24 березня 2020 22:37
195 Переглядів

Як читати "Страшенно голосно і неймовірно близько" Джонатана Сафрана Фоєра?

"– Я змінив Всесвіт!
– Змінив.
– Я – Господь!
– Ти атеїст.
– Я не існую!"

Про 11 вересня 2001 року написано чимало історій. Роман Джонатана Сафрана Фоєра – не виняток. Він розповідає про дитину,  історія якої починається у день теракту, але витоки її варто шукати набагато раніше (що ми разом із автором і робимо). Розповідаємо, що ж саме відчувається «Страшенно голосно і неймовірно близько», чим Львів схожий на Нью-Йорк і як перекладається з французької “raison d’être” та чому це важливо.

 

 

Про що?

"В ту ніч, лежачи в ліжку, я винайшов спеціальну дренажну систему, яка одним кінцем буде підведена під кожну подушку в Нью-Йорку, а іншим - з'єднана з резервуаром. Де б люди не заплакали перед сном, сльози завжди будуть стікати в одне місце, а вранці метеоролог повідомить, зріс чи опустився рівень води в резервуарі сліз, і всім буде ясно, наскільки важко нью-йоркцям на серці того дня".

Оскар – одинадцятирічний винахідник, ентомолог-аматор, астроном та археолог, пацифіст і колекціонер монет, метеликів, які померли природньою смертю, та напівкоштовних каменів. Рік по тому, як його батько гине в 9/11, Оскар випадково розбиває вазу в татовій комірчині і знаходить конверт із прізвищем Блек та ключем всередині. Хлопчик любить складати списки і один з них – його “raisons d’être” (найважливіші причини для існування), куди він вписує: “знайти замок, який відкриває цей ключ”. Історія Оскара переплітається з історією його дідуся та бабусі, які пишуть листи йому та його батькові, пояснюючи на папері почуття, які не можуть висловити.

 

Кому читати?

Тим, хто почувається так, наче у них на серці сто тисяч тягарів. Тим, хто любить вигадувати речі і створювати списки у голові. Тим, хто шукає щось втрачене і не може знайти. Тим, хто сумує за не своїми досвідами. Всім таким  письменник дає єдину пораду – не припиняти шукати.

 

Хто автор?

Джонатан Сафран Фоєр. Загадковий чоловік, американець із єврейським корінням, професор, який викладає креативне письмо в університеті і починає інтерв’ю із фрази:

«Я не смішний. Люди думають, якщо мої книги смішні, то і я буду таким в житті. Тому зустрічі зі мною – неминуче розчарування».
 
 

Джонатан – середній син у сім’ї нащадків польських євреїв, які пережили Голокост. Коли він навчався в Принстонському університеті і працював над дипломною роботою, то приїздив в Україну, щоб досліджувати історію єврейського народу тут. Пізніше це стало книгою «Все ясно», в якій переплітаються історія молодого американця, який приїхав в Україну шукати відповіді на питання про минуле його сім’ї, з історією єврейського містечка, яке було знищено під час Голокосту. В книзі автор порівнює Львів із Нью-Йорком (так, ми теж були здивовані), втім це порівняння досить сумнівне:

«Львів – це місто типу Нью-Йорка в Америці. Насправді, Нью-Йорк був спроєктований по моделі Львова. Тут дуже високі будівлі (на цілих шість поверхів) та двосторонні вулиці (на яких можуть розминутися аж три машини) і багато мобільних телефонів. У Львові багато статуй та місць, на яких раніше були статуї. Я ніколи раніше не бачив місця, яке було б оформлене такою великою кількістю бетону. Все, абсолютно все, було з бетону, і навіть небо з своїм сірим кольором здавалося забетонованим».

Попри те, що книга розійшлась тиражем у більше ніж сто тисяч, Фоєр не став тим письменником, який роздає автографи чи проводить воркшопи «Десять кроків до кар’єри успішного письменника». Він продовжив писати і його часто можна побачити в бібліотеці чи кав’ярні з ручкою та нотатником, адже, за словами письменника, найкраще йому працюється серед людей. Автор пояснює, чому він пише, так: 

«Не тому, що я хочу, щоб люди думали, що я розумний, чи навіть хороший письменник. Я пишу, тому що я не хочу почуватися самотнім. Книжки роблять людей менш самотніми. Це – головна мета, поміж усіх інших. Книжки показують нам, що діалог є можливим навіть попри відстань».
 

Звідки така ідея?

«9/11 – це трагедія, що вимагала переказування. Прийняті версії не мали сенсу для мене. Я завжди пишу радше через те, що потребую щось почитати, аніж написати. У випадку 9/11 мені потрібно було почитати щось, що не було політизовано чи комерціалізовано, щось без жодних посилів, щось людяне».

Фоєр ніколи не прагнув написати історію, яка б пояснювала читачам, що він має на увазі. Натомість, він більш зацікавлений у тому, щоб почути, які емоції чи почуття книга у них викликає. Коли письменника спитали, який головний посил історії, він лише стенув плечима і сказав, що посили треба шукати в нехудожній літературі, релігійних лозунгах і політичних промовах. А він хотів би, щоб його історія змушувала людей знімати її з книжкової полиці знову і знову, знаходячи щоразу нові рядки, які б хотілося підкреслити.

 

 

«Страшенно голосно і неймовірно близько» – це не лише про зміст історії, але й про форму. Експедиції, організовані батьком, були улюбленою розвагою Оскара, а всі докази з них він зберігав у блокноті, який називався “Всяке, що трапляється зі мною”. Щоразу тато Оскара давав йому карти чи підказки, які допомогали зрозуміти в чому суть наступної експедиції. Деякі були доволі легкими, вирішення яких займало лише кілька днів, а на інші Оскар витрачав тижні. Однією з таких експедицій був пошук предметів з кожного десятиліття двадцятого століття. Вирізки з газет із підкресленими словами чи реченнями, фотографії, зроблені на камеру дідуся, цитати з книжок, в Оскара все це було ретельно посортовано. Роман  нагадує блокнот головного героя, адже в ньому теж багато світлин, якісь слова підкреслені, а якісь закреслені, деякі сторінки порожні, а на інших неможливо розібрати і словечка. Зв’язок між самим текстом та візуальною складовою є дуже сильним і складає важливу й особливу частину історії.

Коли читаєте цю книжку,  в один момент страшенно смішно, а в інший – неймовірно боляче. Спочатку ви хихочете з: «Якщо заглянути в словник на слово «кумедний» – там буде твоя фотографія», а потім витираєте сльози, бо: «Сподіваюсь, ти ніколи не любитимеш нікого так сильно, як я люблю тебе». В цієї історії нема гепі енду, а останні речення написані в умовному часі, бо коли доводиться жити з втратою чогось занадто цінного, легше стає лише тоді, коли будуєш історії, які починаються зі слова «якби».

Настя Кізима