27 березня 2020 17:13
572 Переглядів

Люди в чорному: п’ять образів священників у кіно

У серіалі Паоло Соррентіно “Молодий папа” в одну фігуру з’єдналися два, здавалося б, протилежних полюси – образ поп-ідола та голови католицької церкви. Папа Римський і Мерлін Менсон з’являються в одному кадрі як два контрастні, але рівноцінні образи. Колись ж до священника на екрані через ореол святости ставилися дуже обережно. Кодекс Хейза (система цензури голлівудського кіно, що діяла з 1934 по 1968) навіть забороняв зображати пастора в комічній або негативній ролі. Сьогодні ж священники – звичні персонажі масової культури та можуть бути як і доброчинцями, так і негідниками, а часом розриваються між цими полюсами у внутрішній боротьбі. Ми вирішили проаналізувати їхній образ і розповісти про найцікавіші його втілення в кіно.

Персонаж священника цікавий межовістю своєї позиції у соціумі, накладанням сакрального і профанного. Він водночас частина суспільства, в якому живе, та “інший” чи навіть “чужий”, представник церковного світу, сакральна фігура. Саме зіткнення людського і божественного викликають дисонансні образи духівництва із звичними для мирського світу, профанними атрибутами – як от Папа Римський з цигарками в серіалі “Молодий папа”. 

Разом із тим священник функціонує як медіатор (посередник) між небесним і земним. Він проповідник, духовний наставник і моральний орієнтир для своєї пастви. Його стосунки з прихожанами та з самим собою відображають духовну ситуацію часу та соціуму, в якому він живе. Тож образ священника може слугувати для автора призмою для зображення стосунків особистости з Богом, вірности обов’язку, взаємодії релігії та морального релятивізму, падіння авторитету церкви чи навпаки порятунку у вірі. Якими ж бачили пасторів режисери?

 

“Щоденник сільського священника”  Робера Брессона – “Вистояти – не завжди означає чинити спротив”

 

 

Головний герой фільму Брессона – священник-мученик. По закінченню семінарії, його спрямовують проповідувати у богом забуте (але схоже не забуте католицькою церквою) французьке селище Амбрікур. Здається, всі мешканці втратили віру, на недільну месу з’являється лише коханка місцевого графа, а на новоприбулого пастора дивляться з підозрою, а не з пошаною.

Він змушений пробиватися крізь опір зневіри своєї пастви, яка починає його відверто недолюблювати та навіть знущатися з нього. Та чоловік все ж намагається розібратися з їхніми проблемами, зрозуміти їх та причини занепаду навколо. Він невтомно їздить на своєму велосипеді через дощ і болото від будинку до будинку, простягаючи руку допомоги (яку не гребують відштовхнути), та списує сторінки свого щоденника в безкінечних роздумах. Нестерпні болі у шлунку (ймовірно, спричинені, надмірним аскетизмом у їжі) ускладнюють ситуацію, роблячи пастора ще слабшим та підкреслюючи моральні страждання фізичними. 

Особливо трагічний вигляд цей образ має у порівнянні з добродушним, спокійним, але схоже недалеким і несхильм до надмірних роздумів образом священника із сусіднього селища. “Ви надто смутні” – говорить він юному пастору, намагаючись пояснити, що люди не люблять складних питань. Прихожанам потрібні лише запевнення в тому, що все буде гаразд і неважливо: є на те підстави чи ні. Втім, кюре з Амбікура не шукає легких шляхів. Попри сум і безсилля, наш герой залишається вірним своїй місії. Він здається слабким, та чи не є він сміливішим за інших? Адже має відвагу сумніватися, ставити запитання та вимагати від себе рішень у здавалося б, безнадійних ситуаціях.

Непростий шлях юного кюре – через нерозуміння і страждання – нагадує шлях біблійного Ісуса. Брессон водночас наближає до нас Христа, адже зображає його у сьогоденні, але й нагадує про те, наскільки він далекий, бо досі залишається непочутим.

 

“Леон Морен, священник” Жан-П’єра Мельвіля – Спокусливість віри

 

 

Якби у католицької церкви був секс-символ (і нехай Джуд Лоу у ролі “Молодого Папи” ним поступиться) – ним би був Леон Морен. Він життєрадісний, але не поверховий, інтелектуальний, але не дотошний, вірний своїм переконанням, але не святенник. Молодий, красивий, та, звісно ж, недоступний через церковний сан. До того ж, єдиний чоловік у французькому селищі часів окупації Другої світової війни. Його образ у фільмі розкривається через історію стосунків із Барні – атеїсткою, яка намагається його спокусити.

Барні натерпілася лиха і церква дошкуляє їй своїм існуванням у часи, коли віра видається не те, що марною, а й спростованою і абсурдною – опіумом, а не порятунком. Про це вона і приходить заявити на сповіді. Але натрапляє там не на зашкарублого, відстороненого клірика, а на Леона з гарячим серцем і ясним розумом, який не береться критикувати її слова, а починає полемізувати з нею. Молодий пастор не схильний до догматизму, володіє широким філософським світоглядом і нетривіальними думками. У ньому жінка знаходить ще одну небайдужу душу, інтелектуального співрозмовника і чоловіка, яким вона починає захоплюватися більше, ніж теологічними питаннями. 

Історія Барні та Леона – не лише історія атеїстки, яка закохується у священника. Це історія про те, що особиста віра притягує більше, ніж догма, індивідуальність вагоміша ніж авторитет церкви, та обов’язок все ж важливіший ніж почуття. Більше про фільм можете прочитати тут. 

 

“Причастя” Інґмара Бергмана – “Бог мовчить”

 



Батько Бергмана був строгим пастором і жорстоко карав сина за найменший непослух. Вочевидь, режисер переніс дитячі враження у свою творчість та зобразив священника Томаса Еріксона у своєму фільмі похмурим, не надто приємним чоловіком. Він не просто постійно сумнівається, як кюре у Брессона, а геть втратив віру та песимстично дивиться на життя. Після смерти дружини (адже протестантські священники можуть одружуватися) його життя втратило цілісність і це відображається на його служінні. Не здатен вірити сам, він не може допомогти своїм прихожанам, тож зневіра поступово передається всій пастві. 

Друга назва фільму “Зимове світло” контрастує з формою, адже стрічка навіть візуально сповнена темрявою та тінями. За задумом автора зйомки відбувалися лише в хмарну погоду та туман. Тож простір церкви, де відбувається основна дія картини, має вигляд похмурого місця, де навряд чи може жити Бог. На церковне розп’яття отець Томас дивиться мало не з відразою, говорячи самому собі: “Який же абсурдний образ!”. Втім, він сумує за Богом, якого втратив. Його слова “Господи, чому ти покинув мене?” звучать, як паралель до біблійних слів Ісуса розп’ятого на хресті. 

Томас починає вечірню літургію, знаючи, що її слухатиме лише одна прихожанка. Священник Бергмана може перестати вірити, але не може дозволити собі залишити свій обов’язок – може, це і є найвища для нього форма служіння.

 

“Голгофа” Джона Майкла МакДонаха – “Вбити священика в неділю – хороша ідея”

 

 

 

Отець Джеймс – герой трагікомедії, що має небанальний початок. Невідомий прихожанин під час недільної сповіді розповідає про те, як в дитинстві піддавався сексуальному насильству з боку священника (нині вже мертвого)  та має намір помститися церкві. Він хоче вбити доброчесного, ні в чому невинного пастора, тобто, нашого героя, щоб привернути увагу громадськости. Зі своєї ласки майбутній убивця дає отцю сім днів на те, щоб привести до ладу життя перед смертю, і обіцяє повернутися наступної неділі, аби завершити справу. 

Сюжет фільму побудований за моделлю п’яти стадій прийняття смерті психологині Кюблер Росс: заперечення, гнів, компроміс, депресія, прийняття. Вони ж стають для головного героя кроками на вершину власної Голгофи. Спершу він не спішить думати про своє життя, а намагається навернути на правильний шлях прихожан. Але його спроби лише засвідчують крах авторитету церкви – ніхто не збирається сприймати його слова надто серйозно. Діалоги із священиком для містян – нагода кинути в його сторону їдкий жарт про абсурдність віри. Лише у спілкуванні з донькою, яка вирішила навідати батька після невдалої спроби суїциду, він розкривається для нас як особистість. 

За сутаною священника ховається багато болю (смерть дружини, алкоголізм), який він заглушує служінням церкві чи краще сказати людям, навіть якщо вони не усвідомлюють потребу в цій допомозі. Дії отця Джеймса опираються радше на віру в людину, аніж  Бога. Він до останнього сподівається на розкаяння вбивці, а не на Божу поміч. Його історія – це маніфест віри в гуманізм.

 

“Тіло Боже” Яна Комаси – “В якості спокути за гріхи – покатайтесь на велосипеді”

 

 

Даніель – наймолодший персонаж з нашого списку. Йому лише двадцять, до того ж, семінарію він не закінчував. Натомість – відбував покарання в юнацькій виправній колонії, після якого був спрямований у польську провінцію працювати на лісопилку. Попри далеку від праведної поведінку – за кілька хвилин екранного часу ми бачимо, як Даніель під час святкування свого звільнення напивається, приймає наркотики та займається сексом з незнайомкою – головний герой хоче присвятити своє життя служінню Богу. Тож, зайшовши до місцевої церкви, він переконує доньку тамтешнього священика в тому, що сам є пастором та приїхав допомогти у служінні її батькові.

Виявляється, що церковні справи йдуть не надто добре – святий отець страждає на алкоголізм. Тож, коли у того стається черговий приступ важкого похмілля, новоприбулий священик стає у нагоді, щоб провадити службу замість нього і ніхто не цікавиться бодай якимись підтвердженями його церковного сану. Дивакуватий, різкий, але щирий новий пастор починає завойовувати прихильність прихожан. Він то порадить одній пані покататись на велосипеді, щоб не думати про гріхи її сина, то змусить кричати батьків загиблих у автокатастрофі підлітків, щоб відпустити біль втрати. 

До речі, саме розслідування нещасного випадку стає сюжетним центром картини. Відкинувши церковний догматизм, Даніель надто сильно втручається в життя громади, яка вже все для себе вирішила і знайшла винного (який очевидно таким не є). До того ж хлопець, попри непевне становище священника-самозванця, наважується на роман з донькою свого настоятеля, у яку здається справді закохується. 

Властиві вдачі Даніеля поривчастість та гарячковість, що мало поєднуються з ідеалом служіння церкві, приваблюють і захоплюють, але й гублять його. Церква, що знаходиться в глибокому занепаді, потребує свіжих ідей, але не може прийняти радикальні дії хлопця, який, до того ж, не має права на служіння. Бог і Даніель схоже дуже потрібні один одному, але залишаються роз’єднаними неможливими обставинами. 

 

Священники режисерів різні – від зневірених до спокусливих. Втім, вони залишаються індикаторами світоглядних переконань – як авторських, так і суспільних. Цим і завдячують своєю різноманітністю, адже навіть для атеїста у кінематографі знайдеться свій пастор.

Наталя Кідиба