29 травня 2020 17:23
767 Переглядів

Сучасна українська поезія: 3х3. Частина 1

“А що далі?” — це те запитання, яке так чи так виникає, коли раптом усвідомлюєте, що знаєте на пам’ять чи не кожен вірш Жадана і розумієте (чи принаймні тішите себе думкою, що розумієте) усі найскладніші та найбільш приховані відсилки Іздрика на кіно та музику. 

Що далі? Розповідаємо  про трійку сучасних українських поетів та три їхні тексти, які не варто оминати увагою.

 

Остап Сливинський

 

Вибач, я думав, тут нікого нема,
і співав.
Кажуть, цю колискову співала ще Єва
своєму первістку Каїну, вона ні про що. [...]
Таке, старозавітні справи.
Даруй, якщо розбудив тебе.
Я трохи здичавів у цій нескінченній дорозі.
“Історії”



За що любити? 

Вірші Остапа Сливинського можна легко назвати романами у декількох рядках. Його тексти — це химерні, живі історії, таємничі й недосказані, інтертекстуальні та багатогранні. Читач ніколи до кінця не розуміє, що саме відбувається, але підсвідомо шукає виходи, йде навпомацки, торкається до неповторного світу, де Бог може бути пастухом, що вивалює чужі двері пізньої ночі, де дерева вчать обережности, де любов — кольору слонової кості. 

 

DSC_0915

 

Вірші Остапа Сливинського — часто підслухані читачем розмови поета та мешканців цього фантасмагоричного світу: “Хтось, Алінко,/ видає нам життя, як підручник./ Нуднуватий, обов’язковий. Ми/ гортаємо його швидко,/ не більше, ніж/ два–три слова підкресливши нігтем,/ а частіше - б’ємо ним чи затуляємось/ від удару” — повчає невідому нам Алінку поет (чи, може, й не він?) або “Скажи, то був жарт? Я копав/ цілу ніч, як ти мені наказала, миші з мене сміялися” — чуються чиїсь перемовини. Цим розмовам, здається, нема кінця, як і людям, яким вони належать, як й історіям, які вони переповідають одне одному.

Світ Остапа Сливинського — це непередбачувана подорож, яскрава та нескінченна дорога, якою час від часу зустрічаєш дивних, загадкових, складних людей, які живуть своїми життями, і часом, ніби ненароком, запрошують нас у ці життя зазирнути.

 

Що читати?

  1. “Для С’юзі”; 
  2. “експромт”; 
  3. “Урок арабської”.

Куди далі? 

“Жертвоприношення великої риби” (1998);
“Полуднева лінія” (2004); 
“М'яч у пітьмі” (2008); 
“Адам” (2012).

 

Андрій Любка

 

Я думаю, що поезія - це коли ти програвся в карти,
Коли туз накриває даму, і ти виходиш курити.
Коли ніч огортає місто і вже не смішать жарти,
Бо в повії, яку ти зняв, на горлі сліди від бритви.
“Мені казали, що в мене немає голосу”

 

За що любити?

Поезія Андрія Любки — це бунт молодого поета проти того, що створювалося до нього, та того, що буде після. Його вірші можна порівняти з відкритістю ран, якоюсь незачесаною простотою, яка чіпляє. 

Поет рефлексує над своїми коханнями: “Ніколи не забуду як ти танцювала у темряві, бо/ Дощ починається з хмари, смерть/ Починається з осені, ти починаєшся з мене”. 

Він міряє на себе не прожиті ним життя, вивчає, аби врешті зняти, ніби сорочку, яка набридла, й віддати читачеві, щоб він сам вирішував, що з нею робити, — любити чи ненавидіти, взяти й одягати знов і знов чи з огидою відкинути: “ І я теж міг би бути чорним наркодилером/ десь у Клівленді, штат Огайо. Слухати свою музику/ в салоні машини, шукати нових адептів, втюрювати їм/ порошок, а на день Подяки запрошувати своїх найближчих/ друзів — проституток — додому, дарувати їм фігурки янголів і ароматичні свічки”.

 

Закарпатський письменник Андрій Любка: “Я пишу аби дізнатися ...

 

Часом може іронізувати: “Як я пишу?/ Я пишу кирилицею, правою/ рукою, по другій ночі, в блокноті/ на сторінці “18 серпня 2011 року”,/ тому вірш годилося б так і назвати”. Часом на сторінках його віршів Ісус відрізає вухо Ван Гогу, допитуючись, чи той його любить. 

Тексти Андрія Любки — це свобода від правил та будь-яких обмежень. Його вірші — інші. Починаючи від довжини рядків та закінчуючи хаотичними, сплутаними сюжетами про таксистів, поетів, повій, мандри дорогами чи власними думками та пошуками самого себе. 

 

Що читати? 

  1. “Вірші — це невдалі спроби самогубства”;
  2. “Головне — дожити до вересня, дотягнути”;
  3. “Шансон”.

 

Куди далі? 

“Вісім місяців шизофренії” (2007);
“ТЕРОРИЗМ” (2008);
“Сорок баксів плюс чайові” (2012).



Мірек Боднар

 

Дивлюсь на себе з усіх боків
і ніяк не можу побачити.
Жодне дзеркало, жодне вікно
не відображає мене.
Жодних позначок на тілі,
жодних вірувань, жодних переконань.
Куди я йду і звідки прийшов?
Чому це все називають поезією?
“Ь”

 

За що любити?

Вірші Мірека Боднара — це вічна боротьба між людськими інстинктами самозбереження та самознищення, це оголеність та безпосередність, часом вразливість, часом нестерпна зухвалість. Мірек Боднар — нащадок тих самим бітників, закоханий у свободу в усіх її проявах, алогічний та непослідовний. Його ж тексти — це фіксація внутрішніх порухів до найменшої деталі, це натягнута струна та оголений нерв, вічний танець любови до життя з бажанням пізнати смерть. 

Його вірші — це легко, ніби опівнічна розмова з незнайомцем у барі, хаотично, ніби мова божевільного, герметично та замкнуто, ніби століття життя з цим божевільним в одній квартирі. Це впертий пошук поетом відповідей на питання, які шалено важко вербалізувати. Проте, що може бути легшим, ніж упізнати ці питання, віднайшовши їх в собі, ніби старі світлини, які ти маєш стільки, скільки знаєш себе. А може, й довше.

 

Боднар Мірек | Видавництво Старого Лева

 

Мірека Боднара часто порівнюють з Рембо, що є досить справедливим. Сам поет, здається, не проти, адже назвати власне видавництво “П'яний корабель” — більш ніж гідна шана пам'яті французького поета.



Що читати? 

  1. “Мій ангел метушиться”; 
  2. “Велика елегія для Жасі”;
  3. “М”.

 

Куди далі?

“Хороші вірші, погані вірші” (2010);
“Не для продажу” (2010);
“Фраґменти свободи” (2011);
“молитовник-путівник для прочанина” (2012);
“поґо” (2012);
“самотні жінки, розлучений чоловік і ще дещо про буденні речі” (2012);
“Нульовий меридіан” (2013);
“Філандія” (2013);
“Видіння любові і смерті” (2014);
“Бриколаж” (2015).

 

Епілог

Сучасна українська поезія — це світ, де кожен може бути собою, говорити власним неповторним голосом, говорити про те, що справді хвилює. Це світ, який не обмежується Жаданом чи Іздриком, Андруховичем чи Забужко. Це світ, де кожен новий крок приводить тебе до нових неповторних слів, облич, імен, які неможливо не любити, якими неможливо не ділитися, горизонти яких неможливо перестати відкривати для себе знову й знову. Ми ж лише на мить зазирнули у цей світ. Проте навіть це не може не тішити.

Аріна Кравченко