05 серпня 2020 14:25
414 Переглядів

Шість запитань та відповідей про артгауз

Ми звикли йменувати артгаузом у кінематографі те, що після перегляду видається незрозумілим: надто абстрактним, надто метафоричним або ж по-простому – надто абсурдним. Та чи коректною є така дефініція? Чим насправді є цей жанр, і чи дійсно він про всі ці «надто»? У матеріалі розвінчуємо основні омани, пов’язані з артгаузом, та розбираємося із його походженням, назвою, специфікою, творцями та реалізацією.

1. Яке походження має жанр?

Свої витоки артгауз віднаходить ще на початку ХХ століття – у революційних роботах Сергія Ейзенштейна та Девіда Гріффіта. Кіно, творене цими митцями, мусило викликати екстраординарно потужні емоції у глядачів. Також режисери користалися новаторськими монтажними і операторськими техніками, які наділяли специфічним функціоналом: у синтезі з ідеєю, закладеною в картину, вони здійснювали вплив на глядацьку свідомість. Згодом ця характеристика глибоко вкорінилась у жанрову філософію. На формування артгаузу вплинула також мистецька традиція європейських авангардистів (зокрема роботи Сальвадора Далі).

 

Це — Сергій Ейзенштейн із кіноплівкою
Це — Сергій Ейзенштейн із кіноплівкою 

У 20-х роках у мистецьких колах розвиваються ідеї, опозиційні до розважальної кіноіндустрії, що на той час набирала обертів. Уже тоді кінематограф починають ділити на комерційний, масовий – покликаний виконувати передовсім розважальну функцію, та незалежний, авторський – розрахований на інтелектуального споживача. Прихильники останнього у Європі об’єднуються в різноманітні угруповання та знімають специфічні, не-прокатні та низькобюджетні роботи, які піднімали серйозні філософські теми та концентрувалися на складності, багатогранності людського мікрокосму. У наступних декадах авторським європейським кінематографом зацікавилась американська публіка та схвально протиставила його тому, що на той час штампував канонічний комерційний Голівуд.

Важливо, що авторське кіно не є суто європейським феноменом. Безліч його вдалих ранніх представників мають американське походження (взяти до прикладу знаменитого «Громадянина Кейна» Орсона Веллса), проте саме західноєвропейська традиція виявилася максимально потужною та впливовою для світового кінематографу загалом. Згодом артгаузом іменували також італійський повоєнний неореалізм (Росселіні, Вісконті, Джермі та інші), французьку нову хвилю 60-х (Годар, Трюффо, Мельвіль та інші), андеграундне кіно Енді Воргола.

 

"Кадр
Кадр із "Громадянина Кейна"

 

2. То що таке артгауз?

Отже, артгауз варто сприймати як надзвичайно широкий феномен, який постав із бажання творити кіно інтелектуальне та художньо неординарне, виходити за рамки тенденцій, які диктував ринок, та завдяки кіномові ставити гострі, глибокі запитання. А із самою кіномовою експериментувати задля досягнення інноваційних результатів. Тепер екранне мистецтво не лише розважає – воно стимулює мислити. Отож бачимо: обов’язкова абсурдність, що її приписують артгаузному кіно, – не більше ніж надмірне спрощення та стереотип.

*варто зауважити, що авторське кіно – поняття ще більш багатоскладове і не є синонімом до артгаузу, а лише його витоком, джерелом розвитку та запозичених базових ознак

 

Кадр із "Синього фільму" Енді Воргола
Кадр із "Синього фільму" Енді Воргола

 

 4. А до чого в назві цей «хауз»?

Жанр, який нині узагальнюють терміном  артгауз, попервах називали авторським, або ж режисерським кіно. Пов’язано це із домінантою роллю автора-режисера у створенні стрічки: тут важливі передовсім його бачення, манера, підхід. Вони превалюють над трендами, які задає (чи, ліпше, – нав’язує згори) капіталістичне культурне виробництво. Тож отой «хауз» у терміні з’явився не одразу.

Спершу артгаузами (від англійського art-house) називали незалежні локальні кінотеатри (art theatres), що демонстрували згадане авторське кіно. Почасти таку функцію виконували сінематеки (архіви документів на кінематографічну тематику). Традиція таких закладів розвилася у часи Другої Світової у великих американських містах, а також при коледжах. Як правило, арт-гаузи демонстрували саме європейське незалежне кіно. Згодом ця назва спроєктувалася безпосередньо на жанр.

 

Такий вигляд мають сінематеки. Це — французька
Такий вигляд мають сінематеки. Це — французька

 

4. Чи може артгаузне кіно бути масовим?

Початково артгаузне кіно створювалося принципово як опозиція до масового, революційна авангардистська відповідь комерціалізованому Голлівуду. Як правило, воно було низькобюджетним та не розрахованим на широкий прокат, а тому і на масову авдиторію. Разом із тим, поняття артгауз є дуже широким (почасти розширеним штучно) – у різні періоди до нього зараховували і андеграунд нью-йоркської «Фабрики», і європейське художнє порнографічне кіно, і експерименти американських незалежних творців після 80-х, і просто  якісний художній кінематограф, що порушує глибоко філософські або ж гостросоціальні проблеми. Також у другій половині ХХ століття почали з’являтися продюсерські компанії (наприклад: Miramax чи Road Movies Filmproduktion), орієнтовані на випуск авторського продукту, який із великою вірогідністю не зацікавить великі студії. Отже, так чи інакше, артгауз (у всій своїй багатогранності) зайняв специфічну нішу в кіноіндустрії: його не можна назвати абсолютно некомерційним, а тому не можна і відкидати перспективу популярности серед мас. Суттєвий нюанс полягає у тому, що комерційний успіх артгаузних фільмів буде, радше за все, непередбачуваним (як із «Паразитами» Пон Чжун Хо).

 

Кадр із картини "Паразити"
Кадр із картини "Паразити"

 

Важливу роль у популяризації та розвитку артгаузу зіграло поширення різноманітних альтернативних кінофестивалів (на противагу традиційному «Оскарові»), які з глобалізацією та модернізацією технологій відкрили цілий пласт інтернаціонального авторського кіно усьому світові, перенесли його із камерних залів авангардних сінематек на великі екрани. А також – зробили можливим його публічну критику та оцінювання. Саме існування можливости ділити авторське, артгаузне кіно на умовно «краще» та «гірше» відповідно до певних критеріїв уже ставить під питання його цілковиту незалежність та навіть дещо наближає до масового продукту.

 

5. Як артгауз поєднується із іншими жанрами?

Аби детально розкрити це питання, варто проаналізувати його у двох вимірах. По-перше, розглянути артгауз у рамках більш широкого кінематографічного пласту – авторського (незалежного) кіно, що включає у себе й інші жанри. Тут артгауз постає лише ще одним скельцем у такім собі барвистім калейдоскопі – разом із експериментальним та інтелектуальним кіно, авангардним концептуалізмом, неореалізмом, новою хвилею, сюрреалізмом тощо. У межах глобального концепту авторського кіно кордони між всіма цими жанрами є досить нечіткими – суттєвих, радикальних розбіжностей не так багато. Саме тому складно дати однозначне деталізоване визначення категорії артгауз, яке би суттєво відрізняло її від усього вищезазначеного. 

По-друге, слід проаналізувати, як артгауз резонує із іншими, більш універсальними жанрами поза рамками цієї авторської «капсули». Тут деякі кінознавці пропонують інтерпретувати його не як жанр, а як стиль, своєрідний підхід – авторський та незалежний. Саме тому, поєднуючись із різними популярними жанрами (детективом, нуаром, трилером, вестерном, мелодрамою), артгауз пронизує їх своєю специфікою, робить більш неординарними та виразними. Так, ми отримуємо артгаузний детектив (як «Твін Пікс» чи «Синій оксамит» Девіда Лінча), артгаузну романтичну драму (на кшталт «Із широко заплющеними очима» Стенлі Кубрика) чи артгаузний хоррор (як «Одержимість» Анджея Жулавського) тощо. Такий підхід до визначення артгаузу є цілком резонним, адже дійсно складно знайти (та і зняти) суто артгаузне кіно, позбавлене будь-якого іншого, «базового», «фундаментального» жанрового забарвлення.

 

Кадр із картини "Одержимість"
Кадр із картини "Одержимість"

 6. І хто усе це знімає?

Ми уже з’ясували, що артгауз походить ще з початку ХХ століття та є багатоскладовим кінематографічним феноменом – тому і представників має удосталь. Сконцентруймося на модерному етапі його розвитку (від другої половини ХХ століття), та поговорімо про режисерів, із яких варто розпочинати глибоке комплексне знайомство з жанром.

ДЕВІД ЛІНЧ

Лінч є одним із найвідоміших  комерційно успішних американських режисерів авторського кіно (хоча комерція, звичайно, грає тут не основну роль). Нині його можна вважати культовим. Митець розповідає про Сполучені Штати крізь призму індивідуального сприйняття та власного бекграунду – одноповерхово-провінційні, сюрреалістичні, сповнені містичного, незбагненного та навіть моторошного. Він кінематографічно рефлексує про власні бажання, фобії та марення, і поєднує артгауз із жанрами детективу, нуару, хоррору і психологічного трилеру.

Що подивитися:

  • «Синій оксамит» (1986)
  • «Шосе в нікуди» (1997)
  • «Голова-гумка» (1977)

 

Кадр зі стрічки "Шосе в нікуди"
Кадр зі стрічки "Шосе в нікуди"

 

КШИШТОФ КЕСЛЬОВСЬКИЙ

Кесльовського можна віднести до артгаузних митців передовсім завдяки самобутній ненав’язливій глибині його робіт. Польський режисер створив окрему повноцінну пронизану ґрунтовними символами реальність, яка відкривається глядачеві, лише якщо докласти до перегляду інтелектуальних зусиль та вдатися до абстрактного мислення. Його картини – продумані системи образів та архетипів, які єднають у собі тонкий психологічно-філософський артгауз із мелодрамою, драмою та детективом.

Що подивитися:

  • «Три кольори» (трилогія) (1993-1994)
  • «Декалог» (цикл із десяти робіт) (1988-1990)
  • «Подвійне життя Вероніки» (1991)
Кадр зі стрічки "Подвійне життя Вероніки"
Кадр зі стрічки "Подвійне життя Вероніки"

 

П’ЄР ПАОЛО ПАЗОЛІНІ

Пазоліні – італійський режисер, відомий своїми скандальними рефлексіями історичної та релігійної тематики. Скандальними, бо автор насмілився звертатися до табуйованого символізму, користався неоднозначними метафорами та голосно, з неприкритою іронією,  говорив про проблеми, які  традиційно замовчувалися у суспільстві. Пазоліні відзначився радикально лівими суспільно-політичними поглядами та активно виступав проти комерціалізації мистецтва, завдяки чому став культовим творцем  свого покоління.

Що подивитися:

  • «Теорема» (1968)
  • «Птахи великі і малі» (1966)
  • «Сало, або 120 днів Содому» (застерігаємо від перегляду, якщо ви маєте надто вразливу психіку) (1975)

 

Кадр із "Теореми"
Кадр із "Теореми"

 

ДЕВІД КРОНЕНБЕРГ

Канадського режисера Кроненберга вважають одним із найвідоміших представників американського незалежного кіно. Він поєднує артгауз із трилером, хоррором та науковою фантастикою, екранізує роботи Вільяма Берроуза та не боїться занурюватися у саме ядро людської сутності (в прямому, анатомічному сенсі: фільмуючи численні досліди над людською плоттю). Своїм кінематографом автор метафорично та водночас відкрито розмірковує про те, яке воно – життя та мистецтво у добу біополітики (стан держави та суспільства, в якім усі сфери буття людини та тілесність зокрема піддаються тотальному контролю, передовсім завдяки застосунку біологічних технологій; за визначенням деяких філософів – стан, у якому ми перебуваємо зараз).

Що подивитися:

  • «Голий ланч» (1991)
  • «Екзистенція» (1999)
  • «Зв’язані до смерті» (1988)

 

Кадр зі стрічки "Голий Ланч"
Кадр зі стрічки "Голий ланч"

 

РАЙНЕР ВЕРНЕР ФАССБІНДЕР

Фассбіндер – представник течії нового німецького кіно (напрямок західнонімецького кінематографу, що сформувався у часи після Другої Світової та пропагував відмову від застарілих штампів та інноваційний вектор розвитку ігрового кіно). Режисер – сміливий революціонер та експериментатор. Ставши в опозицію до комерційного масового продукту, який активно штампувався культурною індустрією, він знімав авторські роботи, поєднуючи особисте із загальним, мелодраматичне із разюче гостросоціальним: кохання переплітається із критикою чинного суспільного ладу, побутове – із філософським. Разом із колегами-однодумцями у 1971 році режисер заснував Filmverlag der Autoren – незалежну дистриб’юторську компанію, орієнтовану на авторське кіно. Результатом її діяльности врешті стало помітне збагачення німецької кінематографічної традиції.

Що подивитися:

  • «Купець чотирьох сезонів» (1972)
  • «Берлін-Александрплатц» (1980)
  • «Катцельмахер» (1969)

 

Кадр зі стрічки "Катцельмахер"
Кадр зі стрічки "Катцельмахер"

 

Марія Васильєва