15 грудня 2019 22:54
1466 Переглядів

Шарль Бодлер: Інструкція з мистецтва бути Парижем

Коли єдине, що повертає вас до життя в агонії очікування свят і поїздок додому, за кордон, подалі від офісів і університетів, це видихнути на вечірніх вулицях міста і відчути себе його частиною – то у вас із Шарлем Бодлером багато спільного. Париж був його портретом, а він – портретом Парижа. Так він став вільним, відомим і зневажливим щодо буденности (заздримо). Вчимося у французького поета мистецтва бути своїм містом на прикладі есе у виданні “Komubook” “Паризький сплін”.

 

Передісторія 

 

На рубежі ХІХ та ХХ століття у Європі панувала втома від вікторіанського моралізаторства й матеріалізації творчости. А Шарль Бодлер, молодий французький поет, з дитинства закоханий у мистецтво, заявляє, що не має покликання і понад усе прагне свободи. Він починає виборювати свободу бути собою, писати те, що хочеться та жити, як заманеться. Моральні норми, соціальні рамки та поняття обов'язку унеможливлюють творче життя поета, заважають розширювати рамки сприйняття – так вважає Бодлер. Тож не дивно, що юний поет, який іде за своїми бажаннями та переконаннями усупереч нормам, урешті стає відомим як “декадент”, “аморал”, “п’яниця” та “розпусник”. Із-під його пера виходять ті самі скандально відомі “Квіти зла”, через “непристойність” яких поета навіть судять.

 

 

Та це його не зупиняє і він продовжує експериментувати з текстом, формою, сенсами та художніми образами. 

“Я хотів відобразити красу життя в сучасному місті” – скаже він. Скаже, що хоче створити “диво віршованої прози, музичної, але без ритму і рими, доволі гнучкої та нерівної, щоби прилаштуватися до ліричних поривів душі, до поворотів фантазії, до стрибків сумління”. Скаже і врешті напише “Паризький сплін” – “невеликий твір, про який не буде несправедливо сказати, що він не має ні голови, ні хвоста, адже будь–яка його частина може окремо від інших правити і за те, і за те”. Він створить щось, що вийде за рамки вженаписаного. І текст цей – не лише портрет богемного міста, його переконань та цінностей, блиску та злиднів. “Паризький сплін” – портрет самого Бодлера, вільного, меланхолійного творця, який сам визначає власну мораль, зневажає буденність, обмеженість та хай там що намагається торкнутися до Чистого Мистецтва.

 

Мистецтво кохати

 

Бодлер жити не може без кохання, а точніше – без чуттєвого задоволення з ним пов’язаного. Кохання Бодлера – це не глибинні почуття до музи, чисті та вічні, як у Петрарки. Кохання Бодлера інстинктивне, імпульсивне, окреслене в тексті поняттями сексу та гріха. Він швидко закохується і віддається своїм почуттям до останку, адже чуттєві насолоди – те, що, на його думку, підживлює поета, дає йому змогу пізнати своє істинне “я”. Час від часу віднаходимо в тексті пристрасні пасажі: “Дозволь мені довго-довго вдихати запах твого волосся, занурювати в нього все моє обличчя, як спраглий занурюється у воду джерела, ворушити його рукою, ніби пахучу хустину, щоб розтрусити спогади у повітрі”, які змінюються нехтуванням: І хоч я лише поет, та не такий простакуватий, яким вам хотілось би його бачити, і якщо ви надто часто втомлюватимете мене своїм примхливим скигленням, я поведуся з вами, як із дикункою, або викину крізь вікно, як порожню пляшку”. Таке воно, мистецтво любові за Бодлером, адже “є жінки, що збуджують бажання підкорити їх і тамувати задоволення; та коли побачиш її...під цим поглядом хочеться тільки повільно вмирати”. Таке воно – двояке, пристрасне, бурхливе, болюче, невічне, проте конче необхідне.

 

 

Мистецтво творити

 

“Нещасливою може бути людина, та щасливим є митець, охоплений пристрастю творення” – говорить Бодлер, розмірковуючи над призначенням поета, образом творця, який має перевагу над усіма звичайними людьми, яких він досліджує, за якими спостерігає. Він може “бути за бажанням або самим собою, або іншим”, він “перевтілюється, коли захоче, у будь-кого із людей. Для нього всі вони відкриті; і якщо деякі місця здаються йому зачиненими, то лише тому, що в його очах вони не вартують відвідин”. Бодлер самовпевнений. Він усвідомлює винятковість становища поета, протиставляє його юрбі, яка не здатна осягнути буття так, як це здатен зробити поет. 

 

 

Однак, на сторінках “Паризького спліну” ми віднаходимо пасажі-терзання, коли знесилений, розчарований поет молить: “Боже, зроби мені милість та дай створити кілька гарних віршів, які засвідчать мені самому, що я не останній з людей, що я не нижче всіх тих, кого зневажаю!”

 

Мистецтво жити як востаннє

 

“Та що важать прокляття для того, хто знайшов у одній єдиній секунді нескінченну насолоду?” – пише Бодлер, і це є його маніфест. Жити, як востаннє, “п’яніти для того, щоб не бути спраглим рабом Часу” – потрібно жити лише так. Адже це єдиний спосіб відчути життя, побачити його у всіх барвах. Саме тому герої його текстів запалюють сигари поруч із діжками пороху, влаштовують підпали. Просто “щоб побачити, щоб дізнатися, щоб випробувати долю”. Бо життя за Бодлером – одвічне переслідування долі, намагання ловити моменти, іскри, які потім виливаються на папір.

 

Епілог

 

“Паризький сплін” – явище унікальне, своєрідний портрет митця замолоду, симбіоз поета та міста, їхня нерозривність, їхній духовний зв’язок. Бодлер – це і є Париж на межі ХІХ та ХХ століть, меланхолійний, вічно п’яний, зухвалий, вразливий, чуттєвий, інакший. Це Париж поетів, повій, грабіжників. Париж та fin de siècle. 

“Люблю тебе, столице блуду!” – говорить наостанок Бодлер до найбільш справжнього та глибокого кохання усього свого життя.

Аріна Кравченко