Матеріали з рубрики: Сучасна українська література

Частина 1

Частина 2

 

Це третя й остання зупинка нашої спільної подорожі світом сучасної української поезії. Продовжуємо говорити про обрані вірші поетів, яких ви могли не знати, але на творчість яких варто звернути увагу. 

 

Мирослав Лаюк

 

[...] Написав на стіні «машиністка» –

і вона почала друкувати все, що я казав,

написав на дев’ятці «шістка» –

і цифри її вигнали зі збірника вправ,

на злі написав «коняка», на коняці – «пасеться в лузі»,

на всіх ворогах написав «дякую»,

на всіх друзях написав «друзі»,

написав «сяйво» на людині, написав «повільні скоріші»,

написав «поезія» на хлібові й скатертині –

і мав книжку віршів.

останнє написав: «Хай не буде ні сіль, ні серпень,

ні світло, ні містерія, ні акація, ні чоло,

а – Троянда,

хай все буде Серце».

І було [...]

“Слова, речі”

 

За що любити?

 

“Медитативність”, “сюжетність”, “спокій” - це якщо в трьох словах про поезію Мирослава Лаюка, яка схожа на сон літньої ночі. Тут може статися все, що завгодно, проте світанок врешті змиває залишки сну, й життя йде далі: ви вчите сороміцькі коломийки, щоб потішити діда, або тягнете старий іржавий холодильник вниз сходами у провулок. Проте день знову перетікає в ніч, аби дати волю розмовам з птахами про власне коріння, дослуханням до серцебиття саранчі, несміливими спробами годувати з рук ведмедів та перешіптуванням з трояндами, яким варто тікати на іншу планету. 

Поезія Мирослава Лаюка – це два боки одного й того життя: часом буденного, часом – захопливого, але неповторного у всіх його проявах. 

 

Лаюк Мирослав — Платформа

 

Що читати?

 

  1. “Серце і його назва”
  2. “никола”
  3. “Інша планета”

 

Куди далі?

 

“осоте!” (2013)

“Метрофобія” (2015)

“Троянда” (2019)



Катерина Калитко

 

[...] я - мигдалина, гіркаве серце межи стулок затиснувши,

ріжу руки усім, хто в долоні мене тримає.

Я отруйний ковчежець злотий.

Я собі маленька тюрма [...]

“Amargo”

 

я не сторож у цьому тумані що сам замки відмикає

і не брат мені він хоч приходив братом нарікшись

так приходить риба метати ікру між каменів

у прогріті сонцем та диханням наші ріки

не щодня приходив чекав такого моменту

щоб колюче мовчання наїжачилося звідусюди

я мов дім що стоїть а він мовби вітер дме

на світанку так холодно пустіть мене добрі люди [...]

“я не сторож у цьому тумані що сам замки відмикає”

 

За що любити?

 

Катерину Калитко читати варто тоді, коли хочеться рушити в мандри так, як це робили на світанку цивілізації наші пращури; коли хочеться йти безіменним пілігримом, писати про те, що трапляється дорогою, визначати шлях за зірками, їсти щось просте та невигадливе, прокидатися разом із сонцем, вірити у мудрість Всесвіту та власну долю, яка важкими непрохідними шляхами веде до справжньої любови, святого миру та тихого спокою.

 

Катерина Калитко / Україна | Мiжнародна лiтературна корпорацiя ...

 

Що читати?

 

  1. “Amargo”
  2. “День, в якому діти побачать першого свого мерця”
  3. “як прожити тепер нам після всього що сталося”

 

Куди далі?

 

“Посібник зі створення світу” (1999)

“Сьогоднішнє завтрашнє” (2001)

“Портретування асфальту” (2004)

“Діалоги з Одіссеєм” (2005)

“Сезон штормів” (2013)

“Катівня. Виноградник. Дім” (2014)

 

Ілля Камінський 

 

Якщо до мертвих я говорю,

лишити маю цю тварину, що у мені,

І буду лиш писати вірша я знову й знов

і аркуш чистий — білий прапор поразки їх.

Коли до них говорю, на межі себе

я маю бути, так житиму, немов сліпий,

що йде кімнатою і не торкає

в ній жодних меблів [...]

[...] Мій сон — лише молитва, Боже.

Я прошу в тебе божевілля, і

мовою, що не моя, кажу

про музику, що нас прокине, музику

в якій наш рух. Все, що кажу,

лише прохання, так темряву

я мушу вихваляти.

“Молитва автора”

 

За що любити?

 

“Я зробив перші спроби писати англійською, бо ніхто з моєї родини не міг прочитати те, що я написав… Я перебував у певному паралельному світі, це була для мене свого роду запаморочлива свобода” – говорить Ілля Камінський, який народився в Одесі, але мігрував із родиною до США. Його поезія – це неочікувана та свіжа суміш пострадянських реалій і американського бітництва та доказ того, що поезія не має меж, не належить жодній з мов та жодній з країн чи культур. 

Поезія Іллі Камінського – життя схоплене та посаджене у невеличкій кімнаті з видом на море. Його поезія – це свобода, у першу чергу свобода виборів: “У тролейбусі повнім, чоловік однорукий сказав, що щасливим я буду лиш в домі своїм. Та свій дім не знайшов, тож і мешканців міста бачу лиш уві сні, де я їх обираю”.

 

Poet Ilya Kaminsky On 'Deaf Republic' | KMUW

 

Що читати?

 

  1. “Танцюючи в Одесі”
  2. “Хвала”
  3. “Ми жили щасливо під час війни”

 

Куди далі?

 

“Республіка глухих” (Graywolf Press, 2019)

“Танці в Одесі”(Tupelo Press, 2004)

“Musica Humana” (Chapiteau Press, 2002)

 

Епілог

 

Отож, це була наша третя й остання мандрівка світом сучасної української поезії. Втім, на те вона й сучасна, що їй немає кінця. Тож, відкривайте нові імена, а ці нехай стануть вам своєрідним уособленням дому. Бо вдома добре і ніколи не страшно бути собою.

Аріна Кравченко

Published in Література

Сучасна українська поезія, попри загальну впевненість у протилежному, не обмежується парою, навіть парою десятків прізвищ. Це багатогранний та складний світ. Ми продовжуємо (частину 1 читайте тут) досліджувати його, відкривати нові обличчя, нові вірші, продовжуємо читати, надихатися та, сподіваємось, надихати.

Розповідаємо про ще трьох поетів, творчости яких варто приділити увагу. 

 

Павло Коробчук

 

сьогодні ніч нагадує лабіринт на відбитку пальця.

я вийшов би з нього, якби хтось узяв за руку.

навіть дерево не привіталося. у нас погані й фора, і нація.

ну чому, коли вирішую застрелитися, до рук беру ручку?

у мене авторські права на цю ніч. дихаєш? став копірайт.

наступного разу всюди розклею логотип мого відчаю.

я думав, що смерть — непривітне дерево.

виявилось мордувальний апарат.

я стирав цей вірш гумкою на олівці.

виявилось — палаючою свічкою.

“лабіринт на відбитку пальця”

 

За що любити?

 

Читати Коробчука — це як раптово прокинутись і на мить не розуміти, де реальність, де сон, що триває, а що — вже дійшло межі і от-от розтане, розсіється, мов міраж. 

Його поезія — це різати волосся, поки на підлогу падають хвойні гілки, це “годинник, що цокає по обидві сторони смерті”, це “лабіринти на відбитку пальця”, це подорожі та обійми, що “зсохлися, мов курага, ніби смажені медузи”... Це химерний, інсомнієвий світ, де читач просто “стоїть на підвіконні моря”, а будь-який текст “перебуває в кімнаті без живих істот”. Поезія Коробчука — це балансувати десь між фантастичністю та пластичністю “Метаморфоз” Овідія  й хаотичністю та медитативністю Марселя Пруста. Це ніби йти і навіть не здогадуватися, що чекає тебе за рогом. 

 

На изображении может находиться: 1 человек

 

Що читати?

 

  1. “ренесенс”;
  2. “Лист моряка до доньки”;
  3. “дощ”.

 

Куди далі?

 

“Натщенебо” (2005);

“Кайфологія” (2010);

“Динозавр” (2011);

“Мерехтіло” (2013);

“Хвоя” (2017).

 

Любомир Серняк

 

я вивчу напам’ять

всі історії про людей

які більше ніколи не з’являться 

про випадкових готельних кельнерів

і наполегливих автозаправників

про викрадені ними речі

та залишені відкриті рани

між гірськими забутими стежками

з небезпечними рослинами

і міськими автобанами

із зимовими стертими шинами

що зрештою не знадобились

я вивчу їх як мисливець

що вивчає назви з Червоної книги

щоб не поранити

щоб не нашкодити

а тоді я вдягну найкращу сторочку

і декламуватиму їх на найбільшій

торговій площі

“я вивчу напам’ять” 

 

За що любити?

 

Поезія Любомира Серняка — це чесність. Чесність вуличних музикантів у переходах метрополітенів; чесність автостоперів, які вже забули, як насправді виглядає, звучить та пахне дім; чесність молодого поета-невдахи, який п’є дешеве пиво, сумно сидячи під плакатом Михайля Семенка у власній кімнаті. 

Ці вірші про життя у кожному його прояві, у кожній, здавалося б, найменш значній деталі. Вірші про на перший погляд звичайних людей, однаково невиспаних, змучених нерозділеними коханнями, ранньо-зимовими роботами, щоденними поїздками у переповнених маршрутках та дорогими цінами у супермаркетах. 

Проте насправді це світ, для того, хто тримає погляд на буденності на п’ять секунд довше, ніж належить; того, хто перекроює та перешиває кожне “належить”, що трапляється йому на шляху; лишається диваком, але свято вірить, що “життя належить дивакам / тому / можливо колись скажуть / он дивіться / цей хлопака не міг не фіксувати / рух / він боявся що коли зупиниться / то все скінчиться / так і не відбувшись / насправді”.

 

На изображении может находиться: 1 человек, борода

 

Що читати?

 

  1. “&Червона гілка “Юність&”;
  2. “Єва каже”;
  3. “я вивчу напам’ять”.

 

Куди далі?

 

“Хороші хлопці фінішують першими” (2018).

 

Лесь Белей

 

ліс не здригнувся,

коли побачив чоловіка,

що прийшов за смертю

на вічнозеленій сосні

його ще не встигла 

сточити старість, 

але від паморозі суму

лице взялося тріщинами

“ліс не здригнувся”

 

За що любити?

 

Якби раптом довели, що реінкарнація існує так само точно, як життя та смерть, то опісля можна було б спробувати довести те, що Лесь Белей у минулому житті був старою секвоєю або сосною — якимось мудрим та мовчазним деревом. 

Бо ж його поезія — це нескінченні подорожі лісовими стежками, спрагле поглинання, пристрасне всотування кольорів, звуків, запахів; це розмови з деревами; це відчуття єдности з природою, від якої людина відірвалася, але до якої, нещасна, розбита та неприкаяна, врешті знову й знову повертається, бо відчуває, що не може викорінити те, що найглибинніше, віднайти гармонію, забувши про власний дім — вічнозелений та вічно чистий. 

Поезія Леся Белея — це квінтесенція трансценденталізму. Це довгі неквапні спостереження, це органічне та дивовижне злиття з природою, а значить — і з собою.

 

Лесь Белей: Русиністику треба викладати в українських ...

 

Що читати?

 

  1. “чорні мурахи оточують мертву секвою”;
  2. “я не вмію грати боєм”;
  3. “облога”.

 

Куди далі?

 

“Son et lumiere. Листи без відповіді” (2008);

“Дзеркальний клуб” (2012);

“Книга про ліс” (2016).

 

Епілог

 

Такий він — другий візит в українське поетичне Задзеркалля. 

Другий. Але не останній.

Аріна Кравченко

Published in Література

“А що далі?” — це те запитання, яке так чи так виникає, коли раптом усвідомлюєте, що знаєте на пам’ять чи не кожен вірш Жадана і розумієте (чи принаймні тішите себе думкою, що розумієте) усі найскладніші та найбільш приховані відсилки Іздрика на кіно та музику. 

Що далі? Розповідаємо  про трійку сучасних українських поетів та три їхні тексти, які не варто оминати увагою.

 

Остап Сливинський

 

Вибач, я думав, тут нікого нема,
і співав.
Кажуть, цю колискову співала ще Єва
своєму первістку Каїну, вона ні про що. [...]
Таке, старозавітні справи.
Даруй, якщо розбудив тебе.
Я трохи здичавів у цій нескінченній дорозі.
“Історії”



За що любити? 

Вірші Остапа Сливинського можна легко назвати романами у декількох рядках. Його тексти — це химерні, живі історії, таємничі й недосказані, інтертекстуальні та багатогранні. Читач ніколи до кінця не розуміє, що саме відбувається, але підсвідомо шукає виходи, йде навпомацки, торкається до неповторного світу, де Бог може бути пастухом, що вивалює чужі двері пізньої ночі, де дерева вчать обережности, де любов — кольору слонової кості. 

 

DSC_0915

 

Вірші Остапа Сливинського — часто підслухані читачем розмови поета та мешканців цього фантасмагоричного світу: “Хтось, Алінко,/ видає нам життя, як підручник./ Нуднуватий, обов’язковий. Ми/ гортаємо його швидко,/ не більше, ніж/ два–три слова підкресливши нігтем,/ а частіше - б’ємо ним чи затуляємось/ від удару” — повчає невідому нам Алінку поет (чи, може, й не він?) або “Скажи, то був жарт? Я копав/ цілу ніч, як ти мені наказала, миші з мене сміялися” — чуються чиїсь перемовини. Цим розмовам, здається, нема кінця, як і людям, яким вони належать, як й історіям, які вони переповідають одне одному.

Світ Остапа Сливинського — це непередбачувана подорож, яскрава та нескінченна дорога, якою час від часу зустрічаєш дивних, загадкових, складних людей, які живуть своїми життями, і часом, ніби ненароком, запрошують нас у ці життя зазирнути.

 

Що читати?

  1. “Для С’юзі”; 
  2. “експромт”; 
  3. “Урок арабської”.

Куди далі? 

“Жертвоприношення великої риби” (1998);
“Полуднева лінія” (2004); 
“М'яч у пітьмі” (2008); 
“Адам” (2012).

 

Андрій Любка

 

Я думаю, що поезія - це коли ти програвся в карти,
Коли туз накриває даму, і ти виходиш курити.
Коли ніч огортає місто і вже не смішать жарти,
Бо в повії, яку ти зняв, на горлі сліди від бритви.
“Мені казали, що в мене немає голосу”

 

За що любити?

Поезія Андрія Любки — це бунт молодого поета проти того, що створювалося до нього, та того, що буде після. Його вірші можна порівняти з відкритістю ран, якоюсь незачесаною простотою, яка чіпляє. 

Поет рефлексує над своїми коханнями: “Ніколи не забуду як ти танцювала у темряві, бо/ Дощ починається з хмари, смерть/ Починається з осені, ти починаєшся з мене”. 

Він міряє на себе не прожиті ним життя, вивчає, аби врешті зняти, ніби сорочку, яка набридла, й віддати читачеві, щоб він сам вирішував, що з нею робити, — любити чи ненавидіти, взяти й одягати знов і знов чи з огидою відкинути: “ І я теж міг би бути чорним наркодилером/ десь у Клівленді, штат Огайо. Слухати свою музику/ в салоні машини, шукати нових адептів, втюрювати їм/ порошок, а на день Подяки запрошувати своїх найближчих/ друзів — проституток — додому, дарувати їм фігурки янголів і ароматичні свічки”.

 

Закарпатський письменник Андрій Любка: “Я пишу аби дізнатися ...

 

Часом може іронізувати: “Як я пишу?/ Я пишу кирилицею, правою/ рукою, по другій ночі, в блокноті/ на сторінці “18 серпня 2011 року”,/ тому вірш годилося б так і назвати”. Часом на сторінках його віршів Ісус відрізає вухо Ван Гогу, допитуючись, чи той його любить. 

Тексти Андрія Любки — це свобода від правил та будь-яких обмежень. Його вірші — інші. Починаючи від довжини рядків та закінчуючи хаотичними, сплутаними сюжетами про таксистів, поетів, повій, мандри дорогами чи власними думками та пошуками самого себе. 

 

Що читати? 

  1. “Вірші — це невдалі спроби самогубства”;
  2. “Головне — дожити до вересня, дотягнути”;
  3. “Шансон”.

 

Куди далі? 

“Вісім місяців шизофренії” (2007);
“ТЕРОРИЗМ” (2008);
“Сорок баксів плюс чайові” (2012).



Мірек Боднар

 

Дивлюсь на себе з усіх боків
і ніяк не можу побачити.
Жодне дзеркало, жодне вікно
не відображає мене.
Жодних позначок на тілі,
жодних вірувань, жодних переконань.
Куди я йду і звідки прийшов?
Чому це все називають поезією?
“Ь”

 

За що любити?

Вірші Мірека Боднара — це вічна боротьба між людськими інстинктами самозбереження та самознищення, це оголеність та безпосередність, часом вразливість, часом нестерпна зухвалість. Мірек Боднар — нащадок тих самим бітників, закоханий у свободу в усіх її проявах, алогічний та непослідовний. Його ж тексти — це фіксація внутрішніх порухів до найменшої деталі, це натягнута струна та оголений нерв, вічний танець любови до життя з бажанням пізнати смерть. 

Його вірші — це легко, ніби опівнічна розмова з незнайомцем у барі, хаотично, ніби мова божевільного, герметично та замкнуто, ніби століття життя з цим божевільним в одній квартирі. Це впертий пошук поетом відповідей на питання, які шалено важко вербалізувати. Проте, що може бути легшим, ніж упізнати ці питання, віднайшовши їх в собі, ніби старі світлини, які ти маєш стільки, скільки знаєш себе. А може, й довше.

 

Боднар Мірек | Видавництво Старого Лева

 

Мірека Боднара часто порівнюють з Рембо, що є досить справедливим. Сам поет, здається, не проти, адже назвати власне видавництво “П'яний корабель” — більш ніж гідна шана пам'яті французького поета.



Що читати? 

  1. “Мій ангел метушиться”; 
  2. “Велика елегія для Жасі”;
  3. “М”.

 

Куди далі?

“Хороші вірші, погані вірші” (2010);
“Не для продажу” (2010);
“Фраґменти свободи” (2011);
“молитовник-путівник для прочанина” (2012);
“поґо” (2012);
“самотні жінки, розлучений чоловік і ще дещо про буденні речі” (2012);
“Нульовий меридіан” (2013);
“Філандія” (2013);
“Видіння любові і смерті” (2014);
“Бриколаж” (2015).

 

Епілог

Сучасна українська поезія — це світ, де кожен може бути собою, говорити власним неповторним голосом, говорити про те, що справді хвилює. Це світ, який не обмежується Жаданом чи Іздриком, Андруховичем чи Забужко. Це світ, де кожен новий крок приводить тебе до нових неповторних слів, облич, імен, які неможливо не любити, якими неможливо не ділитися, горизонти яких неможливо перестати відкривати для себе знову й знову. Ми ж лише на мить зазирнули у цей світ. Проте навіть це не може не тішити.

Аріна Кравченко

Published in Література