08 грудня 2018 22:01
305 Переглядів

Гертруда Стайн: дикі звірі або де шукати втрачене покоління?

Вона захоплювалася сучасним мистецтвом до того, як це стало мейнстрімом. Збирала під своїм дахом покалічені душі, аби вилікувати свою. Її називали хресною авангарду, “братом” Гемінґвея і матір'ю втраченого покоління. Розбираємося у родинних зв'язках Гертруди Стайн і творчого бомонду ХХ століття.

1905 рік. Осінній салон. Вперше в одному залі зібрали полотна Анрі Матісса, Андре Дерена, Альбера Марке, Моріса де Вламінка, Кеса ван Донгена, Чарльза Камуана і Жана Пюї, які вкупі випромінювали потужну енергію барв. “Горщик фарби жбурнули в лице громадськості” – писав критик Каміль Моклер. А Луї Восель пішов далі й прокоментував виставку так: “Донателло серед диких звірів”. Полотна викликали бурю невдоволення та глузування зі сторони публіки. А подалі від шаленої юрби стояла пара в дивних вельветових костюмах. Він – високий, худий, в окулярах і з рудими вусами; вона – міцна, статурна, з темними очима та головою римського імператора. Обом судилося зібрати під своїм дахом на Флерюс, 27, чи не всіх “дикунів” тогочасного артистичного бомонду. Але то буде потім.

Зараз 1874 рік. У родині заможних євреїв-емігрантів народилася донька. Назвали її Гертруда. І було в неї четверо братів та сестер, але найближчим став Лео. І був у неї батько Деніел – холодний, суворий, авторитарний, який своїми амбіціями задавлював дитячі мрії. І була мати Амелія – темпераментна, вперта, інколи істерична.

1891 – через три роки після смерті матері помирає батько. “Тоді наше життя без батька стало приємним” – згадує Гертруда, але все не було так просто. По собі Деніел залишив 480 акрів землі, акції декількох компаній і численні борги, з якими довелося розраховуватися старшому сину Майклу. Хатні клопоти лягли на плечі сестри Берти. А Герта з головою занурилась у “темні та протяжні” часи свого дорослішання. На перший план вийшли дві основні слабкості – “книжки і їжа, їжа і книжки, і те й те неперевершене”. Вона повертала себе в період раннього дитинства, до “відчуття повного задоволення через те, що по саме горло ситий”. Але Гертруда до п’ятнадцяти років вже встигла насититися глузуваннями через свою неподібність до інших, самотністю і відчуженістю. Треба було щось змінювати.

1373782 Щасливі діти після смерті батька

Так, у 1893 Гертруда їде за Лео в Гарвард, займається англійською та психологією, списує блокноти, намагаючись втілити свої думки в традиційних формах оповіді. Не виходить. У 1889 вона переводиться до медицинського коледжу, аби зрозуміти тонкощі “жіночої істерії”. Перші два роки Герта була зразковою студенткою, але нерозділена закоханість у старшокурсницю Брін Мор перекреслила всі плани. Перманентні істерики, надмірна емоційність, неконтрольованість почуттів, які і були предметом її наукових досліджень, не дали скласти випускний іспит. Її відрахували, проте Гертруда казала, що пішла сама. І подалася знову за Лео, тепер вже в Європу.

STAIN_Gertruda3 Гертруда - зразкова студентка

Лео тим часом подорожував, займався літературою, захоплювався колекціонуванням і врешті осів у Парижі на вулиці Флерюс, куди і переїхала згодом Герта. “Париж був тим містом, де треба було бути. І ми там були”. Коли Лео вперше взяв Гертруду з собою в галерею колишнього циркового клоуна, аби купити полотно молодого іспанського художника, вона спочатку відмовилася внести свою частку. “Я не хочу дивитися на ці жахливі мавпячі ноги”, – протестувала Гертруда, на що галерист запропонував обрізати нижню частину і продати лише голову. Це було занадто навіть для дивних американців. Лео купив картину потайки, а Гертруда ще довго дорікала йому, поки сама не полюбила її. Так в колекції Стайнів з'явилася картина Пабло Пікассо “Дівчина з кошиком квітів”.

дівчинка-26 Дівчина з кошиком квітів. Пабло Пікассо

Наступною була “Жінка в капелюсі” Матісса, яка наробила галасу на Осінньому салоні. Лео і Гертруда заплатили 500 франків за те, що інші не хотіли брати й задарма. І цим врятували ще одного невідомого та бідного художника. Колекцію з часом розширили полотна Гогена, Сезанна, Греко, Брака, Ренуара, Воллотона, Мангена, Пюї. Будинок Стайнів перетворився на чергову цікавинку міста, куди навідувалися в пошуках чогось незвичного.

Лео став затятим пропагандистом сучасного мистецтва, тому, аби поділитися своїми напрацюваннями, думками, аналізами, започаткував традицію суботніх зустрічей. Запрошували художників, письменників, поетів – друзів і незнайомців. Пили чай, вечеряли і говорили до глибокої ночі. Американский письменник і журналіст Хатчінс Хапгуд описав приємну і чарівну атмосферу – просту, людяну, без надмірної маніжності. Компанія завжди збиралася неоднорідна. У різних кутах салону можна було почути півдюжини європейських мов. Прийти міг будь-хто. І всі приходили: аби побути серед тогочасної богеми, аби поговорити про мистецтво або висміяти його і піти, так і не зрозумівши, що побачене вже змінило їхнє світосприйняття.

СнимокСалон Стайнів на вулиці Флерюс

Гертруда пристрасно любила нові знайомства і часто казала: “Дайте мені нові обличчя”. При цьому вона рідко прив’язувалася до людей і колекціонувала не тільки картини, а й цікавих, вишуканих, дивних особистостей – сувеніри на пам’ять або дари, покладені на вівтар її слави. Незамінних не було. Гертруда відшукувала ексклюзив, а оберігати його залишала іншим. Деякі були занадто крихкі і розбивалися. Гертруда ненадовго засмучувалася, але радість нової дружби заспокоювала переживання від втрати попередньої.

1906. Дружба між Пікассо і Стайн міцнішає. Художник пише портрет своєї покровительниці. Пише довго, з кількамісячними перервами, з купою сеансів. Жоден з тих, хто бачив портрет, не знайшов схожості з оригіналом. На що Пікассо відповідав: “Вона такою стане”. Стане тоді, коли остаточно викує свій талант.

gertrude-stein-07 Гертруда кує свій талант разом з Пікассо на віллі в Іспанії

1907. На одному з суботніх вечорів опиняється 29-річна каліфорнійка Еліс Б. Токлас і одразу входить у коло довіри Гертруди.  Вони починають гуляти чи не щодня, Еліс зранку приходить на Флерюс, щоб друкувати, а Гертруда знайомить її зі своїми друзями.  В один момент Еліс почула звук дзвіночків, а Гертруду вразив un coup de foudre. Саме тоді вони покохали одна одну – остаточно і з усією пристрасністю.

Гертруда знову починає писати. Проте Лео та Пабло не схвалили її спроби застосувати кубізм до слів. ”Мені це здається безглуздям. Лініями і кольором можна створити картину, але якщо використовувати слова не за їх призначенням, то вони й зовсім не слова”, – коментував Пікассо.

1913 рік став фатальним для брата і сестри: Лео переїхав до Італії. Гертруда не очікувала такого миттєвого розриву, хоча причини накопичувалися впродовж років. Лео не підтримав вибір сестри, постійна присутність Еліс дратувала його, а коли Лео сам привів Ніну з Монмартра, Гертруда також її не схвалила через сумнівну репутацію.  До того ж, вони обрали для своєї творчості різні шляхи розвитку, тому і смаки стали різними. Зокрема Лео не розділяв захоплення Герти кубізмом, тяготіючи більше до реалізму. А ще авторитет Гертруди перевищів братів. Вона стала зіркою, а він відійшов на другий план. Розділивши колекцію, нерозлучні з народження брат і сестра пішли різними шляхами. І після жодного разу не спілкувалися.

Воєнний період ознаменувався для Гертруди й Еліс постійними переїздами, втратою великої частини колекції, стресами та емоційними потрясіннями. Проте кінець війни приніс нові віяння, а нові обличчя – інший характер життя. Атмосфера Парижа дихала вільнодумством, свободою самовираження. Тому емігранти, особливо американці, шукали прихистку у місті, яке могло втілити їхні бажання. Серед загальної маси виокремилася когорта представників мистецького напрямку. Тут письменники, композитори, художники могли вдосконалювати свою майстерність без будь-яких обмежень. І знову місцем зустрічей став будинок №27 на вулиці Флерюс.

6248603e51db5066676767cbaf88726f Гертруда шукає "нові обличчя"  

Центральною магістраллю літературного життя Гертруди 20-х років стало знайомство з трьома американськими письменниками – Шервудом Андерсоном, Ернестом Гемінґвеєм і Скотом Фіцджеральдом. Найбільшу увагу отримав Гем.

1922. Гемінґвей приїздить описувати події у Франції як журналіст. До того часу авторитет Стайн настільки виріс, що до неї приходили всі приїжджі, а особливо американські письменники. Рекомендацію надав Андерсон, який вже спілкувався з Гертрудою, і остання схвально відгукувалась на його твори. Гем згадує першу зустріч: “У неї гарні очі й рішуче обличчя німецької єврейки. Вона нагадала мені селянку Північної Італії – одягом, мімікою і гарним густим емігрантським волоссям”. Того дня зародилася дитяча прив’язаність і ревне почуття власності до Гертруди. Ернест хотів, аби  вона читала, хвалила або сварила тільки його. Це, звичайно, вплинуло на його стосунки з Андерсоном і Фіцджеральдом, який був невпевненим, млявим, й у всьому поступався Гемінґвею.

Гем був у захваті від студії та інколи цілими днями просиджував біля Стайн, обговорюючи останні роботи. Проте Ернесту вдалося зберегти свій самобутній стиль і не уподібнитися Гертруді.  Вони були друзями, а письменник називав її своїм “братом”. Стайн навіть стала хрещеною його сина. Саме вона відкрила Ернесту кориду. Проте ідилія не могла тривати довго. Беручи до уваги вибуховий темперамент обох, бажання дістатися вершини літературного Олімпу, невгамовне марнославство та самолюбство, розриву неможливо було уникнути. Сам Гемінґвей згадує 1925/26 роки як початок кінця їхньої дружби. Він починає писати роман “Фієста”, відчуває сили і натхнення, сподівається, що публікації принесуть йому славу, гроші і можливість покинути літературних “батьків” – Гертруду й Андерсона. У 1926 році вийшла новела-пародія “Весняні джерела”, де Ернест іронізує над своїми друзями. Гертруда у свою чергу вдарила по найболючішому місцю Гема – культивованому ним образі сміливого й мужнього чоловіка – опублікувавши ряд зауважень в його бік у “Автобіографії…”. Зрештою, цим двом так і не вдалося знову подружитися “ні серцем, ні розумом”.

e459d6ea242ed9e779b3430256b57825 Гертруда Стайн і син Ернеста Гемінґвея

І в цьому є Гертруда Стайн – жінка, яка стала символом культури загальної втрати смислів, яка запитує і не дає відповіді, яка виростила весь паризький бомонд. Вона називала себе найвизначнішою єврейкою за всю історію, на рівні з Ісусом і Спінозою. Вона  задовільняла самолюбство інших і чекала від них того ж самого. Щоразу садила кожного художника навпроти його ж картини, аби він відчував себе потрібним і щасливим. Того ж відчуття бажала і Гертруда, постійно виставляючи себе на показ. Будь-хто, зустрівшись з нею хоч раз, не міг забути її гострого, проникливого погляду і “соковитого як біфштекс” сміху. “Творець не випереджає своє покоління, просто він перший з сучасників розуміє, що з ним відбувається”, – говорила Гертруда про Пікассо, але ці слова так само описують і її відчуття генія. Проходили десятиліття, обличчя змінювалися, а Гертруда Стайн залишалася власницею салону, меценаткою, критикинею, легко ставала ворогом, а потім знову другом. Часом важко сказати, чим було її життя: революцією чи вечіркою, яка дуже затягнулася.

 

Помираючи після операції, Гертруда запитала:

–  Яка ж відповідь?

І, не отримавши нічого, прошепотіла:

– У такому випадку, яке запитання?

 

Писарева Ксенія

Читайте ще: Travel-поради від Ернеста Гемінґвея. Як знайомитися з Іспанією? Мистецтво у пошуках сексуальної ідентичності 5 слів про Ернеста Гемінґвея