Матеріали з рубрики: Альмодовар

Рецепт іспанського кіночаклунства Педра Альмодовара такий: до народних мотивів декору додати колоритних засмаглих жінок, замісити все на побутовому сюжеті й приправити маленькою (ні) дрібкою сексу. Розповідаємо, як мелодрама може бути геніальною та чому від фільмів сеньйора Педро інколи миготить в очах. 

Попереджаємо: після перегляду стрічок режисера може виникнути непоборне бажання бігти по самовчитель іспанської.

 

Кадр з фільму "Джульєтта"

 

Бунтівник

 

Педро народився 1949 року в невеличкому місті регіону Ла-Манча у релігійній родині. Рефлексії на дитинство, співочо-праведне і сповнене материнської любови,  можна побачити у фільмі “Біль і слава”. Коли хлопцеві виповнилося вісім, родина переїхала на південний схід країни, де він навчався у закритих католицьких школах. Допитливість хлопця не дозволяла йому змиритися з присутністю релігії у своєму житті, а лише запитувала, чому саме так. 

 

Кадр з фільму "Біль і слава"

 

Зрештою, у 16 Педро втік від батьків до Мадрида. Там він пізнавав реалії життя: працював чорноробочим і у сфері обслуговування аж поки не влаштувався до компанії телекомунікаційного зв’язку “Телефоніка”. Ця робота стала першою сходинкою до кар’єри режисера – Педро придбав відеокамеру. Вільний час юнак проводив у місцевому кіноархіві, де переглядав усе, що траплялося під руку – від діснеївської мультиплікації до кінострічок Годара й експериментів Енді Воргола. 

Під час роботи у “Телефоніці” захопився театром, був панком і грав у глем-рок гурті. У 1982 він навіть додав сцену з виступом своїх друзів-музикантів у фільм “Лабіринт пристрастей”.

 

Бунтівник Альмодовар

 

Як Іспанія після 1975 року відходила від диктатури Франко, так і молодий Альмодовар дедалі більше поглинав свободу столиці, відкривав для себе світ дозволености американського кіно й ішов наперекір тому, до чого його привчали з дитинства:

 

“Життя Іспанії за Франко було строго розписане за правилами: що робити, що говорити, а на американському екрані вирували пристрасті, ходили вільні люди. Такі ж, як ми, тільки вільні. Я упізнавав себе в героїні Одрі Гепберн зі  "Сніданку у Тіффані" – провінціалки, яка потрапила в столицю і прагне перевершити всіх […] Цей світ був не менш реальним, ніж той, що оточував нас, але кращим, набагато кращим”.

 

Тож не дивно, що молодий Педро став одним із активних учасників “La Movida Madrileña” – культурної революції, яка охопила Іспанію після смерті Франциско Франко у 1975.

 

Картинка

Кадр з фільму "Жінки на межі нервового зриву"

 

Візуальне у фільмах Альмодовара передовсім пов’язане з естетикою кемпу – стилю, який вбачає іронічну красу у вульгарних речах, подекуди зовсім позбавлених смаку. Кислотні кольори декорацій і костюмів, багато позолочених деталей у кадрі, неохайний макіяж з синіми тінями у героїнь – цим режисер показує не лише власну епатажність (хоча і її теж), але й чутливість, сентиментальність й емоційність картини. Течія кемпу, пов’язана з кітчем – низьким мистецтвом, яке розраховане на широкі маси й часто є неякісною копією класичних зразків культурних надбань. 

Окрему увагу Педро приділяє зовнішности своїх героїнь. Жіночі костюми отримують значення фетишу – збудженість і пристрасть у режисера не лише пов’язані з оголеною натурою чи відвертими сексуальними сценами. Тілесна жага передається з екрана кадрами вдягання. Як, наприклад, у “Поговори з нею”, коли герой допомагає із костюмом своїй коханій-матадорці перед коридою. 

 

Кадр з фільму "Поговори з нею"

 

Як і більшість режисерів, Альмодовар любить знімати одних і тих же акторів. Особливо це стосується жінок. У його кадрах вони випромінюють іспанську пристрасність не своєю зовнішністю, а яскравими й сильними характерами героїнь. 

 

Кармен Маура у "Жінках на межі нервового зриву"

 

Рекордсменка за кількістю спільних з Педро фільмів – Кармен Маура, яка знялася у семи проєктах режисера. Світову славу завдяки роботі з Альмодоваром отримала Россі де Пальма, з якою він познайомився  на панк-концерті у пабі. Ну і куди ж без Пенелопи Круз! Зізнаймося, вона видається занадто ляльковою серед нетипових типажів інших акторок-улюблениць режисера, однак неймовірно перевтілюється в полярні амплуа – від тихої монахині у “Все про мою матір” до ніжної та турботливої мами головного героя у “Біль і слава”. 

 

Педро Альмодовар з Пенелопою Круз

 

Чоловікам режисер приділяє менше уваги, пояснюючи це тим, що з дитинства був ближчим з матір’ю, аніж з батьком. Та безперечною зіркою його фільмів є Антоніо Бандерас, якого режисер запримітив, коли тому було 19.

 

Сюжети 

 

Історію більшости фільмів Альмодовара можна описати назвою його ж кіно “Жінки на межі нервового зриву”. Інколи – ще й чоловіки. У будь-якому випадку в центрі сюжету опиняється герой із клубком переживань, який тягне за нитку. 

 

Кадр з фільму "Шкіра, в якій я живу"

 

Режисер не соромиться мильнооперних сюжетів. Навпаки – докручує ситуацію до вульгарности контрастним поєднанням еротизму й трохи підліткового драматизму дорослих героїв. 

Також у його фільмографії помітне тяжіння до кримінальних історій: сексуальне насильство у дебютному “Пепі, Люсі, Бом й інші дівчата”, серійні вбивства у “Матадорі” (який, до речі, сам режисер вважає своєю слабкою роботою), експерименти над полоненою у “Шкірі, в якій я живу”. Однак, у режисера детективна основа фільму є лише зав’язкою для вираження почуттів персонажів. Винні не завжди будуть покарані, як не завжди будуть вирішені й душевні проблеми героїв.

 

Кадр з фільму "Повернення"

 

Це стосується й сексу – часом у роботах режисера його забагато. Однак не для того, щоб епатувати, а щоб підвести глядача до того, що усе тілесне не стає у рівень із найважливішими для режисера питаннями життя й смерті. 

 

Знайомимось?

Кадр з фільму "Жінки на межі нервового зриву"

 

Якщо нам вдалося спокусити вас на знайомство із кінопоетикою Альмодовара, пропонуємо розпочати його і “Жінки на межі нервового зриву” (1988). Тут можна насолодитися грою молодої Кармен Муаре й дізнатися рецепт гаспачо зі снодійним і краплиною крові на випадок повернення колишнього.

 

previous arrow
next arrow
Slider

 

А відчути кориду на контрасті з балетом можна у “Поговори з нею” (2002). За всіма традиціями іспанських і мексиканських серіалів, героїні тут опиняються у комі, а їхні кохані чекають на пробудження. Хтось – бажаючи цього, а хтось – не дуже.

 

З фільму "Погане виховання"

 

А от найбільш чоловічою стрічкою режисера можна вважати “Погане виховання” (2004) – про те, як найдуховніші, здавалося б, люди виявляються збоченцями й які наслідки це має.

 

Постер до фільму "Джульєтта"

 

Джульєтта (2016) – один з останніх фільмів Альмодовара є максимально кольоровим і пейзажним. А ще він про оленя, який мальовничо й примарно пробігає за вікном потяга, про те, як релігія руйнує родину і як жити після смерті коханого чоловіка.

 

"Кіно – прихисток для самотніх" – говорить Альмодовар. Не впевнені, що це дійсно так, однак радимо використовувати фільми цього режисера як прихисток на випадок раптового снігу – у них по-іспанськи тепло й сонячно. Або ж, якщо світ видається вам надто прісним і ви прагнете чогось гострого й емоційного.

Стася Лісовіна