Українська сецесія: Всеволод Максимович

Порнографія, алкоголь і наркотики – так можна описати життя українського художника Всеволода Максимовича. Не дивуйтеся, така була Полтава початку ХХ століття. Всеволод вів богемне життя: зранку ходив по кав’ярнях пити за чужі гроші каву і їсти круасани (але не виставляв світлини в інстаграм), по обіді засмагав, часом писав ескізи або чекав заходу сонця, щоб помилуватися (але не постив світлини в інстаграм), а ввечері у когось із друзів на квартирі пив вино при свічках (але не постив світлини в інстаграм). Через кілька десятиліть полотнами Всеволода Максимовича захоплювалися американські галеристи і хотіли викупити всю колекцію, але українська влада не продала (хоча це були лихі 90-ті). Розповідаємо, як стати геніальним художником, наркоманом і порнографістом, щоб виставлятися в НХМУ.


Автопортрет Всеволода Максимовича

 

Утікти від батьків до нудистів

Всеволод народився у 1894 році у сім’ї середнього прошарку. Хлопчик був екстравертним і амбіційним, тому ніколи не сидів на місці. Батьки, побачивши схильність Всеволода до розмальовування шпалер і стін, подумали, що з нього вийде живописець (якби ж моя мама так подумала десяток років назад). У 14 хлопцю найняли приватного вчителя малювання – Івана М’ясоєдова, сина відомого російського художника-академіста Григорія М’ясоєдова. Чоловіка вважали дивним: він захоплювався Гогеном і Матісом (на початку ХХ століття в Російській імперії імпресіонізм і його відгалуження вважалися безумством і прирівнювали до сифілісу). Тому Всеволод вчився не на академічних зразках, а перемальовував таїтянських жінок, стоги сіна і балерин.

"Нудизм" Всеволод Максимович (1913)

 

Коли юнаку виповнилося 16, вчитель малювання запропонував йому втекти від “затхлої буржуазної мізерности” до його заміського маєтку (без педофілії і гомосексуальних підтекстів). Іван М’ясоєдов там мав свій гурток поціновувачів еллінізму: групу художників, учасники якої займалися спортом, ставили античні вистави, читали давньогрецьких філософів і позували одне одному голяка, а ще були гедоністами. Батько художник-академіст описував це так: “У моєму маєтку постійно торчать друзі мого Ванічки. Всі – геркулеси, але тихі, як вівці. Ванічка пригнічує їх своєю величчю і рішучістю вироків… Скоро мій терпець урветься – вони голяка позують одне одному у вигляді грецьких богів у мене на даху!” До компанії “Сад богів”, як її називав Іван М’ясоєдов, приєднався 16-річний Всеволод. Вона сформувала його нестримний характер і привчила до богемного життя. Полотна, які Максимович написав у цей період, він одразу спалював, бо думав, що вони не варті бути побаченими.

 

Іван М'ясоєдов
 

Знятися у футуристичному фільмі

Гурток “Сад богів” розпався у 1912 році, бо Григорій М’ясоєдов, батько Івана, вигнав сина з дому за “розпусну поведінку”. А той втік до Мюнхена, де заробляв на життя фальшивомонетником. Всеволод Максимович поїхав у Москву “підкорювати столицю”. Там він познайомився з провідними російськими художниками і письменниками-футуристами. Він легко став частиною тусівки, бо був таким самим ексцентричним і хотів творити нове мистецтво. Так Всеволода запросили зіграти головну роль художника-футуриста у фільмі “Драма в кабаре №13”, який не зберігся. 

 

"Бенкет" Всеволод Максимович

Паралельно Максимович вступив на навчання до студії Івана Рерберга (хлопець, явно, мав пунктик на ім’я Іван) – архітектора і гравюриста. Ми не знаємо, звідки Максимович брав гроші на їжу й алкоголь, але магічним чином продовжував вести богемний спосіб життя.

 

Закохатися в Обрі Бердслі

На початку ХХ століття Порнхабу ще не було, але люди все одно розважалися: купувати порнографічні картки – світлини, на яких дами оголюють коліна і не тільки. Всеволод Максимович обожнював роздивлятися такі фотографії і збирав цілі колекції. Серед порнографічних світлин продавали також і малюнки Обрі Бердслея  – британського художника-графіста – які на той час вважалися непристойними і сороміцькими. В них і закохався Всеволод. Так графіка Обрі Бердслея вагома вплинула на стиль, який зараз називають українською сецесією.

Графіка Обрі Бердслі
Графіка Обрі Бердслі
Графіка Обрі Бердслі

 

Принести новий стиль в Україну

Європейське мистецтво на зламі ХІХ-ХХ століть переживало затяжну депресію (себто, декаданс). Нова ґенерація митців подумала, що це занадто, тому вирішила створити щось нове. Їхній стиль так і називався – ар-нуво (або сецесія). Основним його прагненням було зробити  з життя суцільний витвір мистецтва, тому митці прикрашали і декорували все, що їм потрапляло під руку. Це був принцип естетизації життя і намагання зробити непривабливий світ принаймні трохи красивим. Митці черпали натхнення з предметів вжитку ХVII-ХVIIІ століть. Тоді було модно мати розмальовані комоди, гребінці, скриньки, табакерки, портсигари та  інші буденні речі.

Гребінець XVII століття
Стиль сецесія
Вітражі в стилі сецесії

 

У XX столітті митці прагнули більшої простоти, ніж їхні колеги два століття тому, але при тому ефектности. Зображення стало двовимірним і надміру яскравим, наче вітраж. Популярним був флористичний орнамент, який присутній майже на кожному полотні стилю ар-нуво: стебла, листки і квіти екзотичних рослин сплітаються в химерні візерунки. Традиційно, квіти символізують нове життя, пробудження зі смерти (себто, вихід з декадансу). Сецесіоністи напихали картини християнськими символами і античними алегоріями. Люди в них зображені наче давньогрецькі боги з величним і зверхнім поглядом. Часто картини мають еротичний фльор з містичними елементами, як на полотні Максимовича “Карнавал” (1913). Усі персонажі в масках; вони зупинилися в театральних позах і чогось чекають (може й того, щоб глядач приєднався). Над ними зверху наглядає жінка – символ матері-природи, яка породила все це, а тепер чекає, що людство зробить. На цьому полотні митець імплементував багато елементів з гравюр Обрі Бердслі: чорно-біла палітра, різноманіття деталей і орнаментів, костюми ХVII-ХVIIІ століття і відчуття якоїсь карнавальности. Маскарад – це один з основних лейтмотивів сецесії і творчости Максимовича.

 

"Карнавал" Всеволод Максимович (1913)

 

Цілуватися з Клімтом 

У Всеволода також є свій “Поцілунок” (1913). Але він його не вкрав у Клімта, бо ніколи не був у Австрії і полотна ніяк не міг побачити. Та й між двома митцями є велика різниця. У Клімта зображені чоловік і жінка, а в Максимовича – невідомо: дві людини з довгим волоссям, схожі на греків. У Клімта орнамент складається з прямокутників і кружечків, а в Максимовича – тільки кружечки, які утворюють зображення, схоже на морську піну, яка огортає коханців. Такі хвилі з кружечків – основний орнамент полотен Максимовича. І, на відміну від Клімта, який використовував  різнокольорову палітру, Всеволод обмежився двома головними для української традиції кольорами – червоний і чорний.

 

"Поцілунок" Всеволод Максимович (1913)

 

Померти в 20 років 

За два роки у Москві Всеволод Максимович намалював достатньо полотен, щоб зробити персональну виставку. З цим йому допомогли друзі-футуристи. Тоді у Російській імперії виставляти неакадемічне мистецтво було майже заборонено, тому нон-конформістські виставки робилися в когось на квартирі. За планом, подивитися на картини Максимовича мала прийти лише нова ґенерація, а опісля – відбутися гучна вечірка з вином і наркотиками. Але про відкриття дізналися критики-динозаври і злетілися “винищувати з лиця мистецтва цю болячку”. Їм усе не сподобалося. Відгуки в пресі для Максимовича були невтішні. На наступний ранок художник вистрелив собі у скроню.

 

"Тритон" Всеволод Максимович (1914)

 

Чи було життя Максимовича трагічним? Частково. Але він був, певно, щасливим. Всеволод шукав задоволення всюди і кроїв свою долю самостійно так, як йому хотілося. Чи самогубство було слабкістю? Ні. Для художника було важливо, щоб життя приносило задоволення. Коли настав критичний момент, він вирішив не страждати, а запам’ятатися як людина, яка жила щасливо і у своє задоволення. Його мистецтво таке ж містичне, як і життя. Більше інформації про Всеволода Максимовича немає: радянська влада знищила все, що горіло. Ми ж залишилися з 14-ма полотнами і кількома фактами з біографії. А також унікальним зразком української сецесії.

 

Олексій Гаврилюк