08 червня 2020 17:08
325 Переглядів

Сучасна українська поезія: 3х3. Частина 2

Сучасна українська поезія, попри загальну впевненість у протилежному, не обмежується парою, навіть парою десятків прізвищ. Це багатогранний та складний світ. Ми продовжуємо (частину 1 читайте тут) досліджувати його, відкривати нові обличчя, нові вірші, продовжуємо читати, надихатися та, сподіваємось, надихати.

Розповідаємо про ще трьох поетів, творчости яких варто приділити увагу. 

 

Павло Коробчук

 

сьогодні ніч нагадує лабіринт на відбитку пальця.

я вийшов би з нього, якби хтось узяв за руку.

навіть дерево не привіталося. у нас погані й фора, і нація.

ну чому, коли вирішую застрелитися, до рук беру ручку?

у мене авторські права на цю ніч. дихаєш? став копірайт.

наступного разу всюди розклею логотип мого відчаю.

я думав, що смерть — непривітне дерево.

виявилось мордувальний апарат.

я стирав цей вірш гумкою на олівці.

виявилось — палаючою свічкою.

“лабіринт на відбитку пальця”

 

За що любити?

 

Читати Коробчука — це як раптово прокинутись і на мить не розуміти, де реальність, де сон, що триває, а що — вже дійшло межі і от-от розтане, розсіється, мов міраж. 

Його поезія — це різати волосся, поки на підлогу падають хвойні гілки, це “годинник, що цокає по обидві сторони смерті”, це “лабіринти на відбитку пальця”, це подорожі та обійми, що “зсохлися, мов курага, ніби смажені медузи”... Це химерний, інсомнієвий світ, де читач просто “стоїть на підвіконні моря”, а будь-який текст “перебуває в кімнаті без живих істот”. Поезія Коробчука — це балансувати десь між фантастичністю та пластичністю “Метаморфоз” Овідія  й хаотичністю та медитативністю Марселя Пруста. Це ніби йти і навіть не здогадуватися, що чекає тебе за рогом. 

 

На изображении может находиться: 1 человек

 

Що читати?

 

  1. “ренесенс”;
  2. “Лист моряка до доньки”;
  3. “дощ”.

 

Куди далі?

 

“Натщенебо” (2005);

“Кайфологія” (2010);

“Динозавр” (2011);

“Мерехтіло” (2013);

“Хвоя” (2017).

 

Любомир Серняк

 

я вивчу напам’ять

всі історії про людей

які більше ніколи не з’являться 

про випадкових готельних кельнерів

і наполегливих автозаправників

про викрадені ними речі

та залишені відкриті рани

між гірськими забутими стежками

з небезпечними рослинами

і міськими автобанами

із зимовими стертими шинами

що зрештою не знадобились

я вивчу їх як мисливець

що вивчає назви з Червоної книги

щоб не поранити

щоб не нашкодити

а тоді я вдягну найкращу сторочку

і декламуватиму їх на найбільшій

торговій площі

“я вивчу напам’ять” 

 

За що любити?

 

Поезія Любомира Серняка — це чесність. Чесність вуличних музикантів у переходах метрополітенів; чесність автостоперів, які вже забули, як насправді виглядає, звучить та пахне дім; чесність молодого поета-невдахи, який п’є дешеве пиво, сумно сидячи під плакатом Михайля Семенка у власній кімнаті. 

Ці вірші про життя у кожному його прояві, у кожній, здавалося б, найменш значній деталі. Вірші про на перший погляд звичайних людей, однаково невиспаних, змучених нерозділеними коханнями, ранньо-зимовими роботами, щоденними поїздками у переповнених маршрутках та дорогими цінами у супермаркетах. 

Проте насправді це світ, для того, хто тримає погляд на буденності на п’ять секунд довше, ніж належить; того, хто перекроює та перешиває кожне “належить”, що трапляється йому на шляху; лишається диваком, але свято вірить, що “життя належить дивакам / тому / можливо колись скажуть / он дивіться / цей хлопака не міг не фіксувати / рух / він боявся що коли зупиниться / то все скінчиться / так і не відбувшись / насправді”.

 

На изображении может находиться: 1 человек, борода

 

Що читати?

 

  1. “&Червона гілка “Юність&”;
  2. “Єва каже”;
  3. “я вивчу напам’ять”.

 

Куди далі?

 

“Хороші хлопці фінішують першими” (2018).

 

Лесь Белей

 

ліс не здригнувся,

коли побачив чоловіка,

що прийшов за смертю

на вічнозеленій сосні

його ще не встигла 

сточити старість, 

але від паморозі суму

лице взялося тріщинами

“ліс не здригнувся”

 

За що любити?

 

Якби раптом довели, що реінкарнація існує так само точно, як життя та смерть, то опісля можна було б спробувати довести те, що Лесь Белей у минулому житті був старою секвоєю або сосною — якимось мудрим та мовчазним деревом. 

Бо ж його поезія — це нескінченні подорожі лісовими стежками, спрагле поглинання, пристрасне всотування кольорів, звуків, запахів; це розмови з деревами; це відчуття єдности з природою, від якої людина відірвалася, але до якої, нещасна, розбита та неприкаяна, врешті знову й знову повертається, бо відчуває, що не може викорінити те, що найглибинніше, віднайти гармонію, забувши про власний дім — вічнозелений та вічно чистий. 

Поезія Леся Белея — це квінтесенція трансценденталізму. Це довгі неквапні спостереження, це органічне та дивовижне злиття з природою, а значить — і з собою.

 

Лесь Белей: Русиністику треба викладати в українських ...

 

Що читати?

 

  1. “чорні мурахи оточують мертву секвою”;
  2. “я не вмію грати боєм”;
  3. “облога”.

 

Куди далі?

 

“Son et lumiere. Листи без відповіді” (2008);

“Дзеркальний клуб” (2012);

“Книга про ліс” (2016).

 

Епілог

 

Такий він — другий візит в українське поетичне Задзеркалля. 

Другий. Але не останній.

Аріна Кравченко