17 серпня 2020 19:02
320 Переглядів

Крізь терни до «Оскарів»: геї у сучасному кіно

Непростим був шлях образу гея на великому екрані. Від «потішної» пари двох чоловіків у ще німому протофільмі Вільяма Діксона «Експериментально-звуковий фільм Діксона» (The Dickson Experimental Sound Film) 1895 року до темношкірого юнака у фільмі «Місячне сяйво», що назбирав аж 161 нагороду, включно з «Оскаром» за найкращий фільм року. Ми вирішили проаналізувати, який він, нинішній образ героя-гея у сучасному кіно.

У часи зародження кіно персонажі-геї були диваками, комедійними «масками» без жодної глибини характеру. У повоєнну епоху гей (у компанії з іншими інакодумцями) став злісним антагоністом та соціальним вигнанцем. Згодом ситуація ненадовго лібералізувалася, й саме тоді був відзнятий перший комерційно успішний фільм – «Лоуренс Аравійський» 1962 року, у якому є натяк на гомосексуальну орієнтацію головного героя. Спалах ВІЛ та рух традиціоналістів повернули «комедійність» та другорядність геїв у масове кіно.

Нарешті, у 90-тих роках вир минулих подій породив незалежну течію Нового квір-кіно (New Queer Cinema). Автори цього напрямку почали вкорінювати у культуру новий тип героя-гея: об’ємний персонаж із чіткою мотивацією та драматичною історією і, що найважливіше, неприхованою сексуальною орієнтацією. Митці нової квір-течії зробили цей образ рівним серед інших у пантеоні кінематографу.  Наприклад, фільм Ґаса Ван Сента «Мій власний штат Айдахо» 1991 року. Один із героїв стрічки, Майк, ототожнюється з героєм Шекспірівської драми  «Генріх IV» – принцом Генріхом. Таке рішення режисера зроблене не тільки для перекидання мосту між культурами, а й виправдане драматично. 

У колективній кіносвідомості новий образ гея з'явився тільки після потрапляння у масове кіно. Однією з перших гучних стрічок на тему стала «Горбата гора». Фільм отримав головні нагороди британської кінопремії «BAFTA», «Золотого лева» на Венеційському кінофестивалі та назбирав «Золотих глобусів»– американської премії від преси. Останню кінематографісти ще називають «репетицією “Оскара”». Проте на самому «Оскарі» фільм був удостоєний тільки другорядних «Оскарів» за режисуру, адаптований сценарій та музику. Зі свого боку кіноакадеміків громадськість «удостоїла» звинувачень у прихованій гомофобії та традиціоналізмі. 

Цікаво, що впродовж історії образ гея в кіно змінювався відповідно до суспільних уявлень про негетеросексуальну орієнтацію. Але виокремлення ЛГБТІК-кіно в окрему течію та поява нинішнього образу гея в масовому кіно – створила зворотній зв’язок із суспільством. Розгляньмо детальніше декілька зразків відомих/помітних фільмів минулих років, аби з’ясувати, як гомосексуальних чоловіків зображують у кіно сьогодні.

 

«Місячне сяйво» 2016: У місячному сяйві чорні хлопці здаються сумними (блакитними)

Шайрон (Малий та Чорний на різних етапах свого життя) – головний герой фільму, саме він сумує у місячному сяйві. Воно й не дивно. Усе, що в нього є, – це купа проблем: наркозалежна мама, від якої не дочекатись, ні доброго слова, ні крихти турботи; злостиві однолітки, котрі як не б’ють, то насміхаються; найкращий друг – зрадник. Упродовж фільму Шайрон переважно мовчить. Про таке життя й розповідати нічого.

Ситуацію рятує Хуан. Він буквально вривається у життя Малого і змушує його заговорити. Хуан – персонаж-провідник, він морально підтримує героя впродовж його шляху становлення. Стосунки Хуана і Малого нагадують відносини батька, котрого в героя нема, й сина. Ця сюжетна лінія виводить історію за рамки соціальної зумовленості на новий мітологічний рівень. 

Та й узагалі фільм не про проблеми гея у гетеросексуальному суспільстві. Остання частина кінострічки (їх три), де Шайрон вже не Малий, а доволі дебелий Чорний, виразно виокремлює основну ідею твору – пошуки себе. Герой те й робить, що рефлексує над своїм життям, прощає старі образи та зізнається у почуттях.

Чому цей фільм важливий? Бо насамперед апелює не до актуальної соціальної проблематики (хоч і не оминає її), а до вічних тем. Якщо опустити обставину, що головний герой – гей, драматичности фільму не забракне. 

«Назви мене своїм ім’ям» 2017: Містерія любові

Знову фільм про дорослішання. Головний герой Еліо — 17-річний італійський єврей, інтелектуал та «книгочитун». До його батька допомогти у дослідженнях приїжджає 24-річний американець, аспірант, «аполлон» – Олівер. Як у такого не закохатися?

Протагоніст одразу ж намагається привернути увагу новоприбульця. І в місто з ним поїде, і на розкопки, і подружку Марсію він покинув. Врешті Еліо і Олівер разом, але тільки до кінця літа. Бо американцеві треба повертатись додому. Проте він обіцяє зателефонувати. У фільмі простежуємо пряму алюзію на так зване грецьке кохання, що виникає між дорослим чоловіком і юним хлопцем.В античному світі ця практика слугувала для проходження «ініціації», тобто процесу переходу хлопчика до етапу зрілости.

Цей контекстуальний бекґраунд збагачує не тільки історію. Вона й так соковита, наче персик на півночі Італії. Контекст робить якіснішим розкриття персонажа Еліо, котрий пізнає невідане до того кохання, а через нього і самого себе. Глядач це чудово відчує.

На додаток. «Назви мене своїм ім'ям» – той випадок, коли літературна основа (однойменний роман Андре Асімана) добре адаптована під кіновиразність. За це бонусом Оскар.

 

«Життя і смерть Джона Ф. Донована» 2018: Життя і смерть

Одразу ж зазначимо, що цей фільм навряд чи сподобається кожному. Його називають «найслабшим» у фільмографії Ксав'є Долана. Але ж як розповідати про образ геїв у сучасному кіно без короля жанру. У стрічці два головні герої. Джон Донован — зірка підліткового серіалу про школу. Та Тернер – теж актор, але ходить у справжню школу, бо ще малий. Він фанатіє від серіалу з Джоном та ідеалізує свого кумира. Одного разу Тернер вирішує написати листа Доновану. І отримує відповідь.

Цікаво, що Джон і Тернер — віддзеркалення один одного. Хлопчик — відкритий гей (тому стає жертвою булінгу однокласників), повен жаги до життя й має хоч і непрості, але теплі стосунки із мамою (для режисера це взагалі болісна тема). Натомість Джон Донован приховує свою сутність та параноїчно боїться аутінгу (розкриття обставин особистого життя). Ще й з мамою стосунки кепські.

З назви фільму стає зрозуміло, що у фіналі Джон помре. Його образ існує майже як антитеза до типового для сучасного кіно зображення героя-гея (Тернер). Такий режисерський хід робить Донована трагедійним героєм-символом і заразом цікавим екземпляром у рамках нашої статті.

«А потім ми танцювали» 2019: Гепі-енду не буде

У фільму «А потім ми танцювали» ідеальна експозиція. Кремезний і бородатий тренер Національного грузинського ансамблю лає головного героя, Мераба, за те, що він танцює якось по-жіночому м’яко. З погляду ідеї фільму вступна сцена довершена і прекрасно задає тон наступним.

Поза репетиціями, протагоніст займається «типовими» для сучасного героя-гея справами: пізнає себе, конфліктує з оточенням та закохується у суперника по ансамблю Іраклія, що тільки-но прибув з Батумі. Але не все це було одразу. На початку фільму Мераб провадив спокійне життя грузинського студента. У нього були дівчина, робота в грузинському ресторані. Головний герой був частиною спільноти, яка швидко відхрестилась від нього, як тільки він усвідомив свою сексуальну орієнтацію.

Упродовж фільму глядач може подивитись на Грузію очима тамтешнього жителя. Вулички, двори, будівлі, маршрутки – такі грузинські і такі схожі на українську дійсність. Увесь цей кінопростір з його персонажами і звичаями виступають символічним антагоністом, з яким Мерабу доводиться боротись. Герою також доводиться боротись за своє кохання. Але це та кінострічка, де герой програє. Віковічну традицію не перемогти за півтори години хронометражу.

Утім, в останній сцені Мераб показує свій норов. Протагоніст танцює перед тренером Національного ансамблю. Не за правилами, а так як він відчуває. У такий спосіб сублімуючи весь свій біль й демонструючи силу власного духу.

Чимось «А потім ми танцювали» схожий на «Назви мене своїм ім’ям». Тут, звісно, не північ Італії, і в кінці тебе не розрадить мудрий батько. Але є щось від давніх містерій, воно добре відчувається у сценах із танцями, а їх вистачає. У кожному разі національний колорит, який тут доволі функціональний, робить цю історію та головного героя унікальними. А фільм – вартим уваги.

 

 

По той бік веселки

Хронологія змін зображення образу гея в кіно стосується тільки кінематографу Західного світу. За окремими несуттєвими винятками ні образів героїв-квірів ні тим паче самого ЛГБТІК-кіно в Україні майже немає. Суспільні об’єднання і правозахисні організації – є. Традиціоналістський рух – теж є. А кіна нема. Проте сама проблема нікуди не зникає та за цих умов лише маргіналізується.  

Є фрази, з якими важко не погодитись. Одна з таких – «ніколи не пізно». Ніколи не пізно й почати створювати ЛГБТІК-кіно в Україні, а державі, відповідно, його фінансувати. Бо це кіно насамперед не про геїв і лесбійок. Це кіно про повагу і толерантність до людей, про ідентичність та віднайдення себе. А такий запит у суспільства є.

Дмитро Мар'янич