16 червня 2020 22:16
274 Переглядів

"Оксамитова золота жила" Тодда Хейнса: ЛГБТК+, Іггі Поп та витоки свободи

Культурне середовище, що нині здається нам звичним, колись потерпало від консервативного пуританського рамкування та було далеким від ідеалів рівности та свободи мистецького і сексуального самовираження. У другій половині ХХ століття ситуація змінилася. Як та завдяки чому? Про це кінематографічно розмірковує режисер Тодд Хейнс у кінокартині «Оксамитова золота жила». Ми ж розповідаємо про її сюжетні та художні особливості, а також, опираючись на побачене, – аналізуємо вплив ЛГБТК-руху на культурне життя Європи та Америки.

 


Герої "Оксамитової золотої жили"

 

Рік: 1998

Країни: Великобританія, США

У ролях: Джонатан Різ Майєрс, Юен Макгрегор, Крістіан Бейл, Тоні Коллетт та інші

 


Джонатан Різ Майєрс у ролі музиканта Брайана Слейда

 

ІСТОРІЯ

У «Оксамитової золотої жили» три сюжетні лінії, переплетені між собою. Центральним, «рушійним» персонажем кожної з них є молодий журналіст Артур Стюарт (Крістіан Бейл), який працює в газеті. Втім, у кожній із цих сюжетних історій хлопець виконує різні ролі: хронолога-літописця, емоційно наповненого і натхненного юнацькою ностальгією чоловіка, відстороненого спостерігача та безпосереднього учасника подій. Відтак, маємо художнє кіно, зафільмоване у нетривіальній документальній манері перманентного бурхливого карнавалу, яке базується на трьох наративах. Стрічка пов’язана з літературою, тому метафорично охрестимо їх п’єсами.

П’єса перша. Нью-Йорк 80-х. Редактор газети дає Артурові специфічне завдання: провести журналістське розслідування, присвячене до десятої річниці загибелі легендарного глем-рок-виконавця Брайана Слейда (Джонатан Різ Майєрс). Згодом інцидент виявився фікцією, що оповило цю історію мовчазним містичним фльором недосказаности. Для того, аби врешті сягнути істини, Артур намагається сконтактувати зі свого часу культовими людьми мистецтва та шоу-бізнесу, що так чи так мали зв’язок зі Слейдом.

 


Крістіан Бейл раз

 

П’єса друга. У процесі свого розслідування Артур заглиблюється у розповіді знайомих музиканта. Наратив постає низкою флешбеків до буремних американських та британських 70-80-х, відтворених людьми, які зумисно або ні – самим фактом своєї присутності у контексті – творили цей час. Крізь призму чужих спогадів Артур повертається до періоду своєї юности, втім, тепер немовби стоїть по той бік екрану, де транслюють черговий музичний кліп, або сцени молодіжного клубу.

 


Крістіан Бейл два

 

П’єса третя. Британія 70-их. Тут події розгортаються крізь парадигму світосприйняття юного Артура. Глем-рок зіграв ледь не ключову роль у формуванні його особистости, перцепції себе та оточення, конструюванні тих специфічних рамок, через які герой дивиться на реальність. Він розповідає нам власну історію про культуру тих неповторних часів – таку, якою він її бачив або ж хотів бачити. Цей наратив – суб’єктивний та дещо сюрреалістичний, сповнений символізму та свідомих солодких ілюзій.

 


Крістіан Бейл три

 

Усі три п’єси, об’єднавшись у єдиний кінематографічний сюжет, постають своєрідним психотерапевтичним актом для головного героя. Ставши свідком фіктивного вбивства Слейда, Артур консервує власну юнацьку реальність, аби вберегти її від жорстокої істинности історії. Втім, варто поглянути правді у вічі. Тоді, можливо, всі ідоли падуть ниць, а маски кумирів палатимуть на яскравих вогнищах, подібних до декорацій на їхніх шоу. А, можливо, і ні. Часом юнацькі фантазії вкарбовуються у нашу ідентичність так міцно, що лишають по собі відбиток на все життя.

Окрім цього, картина є  енциклопедією культурно-мистецького життя Європи та Америки 70-х років. Тогочасна дійсність репрезентована у ній дещо кітчево (за формою), втім, за змістом, – надзвичайно реалістично. Це проявляється у деталізованому показі способу життя та мислення молоді, а також – образах її кумирів. У їхньому стилі одягу, музичних преференціях, манерах, життєвих орієнтирах, принципах і практиках, ритмі та динаміці самого життя – воно було таким, яким могло бути лише у 70-х. Видається, що «Оксамитова золота жила» – своєрідне кінематографічне намагання утримати привид епохи, яка розчинилася у товщі історичних перипетій та більше ніколи не повернеться у своїй первозданности.

 


Брайан Слейд із дружиною

 

СТАН

Стрічка чітко демонструє: глем-рок (явище у рок-культурі, яке зародилося у 70-х в Великій Британії та характерне епатажним, театральним, блискучим оформленням перформансів, а музично включає різні піджанри: від арт-року та рок-н-ролу до психоделічного року) – це не просто популярний у конкретний період музичний жанр. Це – стан свідомости та суспільства, у якому сформуваласясистема специфічних зв’язків та конфронтацій. Розвиваючись у консервативній Великій Британії, течія кидала виклик тогочасним соціальним правилам, догматам, традиціоналістським конструктам. Вона пропонувала нову парадигму сприйняття себе та світу, самовираження та стосунків із оточенням. І, передовсім, це проявлялося у сексуальній свободі. Молодіжні кумири, зокрема музиканти, заявляли про свою бісексуальність, не соромилися публічно демонструвати її вияви, трактуючи це як щось цілковито природне та притаманне кожному, чим спонукали аудиторію до максимальної індивідуальної відкритости, що за консервативного контексту ставала виразно протестною, навіть революційною. Для тогочасних митців бісексуальність (і загалом будь-які вияви ЛГБТК-ідентичности) – це не лише про секс як такий. Це про візуальну та поведінкову андрогінність, про свободу демонструвати розкішну, вишукану фемінність, що, як виявилося, резонувала із багатьма чоловічими індивідуальностями більше за брутальну, чітко регламентовану консервативну маскулінність.

 


Кадр зі стрічки

 

Так у 70-х роках ЛГБТК-практики адаптуються до глобальної культурної площини. Тепер це не лише про фізіологію, а й про ціле суспільство та те, що воно продукує: шоу-бізнес, моду, мистецтво. Якою б нині була світова культура без цієї революції в ім’я любови, свободи та повноцінного самовираження? Уявити складно.

Експресивним, епатажним, скандальним та водночас – драматично-романтичним уособленням цієї революції у картині постає союз Брайана Слейда із Куртом Вайлдом (Юен Макгрегор). Вони кохалися на сцені, цілувалися перед камерами, не боялися публічно проявляти свою пристрасть та висловлювати сміливу позицію в межах сексуального дискурсу, носили традиційно «жіночі» атрибути і майже не з’являлися на публіці без яскравого блискучого макіяжу. Паралельно, відповідно до сюжету, Слейд перебував у гетеросексуальному шлюбі. Ці дві ідентичності міцно переплелися у ньому, викристалізувавши образ музиканта як представника тих сміливих вільнолюбних мистецьких еліт, які наслідувала молодь. Чи було це частиною його добре продуманого іміджу? Безумовно. Разом із тим, це свідчить про беззаперечний вплив ЛГБТК-специфіки на мистецьку площину, її адаптацію до революційних культурних потреб.

 


Брайан Слейд та Курт Вайлд

 

Аналізуючи реальний стан речей у 70-х, можна сказати, що митці, які не належали до ЛГБТК-спільноти, почасти приміряли на себе стереотипні “гомосексуальні”, нарочито фемінні чи андрогінні образи (чоловіки значно оголювали торс та ноги, носили сукні та підбори, робили епатажні укладки та насичений макіяж, фарбували волосся, прикрашали себе традиційно “жіночими” аксесуарами) і робили фіктивні заяви щодо своєї сексуальної орієнтації (наприклад, як Девід Бові, який стверджував власну гомосексуальність та при цьому не був геєм) – радше за все з комерційною метою: на подібне “нетрадиційне” й “нове” був попит. Очевидно, що це викликало ажіотаж та специфічно впливало на їхній імідж. Можна безкінечно дискутувати стосовно коректности даної позиції, втім, беззаперечним постає те, що така модель публічної поведінки спонукала прихильників (особливо це стосується молоді) до боротьби за комплексну свободу самовираження – і сексуального зокрема. Можна сказати, відбувалося глибинне переосмислення категорій «нормального» та «морального», завдяки чому тепер ми знаємо, як та за що боротися далі. Окрім цього, сталося переосмислення образу “зірки” на сцені: якщо розглянути історію розвитку музичної індустрії Західного світу, бачимо, що до 70-х привселюдні вияви андрогінности чи фемінности, “девіантної” сексуальности чоловіками (як складових образу, так і природних ідентичностих кодів) не були надто поширеними, навіть у “вільних” 60-х (американських драґ-дів із оточення Енді Воргола вважатимемо за маргіналізованих на той час представників андеграунду).

 


Брайан Слейд у своєму типовому сценічному образі

 

РЕФЕРЕНСИ

Покликання до ЛГБТК-тематики прослідковуються у картині з перших сцен. Воно втілена в образі письменника-гомосексуала Оскара Вайльда, який своєрідною метафорою, чимось радше фігуральним, аніж буквальним та прямолінійним, пронизує увесь сюжет стрічки. Саме в цьому проявляється її дотичність до літературної сфери, про яку ми згадували вище.

 


Оскар Вайльд (йой, най буде)

 

Історія взаємин Брайана Слейда та Курта Вайлда має реальне підґрунтя. Прототипами героїв виступають Девід Бові та Іггі Поп, втім, це не надто задовольнило першого, тому він попросив утриматися від будь-яких згадок про свою персону у стрічці. Натомість Макгрегор у ролі Вайлда в одній зі сцен виконує композицію “Gimme Danger” справжнього гурту Іггі – The Stooges. Попри позицію Бові, один досить вагомий референс до нього творці картини все ж залишили: “Velvet Goldmine” (або ж «Оксамитова золота жила») – назва композиції Девіда.

 


Іггі Поп та Девід Бові (йой, най будуть також)

 

ЧОМУ ЩЕ ВАРТО ДИВИТИСЯ КАРТИНУ?

Візуальне. Стрічка подібна до масштабного карнавалу чи костюмованого балу, одним словом – шоу: такого собі калейдоскопу із мозаїки кольору, світла софітів та патетичних завіс цигаркового диму, який захоплює у свій динамічний вир. Вона не відрізняється інноваційними операторськими чи монтажними рішеннями, втім, заворожує нарочитою яскравістю, що емоційно балансує на межі драми та ейфорії, реалістичною деталізованістю та епатажем, суголосним зі специфікою доби. Стримана камерність розмовних сцен, точково сповнена локальним тьмяним освітленням, чергується із маскарадною видовищністю концертних виступів і музичних кліпів. Почасти видається, ніби споглядаєш театральний спектакль та дивуєшся довершености сценічної оздоби і глобальности, грандіозности декорацій.

Аудіальне. Картина сповнена музики, чим нагадує повноцінний багатогранний двогодинний концерт: тут Брайан Іно, Лу Рід, Брайан Молко, Том Йорк (як соліст сформованого спеціально для стрічки супергурту The Venus in Furs), Grant Lee Buffalo, T.Rex, Shudder To Think, Slade. Музичний супровід виступає свого роду документалістським елементом та репрезентує обрану епоху крізь призму її Звуку, Ритму та Голосу.

 


Юен Макгрегор в образі Курта Вайлда за лаштунками 

 

ЩО ПОДИВИТИСЯ ІЩЕ ДЛЯ КРАЩОГО РОЗУМІННЯ ТЕМИ?

Розповідаємо про кінокартини, у яких також висвітлюється перетин ЛГБТК та культурно-мистецької площин:

«Жінка-кавун» (1997): перша стрічка про лесбійок-афроамериканок, які працювали у сфері кінематографу, знята режисеркою Шеріл Дьюні. Картина постає нетривіальним синтезом ігрового та документального кіно. Це – драматично-комедійна жива історія про стосунки, натхнення, самоідентифікацію та гордість.

 


Кадр зі стрічки "Жінка-кавун"

 

«Париж горить» (1990): документальна картина про життя нью-йоркських гомосексуалів, темношкірих і латиноамериканських трансвеститів і транссексуалів у США 80-х років. Стрічка сповнена трагедії, відчуження, бурлеску, феєрії та безкінечної надії. Життя в ім’я життя та життя, попри все. Тут нас знайомлять із феноменом «квір-балів», а також розповідають, як спершу маргінальна культура, що зароджувалася там, врешті вплинула на індустрію моди у всьому світі.

 


Кадр зі стрічки "Париж горить"

 

«Меплторп» (2018): біографічна стрічка про культового фотографа-бісексуала Роберта Меплторпа. Він писав неординарні полотна, створював містичні інсталяції, мав стосунки із Патті Сміт, крізь об’єктив вселяв життя у квіти так, що ті були подібні до пластичних жіночих тіл, та естетично знімав Енді Воргола. А також – фільмував звичайних пересічних чоловіків так, аби розкрити приглушені ноти їхньої сексуальності та дати можливість переосмислити власну сутність завдяки мистецтву фотографії. 

 


Роберт Пеплторп (праворуч) та Метт Сміт, що виконує його роль у картині (ліворуч)

 

Марія Васильєва