29 квітня 2020 13:04
519 Переглядів

Docudays 2020: "Віч-на-віч" Джона Вебстера

Що таке вбивство? Не з юридичної точки зору, а з етичної. Не однобоко, немовби «в анфас», а багатогранно та комплексно. Рідні загиблих страждають, переживаючи гіркоту втрати. Вони відчувають біль, спустошення, самотність, гнітючу несправедливість. А що відчувають їхні вбивці? Чи мають вони після усього скоєного право щось відчувати? Чи мають вони право на висловлення власних почуттів? У своїй стрічці «Віч-на-віч», що увійшла до конкурсної програми Docudays UA від Фінляндії, режисер Джон Вебстер кінематографічно розмірковує над феноменом убивства у всій множинності його складових. Щоб повноцінно розкрити проблему, митець залучає обидві сторони: родичів убитих молодих людей та тих, хто позбавив їх життя. Розглядаємо, які плоди принесло таке непросте поєднання.

 


Джон Вебстер, режисер кінострічки 

 

СЮЖЕТНЕ

Стрічка об’єднує історії людей, які втратили своїх близьких, у єдину лінію – сюжетно просту, проте емоційно насичену. Головні герої стають учасниками соціальної програми, спрямованої на відновлення стосунків між людьми після скоєння злочинів. У її межах вони мають можливість зустрітися віч-на-віч із убивцями своїх рідних, взяти участь у так званій очній ставці, сівши з ними за стіл перемовин. Організатори проєкту сподіваються, що ця непроста процедура допоможе обом сторонам ефективно вивільнити деструктивні почуття, які роками тиснуть на них ізсередини: відпустити біль, позбутися образи та ненависти, спробувати зрозуміти та пробачити. Ніхто не очікує на моментальний успіх, проте всі вірять у потужну силу людського милосердя.

Сюжетна складова картини – фрагментована, моментами хаотична, та водночас – логічна і зрозуміла. Вона розповідає історію не лише з точки зору фактів та хронології, а й опираючись на відчуття, емоції, асоціації, рефлексію. Основна лінія почасти супроводжується свого роду ліричними відступами: візуалізованими спогадами головних героїв про загиблих рідних – меланхолійними, сентиментальними, повітряними: ніби ще трохи, і вони розчиняться, потонуть у товщі довгих тягучих років.

 


Фрагмент постера до стрічки

 

ВІЗУАЛЬНЕ

Ми бачимо обличчя. Бачимо очі, носи, вуха, вилиці, підборіддя. Бачимо зморшки. Бачимо усмішки. Бачимо сльози. Ми ловимо погляди – усі вони дуже різні: пронизливі, відсутні, стомлені, засмучені, сповнені згаслих надій та запитань, на які люди прагнуть отримати відповіді. Портретна зйомка у кінострічці відіграє ледь не ключову роль: вона впритул наближає нас до героїв та їхньої реальності – максимально інтимної та почасти емоційно нестабільної, гетерогенної. Разом із тим, камера поводиться дуже обережно: ми торкаємося особистого простору персонажів, проте не вдираємося та не занурюємося у нього. У кадрі превалюють середні плани, великі ж майже відсутні – таким чином зберігається певна дистанція.

Кольорова гама стрічки – м’яка та пастельна. У ній превалюють блакитний, сизий, сірий, персиковий, жовтий відтінки. Це резонує із її загальним меланхолійним настроєм і немовби зумисно сповільненою динамікою. Портретна зйомка у процесі зустрічей в рамках проєкту відбувається на контрастному темному фоні. Обличчя ж постають яскраво освітленими. Завдяки цьому зображення деталізується, сповнюється ясности, чіткости, виразности. Здається, усі ці люди ще ніколи не були настільки реальними, настільки живими. В усіх значеннях.

 


Візуальне наповнення

 

«Віч-на-віч» – кінокартина, що проймає. Проймає, неочікувано б’є у вуха криком реальности, змушує думати – не постфактум, а безпосередньо в процесі перегляду. Вона зачіпає ті нерви у вашому нутрі, про існування яких ви, певно, навіть не здогадувалися. Це – якісна мистецька рефлексія на питання, які так ніколи і не матимуть остаточних вичерпних відповідей, проте які мусять бути озвученими, почутими, артикульованими у таких категоріях та термінах, аби із площини особистого та індивідуального перейти у поле соціального, суспільного, глобального. Ми ніколи не знатимемо достеменно, якими мотивами керуються люди, ідучи на вбивство. Ми ніколи не знатимемо, що переживає кожен окремо взятий індивід, який втратив близьку людину. Втім, ми точно знаємо, що і перших, і других – багато, тому про це не можна мовчати. Люди мають право говорити – заради себе та заради інших. І не важливо, по який бік столу перемовин вони знаходяться.

Марія Васильєва