародний фестиваль документального кіно ...

 

На агресивно яскравій, контрастній фотоплівці у кадрі – солдати зі зброєю у руках. Довкола них – вулиця та люди, які лежать, подібно до викинутих предметів ужитку, просто на асфальті. Один із солдатів приставляє гвинтівку до скроні жінки, готуючись до пострілу. Що станеться далі? Ця сцена – зафільмована реальність боснійського конфлікту початку 90-х років. Бачимо. Годар філософськи, багатозначно рефлексує над майбутнім людства, опираючись на наявний стан речей. Чуємо. Замислюємося над тим, чого хочемо найменше. Проте мусимо. Дивитися тут

 

На що ще звернути увагу?

«Віч-на-віч» (Джон Вебстер. Фінляндія; 2020)

 

Віч-на-віч — Міжнародний фестиваль документального кіно про права ...

Кінематографічна рефлексія проблем злочину, покарання та прощення. Режисер фільмує зустрічі родичів загиблих молодих людей із їхніми убивцями, які відбуваються у межах програми, спрямованої на відновлення соціальних стосунків після скоєння злочинів. Що це: жорстокий цинічний експеримент над людською психікою, можливість отримати відповіді на питання, які хвилюють, чи терапія внутрішнього звільнення, необхідна для обох сторін?

 

«У пошуках Єви» (Піа Гелленталь. Німеччина, 2019)

У пошуках Єви — DOCU/SPACE

Це – Єва, їй 25 і вона – людина. Така, як усі довкола, і водночас – така, якою бути може лише вона сама. В основі сюжету стрічки про неї – фрагменти із побутового життя, комунікація з людьми, моменти усамітнення, внутрішні монологи про різноманітні речі – від дитячих травм до мистецтва та політики. Єва веде інтернет-блог, у якому щоденно стикається із сотнями позитивних та негативних анонімних коментарів на свою адресу. Так стрічка не лише розкриває особистість героїні (чи принаймні намагається це зробити, торкнувшись різних аспектів її персоналії), а й зачіпає актуальну на даний момент проблему кібербулінгу.

Марія Васильєва