22 січня 2020 19:00
399 Переглядів

Джон О’Хара: Суперечливість як витвір мистецтва

Джон О’Хара - не те ім'я, яке знає кожен. Його не вчать у школах. Про нього рідко говорять в університетах. Ще рідше – пишуть. Цей американський письменник, якого за життя знали як автора численних бестселерів, наразі є чи не найбільш недооціненим письменником початку ХХ століття. Час знайомитися.

Проте почнемо, як радив Джон О’Хара, з поганих новин.

 

Таємна історія

 

Уранці восьмого червня 1931 року Стар Фейсфул, 25-річна нью-йоркська світська зірка, була знайдена мертвою на пляжі Лонґ Біч, Нью-Йорк, південний берег Лонг-Айленду, уся покрита синцями та забиттями. Причина смерті – утоплення. 

Убивсто це чи суїцид встановити не вдалося. Інспектори схилялися до першого варіанту. Згідно з ним вбивця (основний підозрюваний – один із коханців Стар) або штовхнув жертву у воду, або ж силою тримав її там, поки вона врешті не захлинулася. Руйнувало теорію те, що під час детального дослідження тіла встановили: перед смертю жертва прийняла велику дозу заспокійливого. 

 

 

Хай там як, відповідь на питання “Як саме померла Стар Фейсфул?” так і не знайшли. Проте здогадки та міркування щодо причин трагедії ще довго можна згадували в нью-йоркських таблоїдах. Стар, яка була абсолютною сенсацією за життя, лишилася нею і після смерті. Багато говорили про її красу, хаотичні сексуальні  зв'язки та богемний, флепперський спосіб життя (флепперами називали емпансипованих, які підкреслено розкуто себе поводили, виклично, як на той час, одягалися, яскраво фарбувалися, слухали джаз, курили, пили, мали власні автомобілі тощо), який не мав нічого спільного з консервативними вікторіанськими поглядами тогочасного американського суспільства, які, однак, вже почали руйнуватися під впливом вітру змін.

І поки увесь Нью-Йорк гудів через таємничу смерть зірки, Джон О’Хара слухав. Адже він завжди чув та бачив більше, ніж інші. 

 

Початок

 

Джон О’Хара, народжений в респектабельній, досить заможній американській родині, як ніхто інший відчув, що таке падіння соціального статусу. Смерть батька поставила хрест на мрії вступити в Єль і змусила почати самостійно дбати про себе. 

Зрозумівши, що в рідному Поствілі, штат Пельсильванія, навряд чи вдастся реалізуватися, Джон О’Хара вирушив до Нью-Йорка, міста-мрії, міста можливостей, міста, яке є тлом більшости його творів, та почав писати короткі оповідання для газет, паралельно спробувавши себе у якості кінокритика, радіокоментатора, пресагента тощо.

Проте вже в 1934 О’Хара пише роман “Побачення у Самаррі”, який одразу розлітається з полиць. Історія передріздвяного життя невеликого провінційного містечка з його вечірками та розвагами вразила всіх. Навіть сам Гемінґвей скаже: “Якщо ви хочете почитати щось, написане тим, хто точно знає, про що саме він пише, щось, що при цьому написане неймовірно добре, прочитайте “Побачення в Самаррі””. 

Через рік після тріумфального “Побачення в Самаррі” помирає Стар Фейсфул, а Джон О’Хара завершує “Баттерфілд, 8”.

 

Butterfield, 8

 

“Баттерфілд, 8” - roman a clef, тобто “роман із ключем”, принаймні так його назвала критика, посилаючись на жанр світського роману, який був поширений в Іспанії XVI та Франції XVII століття. Особливістю цього жанру було те, що за уявними персонажами ховалися абсолютно реальні сучасні відповідники. Такий прийом часто використовувався, щоб висміяти деяке середовище, або ж показати справжнє обличчя тих чи тих людей, пролити світло на недоліки, виказати власне ставлення до якоїсь події або ж проінтерпретувати її.

Саме це зробив на початку ХХ століття Джон О’Хара, - показав обличчя Нью-Йорка 30-х років, задокументував його життя так, як воно є, без прикрас та ілюзій, взявши за основу історію Стар Фейсфул.

“Баттерфілд, 8” - історія юної Глорії Вандроуз, прототипом якої і стала загибла зірка, дитини буремних двадцятих з їхньою божевільною жагою до розваг, алкоголем та богемним способом життя, й великої депресії з її тотальним розчаруванням та розгубленістю. Хай там як, дівчина, легковажна й нерозсудлива, залежна від сексу та алкоголю, непостійна та алогічна, проте неймовірно розумна – неунікальний образ, а типаж того часу, як і всі інші персонажі. Саме на цьому загострює увагу Джон О’Хара. Вчинки та погляди героїв диктує мода, яка іноді йде всупереч їхнім переживанням та почуттям. 

 

 

Нью-Йорк постає перед нами калейдоскопом типажів, колекцією з мільйонів маленьких історій, які не впливають на загальний перебіг подій. Але вони є. Вони існують за правилами та врозріз їм. І це те, що важливо для О’Хари, – розуміння того, що все це – потенційні романи, потенційні історії, які можуть і мають бути почутими. Саме тому тексту притаманна монтажність: уривки розмов, шматочки з життів –- усе це ще краще допомагає нам зрозуміти і відчути Нью-Йорк 30-х років – неоднорідний, строкатий, бунтівний.

 

Епілог

 

О’Хара так само суперечливий як і його герої: у нього були проблеми з алкоголем, йому закидали надмірну самозакоханість та цинічність, він міг посваритися з будь-ким, хто йому не подобався в черговому барі. Травма дитинства зробила питання соціального статусу ідеєю-фікс письменника. А під кінець кар’єри він писав контроверсійні політичні статті. Недивно й те, що тодішня американська аудиторія дуже неоднозначно сприймала теми наркотиків, алкоголізму, сексу, проституції, одностатевих стосунків та свободи від суспільних норм, які письменник регулярно зачіпав у своїх творах. Проте це саме ті тексти, які варто читати, адже вони були першими кроками до прийняття суперечливої природи людини, неоднозначности її рішень та життєвих досвідів, перші кроки до прийняття себе.

 

 

Аріна Кравченко