27 липня 2020 19:04
154 Переглядів

Кіноекспресіонізм: філософія перших фільмів жахів

 

Кіно німецького експресіонізму 20-х можна вважати німим прародичем сучасних фільмів жахів. Однак там не було скрімерів, а багато уваги звертали на внутрішню напругу й тривогу авторського “Я”. Цими фільмами надихалися Альфред Гічкок, Інґмар Берґман і Тім Бертон. З’ясовуємо, який цей німецький кіноекспресіонізм та як і навіщо з ним знайомитися.

 

Кадр зі стрічки "Кабінет доктора Калігарі"

Кадр із "Кабінет доктора Калігарі"

Філософія

Німецький кінематограф після Першої світової вимушено пожвавився: Німеччина ображено бойкотувала французькі стрічки, які раніше складали основу прокату (залишимо непрозорий натяк усім телеканалам, які досі транслюють російський продукт). З’явилася необхідність виробляти власну кінопродукцію. Однак збіднілий повоєнний бюджет змусив знімальні групи добряче проявити фантазію у створенні фільмів. Так почалися експерименти, у яких кінематографісти, підхопивши тенденції авангарду, дали собі волю — як у думках, так і в засобах їх вираження.

Такі фільми часто мали детективну основу сюжету (стереотип про любов німців до детективів часом працює) та містили елементи жахів. Утім, експресіонізм зробив із такого кіно щось більше, ніж атракціон для веселих вихідних. У зовсім невеселі моторошні історії закладена липка приреченість світу, його невизначеність та страх митців перед війнами і кризами.

 

"Празький студент" (афіша)

Афіша стрічки "Празький студент"

Кіно експресіонізму завжди про напружену внутрішню боротьбу, у якій кожен персонаж є і протагоністом, і антагоністом. Так у стрічці Стеллана Рійє і Пауля Вегенера, що передувала появі німецького експресіонізму, «Празький студент» (1913), головний герой – майже Доріан Ґрей. Він сам і його зображення у дзеркалі виявляються різними за характерами.

 

Самый Первый Фильм Ужасов Про Вампиров "Носферату, Симфония Ужаса ...

"Носферату. Симфонія жаху"

 

Водночас, важливим стає показ боротьби персонажів з навколишнім світом. Герої тут ірраціональні, фантастичні й навіть фантасмагоричні, а об’єктивна дійсність навколо — моторошна від того, наскільки буденна й нудна. Саме тому за основу експресіоністського кіно часто брали легенди та готичні романи — тут і намагання екранізувати «Дракулу» Брема Стокера («Носферату. Симфонія жаху», 1922, режисер – Фрідріх-Вільгельм Мурнау), і легенду про Фауста (ще один фільм Мурнау – «Фауст», 1926), і Ґолема («Ґолем, як він прийшов у світ» Карла Бьозе і Пауля Вегенера, 1920), і навіть спроби самих режисерів та сценаристів написати ліричну притчу, як у «Втомленій смерті» Фріца Ланга (1921).

 

Про кого?

Німецька культура після Першої світової опинилася в ізоляції так само, як і герої експресіоністського кіно, які божеволіють від несприйняття навколишнього світу та самотности. Вони меланхоліки, мізантропи та просто втомлені нервові особи.

 

Головний герой стрічки "Остання людина"

Головний герой стрічки "Остання людина"

 

Часто персонажі дійсно страждають від психічних розладів, ще частіше – вбачають свої alter ego у примарах і фантастичних потворах. Вони сперечаються зі світом матеріального, хоча завчасно знають про свою поразку. 

Персонажі експресіонізму тонуть у екзистенційних пошуках. Глядач розуміє, куди вони ведуть лише на великих портретних планах, де в акторів завжди нелюдська натягнута міміка. Така гіперболізована емоційність свідчить не про низьку професійність артистів, а про те, що варто зосередити увагу на деталях облич персонажів — на їхньому погляді та гримі. Оскільки такі стрічки здебільшого німі, саме очима герої намагаються висловити всю напругу моментів.

 

Людина-сомнамбула з "Кабінету доктора Калігарі"
Людина-сомнамбула з фільму "Кабінет доктора Калігарі"

 

Герої співзвучні соціальним настроям. Кінематографісти, ніби передчували катастрофу Другої світової  — через персонажів своїх фільмів вони передають фобію чогось неминучого, сталу тривожність.

 

Візуальне

Німе кіно 20-х не здійснило б такого впливу на історію кінематографу, якби не його візуальне наповнення. Насамперед, через його наближення до театралізованости. Фільми, наприклад, часто поділені на акти, як у «Кабінеті доктора Калігарі» (1920) Роберта Віне — стрічці, якою можна традиційно характеризувати експресіонізм.

 

Кабинет доктора Калигари (1920) — oKino.ua

Ось такий вигляд має місто у фільмі "Кабінет доктора Калігарі"

Досягається ефект театральної вистави й через павільйонне знімання з нереалістичними декораціями. Водночас, бекґраунд часто мінімалістичний, оскільки кінематографісти не мали великих бюджетів. У «Кабінеті доктора Калігарі» за декорацію слугує схематичне зображення міста — гострі кути вуличок, веселий ярмарок лише з однією каруселлю. А прямі кути навмисно ігноруються для посилення враження хиткости та нестабільности героїв.

Монтаж у ламаному ритмі разом із тривожною музикою створює містичну атмосферу. Доповнює її і світло. Кіноекспресіоністи або знімали лаконічне ч/б, або бавилися з кольоровими світлофільтрами, які використовували у найнеочікуваніших місцях – вони позначали перенесення сюжету в іншу локацію або зміну внутрішнього стану героя. Крім того, великого значення набувають тіні. Ми часто бачимо не самого монстра, а лише його тінь — уявну загрозу, а не реальну жорстокість.

 

The Top 10 Scariest Movies of All Time – DZI: The Voice

"Носферату. Симфонія жаху" 

Після виходу стрічки Вільгельма Мурнау «Носферату. Симфонія жаху» (1922) деякі прийоми змінюються — знімання пересуваються із павільйонів на реальні локації і стають дещо живішими, ніж раніше. Цікавою стає не містика, а війна внутрішнього «я» з буденністю. Однак з’являється інше ноу-хау — пришвидшена чи, навпаки, заповільнена зйомка, яка контрастує з загальним ритмом фільму. Так у “Носферату. Симфонія жаху” часто головний герой Хуттер рухається із карикатурним поспіхом – так краще передається відчуття його переляку та загублености. А от кадри із красунею Елен – навпаки затягнуті, аби глядач міг помітити усю вроду героїні.

 

Що дивитися?

Роберт Віне 

Цей режисер – зачинатель і найпохмуріший представник напряму експресіонізму у кіно Його персонажі не вписуються до світу картонних незграбних декорацій, разом із тим, всіляко намагаються злитися з ними. 

Віне був одним із перших режисерів Німеччини, які прозоро говорили  про те, що за кіношними дракулами та іншими химерами ховається образ насправді мирного німецького, втім, поневоленого мілітаристськими настроями уряду. 

 

"Руки Орлака"

Кадр зі стрічки "Руки Орлака"

 

Серед найвідоміших фільмів:

  • “Кабінет доктора Калігарі” (1920);
  • “Руки Орлака” (1924).

 

Фрідріх-Вільгельм Мурнау

Мурнау тяжів до екранізації творів літератури. Він не надто переймався авторськими правами і почав без офіційного дозволу знімати екранізацію “Дракули” Стокера. Вдова письменника заборонила продюсерам використовувати твір. Стрічку усе ж зняли, однак сюжет та імена героїв змінили – так в історії кінематографу з’явився “Носферату. Симфонія жаху” (1922). Далі були однойменні екранізації “Фауста” (1926) і п’єси Мольєра “Тартюф” (1926)

 

Последний человек (Германия, 1924) – Афиша-Кино

Кадр зі стрічки "Остання людина"

Його стрічки – не завжди фантастичні  історії, часом вони були більш “людськими”, як у меланхолійному фільмі “Остання людина” (1924).

 

Фріц Ланг

Режисер, який у своєму доробку цікавився романтичністю звичайної німецької людини та уявляв, якою може бути антиутопічна Німеччина майбутнього. Його роботи – через їхню монохромність і довгі портретні плани розкривають не фантазійні елементи, що притаманно напряму, а реальне людське. Дивитися радимо:

  • “Втомлена смерть” (1921);
  • “Метрополіс” (1927).

 

Кадр із "Метрополіса"

Кадр із "Метрополіс"

 

Кіноекспресіонізм навряд налякає глядача, привченого до екшену сучасних жахів. Його ми радимо сприймати, як фантасмагоричну театральну постановку, перенесену на кіноекрани, де за моторошними потворами та холодними вбивствами — доля пересічних німців післявоєнних років, розгублених, втомлених та пригнічених. І як вагомий напрям кінематографу, який навчив, що обмежені фінанси – це лише простір для революції та інновацій у мистецтві.

 

Стася Лісовіна