18 грудня 2019 14:18
1092 Переглядів

Український театр: великий вдих, камерний видих

Спочатку було Слово, і Слово було в драматичного театру. А ще в нього була музика, пантоміма, танець і акторське перевтілення. Потім у відповідь на карнавалізацію та пишноту в театральному суспільстві зчинився бунт. Як протестанти протиставилися католицизму мінімалізмом і скромністю, так і камерний театр зробив щодо драматичного. Розбираємося, в чому різниця й розглядаємо дві вистави-лавреати української театральної премії “ГРА”.

 

Драматичний театр

 

Драматичний театр – це один із основних видів театру разом з оперою, балетом, театром ляльок і пантомімою. Його історія починається із Стародавньої Греції, трагедій Софокла, Есхіла й Евридіпа. Відтоді, як на сцені поряд із хором з’явилися актори, які декламували монологи й вдавали з себе різних персонажів.

 

Основа драматичного театру  – слово (в опері – музика, в балеті – танець). З одного боку, він покликаний точно відтворювати реальність, бо містить елементи буденного міжособистісного спілкування, з іншого – є найсинтетичнішим, адже поєднує засоби всіх головних видів театру. 

 

Світлина з вистави “Погані дороги” Тамари Трунової. Джерело: Укрінформ

 

Одним із важливих елементів драматичного театру є імпровізація. Вона виникає через створення характеру виконуваного героя, перевтілення актора. Це означає, що дія на сцені може відбуватися не чітко по сценарію, а за відчуттям людини, яка грає.

Якщо порівнювати драматичний театр із літературними жанрами, то це – роман. Твір, який охоплює великий проміжок часу з великою кількістю персонажів і багатьма проблемами. Жанрове розмаїття драматичного театру охоплює драму, комедію й трагедію, від соціальної до ліричної й історичної тематики. 

 

Драматичний приклад: “Погані дороги” Тамари Трунової, Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра

Із театру виходили зі словами “У моїй країні війна” і зі сльозами на очах після гуманістичної вистави драматургині Наталі Ворожбит і режисерки Тамари Трунової “Погані дороги”. Це збірка шести новел-історій із життя людей у зоні бойових дій. Журналістки, яка закохалась у військового й поїхала з ним на Схід, трьох старшокласниць із коханими(/-нцями) по різні боки правди, бабусі, якій у голові тільки російські ток-шоу, жінки, яка ховає не свого чоловіка, і дівчини, яка зберігає людяність перед курми, коли люди зовсім поряд вбивають людей. Гуманістичною виставу називаємо через те, що акцент зроблений на переживаннях окремих особистостей, а війни ми зовсім не бачимо. Втім, відчуваємо.

 

Світлина з вистави “Погані дороги” Тамари Трунової. Джерело: Укрінформ
 

Вистава “Погані дороги” вдало демонструє розмаїття драматичного театру. Кількість героїв на сцені більше десяти і вони плавно перепливають із історії в історію. На сцені підносять як питання війни, патріотизму (яким, як стверджує перша героїня, можна заразитися через мінет), любови, так і смерті, батьків і дітей, добра і зла тощо. 

 

Цікаві тут елементи сценографії: глядачів і акторів відділяє великий металевий паркан з широкими прогалинами – це схоже на межу мирної України з Донбасом. На сцені є три виміри: вищий, райський, який втілює кімнатка згори сцени із зображенням Ісуса та телевізором, середній, де відбувається майже вся дія вистави, та нижній, підпарканний. Герої постійно намагаються сягнути раю, до якого веде стрімка залізна гірка. Вона показує, що дістатися туди складно, а скотитися – просто. 

 

Світлина з вистави “Погані дороги” Тамари Трунової. Джерело: Укрінформ

 

Цікавим режисерським прийомом є використання хору в першій новелі, який нагадує грецький хор у трагедіях, міксує українську й російську музику, хропе, сопе й відображає суспільство. Важливим у виставі також є звук, який пропрацьований так добре, що не потрібно дзвону куль, дотик акторів до залізних елементів на сцені, викликає тремтіння й бажання дивитися й сховатися під сидіння водночас (за роботу над музичним оформленням Акмал Гурєзов отримав премію “ГРА”).

“Погані дороги” отримали премію “ГРА” “За найкращу драматичну виставу”. Радимо дивитися, щоб познайомитися з поняттям драматичного театру й лагідно та болісно визнати стан у країні. А ще – побачити поміж цього надію.

 

Камерний театр

Якщо ви втомилися від того, що меси ведуть латиною, в церквах так багато всього дорогого, золотого й непотрібного, а священники далекі від народу, то ви – Мартін Лютер і скоро заснуєте протестантизм. Втім, якщо вас дратує надмірність засобів втілення театру, багато акторів і проблем, а ще множинність тем і синтетичність світу драматичного театру, то ви – людина, яка заснувала камерний театр. Його початок датують ще із “інтимних драм” Шекспіра. Офіційно ж розвиток починається в XX столітті та триває досі.

 

Світлина з вистави “Фрекен Юлія” Івана Уривського. Джерело: Укрінформ

 

Основним у камерному театрі вважають саме сюжет. Він часто базується на літературних творах, які написані в недраматичній формі. Всі проблеми й конфлікти вистави зводяться до кількох головних. Кількість героїв переважно коливається в цих ж межах. 

 

Камерний театр вирізняється не лише обмеженістю сценічних засобів й мінімалізмом, а й близькістю до глядача. Він може залучати його до епізодичної гри та розташовує світ постановки на відстані двох-трьох метрів від залу. Для кращого ефекту кількість місць обмежена. Жанрове розмаїття театру зазвичай обмежує гостропсихологічна, інтимна чи соціальна тематики.

 

Камерний приклад: “Фрекен Юлія” Івана Уривського, Київський академічний театр “Золоті ворота”

 

“Що це все врешті означало, крім очевидного?” – запитували ми себе на виході з вистави “Фрекен Юлія” Івана Уривського. Передовсім – це історія про двох заручених служників Яна і Христину та їхню господарку, доньку графа, Юлію. Останню покидає наречений, тож вона намагається звабити свого підлеглого. Чи навпаки – він користається шансом вилізти по соціальній драбині за допомогою її статусу? Відповідь на сцені. Втім, без пояснень режисер залишає нам десятки символів, які можуть означати все або нічого.

 

Світлина з вистави “Фрекен Юлія” Івана Уривського. Джерело: Укрінформ

 

Мінімалізм у виставі повсюдний: від соціальної тематики верств населення, яка виключає з себе навіть питання кохання, до сценографії. Уся постановка відбувається в темному коридорі, куди часом пробивається світло з кількома декораціями: колесом, гілкою дерева та трубкою з вином, яка звисає зі стелі. Акторів всього троє.

Втім, такий мінімалізм не позбавляє нас множинності трактувань. Аналізувати хочеться й закривавлену руку Христини-служниці, яку вона пропонує як їжу Янові та Юлії, й дерев’яне колесо, яке герої котять по сцені по черзі, й жест фрекен, коли та постійно торкається своїх грудей у зоні серця, ніби щось захищає чи то обіцяє. Режисер через виставу ніби навпростець розмовляє з глядачем, залишивши в собі привабливу загадковість, яку кожен мусить розгадати сам.

 

Світлина з вистави “Фрекен Юлія” Івана Уривського. Джерело: Укрінформ

 

“Фрекен Юлія” перемогла у номінації “За найкращу виставу камерної сцени”. Радимо йти за тривалим аналізом, грою світла й тіні та відсутністю стану театрального афекту.

Після ознайомлення з цими видами театру радимо повертатися до рівного дихання. Нагадуємо, що позаду ми залишили загальні відомості про його розвиток в Україні та про експериментальні постановки, попереду – музика й балет на великах сценах. Готуйтеся за дихальними правилами Стрельнікової до наступних драматичних зустрічей.

Дарія Гуцалюк