Вступ до балетоманії: "Лускунчик"

Мандаринами ви вже наситилися, снігу на вулицях все немає, а переглядати різдвяні фільми не сила? Якщо хочеться згадати, що таке дитячість, казковість та очікування дива на Різдво, розповідаємо про найсвятковішу балетну постановку та чому взимку слід сходити на “Лускунчика” Петра Чайковського.

Рік: 1892

Автори: музика Петра Чайковського, лібрето Маріуса Петіпа, перша постановка Лева Іванова за розробками Маріуса Петіпа

Про що?

У кожного є родич, якого не хочуть бачити на свята. У сім’ї доктора Штальбаума це трішки дивний хрещений батько його дітей, Дросельмаєр, який приїздить на Різдво. Він  вміє оживляти іграшки і дарує своїй похресниці Марі дерев’яного Лускунчика. Але його ламає її брат Фріц і засмучена Марі йде спати. 

Вночі дівчинка прокидається і бачить, як її хрещений оживляє ляльок. Дросельмаєр розказує Марі, що дерев’яна іграшка – це його зачаклований племінник і вона, як Прекрасна дама, має йому допомогти знову перетворитися на людину. Добро проти зла, протагоністка Марі та антагоніст Фріц, хороший Лускунчик із важкою долею та злий Мишачий король. “Лускунчик” – це казка на сцені, написана за однойменною повістю Гофмана, тому тут все побудовано за казковими стандартами.

 

Прем'єра "Лускунчика"

 

Історія в балеті ділиться на дві реальності: людську та лялькову. Умовним “містком” між фантастичним і буденним світами є Дросельмаєр. Працюючи з таким дуалізмом в історії, Чайковський зміг задіяти всю свою майстерність: світи на сцені розділяються не лише костюмами, героями та декораціями, але й різними музичними аранжуваннями.

У “реальності” композитор використав класичні для оркестру тембри та мотиви танців: вальсу, мазурки, польки тощо. Тоді як у “нічному” світі Лускунчика переплітаються звуки арфи із флейтою під час сцен “добра”, а “зло” у вигляді мишей супроводжується низьким звучанням туби й басового кларнета. 

У другому акті Марі та Лускунчик потрапляють до чарівного світу, Конфетюрнбурга, де зустрічаються із іншими персонажами фантазійного світу. Серед них Фея Драже, котра з’являється на сцені під партію челести, клавішного інструмента, який Чайковський привіз із Парижа та ввів у свій твір. Маріус Петіпа, який працював над лібрето, написав, що сцена з варіацією Феї Драже “має супроводжуватися звуком крапель, що падають у фонтан”. Звучання челести під цей опис ідеально підходило. В Петербурзі тоді про цей музичний інструмент не знали, тому Чайковський ретельно приховував його наявність у своєму творі аж до самої прем’єри.

Хто, де і коли

Балет у Петербурзі другої половини ХІХ століття – це суворо впорядкований і дисциплінований конвеєр. У театрах працювали штатні композитори, які щосезону створювали нові постановки. Писали такі балети або за шаблоном, або приурочено до якоїсь події. Так, наприклад, “Донька Фараона” з’явилася на сценах у період, коли на перших шпальтах газет писали про будівництво Суецького каналу в Єгипті. Мистецтво балету було тісно пов’язане з політикою як з практичного боку – імператорська сім’я його любила, постійно відвідувала нові постановки й замовляла виступи для свят, – так і з боку підсвідомого, філософського: балерина на чолі цього ідеально впорядкованого й чіткого танцю уособлювала особу могутнього монарха.

У такому Петербурзі творив композитор Петро Чайковський. Він вже був відомий публіці: 1890 року відбулася прем’єра “Сплячої красуні”, над якою Чайковський працював разом із одним з найвидатніших балетмейстрів того часу – французом Маріусом Петіпа. Покровителем і художником костюмів цієї постановки був Іван Всеволжський, за сумісництвом чиновник і директор Імператорських театрів. Саме йому після успіху “Сплячої красуні” спало на думку створити балет по казці Гофмана, який він згодом замовив у Чайковського й Петіпа. 

Ескізи костюмів Всеволжського

У 1891 році Петро Чайковський змушений був поїхати на відкриття Карнегі-холлу в США і дописати музику для балету не встигав. Прем’єру довелося перенести на наступний сезон. Те, що вже було готово – замальовки плану, лібрето, композиція і чорновики кордебалетних танців – Маріус Петіпа передав балетмейстру Левові Іванову. 1892 року відбулася довгоочікувана прем’єра. Однак, публіка зустріла постановку Іванова доволі контроверсійно: одні критики були в захваті від того, як танець переплітається із музикою композитора, інші писали, що мелодії надто трагічні й епічні для такої спокійної святкової історії. Однією із особливостей “Лускунчика” було задіяння учнів Імператорського театрального училища, яким Чайковський після прем’єри подарував по коробці дорогих шоколадних цукерок. На постановників нарікали: такі “зелені” танцівники ще не готові до сцени. Втім, зараз задіяння дітей у “Лускунчику” перетворилося на традицію.

“В цьому балеті наймолодші вихованці й вихованки (балетного відділення) були задіяні в танцях і у сцені “діти на ялинці” в першому акті. Коли ми вже вивчили наші танці, галоп і гросфатер, нас привели у великий зал для репетицій, де займалася балетна трупа. Нас зустрів капельмейстер Р. Дріго і роздав нам дитячі музичні іграшки. Як ми згодом дізналися, всі вони були зроблені на замовлення фірмою “Циммерман” і виготовлені у вказаній композитором тональності” – І. Н. Іванов, тоді вихованець балетного відділення Імператорського театрального училища

“Лускунчик”, як і більшість робіт Маріуса Петіпа, зазнав змін за редакцій інших постановників. Видатний балетмейстр Рудольф Нуреєв переробив сюжет і кінцівку другого акту на свій “фрейдистський варіант”. Деякі сцени забрали, як, наприклад, подорож Марі та Лускунчика до країни Феї Драже, а деякі були зовсім втрачені. Так трапилося із однією авторською частиною постановки Іванова, танком сніжинок, яку він написав без Петіпи. Тому варіанти балету, які зараз показують, не є автентичною версією шедевру.

Найбільших змін зазнало ім’я головної героїні. В казці Гофмана її звати Марі, як і в переказі Александра Дюма, за яким Петіпа написав лібрето. Деякі постановники помилково записували її як Клару, хоча так звали не головну героїню, а ляльку дівчинки. А після Першої світової війни, з патріотичних поглядів, Марі перетворили на Машу. Ім’я її брата Фріца, до речі, залишили незмінним, адже він виступав негативним героєм.

У перші роки свого існування “Лускунчик” не здобув популярності. “Святкова культовість” балету з’явилася після постановки Василя Вайнонена, котра відбулася в СРСР 1934 року. Тоді ж “Лускунчика” переробили із різдвяного дійства на новорічне і він став невід’ємною частиною свят.

Nota benе або що слід знати, перш ніж йти на “Лускунчика”

“Лускунчик” – це класичний балет, тому він побудований за його типовою структурою: пантомімна зав’язка » танцювальна композиція » пантомімна розв’язка.

Не всі в постановці є балеринами чи балерунами. На сцені з’являються танцівники кордебалету (corps de ballet – склад балету)  – найчисленніша частина трупи, яка виконує масові номери. Серед кордебалету є корифеї, які танцюють в першій лінії й іноді виконують невеликі окремі танці. Солісти можуть отримувати як свої партії, так і виконувати щось разом. У Маріїнському театрі, де відбулася прем’єра “Лускунчика”, існувало також поняття “соліста характерних танців”. Такі артисти виконували партії, побудовані на деталях народних танків. У “Лускунчику” це танець шоколаду (іспанський), кави (арабський), чаю (китайський), карамельної палички (російський трепак) та марципану (датський). На чолі балету були прем’єр і прима-балерина. Зазвичай молоді танцівниці з училища потрапляли в склад кордебалету. Іноді, якщо володіли визначними здібностями й харизмою – у солісти. Отримати звання “балерини” було важко, воно вважалося поважним і майже недосяжним.

Балетна трупа Royal Opera House

Прем’єрові, тобто першому танцівнику, на той час відводилася незначна роль в балетних постановках. Навіть у па-де-де (pas de deux – танець двох), який він виконував з балериною, прем’єр був радше підтримкою для прими, яка чарувала всіх своїм “соло”. Танцівники балету отримували меншу зарплатню, ніж танцівниці й рідше здобували славу.

 

Кулик Тетяна