Матеріали з рубрики: українське

Сучасне образотворче мистецтво України — це переосмислення радянського минулого, війна та постімпресіонізм? Так, якщо ви відвідуєте лише «PinchukArtCentre» і міські вернісажі. Український живопис періоду Незалежности можна поділити на два типи: такий, що намагається надолужити пропущене і переосмислити минуле, і такий, що створює нове.  Останнє — маловідоме, бо не накладається на попередні традиції. З’ясовуємо, чи варто зараз перехреститися і окропити екран свяченою водою, чи дослідити інший бік сучасного українського образотворчого мистецтва.

 

Марікó Гельман

 

 

Спільний знаменник творів мисткині — людина. Утім, кожна серія її робіт — це дослідження окремої теми: тілесність, сексуальність, самоідентифікація чи свідомість (освіта психоаналітикині, вочевидь, не завадила). Маріко Гельман цікавлять структура психіки та її здатність або неспроможність захищатися, її мотивації дій та компенсаторні механізми. Спойлер: щоб зрозуміти роботи мисткині, читати Фройда не обов’язково. 

 

previous arrow
next arrow
Slider
 

Фрагментарна свідомість, розколота травмою, — тема робіт «Bizarre Objects» (2017), яка складається з керамічних кіл, складених із уламків. На них зображені дивні об’єкти – частинки тіл, камені, написи. Кожен із героїв інсталяції «Bizarre Objects» здається в’язнем, який як би не шукав виходу і не тікав, усе одно залишається всередині кола — власної свідомости. Він не може врятуватися від полону й приречений на вічну мандрівку з одного уламку на інший. «Bizarre Objects» також ставить питання цілісности людини. Її свідомість або розколота травмою, негативним досвідом, або й взагалі завжди була фрагментраною. Утім, може, саме ці уламки разом конструюють цілісність особистости?

 

previous arrow
next arrow
Slider
 

«Серія робіт Back to Heaven 101 (2019), —описує кураторка виставки Марта Троцюк, —зачіпає теми суперечливости природи людства, яке захлинається у технічних інноваціях, створюючи собі нові сенси віри, але, водночас, неспроможне відпустити нашаровані на психіку стереотипи поведінки». Скажімо, на картині «Пліт Медузи» Маріко Гельман звертається до оригінальної картини Теодора Жеріко, але наново її переосмислює. Чи не стало людство в епоху ґаджетів пасивним? Якщо на картині Жеріко герої намагаються врятуватися з плоту, то на картині Гельман вони сплять, заспокоєні й втішені, що їх колише потік інформації, який чи то вони обрали самі, чи обрали за них. Узагалі, у серії «Back to Heaven 101» багато релігійних мотивів та алюзій. Та й сама назва пропонує дискусію: «Що таке рай, у який ми хочемо повернутися».

 

previous arrow
next arrow
Slider
 

Маріко Гельман досліджує людину через призму психоаналізу та релігії, чим створює баланс між інтелектуальним та емоційним. Іноді це висвітлюється іронічно. Наприклад, у серї робіт «Alternative Advertising» (2017) мисткиня переосмислює інтернет-рекламу. Якби її центром уваги були не фізіологічні проблеми, а психологічні, що сталося б?

 

Творчість Маріко Гельман — це інше сучасне українське мистецтво, яке не зачіпає те, що вже проговорено надцять разів (тоталітарне минуле, війна), а творить нове бачення, спрямоване на сьогодні.

 

Костянтин Зоркін

 

 

Культуролог,  «столяр» і художник. Утім, Костянтин Зоркін більш відомий перформансами (не одною Абрамович, як то кажуть). Митця цікавить шаманське коріння мистецтва, тому часто перформанси Зоркіна нагадують прадавні ритуали. Для нього творчість — це магічна практика, яка повинна виводити митця і глядача на новий рівень сприйняття. 

 

previous arrow
next arrow
Slider
 

Для перформансів Зоркін самостійно виробляє предмети з дерева. Цей матеріал має сакральне значення. Адже дерево – жива істота, тобто має душу. Тому предмет із такого матеріалу — це духовний об’єкт. Під час перформансу Зоркін верховодить дерев’яними об’єктами, і вони стають продовженням його тіла. Наприклад, у перформансі «Лабораторія ненаправлених дій» (2016) митець наливав воду, грав на скрипці, сипав сіль, але не власними руками, а дерев’яними кінцівками. Прив’язавши до рук палиці, Зоркін намагався переосмислити автоматичні дії через посередництво духовних об’єктів. Вода, сіль і музика — це магічні елементи, які традиційно виводили людину на позатілесний рівень, у «вищі сфери». Виконання дій з ними не своїми руками дозволяє зрозуміти ці базові процеси по-новому.

 

previous arrow
next arrow
Slider
 

Від дійства переосмислення до жертовного обряду. У перформансі «День кита» (2018) Костянтин Зоркін разом із Сандро Гарибашвілі (з яким співпрацює уже декілька років) презентували святковий ритуал. Вони приносили жертву чомусь Великому, Невідомому, як древні люди. Тут це дерев’яний скелет кита (робота Зоркіна). Митці змішували попіл, воду, олію та інші сакральні речовини, що зазвичай використовують у ритуалах, розмальовували цим обличчя а потім зображали на пергаменті дерев’яним кілком кола та лінії. Усе це символи — образи, які прийшли до нас із древности. У них тисячі років тому була закладена потужна енергія. Усе ритуальне дійство жертвопринесення і святкування — сакральний досвід віддавання і отримання чогось.

 

Своє мистецтво Костянтин Зоркін пояснює так: «Для мене досить знати, що життя це таємниця, а наші спроби розкрити її є найцікавішою грою. Мистецтво, напевно, найближче підібралося до кордону таємного і явного, тому той, хто став на шлях творчости, несе особливу відповідальність. Адже талант це унікальна можливість контакту з невідомим, причому не тільки для художника, а й через нього, для глядача».

 

Один із дерев'янних об'єктів "Скалопендра"

 

Творчість Костянтина Зоркіна звернена не до локальних тематик, а до всезагальних практик. Митець презентує ритуальні дійства, якими наповнене наше життя, і які ми самі часто  не помічаємо. Зоркін вичленовує якусь дію з повсякдення і повертає їй первісну форму, якою послуговувалися предки. Так мистецтво стає засобом повернення пам’яти, поверненням до магічного. Або здобуття інакшого, незвичного досвіду — за допомогою дерев’яних об’єктів чи присутности під час перформансу.

 

Олена Каїнська

 

 

На полотнах мисткині — схематичні 2D образи, статичні і часом казкові. Олена Каїнська не любить, коли її стиль називають примітивізмом, бо цей термін наче «применшує значимість картин». Хоча й не заперечує його, адже вона ніколи не мала художньої освіти і вчилася малювати самостійно, коли працювала копірайтеркою (не всі філологині після університету йдуть у МакДональдз). Її полотна – символічні і мають спільну тему — відчуття захищености. Так-так, саме того, якого нам всім постійно не вистачає.

 

"Джерело невичерпних джерел"

 

Багато сюжетів Олена Каїнська бере із літератури (наприклад, Милорад Павич, Габріель Гарсія Маркес, Бруно Шульц) і трансформує їх у казкові наративи. На картині «Невичерпне джерело невичерпних джерел» (2017) мисткиня зобразила диво-птиць (схожих на сирен із грецької мітології), які оберігають вічне дерево життя. Воно мандрує морем у човні — лодії (традиційному слов’янському судні) — і черпає енергію з крови. З одного боку, це полотно — маніфестація ідеї, що все почалося з материнського лона, адже всі символи тут — суто жіночі, а сама композиція нагадує матку. З іншого, «Невичерпне джерело невичерпних джерел» наповнене відчуттям безпеки. Місяць і сонце, а разом із ними диво-птиці, оберігають джерело. Тут немає жодної загрози — навіть тривожне море не навіює небезпеки. Так наче глядач повертається у дитинство: «Мої картини по-дитячому прості і безпосередні, вони допомагають пригадати дитячий стан безпеки і довіри, стан цікавості до світу, казковості, любові. Так ніби тебе тримають на руках і розповідають казку. Ми забули відчуття безпеки, коли про нас турбуються і нас люблять».

 

"Чайки наплакали море"

 

Горювати разом під час пандемії можна лиш онлайн. Якщо ви, звісно, не чайки з картини «Чайки наплакали море» (2019). Горе однієї птахи розділили інші і виплакували сум разом. Це картина про співчуття, сильну емпатію. Чайки сидять на гілці з омели, що символізує відродження. Незважаючи на те, що сталося горе, тобто світ став менш безпечним, ніж був, птахів оберігають два сонця, дарують відчуття захисту. У творчости Олени Каїнської це частий мотив — сутність, яка захищає з обох верхніх кутів полотна,  нагадує шаманський оберіг.

 

"Якщо ми будемо дуже тихими і дуже прозорими"

 

Мисткиня описує свої картини як наївні і прості. Утім, у цьому і полягає їхня суть і глибина: «Мої картини показують безкінечність видимих і невидимих зв’язків у цьому світі через загадкові сюжети з метафізичним змістом. Як провідниця між світами, я змішую реальність і магію в медитативну форму мого мольфарства». Як маніфест своєї творчости, Каїнська обрала висловлення Сковороди: «щоб стати простим, треба спочатку бути складним». У мистецтві вона транслює внутрішній спокій, безпеку, які не можна знайти ні в тибетських монастирях, ні в книгах самопомочі. Саме цих базових почуттів — захищености і співчуття — не вистачає ускладненому сучасному живопису.

Роботи Олени Каїнської

Українське образотворче мистецтво періоду Незалежности хоч і має свою провідну тематику (переосмислення, пам'ять), але не одноманітне. Тут є все на будь-який смак: від психоаналізу і шаманства до простої складности. Таке мистецтво не завжди зрозуміле одразу. І можна викрикувати: «Мій п’ятирічний син малює краще», — а можна неквапливо ходити виставками і слухати внутрішній голос — серце, свідомість, душу, поклик предків тощо. 

 

Олексій Гаврилюк

Деколи здається, що сучасна українська література з усіма її авторами та читачами — це секта. Щоб увійти до неї не досить знати, з якою інтонацією Жадан читає свої вірші. Потрібно: 1) говорити суржиком; 2) матюкатися; 3) вживати наркотики й алкоголь; 4) прочитати невідомо кого, невідомо чого й невідомо скільки, щоб нарешті второпати, що в ній відбувається. І якщо перші три пункти необов’язкові, бо сучукрліт дозволяє нам говорити літературною мовою і навіть бути тверезими у всіх сенсах, то четвертий залишається актуальним і відкритим. З’ясовуємо, з ким найкраще почати свій цнотливий шлях нецнотливою (і слава Богу!) українською літературою часів незалежности, на що в ній звернути увагу та навіщо це робити.

 

Сучасна українська література – це 

Термін сучасна українська література (або сучукрліт, або укрсучліт) здебільшого використовують на позначення всієї мішанини, яка творилася, твориться й буде творитися в українській літературі з 24-го серпня 1991-го року (іноді ще 1990-го, бо автори вже тоді ніби якимось шостим чуттям відчували наближення незалежности). Туди також часто відносять письменників-вісімдесятників, які відмовлялися писати в радянському ідеологічному стилі соцреалізму, та діаспору з її доробками (наприклад, Нью-Йоркська група). Утім, перші переважно продовжили творити в 90-х, а другим ми чемно залишимо місце в якомусь іншому матеріалі. 

Першими підривними авторами, піонерами сучукрліту можна вважати учасників літературного об’єднання «Бу-Ба-Бу», про яких ми читали ще в школі. Це Юрій Андрухович, Віктор Неборак і Олександр Ірванець. Першим же романом, який прочинив нам двері в нову літепоху можна вважати «Рекреації» Андруховича. А далі імен стало занадто багато, щоб усі їх перелічити. Тому ми принагідно поцупили картинку з лекції Ростислава Семкова у Мистецькому арсеналі. На цьому зображенні ви можете ознайомитися з прізвищами українських авторів, яких номінували на престижні літературні винагороди в часи незалежности. Ті, що написані найбільшим кеглем — найбільше номіновані й нагороджені, найменшим — щойно були помічені.

5-avtoriv-suchuklitu-z-yakumy-ne-strashno-semkiv

Сучасна українська література відбувається зараз, тому важко її якось окреслити чи узагальнити. Про деякі спільні ознаки текстів 2000-х можна прочитати у матеріалі літературознавця Євгенія Стасіневича тут. Ми ж зазначимо, що укрсучліт досить багатогранний і пропонує читачеві і легку жанрову прозу (Кідрук, Винничук, Ільченко), і веселі тексти (Скрябін, Ірванець, Жолдак), і підпільні (Подерв'янський, Карпа), і коротку прозу (Калитко, Бабкіна, Осока), і есеїстику (Забужко, Андрухович, Чех), і навіть «великі романи» (Забужко і Андрухович Софія), і, звісно, море поезії. Цей розподіл ми також взяли у Ростислава Семкова, чию лекцію можна переглянути тут.

З поетами сучукрліту ми вже знайомі, тому спробуємо звертатися до прозаїків. Щоб не страшно було входити в секту, почніть із:

1. Сергій Жадан

5-avtoriv-suchuklitu-z-yakumy-ne-strashno-zhadan

Так, дуже неочікувано. Але з Жаданом навіть знайомитись не треба, з нього не страшно почати. І люблять його усі так, бо його тексти відчувають або дуже хочуть відчувати. Вони водночас і андеграундні з присмаком цигарок і наркотиків, і близькі середньостатистичним тридцятирічним і сорокарічним, і використовують лексику звичайного народу, і можуть бути між рядками ліричними, як вірші письменника. Доки всі вчили напам’ять «Приголосні й голосні» і «Пливи, рибо, пливи», успішно забули про прозу автора. А дарма. Кажуть, що проза Сергія Жадана — це насправді розписані на кількасот сторінок вірші. Останній роман автора «Інтернат» — це, наприклад, вірш «Старші питають Фому» зі збірки «Життя Марії» . Інші ми поки не знайшли, але продовжуємо пошуки і вас до них закликаємо. 

Зверніть увагу, що у своїх текстах Жадан переважно концентрує увагу на темах дружби й метафоричного дорослішання вже дорослих чоловіків. Також він небанально говорить про те, що стається з нами у нашій державі зараз, зокрема — розкриває тему віри. Водночас автор не намагається темою війни виправдати, можливо, недоопрацьовану форму текстів. Його письмо легке й послідовне, не таке багате на художні засоби, як поезія, але цілком чітке, зрозуміле й цікаве. Лірика там з’являється у найпростіших висловах. Так, у п’єсі «Хлібне перемир’я» поетичні відступи між розділами-актами плавно кочують у мовлення героїв і до кінця персонажі, які не могли скласти два слова докупи на початку, говорять глибоко лірично й літературно, а втім, просто.

Що читати?

  • «Депеш Мод»;

  • «Ворошиловград»;

  • «Інтернат».

2. Оксана Забужко

5-avtoriv-suchuklitu-z-yakumy-ne-strashno-zabuzhko

Пані Оксану Забужко знають усі. Але знати, на жаль, — не читати. Авторка працює в різних напрямках: і з художньою прозою, і з інтелектуальної есеїстикою, і з поезією. Тематика, яку вона розкриває, оповідає про національну пам’ять, історію, фемінізм і сексуальність. Кажуть, ніби пані Забужко пише дуже складно: у неї довгі речення, незвичні слова й словосполучення, інтелектуальні теми. Але, насправді, якщо зловити ритмомелодику її тексту, то він читається на одному подиху (перевірено майже усією нашою редакцією і навіть мамою авторки цієї статті). Тим паче, якщо це роман із добре розвиненим сюжетом («Музей покинутих секретів») чи такий знайомий нам потік свідомости («Польові дослідження українського сексу»). Тексти авторки часто рівномірно інтелектуальні та почуттєві — вони інформують і зачіпають .

Важко сказати, на що саме звернути увагу в текстах Забужко, бо вони дуже розмаїті. У випадку «Музею покинутих секретів» радимо відзначити для себе тенденцію всього сучукрліту — те, що події часто відбуваються з героями уві сні. Ми не можемо зшити своє теперішнє із такою необхідною пам’яттю роду й народу, бо її нам не залишили. Тому намагаємося проснити її, аби дізнатися й цілковито відчути. Це є і в текстах Прохаська, і Андруховича, і частково в Калитко. Деколи сон перетворюється у явну фантасмагорію, і з персонажами відбуваються або доленосні, як у Забужко, речі, або цілком асбурдні й сюрреалістичні, потрібні для розуміння самих себе. Тому сон – це своєрідний пошук пам’яти. 

Що читати?

  • «Польові дослідження українського сексу»;

  • «Музей покинутих секретів»;

  • «Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу»;

  • «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій».

3. Катерина Калитко

5-avtoriv-suchuklitu-z-yakumy-ne-strashno-kalytko

Катерина Калитко нещодавно з’явилася у сучасному українському літературному просторі. І знають її переважно через поезію. Втім, у авторки є також збірка короткої прози «Земля загублених, або маленькі страшні казки». І хоча це всього лише одна книга, її досить, аби потрапити в нашу підбірку. Річ у тім, що ця коротка проза не схожа на жодну іншу. Вона ніби повертає читача кудись далеко, де людство лише зароджувалось, відбувалися перші війни, сподівання, любові й самотності. Текст написаний про локації й час, які далекі від нас, але які ніби відбуваються постійно поряд із нами. Бо, перенісши наші історії з виміру сьогодення, Калитко естетично й глибоко розкриває питання тієї ж війни, самотности, пам’яти й любови. Її речення хочеться промовляти в голос і переписувати на папері, а створені прочитаним світи переносити в реальність.

Зверніть увагу на повторювані образи авторки. Це сигналізує про те, що її література твориться в її окремому світі, далекому й близькому нам водночас. Саме це й не відштовхує вічно повторюваними актуальними темами, а притягує їх до нас і дозволяє знову зрозуміти.

Що читати?

  • «Земля загублених, або маленькі страшні казки».

 4. Тарас Прохасько

5-avtoriv-suchuklitu-z-yakumy-ne-strashno-prohasko

Тарас Прохасько часами нагадує гуцульського мольфара в літературі. Він, де б це не було, небагатослівний, утім, за цією його небагатослівністю та загадковістю ховається мільйон сенсів, які кожен вільний знайти сам. Якраз його прозу ми б радили екранізувати Лінчу, бо побачити «Непростих» у його виконанні було б окремим задоволенням. Автор теж пише про пам’ять, пошуки ідентичности та звичаї й традиції.

Зверніть увагу, що форма, яку використовує Прохасько, не притаманна жодним іншим авторам. Його тексти літературно вишукані, втім, карпатсько колоритні. Він не боїться робити нереалістичні й нелогічні, часом такі, які кидають виклик суспільству, речі, щоб знайти відповіді на свої запитання чи розкрити конкретну тематику. У його романі «НепрОсті» ніби є й інцест, й педофілія, але вони цілком органічні, бо ніби нереальні. Бо що в цьому нашому світі вже реально з усім цим абсурдом? Книги Прохаська варто читати медативно й довго, попри те, що там всього сто із лишком сторінок. І перечитувати щороку, аби знаходити нові моральні орієнтири. Варто влітку, коли ну дуже вже хочеться в гори.

Що читати? 

  • «НепрОсті»;
  • «Так, але»;
  • Радіоісторії «Увібрати місто».

5. Софія Андрухович

5-avtoriv-suchuklitu-z-yakumy-ne-strashno-andryhovych

У Софії Андрухович поки що лише два романи. Але один – екранізований, а інший претендує на звання «великого українського роману» 2.0 після Забужко (за стільки років! порахуйте самі — у нас із математикою зле). Авторка так само говорить про любов, пам’ять, розглядає «жіноче питання» і любить фуд-фікшн (у її героїні з «Фелікса Австрії» навіть є своя книга рецептів). Починати з неї — вдала ідея, бо її тексти свіжі з друку і, хоч іноді відбуваються кілька століть тому, актуальні нині й вже.  

Що ж до питань історії й пам’яти, у Андрухович цікавий підхід (на який варто звернути увагу): вона не просто говорить про українську ідентичність, а й не боїться зачіпати нашу позицію жертв Другої світової, підіймає провокативні теми, зокрема: вбивства, спроби самогубства й складні переплетення доль. Її тексти інформують про добу, про яку вона пише, і водночас  зачіпають почуттями. Більше про роман читайте за покликанням.

Що читати?

  • «Фелікс Австрія»;

  • «Амадока».

Зверніть також увагу на тексти Марії Матіос, Юрія Андруховича, Любка Дереша, Андрія Любки, Валерія Шевчука тощо. У сучасній українській літературі ще дуже багато авторів, і вони варті уваги, і можуть сподобатися, і ввести вас у секту поціновувачів. Тільки секти не існує. Це просто література, яку творять українці зараз, тому її так легко читати: вона про нас і для нас. І ніщо не може бути більш важливим, близьким і актуальним. 

Дарія Гуцалюк



Published in Література

Якщо у школі вас водили на “Наталку Полтавку”, “Запорожця за Дунаєм” і “Лісову пісню” (і то була не версія львівського театру Курбаса); якщо вам здається, що на сцені ходять лише у вишиванках й шароварах і говорять мовою Карпенка-Карого, Котляревського чи Куліша; якщо ви переконані, що театр – нудний пережиток минулого, мусимо вас засмутити – ви помиляєтесь. І втішити, бо допоможемо розібратися, що твориться в сучасному українському театрі, де і для кого він твориться та які вистави там дивитися.

 

На що дихає сучасний український театр?

Не на ладан (фразеологізм “дихати на ладан” означає бути слабким або при смерті). Театрознавці визначають ситуацію української сцени як нормальну. У Києві зараз близько тридцяти державних театрів і ста – незалежних. І хоча в інших європейських містах ситуація масштабніша, ми розвиваємося в бік кількости та якости. Це помітно з активної появи театральних фестивалів останніми роками. Серед них “ГРА”, який скидається на український “Оскар” у театральній сфері, “Відкрита сцена”, де незалежні театри можуть позмагатися одне з одним і вийти на ширшу авдиторію, та “Кіт Ґаватовича” у Львові, де на акторів не лише дивляться, а й спілкуються з ними та переймають досвід просто неба.

 


Чим же тоді дихає театр?

Така кількість театрів, особливо незалежних, спричиняє розмаїття тем, стилів і форм виступів. З часів здобуття Україною незалежности театр припинив виконувати завдання уряду. Тому художні керівники й режисери почали хапатися за все, що пропустили в світовому розвитку, ставити драми абсурду Беккета і Йонеско, переосмислювати класику і пригадувати, що ж відкрив репресований Курбас. Тоді на сцені була каша. А глядачі не знали, куди ж їм піти. За 28 років незалежности ми змирилися зі свободою і кожен театр визначив свій вектор розвитку. Втім, є дві спільні риси “театрального” повітря. Передусім, через політичну ситуацію в країні більшість вистав несуть соціальну функцію та рефлексують на те, що відбувається. Навіть якщо це “Різдвяна ніч” Гоголя. 

 

 

Крім того, український театр пластично-музично-драматичний. Наші актори на світовій сцені посідають особливе місце, бо відповідають не лише за гарну гру, а й добре співають та рухаються. Їх називають універсальними. Тепер розуміємо, чому,  коли у виставі відсутній один із трьох компонентів, складається враження, що нас обікрали. Український глядач театру балуваний. Але в хорошому сенсі.

 

Де театр дихає?

Всюди. Принаймні, намагається. Театральні вікенди можна влаштовувати в різних містах України, бо повітря там інше. Ні, у Львові театри не грають лише Франка і вистави про Бандеру, а в Харкові – тільки адаптації російської літератури. Просто в різних міст – різний досвід. 

У Берегово можна відвідати Угорський театр, познайомитися з незнайомою мовою, грою та почитати субтитри. У Чернігові – зловити театр Шевченка a.k.a. “такі класні, що весь час на гастролях” і подивитися “Вій” і “Різдвяну ніч”. У Івано-Франківську побачити “Калігулу” Камю, зіграну українськими акторами та поставлену французьким режисером і керівником театру (сюрприз!) Франка. В Одесі піти не тільки в Оперний (хоча й туди теж), а й у театр Василька на “Одруження” та “Вона його любила”. У Львові – в театр Леся Курбаса на “Перехресні стежки” з бездоганною роботою з постановкою сцени та хореографією акторів, “Благодарний Еродій” і “Так казав Заратустра” – щоб впасти у філософсько-хореографічно-музичний транс і з’їсти яблуко; у театр Лесі Українки на “Горизонт-200”, щоб подивитися на перетин сучасного з прийомами Курбаса та перейнятися до бажання написати рецензію, та “Люди”, щоб посміятися з власної депресії, (знову) її усвідомити та помітити, як часто вас оточують гомо сапіенс.

Окремо розберемо повітря в кількох київських театрах:

ЛГБТ, фемінізм, жорстка сатира на реалії – це все вміст “легенів” Дикого театру. Сюди варто іти за поглядом на контроверсійну сучасність, брати своїх друзів-сексистів, гомофобів і скептиків. А ще тут можна побачити класичні історії на по-справжньому новий лад, як “Кайдаші 2.0” та “Вій 2.0”.
Вистави: “Кицюня”, “Віталік”, “Кайдаші 2.0”.

 



Ваші психологічні травми дитинства, соцмережі та суржик – театр “Золоті ворота” дихає і не задихається, бо дивиться на це по-свіжому. Себто, не все воно так погано. Навіть, якщо від впізнавання в героях вистав себе й друзів/батьків у вас буде мороз по шкірі, а потім захочеться говорити, як у бабусі в селі, одночасно плачучи від роз’ятрених ран.
Вистави: “Фрекен Юлія”, “Тату, ти мене любив”, “Отелло/Україна/Фейсбук”.

Класика, Новопечерські липки, ретроспективність – кажуть, літературу та драматургію попередніх сторіч потрібно знати, бо інакше ви не інтеліґент. Втім, якщо ви втомились читати, приходьте в Театр на Печерську. Тут покажуть і “Гамлета”, і уривки різних творів Гоголя за версією режисера, і документальне переосмилення “Наталки Полтавки”. А ще поставлять бійку дітей на майданчику “Новопечерських липок”.

Вистави: “Бог різанини”, “Світ у горіховій шкарлупі”, “Покоління Пепсі”.

 

 

Актори з усієї країни, новинки, сленг – писати про повітря Театру драми і комедії на Лівому Березі важко, бо з лютого 2019-го року тут новий керівник Стас Жирков і головна режисерка – Тамара Трунова, та вони тільки на початку шляху втілення своїх ідей. До їхніх прем’єр долучаються актори з усієї країни, зокрема наші львівські фаворити з театру Курбаса – Олег Стефан і Ярослав Федорчук. Про роботи режисерки схвальні відгуки пишуть закордонні медіа. На виставах розповідають і про подружнє життя, і про війну, і про сучасні ґаджети та цирюльні.
Вистави: “Погані дороги”, “Гарантія два роки”, “Лондон”.

Рок, бродвей і українська література – як не дивно, це про повітря Театру оперети. Його керівники експериментують з різними жанрами музики, мюзиклів і сучукрлітом. У репертуарі і красиві постановки про полотно Шагала (“Скрипаль на даху”), і перша українська рок-опера “Біла ворона”, і “Маруся Чурай” Ліни Костенко та “Москалиця” Марії Матіос.

Вистави: “Скрипаль на даху”, “Біла ворона”, “Москалиця”.

 

А чи не задихнемося ми з такою кількістю повітря?

 

Ні. Ймовірніше, за таких масштабів забудемо й просто банально залишимо театр на тоді, коли нас туди хтось покличе. Це ніби мати велику бібліотеку і не читати, бо не можеш обрати. Щоб бути в курсі театру радимо підписатися на сторінку ProТеатр у Facebook, де публікують афіші (переважно) Києва, розповідають новини сцени і мотивують невеликими цитатами акторів і режисерів. Також забігайте на сторінку Національної спілки театральних діячів України – вони розповідають про різноманітні театральні фестивалі (деякі безкоштовні) та тримають в курсі стану сцени в Україні загалом. Часом показує ознаки життя інтернет-видання “Український театр 2.0”, де можна почитати про цікаві постановки в різних містах, познайомитися з іменами режисерів тощо.

 

 

Найближчим часом радимо купити квитки на фестиваль-премію “ГРА”, де з 24 по 30 листопада показуватимуть вистави з усієї України, які пройшли подвійний відбір експертів і потрапили до шорт-листа найкращих постановок країни. Саме завдяки ньому пошуки хороших вистав у інших містах стали для нашої команди менш часозатратними, ніж раніше. Поділимося власною інструкцією: перед поїздкою відкриваємо їхні лонґ-листи за 2018 і 2019 роки, шукаємо театр у потрібному місті, запам’ятовуємо вистави і купуємо квитки (якщо щастить) або плачемо (бо їдемо не в ті дні). Номінантів цьогорічного шорт-листа радимо переглянути в межах тижня фестивалю, щоб усю зиму законно сидіти в теплі дому і почуватися драматично-сповненими. 

 

Більшість інформації про становище українського театру ми взяли з власного подкасту “Випуск №5 "Граємо, отже, існуємо?" з театрознавицею Анною Липківською”, який радимо послухати дорогою на якусь виставу (бо час вже кудись купувати квитки), та подекуди поклалися на смаки експертів фестивалю-премії “ГРА”, бо не вдихнули ще всього театрального повітря. Хіба львівського. Там тільки те, за версією нашої головної редакторки, й можна робити. Якщо раптом зустрінете її на лавці навпроти театру Курбаса безмовну та тремтячу, то це вона подивилась якусь красиву виставу. І почувається, ніби побалакала в театральному храмі з Богом. Чого вам (не так гіперболізовано) й бажаємо.

Авторка: Дарія Гуцалюк

Published in Література