Матеріали з рубрики: живопис

До розуміння живопису можна прийти багатьма шляхами: пити з художниками, читати книги, ходити до галерей або просто читати матеріали Пусто. Останнє, безумовно, не заперечує залучення інших них методів. Перш ніж шукати серед живописців компанію на вечір чи складати список музеїв, радимо перевірити свої знання у сфері. Тільки цур, не гуглити!

Published in Інше

Під час прогулянки найдовшою вулицею Вожірар у Парижі  ви навряд звернули б увагу на будинок під номером 228. А шкода, адже саме там колись жив і творив видатний український маляр Михайло Андрієнко-Нечитайло, чи як би він записав себе у біо в інстаграмі назвали його французи — Мішель Андрієнко. Він вважав себе часткою світової культури і мав на це усі підстави — його роботи бачили Париж, Берлін, Нью Йорк, Відень, Лондон, Цюрих.

Розповідаємо про знаного у світовому живописі митця, творчий доробок якого досі мало знаний в Україні.


як завжди спокійний Михайло-Андрієнко Нечитайло

Біографічна довідка: бездержавна людина українського походження 

Михайло народився 1894 року у Херсоні, де на початку XX століття кипіло культурне життя. Тоді разом з ним гімназію закінчили Силванський, відомий у Херсоні та Москві колекціонер есклібрисів, та Лавреньов, російський прозаїк. Cтудіював українське старовинне мистецтво у Володимира Пещанського, який був дослідником цього напряму та архітектором, знався з організатором Товариства Любителів Мистецтв А. М. Грабенком. Малим будував будиночки з коробок з-під сірників і навряд міг подумати, що його колись називатимуть витонченим майстром форми. Дитячі макети залишились у спогадах, адже вивчати архітектуру він так і не пішов (математика віддавна відбиває бажання від мрій дитинства). А втім, наверствувати площі, майстерно організовувати простори та точно створювати композиції йому вдалось у малярстві.

Оточений театральними художниками та творчою атмосферою, Михайло Андрієнко уже в 16 брав участь у щорічних виставках “Товариства любителів мистецтв” та аматорських театральних дійствах. А через два роки відтворив шлях типового тоді студента: переїхав у Санкт-Петербург, обрав факультет навгад (юридичний) і регулярно пропускав лекції на користь відвідування Товариства сприянню мистецтва, де тоді викладали М. Реріх, А. Рилов та І. Біблін. Останній був блискучим графіком, театральним декоратором та безпосереднім ментором Андрієнка-Нечитайла.

Вже у 1915 році Михайло створив перші роботи у стилі кубізму. Крім того, працював художником у театрах. Його не спинила навіть революція 1917: до Одеського камерного театру, де він тоді перебував, гості проходили повз озброєних прикордонників. 

Михайло марив свободою писати та творити. Тому, гнаний політичною ситуацією,  січневої ночі 1920 року він покинув Україну, нелегально перетнувши румунський кордон по льоду Дністра.

 


Композиція зі сходами, 1920

Композиція, 1922

 

У 1922 році в Бухаресті створив  декорації для балету Королівської Опери “Мільйони Арлекіна”. Проєкт увінчався шаленим успіхом. Митець отримав від Королівської Опери запрошення на посаду головного декоратора. Втім, Румунія Андрієнку була геть не симпатична, і він продовжив свій шлях у Празі. Два роки там стали апогеєм його театральної діяльности. У 26 років Михайло отримував численні пропозиції від театрів і був знаним як митець високої професійної майстерности.

 

У 1923 переїхав у Париж, який і став кінцевою цяткою його мандрівки. Там створював костюми та декорації для фільмів, став одним з організаторів Асоціації Незалежних Українських Мистців, брав участь у численних виставках та у багатьох інших подіях, опис яких не вмістився б у розмір редакційних вимог.

Скромного та спокійного, меланхолійного і трохи сумного, блискучого оповідача своїх тревел-історій, повсякчас з цигаркою  у руці – Михайла Андрієнка-Нечитайла цінували та поважали усі митці еміграції. Він працював і постійно творив аж до 1978, коли цілком втратив зір. Помер у 1982 році.

 

Творчий шлях: від кубізму до абстракцій

Символізм

 

Рафінованість кольорів, ліній, елегантність — усе це і більше побачили відвідувачі  у ранніх символічних творах Андрієнка-Нечитайла 1914-го року в приватній галереї “Артистичне бюро”, де свої твори продавали Малевич, Філонов і провідні митці Росії того часу. Попри усю чудовість робіт того періоду- це все ще Андрієнко під впливом Реріхового художнього товариства “Світ Мистецтва”, яке стало вирішальним фактором у формуванні російського модерну.




Кубізм

 

З 1915 та аж до 1928 він працює у напрямах кубізму та конструктивізму. Його (можливо, й несвідомий) потяг до чіткого порядку відобразився на творах того періоду. На них геометричні фігури пульсують ритмом, кольори з рисунком переплетені у чистій гармонії. Саме ця спонтанна гармонійність і відрізняла його від інших кубістів, які пронизували свої твори формалізмом і не лишали місця випадковості, а лишень керувалися вузьким набором правил. 

 

Сюрреалізм

 

Наступним етапом, з 1929 та до середини 1930-х, для Михайла був сюрреалізм. Та не з химерно-фантастичними композиціями чи покрученими кольорами. Ті твори були сповнені поезією та делікатністю, тягнули на філософські роздуми про загадки всесвіту. Художник писав буденні предмети: камінці, квіти, птахів.

С. Гординський, український поет та мистецтвознавець, виділив серцевину того періоду так:

”Сюрреалізм Андрієнка виявляється в тому, щоб дрібним “нецікавим” речам надати грандіозної монументальності й дати відчути, що вони є також частиною космосу . Він малює черепашки, відломки скель, рослини на тлі неба з низьким горизонтом, посеред морських хвиль і підносить їх до рівня монументів; те моторошне,  несподіване враження, що вони викликають, є саме й метою сюрреалізму”.

Тож, наступного разу, коли ви десяту хвилину знимкуватимете покритий мохом камінь, зможете пояснити своїм друзям, що просто даєте йому можливість відчути себе частинкою чогось більшого.


Ярмарковий намет, 1933

Постімпресіонізм

 

Михайло спостерігав за плином життя з паризьких кав'ярень, які були невід'ємною частиною його життя. Казав, що  вони виховують творчих індивідуальностей. Любив невідомі закутки Парижа, а ще більше — ностальгувати за ними. Тому створив у 40-50-ті роки серію картин “Париж, який щезнув”. Ті постімпресіоністичні паризькі краєвиди точно передали атмосефру міста: пусті вулички, монохромна кольорова гама. 


Rue Carpeaux, 1946
 

Rue Paul Barruel, 1954

Rue Cambronne, 1954

 

У 1956 році Михайло почав писати абстракції, де перебував у пошуках нових світів, розбурхував уяву та намагався збагнути простір, матерію та, зокрема, й саму людину. Адже вірив, що “фотографічне” відтворення світу у газетах, телебаченні, рекламі й фотографії не давало людині змогу бути натхненним чи добавити до побаченого витвори з уяви. 


Люди, 1962

Андрієнко-Нечитайло ставився до малярства зі скрупульозною точністю і серйозною підготовкою. Для кожного твору спершу були створені десятки нарисів-проєктів, або, як він їх називав, “формули”. Кожна деталь пропускалась через раціональні й логічні призми для створення потрібної композиції . 


Наверствування площ, 1964

Персонаж, 1970

У всіх своїх абстрактних творах він проливав світло на ту чи ту проблему, думку, символ. Йому було важливо, щоб глядач розумів. Андрієнко бачив майбутнє з доволі похмурого боку: бездушні рóботи, абсурдна бюрократизація та відсутність чуттєвости. Все це і зобразив у низці творів того періоду.


А ось і один з таких бездушних роботів, 1969



Театр



Костюми до балету “Мільйони Арлекіна” — однієї із найхарактерніших його робіт

 

За короткий період часу, коли Андрієнко займався театральною діяльністю, він не лише встиг здобути славу великого майстра, а й започаткував новий напрям театрального декоративного мистецтва. Він страшенно любив використовувати архітектурно-об’ємні елементи під часоформлення вистав. Покручені східці, вежі, арки та цілі фасади будинків — декорації, які динамічно обігрувались акторами. Вивільняв глядачеві простір для фантазій, а акторам — місце для сценічної дії через так звану ‘театральну архітектуру’.

 

У театрі повністю відкрився конструктивізм художника — він говорив чіткими формами, кольоровими площинами,  чистими лініями, а все це майстерно поєднував простором, постійно експерементував із перспективою. Завдяки світловій апаратурі розділяв простір і створював на сцені сади, довгі вулиці чи затишні закапелки. Яскравим прикладом його конструктивістського таланту є оформлення сцени Театру Аркан-Сьєль у 1925. У ньому і кількаступеневі майданчики, піднятих над сценою міцними дерев’яними стовпами, і гострі кути, які вимальовуються зиґзаґами.

 


Дизайн сцени, 1925 

Він відмовився від надмірної декоративности задля графічної чіткости й змоги використовувати сміливі кольори,  які цілісно з’єднувались із твором. Усі його декорації були довершеними творами мистецтва, створеними саме для театру, і призначені існувати лише там.

Сподіваємось, тепер, коли відвідаєте Париж, обов'язково знайдете 228 будинок на вулиці Вожірар (зробите на його тлі декілька знимок з незворушно-кам’яним лицем) та підете в улюблене кафе художника Le Dome, щоб погуторити з  вашим компаньйоном про Михайла-Андрієнка Нечитайла. Бо це український художник, якого цікаво пізнати з його незначними значними речами та довгим шляхом мистецьких напрямів.

А щоб у Парижі у вас було куди покласти десятки листівок з музеїв, червоне сухе та найсвіжіші французькі круасани, заходьте на Пролите Світло — там шопери з маловідомими українськими митцями.

Андрусяк Зоряна

Образ чорта з’являвся у живописі різних епох і культур: від середньовічних християнських мініатюр до автопортретів Жана-Мішеля Баскії. Він уособлював спокусу, гріхопадіння, відторгнення і навіть жіночу сутність. Розповідаємо, хто такі чорти, де їх шукати і як вони еволюціонували від чудовиськ з чорними рогами до маскулінних м’язистих юнаків.

 

Втікаємо від кровожерливих пащ

Шайтан, Сатана, Люцифер, Диявол — ви й самі знаєте, як його називати (чи навіть маєте свої варіанти). Перші його зображення з’явилися близько ІХ століття. До цього християнські митці намагалися уникати такого образу: живопис уособлював божественне світло і милосердя. Перші зображення “чорта” можуть здатися нам нетиповими: у нього ще немає характерних рогів чи хвоста. Натомість це величезне чудовисько, яке своєю пащею “забирає” людей під землю. Це створіння уособлювало водночас і Сатану, і Пекло.

 

 

У вигляді дивного звіра можна побачити Диявола на триптиху Ієроніма Босха “Сад земних насолод”. Тут він зображений, як монстр із пташиною головою, який “пожирає” грішників. На ногах у Сатани видно мідні жбани — так художник натякає: після падіння з Небес Диявол шкутильгав.

 

Фрагмент з триптиху Ієроніма Босха

 

На фресці італійського художника Джованні да Модена “Пекло” він зображений у схожому, але менш карикатурному амплуа. Втім, можна побачити спільну рису: Диявол пожирає людей. 

 

"Пекло" Джованні да Мадона

 

В “Апокаліпсисі” Івана Богослова Сатана описаний, як дракон, тому його часто зображали й у такому образі. Таким ми його бачимо, наприклад, на мініатюрі з манускрипту ХІV століття. Позаду за чудовиськом сидить син Диявола, себто Антихрист. Художник вирішив намалювати і йому, і дракону німби, таким чином натякнув, з одного боку, на втрачене Люцифером місце поряд з Богом і на те, що Антихрист намагатиметься видавати себе за Ісуса Христа.

 

Мініатюра з манускрипту

 

На деяких картинах можна побачити чорта з рогами й копитами у відображенні дзеркала. Жінок у Середньовіччі лякали, що, якщо вони довго милуватимуться собою, то побачать сідниці Сатани.

 

Фрагмент з триптиху Ієроніма Босха

 

Озлоблюємося на жінок та мавп

Ще одним середньовічним “атрибутом” Диявола були мавпочки. Ми не знаємо, чому церква так озлобилася на цих звіряток, але їх вважали уособленням гріхопадіння та хтивости. Часто їх навіть зображали поряд зі змієм на сценах спокушання Єви. 

 

Корнеліс вас Гархем "Гріхопадіння"

 

До речі, у цьому сюжеті не завжди фігурував змій. Часом замість нього як Диявола зображали жінку, адже та також уособлювала гріхопадіння.

 

 

Викликаємо джинів

В ісламській культурі є свій аналог Люцифера  — Ібліс. Його також зображають з рогами та хвостом. Він, як і в Біблії, не захотів вклонятися перед людиною, і через це був вигнаний Аллахом. Ібліс сказав, що він “створений з вогню”, тому не возвеличуватиме Адама, створеного з глини, адже вогонь возвишається над глиною. Від нього з’явилися джини, яких в мусульманській культурі називають “шайтан”. Цікаво, що це аналог древньоєврейського “сатан”, від якого походить слово “Сатана”. Джинам надавали людських рис. Вважалося, що вони навіть можуть бути прихильниками інших, себто неправильних, релігій, наприклад християнами чи іудеями

 

 

 

Співчуваємо чорту (але тільки живописному)

Після “Фауста” Гете образ Диявола почали романтизувати. Ще в епічній поемі “Втрачений рай” автор Джон Мільтон зобразив Сатану з привабливого, ледве не симпатичного для читача боку. Так само і в Гете Мефістофель здається нам харизматичним, а Фауст не сприймається, як негативний герой, що потрапив від вплив Люцифера.

Так змінився й образ Диявола в живописі. Зі страшного чудовиська з копитами, рогами чи кількома головами він почав набувати людських рис. Спершу частково, як на картині нідерландського художника Якоба Баккера “Останній суд”. Попри те, що митець написав багатьох демонічних фігур, основною вважається створіння в центрі картини. Сатана тут вже має людське тіло, але ще залишає риси чудовиська на обличчі.

 

Якоб де Баккер "Останній суд"

 

Зачаровуємося Дияволом

Церкві не подобалося, що Диявол стає все більш і більш привабливим. Духовенство хвилювалося, що таке зображення Сатани може спантеличити прихожан і викликати у них симпатію до Люцифера. Через це, наприклад, їз собору святого Павла у Льєжі, Бельгія, було вилучено скульптуру Жозефа Гефса “Ангел зла”. Його брат Гійом, також скульптор, згодом зробив нову, “менш чарівну”.

 

 

 

Шукаємо Диявола в собі

Не класичним живописом єдиним. Сучасні художники також зверталися до образу Луцифера у своїх роботах. Так, наприклад, робив Жан-Мішель Баскія, про якого ми вже розповідали тут.  Одна з найвідоміших картин художника на має назви, але її часто кличуть “Диявол”. Критики вважають, що тут митець зобразив сам себе: його чорт має водночас бешкетний і безвихідний вигляд.

 

 

Чорти є. Стражденні, бешкетні, недолугі, з розкритими пащами, кухлями на ногах і владою в руках. Чи будуть вони лише на живописних на полотнах, чи у наших життях — вирішувати нам. 

Люди споконвіку залишають сліди на стінах. Тому у кожної епохи був свій Бенксі — печерний, середньовічний чи модерністський. Поки всі говорять про новий малюнок анонімного художника, ми з’ясовуємо, як живопис пройшов шлях від зображень буйволів до “Бетховен фрізу” Густава Клімта, чому Мікеланджело використовував фрески як твіттер і що писали римляни на стінах будинків.

Печерні малюнки

Для первісної людини кожне приладдя, дія чи прикраса виконувала конкретну функцію. Не винятком були і наскельні малюнки, які у ХХ столітті знайшли у печерах по всьому світу. Їхня роль була магічна: найімовірніше, їх виконували мисливці, щоб “начарувати” успішну здобич. Можна сказати, що наскельні розписи — це тодішній дрімборд, тільки не з омріяною сукнею чи емблемою університету, а з буйволом. Якщо пронизати його списами на малюнку, то в реальному житті він також підкориться.

previous arrow
next arrow
ArrowArrow
Slider

Концепцію мистецтва як засобу чаклунства також розвивали єгиптяни. Вони зображали на стінах у гробницях життя до і після смерті захоронених.

Стіни в Помпеї

Коли ми говоримо про античне мистецтво, то згадуємо про скульптуру і архітектуру. Це зрозуміло — пам’яток живопису відтоді збереглося небагато. Можливо, ми б взагалі не знали про існування цього виду мистецтва у античності, якби не фрески на стінах Помпей. Вони збереглися завдяки вулканічному попелу, наслідку грандіозного виверження, який “сховав” і “законсервував” місто на століття. 

Фрески у Помпеї (та сусідніх містах, які розділили його долю) малювали на стінах храмів і звичайних помешкань. У другому випадку вони мали декоративне значення. Мистецтво втратило свою “магічну” функцію, митці стали зосереджуватись на  вдосконаленні своєї майстерности. На перший план вийшла естетика.

previous arrow
next arrow
ArrowArrow
Slider

В деяких тогочасних роботах можна дізнатися, що художників часом возвеличували більше, ніж скульпторів. Адже перші писали замальовки повсякденного життя, театру, міста. Втім, їхні роботи втрачені. Маємо лише вілли у містах із росписаними стінами. Там можна знайти знайомі живописні жанри: натюрморти, зображення тварин, портрети та пейзажі. Останні — унікальні для цього періоду, оскільки раніше, за часів скульптора Праксітеля, природа була лише елементом батальної картини чи портрету. Митець зосереджувався на людині. Потім поет Теокрит, який оспівував стиль життя пастухів, започаткував “тренд” на природу, і помпейські митці його швидко підхопили.

Втім, не фресками єдиними. Графіті у Помпеї також були. Їх або вицарапували, або писали червоною фарбою. Якщо ви думаєте, що там римляни писали свої величні вірші чи занотовували історію для майбутніх поколінь, то поспішимо вас розчарувати: надписи варіюються від “Маркус любить Спендузу” до “Якщо хтось не вірить у Венеру, то їм треба подивитися на мою дівчину”.

Давньоримське графіті

Римські катакомби

До IV століття християни для зборів та богослужінь переховувалися у римських катакомбах, оскільки вірити в Бога, а не в Зевса, було нелегально. Для перших навернених іудеїв живописна традиція була далекою. Малюнки в катакомбах почали з’являтися поступово, коли християнами ставали римляни, вже досвідчені у мистецтві. На стінах вони зображали прототипи ікон і християнські символи (як риба, хліб чи вино).

previous arrow
next arrow
ArrowArrow
Slider

На деяких малюнках є елементи язичництва. Таким, наприклад, є зображення Орфея, оточеного мініатюрами з Мойсеєм, Лазарем та іншими біблійними персонажами. Тут Орфей набуває нового значення: він уособлює Ісуса. Можливо, провівши паралелі між двома релігіями, християни легше навертали людей у свою. 

У римських катакомбах малюнки на стінах — це єдиний спосіб задокументувати свою віру, писати те, що ще незаконно.

Фрески

З виникненням християнських храмів у зображень на стінах до естетичної функції додалася ще й освітня. Тепер до церкви приходило безліч людей, частина з яких була неписьменною. Щоб розповідати історії святих, наставляти на путь істинну і залякувати прихожан Страшним судом, стіни соборів оздоблювали фресками (тобто малюнками, написаними по мокрому вапну).

Стиль фресок змінювався відповідно до епох. У період візантійської “аскетичної” манери фрески були мінімалістичними: зображали лише символи святих і уникали зайвих декоративних елементів. Так, наприклад, на малюнку Святого Духа та апостолів у монастирі Осіо-Лукас у Фокиді персонажі написані майже однаково, їх відрізняють лише атрибути та жести.

Зображення Святого Духа та апостолів у Фокиді

Найвідомішими є фрески періоду Флорентійського чінквеченто, наймасштабнішого періоду Відродження. Це часи Мікеланджело, Леонардо та Рафаеля.

“Створення Адама” Мікеланджело — це фреска на стелі Сікстинської капели, де зображено, як Бог дарує життя Адамові. Художник звертає багато уваги на форму тіл, монументалізм малюнку. Але цікавими тут є не деталі чи досконалість фігур, а композиційний центр — дотик пальців, який символізує могутність мистецтва.

"Створення Адама"

Іншою відомою фрескою Мікеланджело є “Страшний суд”, яку художник, до слова, використав, щоб висловити своє незадоволення (твіттеру у той час для таких потреб ще не існувало). Йому не подобалося розписувати стелю Сікстинської капели, тому в центрі Мікеланджело зобразив, як святий Варфоломей тримає в руках шкіру з порожнім обличчям самого художника.

Фрагмент "Страшного суду" або мініатюра "Ви під час дистанційного навчання"

Більше про фрески періоду Флорентійського чінквеченто ми розповіли тут

Будинок сецесіону

Не нехтували стінами для живопису й модерністи. Розписувати щось, окрім полотен, було для Густава Клімта не в новинку: у 1897 році він отримав замовлення від Віденського університету оздобити їхні стелі зображеннями юриспруденції, медицини та філософії. Щоправда, після написання останньої, університет розірвав контракт із художником, бо викладачам не вгодили зображення оголених жінок. Мовляв, вони відволікатимуть студентів (а чи студентів лише?) від навчання.

previous arrow
next arrow
ArrowArrow
Slider

Одна з найвідоміших робіт Густава Клімта “Бетховен фріз” — це цикл зображень на стінах Палацу сецесіону у Відні. Художник надихнувся Дев’ятою симфонією Людвіга ван Бетховена та написав серію робіт, які ілюструють шлях і прагнення людини від буремности та страждання до щастя. Робота настільки велика (12Х34 метри), що повного її зображення не існує, лише фрагменти.

previous arrow
next arrow
ArrowArrow
Slider
Фрагменти "Бетховен фріз"

Клімт бунтує проти заанґажованого віденського суспільства: мешкаючи у християнській країні, він пише величезні зображення оголених та вагітних жінок, показує боротьбу з ворожими силами, не боїться еротичних підтекстів. “Бетховен фриз” — це найграндіозніша і найгеніальніша робота Густава, яка є символом сецесіонізму

Зараз малюнки на стінах є усім: вандалізмом, провокацією, рекламою. У сучасному світі рамки мистецтва ілюзорні. Тому ми, як і мешканці Помпеї, зізнаємося на стінах у коханні (і словами “Ваня любить Юлю”, і так, я це зробило Пусто на День святого Валентина). 

previous arrow
next arrow
Slider

Знайти межу між мистецтвом і хуліганством у графіті складно. У того ж Бенксі, анонімного вуличного художника з Британії, є і прихильники, і ненависники: хтось вважає його вандалом, а хтось розповідає про соціальне значення його робіт. Від звичайних графіті мистецтво Бенксі відрізняється тим, що розповідає історію. Воно є рефлексією на події у світі, виявом суспільного “партизанства”, критикою війн, екологічних проблем і наддержав.

Бенксі, "Якби графіті могло щось змінити, його би заборонили"

Хуліганство чи мистецтво — вирішувати вам. Очевидно одне: людям постійно хочеться залишити по собі слід, нехай то давньоримське зізнання у коханні, магічний спосіб заманити здобич чи можливість виявити своє невдоволення на стелі католицького храму. 

Кулик Тетяна

У Теодора Жеріко не вийшло “посадити дерево, збудувати хату, виростити сина”. Натомість, він купив коня, написав відрубані голови і помер у тридцять три. А ще став першим французьким художником-романтиком, зруйнував класичні канони, збрив волосся і розгнівав паризький бомонд. Жеріко був бунтівним, божевільним і геніальним. А ми з’ясовуємо, що, де та навіщо він писав.

Татів пустунчик, мамин красунчик Теодор Жеріко

Молодший лейтенант, хлопчик молодий

"Офіцер імператорських кінних єгерів"

Чи, радше, офіцер. Сильний представник імператорської гвардії, який йшов у атаку. “Офіцер імператорських кінних єгерів” була підсумком навчання 21-річного Жеріко у майстерні художника П’єра Герена, учня Жака Луї Давида. Той був затятим класицистом і підопічних навчав писати так само: чітка композиція, відсутність видимого мазка та яскраві світлові акценти. Все максимально довершено, чітко та “вилизано”. Ця класична правильність аж ніяк не підходила імпульсивному Жеріко — його картини були енергійними та рухливими. Мазки в Теодора були настільки густими, що йому дали прізвисько “le patissier”, тістоміс.

На цю картину Жеріко надихнула подія, яку він побачив на вулиці:  під час грози наляканий кінь встав дибки. Цей образ вразив художника і став основним у його дебютній роботі. “Офіцер кінних єгерів” — це не потрет конкретного військового, а символ Французької імперії, яка тоді шляхом безлічі перемог здобувала владу над Європою. Попри тривогу коня, чоловік зберігає спокій і готовий далі йти в бій, як і вся гвардія Наполеона. Вже тут Теодор порушив класичні канони і зробив картину без рисунка. Він одразу писав олійною фарбою по полотні. У фактурі та оздобленні Жеріко намагався наслідувати Рубенса — фламандського митця епохи бароко, відомого через яскравість та “декоративність” картин.

Картина Рубенса

1812 року Жеріко представив картину “Офіцер імператорських кінних єгерів” на Салоні та отримав золоту медаль. Вона возвеличувала армію та її перемоги, а французькому бомонду це було до душі. 

Через два роки ситуація в країні змінилася, а з нею і творчість Теодора. Після поразки під Бородіно велич Франції поступово згасала. Наполеон зрікся престолу, війни були завершені, до влади повернулася династія Бурбонів. Жеріко виставив на Салоні 1814 року нове полотно — портрет “Поранений панцерник”. Герой картини вже не був спокійним військовим, налаштованим на бій. Тепер він сперся на коня й понуро шкутильгав з поля бою. Панцерник знову символізував Францію, тільки не в найкращі часи.

"Поранений панцерник"

Стиль художника також змінився: на відміну від густого мазка та “рубенсівського” колориту “Офіцера”, “Панцерник” був більш спокійним та класичним. Загальна атмосфера роботи апелювала не до захоплення глядачів, а до їхнього відчаю. Жеріко як перший романтик знайшов мету своїх картин — викликати емоцію. Втім, возвеличувати таку роботу французька публіка не захотіла. Колорит Жеріко назвали похмурим і чорним, а коня почварним. 

Одна мертва голова — добре, а дві — ще краще

Після провалу на Салоні пригнічений Теодор рятувався службою в армії та любовними інтригами. Для останніх він обрав дружину свого дядька, що спричинило скандал, і молодий художник утік до Італії ховатися від пліток і писати картини. Там він копіював Караваджо, захоплювався Мікеланджело і проводив час то в Сикстинській капеллі, то на кінних змаганнях.

Кінні змагання в Римі

Повернувшись з Італії, Теодор взявся за написання свого найграндіознішого полотна — “Пліт медузи”. Ця картина розповідала реальну історію про 150 людей з фрегату “Медуза”, яких капітан після кораблетрощі залишив напризволяще у морі. Через тринадцять діб після трагедії на плоті було вдесятеро менше осіб. Вони пережили шторми, бунти та акти канібалізму, доки дочекалися порятунку. Більше про передісторію створення картини ми розповідали на нашому телеграм каналі.

Пліт Медузи

Для “Плоту медузи” Жеріко придбав найбільше полотно, яке міг знайти в Парижі, збрив волосся, щоб не ходити на тусівки (лисі голови були лише у каторжників, тому така зачіска вважалася неприйнятною), та потоваришував зі студентами-медиками із лікарні поблизу. Він просив їх приносити у майстерню відрубані кінцівки та голови, щоб писати ескізи до картини, а сам навідувався у шпиталі та морги. Жеріко хотів якнайкраще передати жах і трагедію “Плоту медузи”. На передньому плані картини зобразив мертві тіла, щоб викликати у глядачів відчуття відрази та адреналіну (популярний прийом серед романтиків). Натурниками для Теодора стали не лише мертві голови, але й очевидці подій — члени екіпажу, які були на плоті, погодилися позувати.

Звичні декорації майстерні Жеріко

Компанія Жеріко під час написання картини

 Подарунки від студентів-медиків

Сюжет “Кораблетрощі” (так спершу називалася картина) також мав політичний підтекст. Трагедія з плотом “Медуза” трапилася за кілька років до того, як Жеріко написав картину. У суспільстві досі активно обговорювали недбальство влади, яка не покарала капітана. Публіка розуміла, що картина Жеріко не про аби-який корабель, а про Францію, яку під новим керівництвом чекає доля плоту.

Монархічній еліті цей жест Теодора не сподобався. Мовляв, як він взагалі посмів звернути увагу на безвідповідальність та корупцію, через яку капітан отримав можливість плавати? Жеріко забрав картину з Франції і поїхав до Лондона: дивитися на тамтешніх художників, заводити романи зі старшими жінками і підкорювати англійців. Вони, на відміну від французів, були в захваті від Теодора: “Пліт Медуза” побачило більше п’ятдесяти тисяч людей.

Естетика божевілля

Ще до поїздки в Англію у Жеріко діагностували “меланхолію”, тобто депресію. Тоді він був у центрі світського скандалу, бо вже згадана дружина дядька народила від Теодора сина. Байструка віддали до притулку, а жінку відвезли світ за очі. Жеріко ж утік у Лондон. Після подорожі його стан не покращився. Його лікував відомий психіатр Етьєн-Жан Жорже, який працював у шпиталі Сальпетрієр. Там Теодор знайшов сюжет для нової серії картин — портретів божевільних.

Лудоманка, тобто залежна від картярства

Він зображав людей, які страждали “мономанією”, тобто зацикленням на чомусь одному: картярстві, педофілії, заздрощах тощо. 

Цей чоловік вважав себе Наполеоном

Чоловік, хворий на "любов до дітей"

Революційним у роботах Жеріко було те, що він вирішив написати пацієнтів Сальпетрієру так, як писали вельмож і монархів. Портрети могла собі дозволити лише еліта. Художник не робив їх карикатурними і не намагався налякати. Просто писав, як людей, попри те, що “божевільних” тоді за таких не вважали — суспільство було переконане, що разом з розумом вони втратили людяність. Їм не давали одягу, погано годували та ставилися, як до тварин. Зараз збереглося лише п’ять із цих потретів. Їх не хотіли брати до музею, власником картин став лікар Жорже, а згодом – його інтерни. Для публіки Жеріко був таким ж божевільним, як і герої його картин.

Клептоман

"Гієна Сальпетрієру". Цю жінку називали так за надзвичайно прикрий характер, вона не могла спокійно сидіти, коли хтось добре ставився до людей поряд з нею

Князь Олег по-французьки

Кінні скачки

Пристрастю життя Теодора були коні. В юності він з друзями захоплено спостерігав, як гвардія Наполеона поверталася з походів. Тільки, якщо інші хлопчаки дивилися на військових, то Жеріко був у захваті від коней. Він обожнював їздити верхи, малював у конюшнях, а спадок матері витратив на породистого жеребця та курси живопису Карла Верне. Цього художника вважали майстром у зображенні коней. Втім, Теодор скоро розчарувався і сказав, що один його скакун здатен з’їсти шість Верне.

Кінні перегони в Епсомі

Одна з найвідоміших картин Жеріко — “Кінні перегони в Епсомі”. Теодор написав коней, які скачуть галопом, для фаната кінських перегонів, у якого жив у Лондоні, щоб заплатити за квартиру. Аж після винайдення фотографії стало зрозуміло, що тварини тут зображені анатомічно неправильно. 

А так коні насправді скачуть галопом

Приказка каже, що з доброго коня не шкода і впасти. Можливо, цим керувався і Жеріко, коли 1824 року взяв участь у скачках. Він покалічився, але відмовився обробити рану. Почалося запалення, і Теодор помер у тридцять три роки.

Коли Жан-Луї Давид на Салоні 1812 року побачив “Офіцера” Жеріко, то здивувався, бо ніколи не бачив такого мазка. Він не помилився: Теодор був першим у своєму роді. Його енергійність, динамічність та зосередження на емоціях започаткували епоху романтизму, зруйнували канони французького живопису та надихнули Ежена Делакруа на “Свободу на барикадах”. А нам дали свободу творити навіть тоді, коли всі думають, що ми збожеволіли.

Кулик Тетяна

Ви любите весну, золотоволосих кучерявих італійців і бути оголеним найпрекраснішим божеством, яке народжується з мушлі? Алессандро Філіпелі теж. А ще називати себе Сандро Ботіччеллі, розписувати державні споруди, тусуватися з ренесансним бомондом і жити у Флоренції.

Картини митця не належать до Високого Відродження Леонардо да Вінчі, Рафаеля і Мікелянджело, але від цього вони не менш шедевральні. Головним принципом творчості Ботіччеллі є виняткова увага до ліній, тобто, лінеарність. Чіткі контури водночас підкреслюють реалістичність персонажів на полотні та драматичність й ірреальність сюжетів. Його герої нагадують вирізані образи святих, які вставлені на неймовірне декоративне тло.

Тло, як і персонажі на картинах Сандро Ботіччеллі, уквітчане, позолочене та орнаментоване. Своєю увагою до деталей він нагадує нам Клімта. У Густава був збанкрутілий батько-ювелір, а Сандро починав свій шлях в майстерні прикрас. І якщо для того, щоб потрапити на картину австрійського модерніста достатньо лиш перефарбувати волосся в рудий, оголитися і зробити тріумфально-фатальний вираз обличчя, то до муз, натурників і натурниць Сандро Ботіччеллі вимог більше. І з ними ми вирішили розібратися детально.

 

Будьте красивою доброю та невинною

 

"Портрет молодої жінки" Сандро Боттічеллі

 

Бачили прекрасну даму з картин Сандро “Весна”, “Народження Венери”, “Мадонна Магніфікат”, “Портрет молодої жінки”, “Венера і Марс”, “Паллада і Кентавр” тощо? Це – Сімонетта Веспуччі. Хоча мистецтвознавці не визнають, що на всіх полотнах Ботіччеллі зображена одна модель, ми можемо неозброєним історичними аргументами оком сказати: це та ж золотоволоса героїня.

Сімонетта Веспуччі народилася в Портовенере поруч із Генуєю. Це місто вважали місцем народження Венери (або почали так вважати після картини Сандро Ботіччеллі). В 16 років, одружившись із  Марко Веспуччі, батько якого був впливовим діячем церкви, переїхала у Флоренцію. Саме тоді у розквітлому від Ренесансу місті до влади прийшов Лоренцо Медічі. Подружжя брало участь у бенкетах, святкуваннях і отримало достойний прийом (чи, як то кажуть зараз, новосілля). Але публічні виходи Сімонетти не пройшли дарма: її помітили брати Лоренцо та Джуліано Медічі та, завдяки ним, митці-покровителі торгівельного сімейства Медічі: поети, біографи, художники, серед яких і був Сандро Ботіччеллі.

 

Сімонетта на полотні Паллада і Кентавр

 

Сімонетта сподобалася і Лоренцо Медічі, який вже мав Прекрасну Даму, і його безпрекраснодамному братові Джуліано. Тому чоловіки разом із своїми творчими друзями вирішили провести цілу піар-кампанію (наскільки це було можливо в XV столітті) на честь краси дівчини. Вона отримала неофіційне звання “найпрекраснішої красуні флорентійського ренесансу”, а ще прізвисько Незрівнянна (з фр. La Sans Pareille) та Прекрасна Сімонетта (з італ. La Bella Simonetta). Щоб приховати можливі подружні зради та створити ілюзію (може, воно так і було насправді, просто ілюзія звучить цікавіше) високого, платонічного кохання Джуліано та Веспуччі поет Поліциано писав:

 

“Вона була простою й невинною жінкою, яка ніколи не давала приводу до ревнощів або скандалу. Серед інших дарів природи вона володіла такою милою і привабливою манерою спілкування, що всі, хто мав з нею близьке знайомство, або ж ті, до кого вона проявляла хоч найменшу увагу, відчували себе об'єктом її прихильності. Не було жодної жінки, яка б заздрила їй, і всі настільки хвалили її, що це здавалося чимось незвичайним: так багато чоловіків любили її без збудження і ревнощів, і так багато дам вихваляли її без злоби”.

 

"Мадонна Магнфікат" Сандро Ботіччеллі

 

Саме таку Сімонетту писав Ботіччеллі. За її життя це трапилося аж один раз і мистецтвознавці не впевнені, чи це його рук робота, чи його помічників. Веспуччі була зображена на штандарті (особливий вид прапора) Джуліано під час лицарського турніру в образі Афіни Паллади в білій сукні, із щитом і списом, з головою Медузи Горгони в руках і девізом La Sans Pareille. Джуліано виграв той турнір і офіційно проголосив Сімонетту Дамою свого серця. А вона незадовго після того померла від сухот.

 

"Народження Венери" Сандро Ботіччеллі

 

Це не змусило Ботіччеллі припинити змальовувати її на своїх полотнах. Саме після смерті риси доброти, прекрасності та невинності Сімонетти стали ідеальними до зображення: їх можна було робити ще більш красивими, естетичними та божественними. Бо справжня Веспуччі забувалася, а художник завжди про неї пам’ятав і навіть був похований поруч із нею.

 

Будьте молодшим братом із легковажним характером

 

У Флоренції часів Ренесансу розвитку мистецтва сприяла влада. Тому, приїхавши туди, Сандро Ботіччеллі потрапив під покровительство правлячої родини Медічі. Він виконував їхні мистецькі замовлення для оформлення місцевих споруд, приватних маєтків і писав портрети близьких сім’ї. А ще їв за їхні гроші, часто жив при їхньому “дворі” та тусувався з плеядою італійських творців. У Лоренцо не було часу розважатися зі своїми друзями-майстрами, бо він майстрував тогочасну Флоренцію. Але для таких легковажних справ у нього був брат Джуліано, душа будь-якої компанії.

 

Портрет Джуліано Медічі, Сандро Ботіччеллі

 

Кажуть, за веселощі та несерйозність молодшого Медічі Сандро собі його дуже вподобав. Джуліано мав пишне кучеряве каштанове волосся, витончені риси обличчя та впевнений спокійний погляд. Він постійно стримував свого різкого брата від конфліктів із ворогами. А ще був закоханий у “найпрекраснішу даму флорентійського ренесансу” та робив для неї джентльменські вчинки. Для Ботіччеллі платонічне кохання Сімонетти Веспуччі та Джуліано Медічі стало щасливим ідеалом. Особливо, коли останній помер через політичний замах. У вічності Сімонетта та Джуліано залишися разом у “Весні”, а сам молодик на кількох портретах та історичних полотнах, як от “Поклоніння волхвів”.

 

"Весна" Сандро Ботіччеллі

 

Будьте злим ворогом, який вбиває близьких художнику людей

 

У династії Медічі навіть із такою мистецькою і меценатською діяльністю були вороги. Лоренцо обов’язково повинні були сприймати як тирана, тому треба було таємно агітувати проти нього та влаштувати змову. Так зробили дворяни Франческо та Яколо ді Пацці. Вони апелювали до свобод республіканської моделі правління та обіцяли їх втілити в ролі представників нової правлячої династії. Пацці підтримував папа Сікст IV, який запропонував вчинити замах на братів Медічі під час літургії в Санта-Марія-дель-Фйоре. Коли кардинал підніс Святі Дари й народ схилився на коліна, нападники з кинджалами атакували Лоренцо та Джуліано. Старший Медічі отримав легке поранення в шию та, завдяки своїй силі та прудкості, зміг врятуватися. Джуліано не пощастило. Він втратив свідомість від удару важким предметом і помер від вісімнадцяти ударів ножем.

 

Полотно "Венера і Марс", ліворуч Сімонетта, праворуч, можливо, Джуліано

 

Людей, причетних до змови, було страчено. Деяких спіткав самосуд натовпу на місці події, а втікачів згодом повісили на вікнах Палаццо Веккіо, як і самого Франческо Пацці. Сандро Ботіччеллі, як вірному другові Джуліано та майстерному художнику під покровительством Медічі, доручили написати ганебні обличчя винуватців на фасаді Палаццо делла Синьйорія з боку Порту деі Догана. Так навіть некрасиві та злі люди бути увіковічнені рукою майстра.

 

Будьте багатим активістом

 

Не тільки Медічі могли замовляти картини в Сандро Ботіччеллі. Це міг зробити будь-який громадянин, який мав достатньо грошей і бажання. Плюсом, який міг більше заохотити художника, було створення зображення для якоїсь публічної споруди. Так, наприклад, було з Джованні да Дзанобі Ламі. На замовлення цього банкіра Сандро створив одну із найвідоміших робіт “Поклоніння волхвів”, яку розмістили в каплиці собору Санта-Марія Новелла. Богоматір тут нагадує нам ту ж прекрасну добру й невинну Сімонетту Веспуччі, біля її ніг бачимо Козімо Медічі, нижче – двох його синів. Це предки Джуліано та Лоренцо, які теж зображені на картині ліворуч. І, звісно, зовсім ненароком серед натовпу зображено замовника роботи, який вказує на себе пальцем, мовляв, я це зробив! А з правого кута на нас дивиться золотоволосий художник Сандро Ботіччеллі та розглядає реакцію глядача. Може, навіть оцінює наш потенціал потрапити на його полотно.

 

"Поклоніння волхвів" Сандро Ботіччеллі

 

У вас також були шанси потрапити на полотно Ботіччеллі, якщо ви були папою, бо таких Сандро написав аж одинадцять для однієї зі стін Сікстинської капелли, нагадували йому Христа, були схожі на святого Домініка, Ієроніма чи ще якогось визначного церковного діяча. Але кожному митцеві свій час, кожному натурнику чи натурниці – теж. Тому весняних персонажів картин Ботіччеллі залишимо в мріях і на просторах нашого видання, а самі будемо створювати сучасних Сімонетт, Джуліано та Джованні.

Гуцалюк Дарія

Якщо ви вважаєте класичний живопис більш зрозумілим, ніж авангард, поквапимося вас розчарувати. Часом на реалістичних картинах важко второпати, що хотів зобразити художник. У сакральному мистецтві – поготів. Живописці не знали нічого про вигляд святих, тому писали їх із атрибутами: предметами, пов’язаними з історією канонізації чи життєвим шляхом людини. Попри те, що більшість таких знаків — звичайні побутові речі (ключі в Апостола Петра, молоток в Елігія чи лілії в Домініка), деякі здаються моторошними й дивними. Розповідаємо про найдивніші “забавки” святих. 

Три буханки хліба

Ні, це не ви в дитинстві придбали додому три батони на мамине прохання. Це Марія Єгипетська, покровителька жінок, які каються. Марія жила звичайним життям блудниці в Александрії, але якось доєдналася до групи паломників. Спершу просто хотіла перебувати поряд із великою кількістю чоловіків, щоб “було з ким віддаватися розпусті”. Та усвідомила своє моральне падіння, коли не змогла зайти в храм у Єрусалимі. Марія почула голос святої Діви, прийняла причастя, перейшла Йордан і оселилася в пустелі, де усе життя молилася й дотримувалася посту.

«Свята Марія Єгипентська», Квентін Массейс

На картинах Марію Єгипетську зображають з трьома буханками хліба, якими свята харчувалася в пустелі сімнадцять років. Вона купила їх за три монети, які отримала від незнайомця. Від сухого клімату хліб перетворився на сухарі й Марія розтягнула його надовго. Ще один її атрибут довге волосся, яке прикриває наге тіло. Свята була оголена, доки преподобний Зосіма Палестинський не зустрів її в пустелі й не віддав половину свого гіматія (верхній одяг у вигляді прямокутного шматка тканини).

Голова (в руках)

У школі вам здавалося безглуздим запитання “а голову ти вдома не забув”? Звісно, ви ж не Діонісій Паризький. Його атрибут – відтята голова в руках. Діонісій проповідував християнство в Древньому Римі у ІІІ столітті, а згодом став першим єпископом Лютеції (назва поселення, на місці якого побудований Париж). Язичницька влада місцевих відтяла йому голову на верхівці Монмартру (звідси й походить назва, Montmartre — горб мучеників). Втім, Діонісій начебто не помер, а взяв голову в руки й пішов на північ. Його поховали там, де він впав. Зараз на цьому місці розташований монастир Сен-Дені, усипальниця французької королівської сім’ї.

Фасад собору Сан-Дені

Діонісій Паризький — не єдиний, хто носить в руках свою голову. Таких святих називають “кефалофорами”. Серед них святий Юстус, Вікторік, Фусціан і Генціан.

Вежа

Картина Доменіко Гірляндайо

 Мініатюрну вежу в руках носить Варвара Геліопольска. Дівчина була дуже вродливою, а її батько Діоскор — аб’юзивним. Щоб відгородити дочку від навколишнього світу і “розпусників”, запроторив її до вежі. Під час будівництва дівчина попросила зробити замість двох вікон три як символ Святої Трійці. Річ у тім, що християнство тоді було заборонене в Римській імперії, просто матір Варвари рано померла і її виховували служниці-християнки. Вони навернули дівчинку. Коли вона зізналася батькові, що прийняла віру, він добровільно відвів її на тортури, а згодом відтяв голову. Щоправда, прожив недовго: дорогою додому Діоскора вбила блискавка.

Дракон 

У Середньовіччі теж була своя Дейнеріс. Маргарита (або Марина) Антиохійська — одна з найпопулярніших святих свого часу, покровителька вагітних і породіль, про яку зараз майже не згадують. 1969 року Ватикан забрав Маргариту з церковного календаря, оскільки її життя радше нагадувало міт чи казку, ніж те, що могло трапитися насправді. 

Свята Маргарита і дракон, ілюстрація в манускрипті

Марина Антиохійська була ранньохристиянською святою, яка відмовилася стати дружиною римського префекта Олівія, бо дала обітницю цнотливости. За це чоловік кинув її до в’язниці. Там Маргариті явився Диявол у вигляді дракона. Він проковтнув дівчину, але та врятувалася, бо розп’яттям пропалила в животі чудовиська дірку. Марину Антиохійську засудили до смертної кари за відмову молитися язичницьким богам. Святу варили й спалювали заживо, але померла вона лише через відтяту голову. 

Свята Маргарита, Франциско де Сурбаран

Ніж у голові

Петро Веронський жив у XIII столітті в Ломбардії. Після закінчення Болонського університету прийняв постриг від Святого Домініка (того самого, який заснував Домін"Святіканський орден). Петро був затятим кар’єристом: боровся проти єресі, палив “відьом” і міг би бути високопосадовцем, якби його не вбили дорогою з Мілану до Комо єретики. Його голову відрізали лише частково, тому кефалофором він не став.

Петро Веронський, Векк'єтта

На картинах Петра Веронського зображають з кинжалом, який стирчить із розколотого черепа. Папа Інокентій IV канонізував його через 11 місяців після смерті — найшвидше в історії святих. Недивно, вони добре товаришували.

Груди (на тарілочці)

Тортури святої Агати, Себастьяно дель Пйомбо

Носити пошкоджені частини тіла — поширена практика серед святих на картинах. У Діонісія Паризького — голова, у Люції Сиракузької — виколоті очі, а в Агати Сицилійської — груди. Митці зображують її з цією частиною тіла на підносі.

Свята Агата, Франциско де Сурбаран

Як і свята Маргарита, Агата відмовила римському префекту. За це дівчину насилу запроторили до борделю, а згодом – відтяли груди щипцями. Напів живій Агаті явився апостол Петро й зцілив її рани. Втім, дівчина все одно загинула у в’язниці. Хоча її кат, префект, заплатив за муки святої: його замок зруйнував землетрус.

Свята Агата, Джованні Каріані

Зараз Агата вважається покровителькою Сицилії, оскільки мешканці міста Катанія врятувалися від виверження вулкану Етна, виставивши на зустріч лаві пелену, якою була вкрита могила святої. Атрибутом Агати стали груди й щипці.

Коли наступного разу підете до храму, придивляйтеся до фресок та шукайте вежі, драконів і кефалофорів. А якщо трапиться щось незрозуміле, пишіть нам: спробуємо скласти ще один ґайд спантеличливими атрибутами святих.

 

Кулик Тетяна

Едвард Гоппер – художник ХХ століття, пейзажист, урбаніст, який картинами хотів викликати емоції. Композиція і сюжети його полотен випередили час і жанри, а сам митець носив підкати до того, як це стало модним. З’ясовуємо, чому варто звернути на нього увагу.

 

 

Хто це взагалі такий?

 

Народився в Найаці, штат Нью-Йорк, 22 липня 1882 року і з дитинства мав талант до малювання. В біографії Гоппера є два моменти, які визначили його подальший стиль: подорожі в Європу в 1906-1910 рр., де він надихнувся роботами імпресіоністів; і світогляд Ральфа Емерсона, американського письменника, який започаткував філософію трансценденталізму. Ця філософія базувалася на ідеалізмі та повазі до інтуїції. Едвард шукав середину між природою і штучним, тому на його картинах зображений постійний антагонізм, який доповнює одне одного – природа та людські витвори. 

 

1. Нічні яструби (1942, Nighthawks)

 



“Нічні яструби” – найрозпіареніша праця художника. Кажуть, Гоппер надихався розповіддю Гемінґвея “Вбивці”: в порожньому кафе їдять двоє кілерів, ведуть тривіальні розмови, що призводить до незвичного сюжетного повороту. Гоппер у назві картини акцентував на зображених на ній “хижаках”. Це пов’язує її з розповіддю та провокує на роздуми щодо сюжету.

На полотні є: одне кафе, два джентльмени в костюмах, один представник персоналу, одна дама в червоному, одна Америка під час Другої світової війни, два вікна та вулиця міста. Задача: чому вікна в кафе є, а дверей нема? Чим займаються персонажі картини? Відповідь: автор зображує безвихідь часів Великої депресії.  Двері відсутні, бо їм нема куди йти. Вони думають над планом пограбування магазину, тому персонажі  яструби, хижаки. Це полотно характеризує творчість американця. Герої відсторонені одне від одного, не розмовляють. Так митець демонстурує гнітючу самотність в урбаністичну епоху. 

 

2. Поїзд на залізниці (1908, Railroad Train)

 



Під час  написання цієї картини Гоппер подорожував Європою. Там він познайомився з роботами імпресіоністів, які вплинули на його манеру письма. “Поїзд на залізниці” яскравий тому приклад. Кольорова палітра, традиційно для французького напрямку, яскрава й світла.

Поїзд тоді асоціювався з прогресом, до якого Гоппер ставився негативно. Через полотно “Поїзд на залізниці” він хотів показати конфлікт між прогресом і природою, сільським життям і технологічним розвитком. У кількох роботах він зобразив  рейки як «одне з втручань людини в природу».

Провідними темами в творчості “поета порожнього простору”, як його називали прихильники, бо на його полотнах зображені здебільшого інтер'єри пустих будівель, без зайвих прикрас і деталей, були сільські і міські пейзажі, де місто символізувало  прогрес.

 

3. Екскурс в філософію (1959, Excursion into Philosophy)

 

 

Дружина Едварда Гоппера, Джозефіна Нівісон, була його натурницею протягом  спільного життя. Це полотно – одне з її зображень. Окрім еротики, на картині є книга Платона. На цього філософа звернув увагу сам автор в одному з інтерв'ю. Головний герой картини на перепутті фізичного життя, яке представляє його жінка, і духовного, яке символізує світло, на яке дивиться чоловік. У пізній творчості Гоппер звертає велику увагу на світло. Воно – прозаїчна форма душі.

Ще одна характерна риса творчости,  присутня на цій картині, – позиція глядача. Ракурс, вибраний художником, змушує останнього бути в ролі підглядача. Адже герої перебувають  в інтимній атмосфері й гадки не мають, що за ними хтось стежить.

 

4. Ранок неділі (1930, Early Sunday Morning)

 

Художник ввів у живопис новий жанр – “портрет будинку”. Зображень споруд  у творчості Гоппера й справді предостатньо. Доказом є те, що прототипом “Мотелю Бейтса” в фільмі “Психо” Альфреда Гічкока був будинок з картини Едварда “Будинок біля залізниці”.

На полотні “Ранок неділі” зображено не звичайний будинок, а цілу епоху. Ці старомодні споруди були втіленням Нью-Йорку, де Гоппер колись жив. Така собі ностальгія художника за минулими часами. Особливо актуальною вона була в розпал “Великої депресії” (потужна економічна криза, яка вдарила не тільки по США, але й по провідних країнах Європи), коли люди втратили надії на щасливе майбутнє і їм залишилося тільки споглядати на стабільне минуле. На полотні Гоппер уберіг вранішній спокій і порожнечу вулиць, які скоро будуть напхані людьми.  Кажуть, талант Гоппера полягав у вмінні показати місто/людей/пейзаж/природу з неочікуваного боку. Європейцеві важко уявити Нью-Йорк таким, а для американця це була реальність.

 

5. Бензин (1940, Gas)

 

 

Завершує наш список картина-відображення краси сільської місцевості, яка водночас наголошує на цивілізаційних потребах людей. Вона дає  сповна відчути самотність, яку переживають головні герої творів Гоппера. Якщо, поглянувши на це полотно, у вас не заграла в голові музика з “Твін Піксу”, то ви, мабуть, не шанувальник Девіда Лінча. Він, як і художник, легко передавав своєрідність таких віддалених понять. Якщо поїзд як символ цивілізації  Гоппер поважав, то автомобілі були йому не до душі. Він їх майже не зображав. Це посилювало відчуття покинутості чоловіка на картині. Не забув Едвард надати картині простору. Здається, ніби головний герой може піти хоч на край світу. І разом з ним вибір може зробити кожен.

 

Гоппер може дати глядачеві складні завдання, може вдатися до меланхолії або ностальгії, може піднімати незручні теми чи просто красиво зображати пейзажі. Однак найбільша його цінність в щирості й відкритості, хоч і похмурій. А на завершення радимо поглянути на красивий захід сонця у виконанні Гоппера і трішки порелаксувати.

 

Автор: Богдан Бронтерюк

 

Щоб стати відомим у Нью-Йорку 80-х, достатньо було з’явитися в правильному місці в правильний час і сподіватись, що арт-індустрія вас не розчавить. Так поруч з Енді Ворґолом, Джуліаном Шнабелем і Кітом Гарінгом з’явився юнак, який спочатку завоював прихильність мистецтвом, тоді популярністю, і, зрештою, трагічною славою. 

content_bas
Жан-Мішель Баскія

Жан-Мішель Баскія народився 22 грудня 1960 року в Брукліні в нещасливій заможній родині. Його батько був представником середнього класу, вимогливим до дітей і скупим на ласку. Більшість часу хлопчик проводив із матір’ю, яка прищепила синові любов до мистецтва відвідуванням виставок Нью-Йорка. Він неналежно вчився в школі, проте ріс обдарованим: розмовляв англійською, французькою, креольською та іспанською, читав багато наукової та історичної літератури.

У сім років майбутнього митця збила машина, і лікарі видалили йому селезінку. Щоб пояснити синові, що коїться всередині його організму, матір принесла підручник “Анатомія Грея”. Ця книга настільки вразила хлопця, що в майбутньому він часто звертався до будови тіла у своїх роботах.

1241450
Жан-Мішель з матір'ю

Так почалася чорна смуга в житті Жана. Згодом батьки розлучились, мати потрапила до психіатричної лікарні, а школа не давала простору для розвитку його таланту. У 17 років хлопець покинув домівку. Без грошей, освіти й знайомств Баскія опинився на вулицях Нью-Йорка. Мегаполіс тоді, наче магніт, притягував людей з великими амбіціями й нігілістичними поглядами, розквітала андеґраундна культура, а паралельно з нею – кримінал. Тут кожен міг стати будь-ким: художником, режисером, письменником, поетом, алкоголіком чи наркоманом. Із заходом сонця Даунтаун ставав сценою для сотень молодих людей, які кидали виклик суспільству своїми вбранням, поведінкою і мистецтвом.

previous arrow
next arrow
Slider
 

Жан-Мішель мріяв бути серед них, але все ще ночував на вулицях, підбирав гроші в клубах, пив із безхатченками й харчувався сирними паличками, якщо щастило. Блукання були його усвідомленим вибором, проміжною ланкою між старим життям і омріяною богемою: він міг повернутися в батьківський дім, але це було би зрадою нонконформістських ідеалів.

Свій шлях у мистецтві Жан-Мішель почав з графіті. Разом із другом він залишав на стінах короткі послання з підписом SAMO (“same old shit”). Так вони маніфестували зародження нової культури й намагалися привернути до себе увагу. Зрештою, SAMO перетворився на бренд, авторів сприймали як проповідників андеґраунду й присвячували їм передовиці в газетах. Ніхто не здогадувався, що то була справа рук двох школярів.

Slider
 

Здавалося, ніби в Баскії був план “як стати популярним” і до нього точно входила Canal Zone – вечірка-об’єднання артистичних світів верхнього та нижнього міст. Майкл Гольман і Феб “5” Фредді створили підґрунтя для колаборацій і досягнень в арт-індустрії. Жан одразу зацікавив присутніх: всі знали SAMO й хотіли побачити його творця. Після тієї ночі ім’я Баскія закарбувалося в пам’яті впливових кураторів, колекціонерів і митців.

канал зон Жан-Мішель на Canal Zone Party

Наступними пунктами в гайді Жана були TV Party, Times Square Show, клуб Mudd. Його запросили не телебачення і він не зникав з екранів, завжди був поруч з відомими особистостями, спробував себе в дизайні одягу й колажах. Якось  Баскія побачив у вікні ресторану Енді Ворґола. Той переживав не найкращі часи творчости, проте залишався героєм для молодої генерації. Жан-Мішель запропонував художникові придбати в нього його поштівку. Такої зухвалости не очікував ніхто, а особливо того, що Енді погодиться. Вдруге митці зустрілися через три роки, коли Жан продавав полотна за тисячі доларів.

previous arrow
next arrow
Slider

(1) Сімейне фото Ворґол-Баскія, (2) Хлопці на масі

Така різка зміна відбулась завдяки знайомству на одній із вечірок з галеристкою Аніною Нозей. Її вразила вулична енергія, яка викликала захоплення й дисонанс серед високого мистецтва. Аніна запропонувала Жану майстерню в підвалі своєї галереї. Художник уперше мав доступ до полотен і справжніх інструментів. До того він писав на всьому, що потрапляло під руку: стінах, підлозі, дверях, холодильниках і знахідках із найближчого звалища.

previous arrow
next arrow
Slider

Баскія серед своїх робіт

Аніна описувала Баскію, як сором’язливого, захопленого хлопчика, який щоранку приходив з круасанами й вибачався за запізнення. Жан одночасно працював над кількома проєктами, розгортав купу книжок, вмикав радіо й телевізор, аби вихоплювати окремі фрази, надихатися й переносити їх на полотно. Здавалося, десь стався вибух і все хаотично завмерло у його роботах, візуальна й текстова складові доповнювали одна одну, а кожна лінія й цятка займали своє місце. Жан по кілька разів писав і закреслював одне й те ж слово, чим намагався звернути на нього увагу: “Той факт, що вони приховані, пробуджує бажання їх прочитати”. Фрагментарність зображень він почерпнув у Вільяма Берроуза, який ввів метод нарізок у літературу.

Жан-Мішель порушував теми сеґрегації, соціальних меншин і несправедливости системи.Часто в роботах з’являлись гаїтянські й пуерто-ріканські символи як пам’ять про емігрантське коріння.

previous arrow
next arrow
Slider

(1)“Іронія негритянського поліцейського”, 1981р., (2)“Відомі негритянські атлети”, 1981р., (3) “Автопортрет хулігана”, 1982р.,  (4) “Всі кольорові ролі”, 1982р.

У Баскії був величезний багаж знань з історії, науки, культури й політики, який він вплітав у сюжети.

previous arrow
next arrow
Slider

(1) “Нестерпні ліберали”, 1892 р., (2) Триптих “Духовики”, 1953 р., (3)“Брехня”, 1983 р.

Багато уваги він звертав на людські органи, чим розкривав одночасно силу й вразливість тіла. Мотив боротьби Баскія виражав прямолінійно: персонажі, часто відомі особистості, перебували в рукавицях на боксерському рингу.

Без названия (Боксерский ринг) 1983 "Боксерський ринг", 1983 р.  

Не уникав він і референсів до популярних художників: Пабло Пікассо, Леонардо да Вінчі, Ван Гога, Джексона Поллока. Але ніколи не копіював елементи, а пропускав їх крізь себе і продукував нову проєкцію вже існуючого. На запитання, до чого на одній з його робіт образ Венери Мілоської, він відповів: “Так ми ступаємо на територію історії мистецтв”.

previous arrow
next arrow
Slider

(1), (2) “Найкращі хіти Леонардо да Вінчі”, 1982 р., (3)“Пабло Пікассо”, 1984 р.
 

Перша персональна виставка Жана в 1982 році мала шалений успіх: за одну ніч скупили всі картини. Потім були експозиції в Лос-Анджелесі, персональні замовлення, елітні вечірки. Баскія став мільйонером, та не знав, що робити з грошима. Він не мав банківського рахунку, готівку ховав між книжок і писав у дорогих костюмах від Armani.

"5c1e6ed79ab52
Син маминої подруги (обкладинка New York Times)

Стаття й фото на обкладинці лютневого випуску New York Times 1985 року перетворили Жана-Мішеля на поп-зірку, навколо якої сформувався культ, який художник підтримував. Його викинуло в океан грошей, розваг і слави. Відчайдушні мрії Баскії  перетворились на реальність, але, як виявилось, жорстоку. Було складно перемикатися з культового 20-річного заможного гульвіси на серйозного художника, чия наступна робота мала перевершувати попередню. Від нього очікували більшого, ніж він був спроможен дати, і тоді допоміг героїн.

previous arrow
next arrow
Slider

(1) Жан і Мадонна, (2) Жан із Кітом Гаррінгом

Окрім того, в арт-світі Баскія був генієм, з яким хотіли випити, переспати або просто бути поруч, але існував і світ, де перед ним, темношкірим хлопцем неординарної зовнішности,  навіть не зупинялося таксі. Сильного удару художнику завдав інцидент з графітістом Майклом Стюартом, якого п’ятеро поліцейських забили до смерті через малюнки у вагоні метро. Тоді блискучий світ багатства здавався Жану глузуванням над реальністю.

До того ж, Баскії періодично відмовляли в експозиціях музеї. Його нео-експресіонізм сильно виділявся на тлі популярного мінімалізму. Баскія  переймався, що ніколи не вийде за межі андеґраундної культури, а його завжди сприйматимуть як дикуватого чорного митця. “Колаборації” з Енді Ворґолом мали це змінити, але вийшло навпаки. Критики назвали його “черговим хлопчиком з Фабрики”, а Енді звинуватили в потугах зловити гайп за допомогою молодих артистів. Для Жана-Мішеля це був нищівний удар по самооцінці: він покинув Нью-Йорк, обірвав старі зв’язки й поїхав на Гаваї.

5c1e6f1e61037
Баскія, Ворґол, їхня дитина "Крокодил"

Там його наздогнала звістка про смерть Ворґола. Баскія болісно сприйняв цю трагедію себе й ще більше пристрастився до наркотиків. Він страждав від параної, уникав старих знайомих, а в інтерв’ю казав: “Я намагаюсь жити замкнуто, щоб мене не було так легко підвести на Олімп, а потім з нього скинути, як це роблять з іншими”. В останні роки Жан був самотнім настільки, що навіть у новорічну ніч сидів сам за барною стійкою. Він загинув у 28 від передозування наркотиками. І це був очікуваний фінал романтичної історії, яку він культивував і якою захоплювалась публіка. 

jean_michel_man_dies_lg-1
Жан-Мішель на свої останній виставці, 1988р.

У 80-ті ліберальний світ мистецтва вважав необхідним звернути увагу на представників меншин, тому Жан-Мішель вчасно потрапив у поле зору. Жодне інтерв’ю не проходило без згадки про його колір шкіри, а стаття без порівнянь типу “чорний Пікассо”. На жаль, хлопець, який мав талант, невгамовну енергію й невичерпний потенціал, не зміг протистояти арт-ринку й став його черговою жертвою. 

Зараз до його мотивів звертаються дизайнери й хіп-хоп культура, за його картинами полюють відомі актори, а полотно “Без назви” в 2017 році стало найдорожчим в Америці. Він шокує, надихає і проникає під шкіру своїми вибуховими роботами досі, хоча, за його словами, він просто хотів “розважатися”.

Писарева Ксенія