17 жовтня 2019 19:01
2419 Переглядів

Дихає – не дихає: сучасний український театр

Якщо у школі вас водили на “Наталку Полтавку”, “Запорожця за Дунаєм” і “Лісову пісню” (і то була не версія львівського театру Курбаса); якщо вам здається, що на сцені ходять лише у вишиванках й шароварах і говорять мовою Карпенка-Карого, Котляревського чи Куліша; якщо ви переконані, що театр – нудний пережиток минулого, мусимо вас засмутити – ви помиляєтесь. І втішити, бо допоможемо розібратися, що твориться в сучасному українському театрі, де і для кого він твориться та які вистави там дивитися.

 

На що дихає сучасний український театр?

Не на ладан (фразеологізм “дихати на ладан” означає бути слабким або при смерті). Театрознавці визначають ситуацію української сцени як нормальну. У Києві зараз близько тридцяти державних театрів і ста – незалежних. І хоча в інших європейських містах ситуація масштабніша, ми розвиваємося в бік кількости та якости. Це помітно з активної появи театральних фестивалів останніми роками. Серед них “ГРА”, який скидається на український “Оскар” у театральній сфері, “Відкрита сцена”, де незалежні театри можуть позмагатися одне з одним і вийти на ширшу авдиторію, та “Кіт Ґаватовича” у Львові, де на акторів не лише дивляться, а й спілкуються з ними та переймають досвід просто неба.

 


Чим же тоді дихає театр?

Така кількість театрів, особливо незалежних, спричиняє розмаїття тем, стилів і форм виступів. З часів здобуття Україною незалежности театр припинив виконувати завдання уряду. Тому художні керівники й режисери почали хапатися за все, що пропустили в світовому розвитку, ставити драми абсурду Беккета і Йонеско, переосмислювати класику і пригадувати, що ж відкрив репресований Курбас. Тоді на сцені була каша. А глядачі не знали, куди ж їм піти. За 28 років незалежности ми змирилися зі свободою і кожен театр визначив свій вектор розвитку. Втім, є дві спільні риси “театрального” повітря. Передусім, через політичну ситуацію в країні більшість вистав несуть соціальну функцію та рефлексують на те, що відбувається. Навіть якщо це “Різдвяна ніч” Гоголя. 

 

 

Крім того, український театр пластично-музично-драматичний. Наші актори на світовій сцені посідають особливе місце, бо відповідають не лише за гарну гру, а й добре співають та рухаються. Їх називають універсальними. Тепер розуміємо, чому,  коли у виставі відсутній один із трьох компонентів, складається враження, що нас обікрали. Український глядач театру балуваний. Але в хорошому сенсі.

 

Де театр дихає?

Всюди. Принаймні, намагається. Театральні вікенди можна влаштовувати в різних містах України, бо повітря там інше. Ні, у Львові театри не грають лише Франка і вистави про Бандеру, а в Харкові – тільки адаптації російської літератури. Просто в різних міст – різний досвід. 

У Берегово можна відвідати Угорський театр, познайомитися з незнайомою мовою, грою та почитати субтитри. У Чернігові – зловити театр Шевченка a.k.a. “такі класні, що весь час на гастролях” і подивитися “Вій” і “Різдвяну ніч”. У Івано-Франківську побачити “Калігулу” Камю, зіграну українськими акторами та поставлену французьким режисером і керівником театру (сюрприз!) Франка. В Одесі піти не тільки в Оперний (хоча й туди теж), а й у театр Василька на “Одруження” та “Вона його любила”. У Львові – в театр Леся Курбаса на “Перехресні стежки” з бездоганною роботою з постановкою сцени та хореографією акторів, “Благодарний Еродій” і “Так казав Заратустра” – щоб впасти у філософсько-хореографічно-музичний транс і з’їсти яблуко; у театр Лесі Українки на “Горизонт-200”, щоб подивитися на перетин сучасного з прийомами Курбаса та перейнятися до бажання написати рецензію, та “Люди”, щоб посміятися з власної депресії, (знову) її усвідомити та помітити, як часто вас оточують гомо сапіенс.

Окремо розберемо повітря в кількох київських театрах:

ЛГБТ, фемінізм, жорстка сатира на реалії – це все вміст “легенів” Дикого театру. Сюди варто іти за поглядом на контроверсійну сучасність, брати своїх друзів-сексистів, гомофобів і скептиків. А ще тут можна побачити класичні історії на по-справжньому новий лад, як “Кайдаші 2.0” та “Вій 2.0”.
Вистави: “Кицюня”, “Віталік”, “Кайдаші 2.0”.

 



Ваші психологічні травми дитинства, соцмережі та суржик – театр “Золоті ворота” дихає і не задихається, бо дивиться на це по-свіжому. Себто, не все воно так погано. Навіть, якщо від впізнавання в героях вистав себе й друзів/батьків у вас буде мороз по шкірі, а потім захочеться говорити, як у бабусі в селі, одночасно плачучи від роз’ятрених ран.
Вистави: “Фрекен Юлія”, “Тату, ти мене любив”, “Отелло/Україна/Фейсбук”.

Класика, Новопечерські липки, ретроспективність – кажуть, літературу та драматургію попередніх сторіч потрібно знати, бо інакше ви не інтеліґент. Втім, якщо ви втомились читати, приходьте в Театр на Печерську. Тут покажуть і “Гамлета”, і уривки різних творів Гоголя за версією режисера, і документальне переосмилення “Наталки Полтавки”. А ще поставлять бійку дітей на майданчику “Новопечерських липок”.

Вистави: “Бог різанини”, “Світ у горіховій шкарлупі”, “Покоління Пепсі”.

 

 

Актори з усієї країни, новинки, сленг – писати про повітря Театру драми і комедії на Лівому Березі важко, бо з лютого 2019-го року тут новий керівник Стас Жирков і головна режисерка – Тамара Трунова, та вони тільки на початку шляху втілення своїх ідей. До їхніх прем’єр долучаються актори з усієї країни, зокрема наші львівські фаворити з театру Курбаса – Олег Стефан і Ярослав Федорчук. Про роботи режисерки схвальні відгуки пишуть закордонні медіа. На виставах розповідають і про подружнє життя, і про війну, і про сучасні ґаджети та цирюльні.
Вистави: “Погані дороги”, “Гарантія два роки”, “Лондон”.

Рок, бродвей і українська література – як не дивно, це про повітря Театру оперети. Його керівники експериментують з різними жанрами музики, мюзиклів і сучукрлітом. У репертуарі і красиві постановки про полотно Шагала (“Скрипаль на даху”), і перша українська рок-опера “Біла ворона”, і “Маруся Чурай” Ліни Костенко та “Москалиця” Марії Матіос.

Вистави: “Скрипаль на даху”, “Біла ворона”, “Москалиця”.

 

А чи не задихнемося ми з такою кількістю повітря?

 

Ні. Ймовірніше, за таких масштабів забудемо й просто банально залишимо театр на тоді, коли нас туди хтось покличе. Це ніби мати велику бібліотеку і не читати, бо не можеш обрати. Щоб бути в курсі театру радимо підписатися на сторінку ProТеатр у Facebook, де публікують афіші (переважно) Києва, розповідають новини сцени і мотивують невеликими цитатами акторів і режисерів. Також забігайте на сторінку Національної спілки театральних діячів України – вони розповідають про різноманітні театральні фестивалі (деякі безкоштовні) та тримають в курсі стану сцени в Україні загалом. Часом показує ознаки життя інтернет-видання “Український театр 2.0”, де можна почитати про цікаві постановки в різних містах, познайомитися з іменами режисерів тощо.

 

 

Найближчим часом радимо купити квитки на фестиваль-премію “ГРА”, де з 24 по 30 листопада показуватимуть вистави з усієї України, які пройшли подвійний відбір експертів і потрапили до шорт-листа найкращих постановок країни. Саме завдяки ньому пошуки хороших вистав у інших містах стали для нашої команди менш часозатратними, ніж раніше. Поділимося власною інструкцією: перед поїздкою відкриваємо їхні лонґ-листи за 2018 і 2019 роки, шукаємо театр у потрібному місті, запам’ятовуємо вистави і купуємо квитки (якщо щастить) або плачемо (бо їдемо не в ті дні). Номінантів цьогорічного шорт-листа радимо переглянути в межах тижня фестивалю, щоб усю зиму законно сидіти в теплі дому і почуватися драматично-сповненими. 

 

Більшість інформації про становище українського театру ми взяли з власного подкасту “Випуск №5 "Граємо, отже, існуємо?" з театрознавицею Анною Липківською”, який радимо послухати дорогою на якусь виставу (бо час вже кудись купувати квитки), та подекуди поклалися на смаки експертів фестивалю-премії “ГРА”, бо не вдихнули ще всього театрального повітря. Хіба львівського. Там тільки те, за версією нашої головної редакторки, й можна робити. Якщо раптом зустрінете її на лавці навпроти театру Курбаса безмовну та тремтячу, то це вона подивилась якусь красиву виставу. І почувається, ніби побалакала в театральному храмі з Богом. Чого вам (не так гіперболізовано) й бажаємо.

Авторка: Дарія Гуцалюк