07 лютого 2020 09:45
222 Переглядів

Як дивитися «Венеру в хутрі» Романа Поланські?

Коли в одній кінокартині поєднується самобутня літературна манера Леопольда фон Захер-Мазоха, оригінальність авторських рішень драматурга Девіда Айвза та тяга до містично-еротичної естетики Романа Поланські, народжуються мистецькі продукти на кшталт «Венери в хутрі» – заплутані, сміливі, провокативні. Про історію в історії, важливу роль діалогів, специфіку конструювання кінематографічного простору та сюжетно-естетичні контрасти – далі у матеріалі.

 


Постер до кінострічки

 

Рік: 2013

Жанр: драма

Акторський склад: Еммануель Сеньє та Матьє Амальрік

На основі п’єси «Венера в хутрі» Девіда Айвза, що базується на однойменному творі Леопольда фон Захер-Мазоха

 

СЮЖЕТ

Один із найбільш сміливих та неординарних компонентів «Венери в хутрі» як складного мистецького творіння – сюжет. Це динамічна та непередбачувана історія взаємодії дещо мрійливого, заглибленого у себе театрального постановника Тома (Матьє Амальрік) та ексцентричної жінки Ванди (Еммануель Сеньє), яка пробується на роль у його спектаклі за повістю Леопольда фон Захер-Мазоха «Венера в хутрі». Ця інтеракція розгортається одразу в двох площинах: герої взаємодіють і як акторка та постановник, і як Ванда та Северин, тобто персонажі самої вистави. Завдяки цьому сюжетну історію можна вважати двовимірною. На початку картини один із вимірів логічно та плавно перетікає в інший, створивши ілюзію повного, глибокого занурення героїв у їхні театральні ролі. Втім, із розвитком дії, виміри чергуються все частіше та більш непердбачувано, почасти – накладаються один на одного, врешті зовсім розмивають межі між історіями. Вони поєднуються між собою не суто сюжетно, а й комплексно: ми бачимо, наскільки ролі Ванди та Тома в постановці резонують з їхніми дійсними персоналіями, стають до них цілком природніми, гармонійними продовженнями.

Фінал стрічки – неочікуваний та дещо сюрреалістичний, цілковито руйнує грані між вимірами, наділивши нас свободою інтерпретації: що ж насправді відбувалося упродовж всієї історії та що потенційно могло б статися далі?

 


Ванда та Тома (або ж Ванда та Северин)

 

ДІАЛОГИ

Картина базується лише на діалогах двох головних (та єдиних) персонажів – Ванди та Тома. Відповідно до сюжету, ця лінія також двовимірна. Репліки із повісті Захер-Мазоха спершу логічно, а з плином стрічки – все більш сумбурно переплітаються з тим, що говорять одне одному герої в реальному житті. Врешті, ці межі цілковито розмиваються, надавши загальному дійству абсурдного й бурлескного характеру. Постає питання: чи самі герої відчувають напів прозору делікатну межу.

Діалоги у кінострічці виразні, емоційні, подібні до живої, безперервно пульсуючої матерії, яку можна відчути на дотик – виступають окремим самодостатнім персонажем. Вони цілковито заповнюють собою увесь фігуральний простір картини, замінюючи будь-які спецефекти та декорації.

 


Коли постановка перетворюється на дійсність

 

ПРОСТІР

Дія «Венери в хутрі» відбувається на одній локації – у театральному залі, здебільшого безпосередньо на сцені. Кінематографічний простір стрічки оздоблено досить мінімалістично, з використанням невеликої кількості освітлення. Роль останнього полягає винятково у визначенні сюжетно-візуальних акцентів, а також глибокої кольорової палітри, у якій переважають чорний, брунатний, червоний та синій кольори. Локація не перенасичена деталями – це сповна фокусує нашу увагу на взаємодії головних героїв, змушує слідкувати за її найтоншими нюансами.

Замкнений простір театрального залу концентрує, затримує в собі всі емоції персонажів, не дає їм розсіятися, максимально загостривши, а подекуди навіть гіперболізувавши їх. Він створює умовні рамки, в межах яких різні риси характерів героїв як позитивні, так і негативні, викриваються найбільш яскраво та повно.

 


Матьє Амальрік, Еммануель Сеньє та Роман Поланські на зйомках кінострічки

КОНТРАСТИ

Кінострічка сповнена контрастів. Передовсім вони характерні для вербальної складової картини. Театральні діалоги, взяті з твору Леопольда фон Захер-Мазоха, – витончені, дещо патосні та патетичні. У порівнянні з ними діалоги Ванди та Тома за межами постановки здаються побутово-спрощеними, позбавленими словесної естетики: це помічаємо і в лексиці, і в емоційному забарвленні.

Ще одну гру контрастів уособлює в собі образ Ванди. Ім’я в цьому випадку іронічно відіграє важливу роль, об’єднавши дві різні персоналії: Ванду-акторку – експресивну, гучну, дещо безцеремонну, не надто культурно освічену, та Ванду-героїню повісті Захер-Мазоха – стриману витончену аристократку, елегантну та навіть величну. Гармонійний симбіоз цих двох образів наштовхує на роздуми: чи справжнім є напів комічний образ Ванди-акторки, якщо вона так легко, майстерно та природно перевтілюється в інтелігентну літературну героїню?

 


Еммануель Сеньє, виконавиця ролі Ванди

 

«Венера в хутрі» Романа Поланські – непередбачуваний та дещо містичний синтез складного сюжету, виразних емоцій, гумору та специфічної театральної естетики, яка надає стрічці особливого шарму. Це – витончено, майстерно сконструйована історія в історії, насичена почуттями, експресією та пронизана несподіваними сюжетними поворотами, завдяки чому до останнього тримає в емоційному тонусі. Також вона – джерело абсолютної свободи розуміння та інтерпретації, що стимулює до рефлексії побаченого та пошуку власних пояснень, а, отже, долучає до створення мистецького феномену. А що ще робити якогось п’ятничного вечора, як не співтворити?

Марія Васильєва