29 серпня 2020 17:42
539 Переглядів

Сучасне українське кіно: інструкція з користування

Матеріал створено у межах співпраці з онлайн-кінотеатром Takflix

 

Часом здається, що сучасне українське кіно ділиться на два табори. Перший — це те, що показують в кінотеатрах, активно рекламують на телебаченні і не менш активно критикують в інтернеті. Це римейки американських стрічок, двогодинні комедії з (вставити слово, яке має частину «фобним») гумором та фільми, рекламні постери яких зазвичай містять фразу “«перший український…». 

 Сучасне українське кіно: інструкція з користування

Другий табір здається незвіданим, незрозумілим на невідомим. Бо як іще дізнатися про роботи, яким лишають найбільш ранні чи найбільш пізні сеанси. Вони їздять на міжнародні кінофестивалі, отримують схвальні відгуки іноземних (а подекуди й наших) критиків, але магічним чином пролітають повз масового глядача. Втім, саме в цьому таборі — якісне українське кіно. Ба більше, воно кумедне, близьке, зрозуміле, красиве і зворушливе. Розповідаємо, як поринути у цю частину нашого кінематографу приємно та безболісно.

 

Крок 1: з’ясовуємо, що відбулося з сучасним українським кіно

 

Українському кінематографу люблять приписувати ефемерні етапи життєвого циклу: мовляв, на початку 1990-х воно «народжувалося», потім «вчилося ходити» (аби тільки не «вставало з колін»), а тепер, схоже, «розвивається». Втім, говорити про цю сферу вітчизняного мистецтва, як про дитину не слід. Насправді українська кінематографічна традиція радше реінкарнувалася, ніж народилася. Вона сягає ще початку ХХ століття, коли стрічки ВУФКУ оцінювали на рівні з тогочасними німецькими та французькими. Більше про цей період в українському кінематографі можна почитати тут

 

На початку ХХІ століття режисери ще «намацували» стиль нової епохи, знімали телесеріали й історичні стрічки. Потім вийшов американізовано-карикатурний фільм «Штольня» Любомира Кобальчука.

 

Революція Гідности спричинила активний розвиток вітчизняного мистецтва, і кіно зокрема. Тоді ж гран-прі на Каннському кінофестивалі отримав фільм «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, і про нас раптом активно заговорили на міжнародному рівні.

 

Колись авторка тексту осилить усі роботи періоду незалежности і напише матеріал про історію українського кінематографу. Зараз авторка може тільки впевнено ствердити: з того часу з’явився більший попит на національний культурний продукт. У відповідь виникли й пропозиції: від комедій на американський манір до артгаусних стрічок. «Намацування» свого стилю в українському кінематографі триває й досі: молоді режисери успішно дебютують з якісними стрічками (Наріман Алієв з його “Додому”, Надія Парфан із «Співає ІФТКЕ» чи Антоніо Лукіч, на «Мої думки тихі» якого сходила навіть мама нашої кураторки), з’являються онлайн-кінотеатри для перегляду стрічок як Takflix чи Docuspace, а «режисери-олди», які працювали в документальному кіно, переходять у художнє.

 

Складно окреслити це кіно у межах цілісного напряму. Втім,  спільне таки є: ці стрічки говорять про те, що близьке: і географічно, і ментально. Теми, герої та місця знайомі глядачеві: це працівники місцевого теплокомуненерго у хорі, які легко нагадають вам свою бабусю чи дідуся; це юнаки-мілленіали, які пояснюють мамі, що купувати одяг на секонді — не погано, це літні жіночки, які плавають у закарпатських ваннах з термальними водами.

 

Крок 2: дивимося неігрове кіно

 

Багато режисерів художнії фільмів починають свій творчий шлях із документальних. Ми радимо зробити так само: спершу переглянути неігрове кіно.

 

«Співає ІФТКЕ» Надії Парфан, щоб зрозуміти, який вигляд мають працівниці комунальних закладів, коли на них кричать по телефону

 

Стрічка про труби, що протікають, хор комунального підприємства, що співає, і попереднє покоління, яке, попри все, вміє сміятися. Тут є безвихідь у вигляді працівників Івано-Франківського теплокомуненерго, які вислуховують скарги людей на систему яку ніхто не може виправити. Власне, вони теж. Втім, продовжують слухати, усміхатися і щосереди збиратися на репетицію хору «Чорнобривці». Часом вони виступають на конкурсах і святах, а часом намагаються поремонтувати несправні труби.

 

Герої фільму близькі та зрозумілі: вони нагадують нам сусідів, дідусів, бабусь чи батьків. Вони жартують у безвихідних ситуаціях, дуже тепло (як вода у трубах) усміхаються, дають раду і собі, і хиткому світу навколо. Вмикати «Співає ІФТКЕ» треба, щоби подивитися на поетичну зйомку, послухати симфонію хорового співу зі звуками теплокомуненерго та зрозуміти старше покоління. А ще — ніколи більше не кричати на працівників комунальних установ.

 

Дивитися стрічку тут.

 

«Заповідник Асканія» Андрія Литвиненка, щоб додати ще одне місце у список місць, обов’язкових до відвідування

 

На початку фільму глядач може дізнатися, як визначають харчові звички лисички, побачити буйволів, подивитися на пір’я павичів і вивчити кілька нових назв птахів. Втім, це фільм про інших мешканців заповідника «Асканія». Про чоловіка, який приїхав туди працювати, бо переглянув радянський фільм, повністю знятий у цих місцях. А ще, можливо, тому що серед радянських гіппі їхати до заповідників, зоопарків чи лосиних ферм було єдиним способом реалізувати своє бачення світу. Про юного репера, який проводить «Асканією» екскурсії і щоразу закохується у неї знову. Про сварливого чоловіка, який терпіти не може підлітків, бо ті розбивають пляшки. «Заповідник Асканія» — це фільм про те, як природа об’єднує різних людей любов’ю. А глядача вчить простих речей: цінувати, любити та не викидати кульочки повз сміттєвий бак.

 

Дивитися стрічку тут

 

Зверніть також увагу на «Історію зимового саду» Семена Мозгового, щоб помедитувати, та «Українські шерифи» Романа Бондарчука, якщо вам часом здається, що хороших людей вже не залишилося.

 

Крок 3: додаємо гри 

Художнє кіно також не пасе задніх. Хоч часом здається, що актори в фільмах не відрізняють кіноекран від театральної сцени, надія таки є. З ігровим кіно радимо знайомитися через такі стрічки:

«Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, щоб переконатися, що ваші суперечки з матір’ю цілком нормальні

 

Якщо ви, звісно, ще не встигли переглянути дебютну повнометражну роботу Антоніо Лукіча, то час надолужувати. По-перше, тому що це роуд-муві, і можна хоч на півтори годинки уявити, що ви нарешті кудись, крім супермаркету, поїхали. По-друге, бо це кіно про те, що до болю знайоме: «продукти з Італії», які родичі гордо виставляють на стіл, незручні запитання про особисте життя від матері чи ще більш незручні спроби пояснити їй, що таке треп.

 

«Мої думки тихі» кумедна, легка і трохи трагічна стрічка. Але дивитися її варто: заради Ірми Вітовської, яка лежить на дорозі і просить, аби її переїхала іномарка абсурдного гумору і милої сцени , де головний герой бігає за овечками. Більше — у рецензії Пусто.

 

«Вулкан» Романа Бондарчука, щоб зрозуміти, що таке українська фантасмагорія

 

Можна розказати, що ця стрічка Романа Бондарчука отримала сім винагород за кордоном, схвальну рецензію на Hollywood Reporter і реакцію«боже-нарешті-не-соромно» від редакції Пусто. А ще можна розказати, що це фільм про перекладача ОБСЄ, який дивним чином застряг на півдні України. «Вулкан» — це «історія простих людей у непростих умовах». Чи, радше, непростих людей у простих умовах. Місто, куди потрапляє Лукас — своєрідна мікродержава, де на фермах тримають безкоштовну робочу силу, порушників кидають до ям серед поля, у більшості населення немає документів, процвітають безробіття та безвладдя.

 

Порівнювати режисерів не слід, але, якщо ви любите естетику Девіда Лінча чи симетрію Веса Андерсона, то кіномова «Вулкану» буде вам до душі. Після перегляду можете написати нам, чи навчилися тримати на чолі ложку.

 

Дивитися стрічку тут.

 

«Додому» Нарімана Алієва, щоб відчути спорідненість зі своєю землею

 

Це стрічка не про Україну, не про Крим і не про патріотизм. Попри це, вона викликає любов до першого і другого та змушує переосмислити концепцію третього. «Додому» — це історія Мустафи, який везе до Криму синів: молодшого, щоб повернувся на рідну землю, а старшого, щоб у цій землі знайшов вічний спокій.

 

У фільмі гірка реальність поєднується з відчуттям, що слухаєш (чи радше дивишся) притчу про шлях у всіх сенсах цього слова: шлях до дорослішання, до прийняття і просто до Криму. Це багатогранна робота про вічні теми, які розкриваються через призму кримськотатарської культури в сучасних реаліях: тут і стосунки між батьком та сином, і конфлікт поколінь, і розуміння цінності своїх коренів. Під час перегляду радимо слідкувати за візуальними метафорами: запальничкою, вогнем, сонцем.

 

Якщо ви все ще сумуєте, що через карантин не послухали на фестивалях Сергія Жадана, дивіться «Розділових» Вадима Ількова. Тим, хто в цей час насолоджувався відсутністю людей на вулицях, радимо звернути увагу на мок’юментарі «2020. Безлюдна країна» Корнія Грицюка, яке припускає, що було би, якби мешкати в Україні залишилося вісім людей.

 

Про сучасний український кінематограф треба і говорити, і балакати. Сідати і плакати — ні. А дивитися його — обов’язково. Бо він дає зрозуміти, що у світовому кіно є місце й для нас: з усіма родичами в Італії, трубами, що протікають, і одягом з секонд-гендів. 

 

Кулик Тетяна