24 червня 2020 19:50
109 Переглядів

Одеський кінофестиваль онлайн: смерть, грецький абсурд і рейв 90-ті.

Так, ми теж з трепетом чекали, як купуватимемо квитки до Одеси й цілий тиждень дивитимемося стрічки на кінофестивалі. Так, ми теж засмутилися, бо пандемія позбавила нас можливости провести літо воістину кінематографічно. Але сповнюватися смутком не поспішаємо, бо для таких, як ми, Одеський міжнародний кінофестиваль та онлайн-платформа takflix.com створили спільний проєкт OIFF Flashback, де виклали 10 знакових фільмів з міжнародного конкурсу ОМКФ 2019. Розповідаємо, які стрічки обов’язково потрібно переглянути на платформі до 15 серпня.

 

“Палає, палає, палає”

Режисерка: Чанія Баттон
Рік: 2015

Є багато причин вирушити в дорогу: поїхати на відпочинок, навідатися до бабусі чи втекти якомога далі від родичів, з якими провели весь карантин. Втім, для Алекс і Сеф, головних героїнь стрічки “Палає, палає, палає”, жодна з цих причин неактуальна. Вони мусять колесити Великою Британією, щоб розвіяти прах свого приятеля Дена.

“Палає, палає, палає” Чанії Баттон багато чим нагадує класичні роуд-муві на кшталт “Зламаних квітів” Джима Джармуша, де головний герой вирушає у мандрівку, щоб виконати якесь завдання, а насправді переосмислює опуси свого життя. Сеф та Алекс всю дорогу “спілкуються” з Деном через відеозаписи, які він створив для них перед смертю і через які юнак намагається налагодити життя подруг, бо самі вони на це навряд наважаться.

Дебютна робота Баттон намагається викликати у вас сльозинку, трішки розсмішити і змусити подумати опісля. Тут просте фільмування, хороша акторська гра та класична побудова фільму, де глядач стрибає з радости в тривогу і назад. Все чітко і прямолінійно, але від цього фільм не гіршає. Радимо дивитися “Палає, палає, палає” в компанії з друзями, щоб одразу проговорити недомовки, а не робити це, як Ден, у відео після смерти. Чи, принаймні, просто гарно провести вечір.

 

“Жаль”

Режисер: Бабіс Макрідіс
Рік: 2018

Пам’ятаєте, як у дитинстві після розбиття коліна вам давали ласощі та співчували? Часом жалість має свої переваги. Головний герой стрічки Бабіса Макрідіса відчуває їх сповна: сусідка щоранку приносить йому апельсиновий кекс, знайомий швидко виконує замовлення у хімчистці, а друзі кличуть на ігри, щоб підбадьорити чоловіка. Все тому, що у його дружина перебуває в комі. От тільки проблема в тому, що жаль викликає залежність, і, зрештою, головний герой вже не хоче повертати речі у звичне річище.

Бабіс Макрідіс — грек, і у його роботі це відчувається. Вона атмосферно нагадує фільми Йорґоса Лантімоса чи Афіни Цангарі. Незворушні лиця, декоративність кадру, протяжні, але абсурдно-награні ранкові ридання головного героя створюють враження, що ми спостерігаємо не за реальними людьми, а за ляльками. Такий ефект створюється ще й тим, що камера у фільмі часто віддалена й статична, ніби дитина, яка дивиться за своїми іграшками у розрізі лялькового будиночка.

Під час перегляду не покидає думка, що ми маємо співчувати, але чомусь не можемо. У такий спосіб режисер робить нас такими ж учасниками картини, як і сусіди, працівники хімчистки та лікарі. Головний герой теж намагається викликати у нас жаль. І попри те, що у стрічці ніхто не усміхається, вона здається в абсурдному сенсі комедійною (чого тільки варті верески помічниці адвоката під важку рок-музику), що притаманно для грецького кіно.

Дивитися, якщо ви вже засумували за посмаком таких стрічок, як “Лобстер” чи “Вбивство священного оленя”

 

“Кришталь”

Режисерка: Дар’я Жук

Рік: 2018

Молода діджейка Веля дуже хоче втекти до США. І заради цього вона готова на все: підробку документів, брехню і навіть переїзд до білоруської глибинки. На вулиці 90-ті і все, про що мріє дівчина — це жити у Чикаго, на батьківщині гаус-музики. Її яскравий вигляд, колоритний англійсько-російський суржик з розділу “слухай, лісн сюда” протиставляється жовтаво-сірій атмосфері білоруської провінції. А Велине бажання втекти якнайдалі – ідеї, що ти потрібен лише своїй землі.

Питання втечі з Батьківщини для Дар’ї Жук не чуже. Вона й сама довгий час жила в США, навчалася в Гарварді та працювала там продюсеркою. Зрештою, зняла фільм про свою батьківщину, який так і не дає відповіді, чи ми винні щось своїй землі (на відміну від, наприклад, нещодавнього українсько-кримського “Додому”, у якому висновок доволі остаточний).

Після перегляду “Кришталю” залишається неприємне відчуття незавершености: не тому, що фільм не має фіналу, а тому, що він передає атмосферу невизначености 90-х. З одного боку, яскраві шрифти, рейв-музика, блакитне волосся головної героїні, а з іншого  — тотальний розпач. Український постер стрічки каже: “Впізнай дев’яності”, але навіть, якщо ви не можете їх впізнавати, то відчути — точно так.

 

Сучасні проблеми потребують сучасних рішень. Тому закликаємо вас не засмучуватися, що цього року не побуваєте на кінофестивалях, і переглядати красиве кіно онлайн, доки є така можливість. А ще чекати наступну частину фільмів з Одеського кінофестивалю онлайн від Пусто. Бо далі буде.

 

Кулик Тетяна