Матеріали з рубрики: Американська література

Коли Бог створював слова “сарказм” і “цинізм”, він мав на увазі  Емброуза Бірса, американського письменника XIX століття. У своєму “Словнику Сатани” останній вчить використовувати сарказм стосовно всього сучасного суспільства, сміятися або плакати над визначеннями і розуміти, чому його називають одним з найвеличніших авторів Америки. Через тлумачення іменників і прикметників, що визначали чоловіка впродовж його життя, розбираємося, хто автор “демонічного” філологічно тексту та чому про нього варто знати.

 

Емброуз Бірс уважно слухає Сатану, щоб укласти словник

 

Безсердечний, прик. – обдарований мужністю зносити біди, що засмучують інших

Америка. 24 червня 1842-ий рік. У Маркуса Авреліуса Бірса та Лори Шервуд Бірс з’явилася вже десята дитина (перелік дійде до тринадцяти). Її ім’я, як і всіх інших новонароджених у сім’ї, мало починатися на літеру “А”. Вийшов Емброуз (Ambrose) Бірс. Хлопчик відрізнявся з-поміж інших своїм характером. З дитинства відкидав цінності нав’язані батьками. Одна з них – пуританство, уклад життя, який характерний своєю суворістю, простотою та стриманістю. У п’ятнадцять хлопець утік з дому, щоб працювати в газеті в Огайо.  А 1861 року, через тиждень після оголошення громадянської війни в США, Емброуз вступив в Об’єднану Армію, військове формування Північних Штатів. Пройшов через горнила війни, отримав поранення в голову та був демобілізований. Саме тоді сформувався світогляд і характер молодого Емброуза, який бачив убивства, антисанітарію, жорсткість та інші аспекти воєн. Після цього він вирушив у Сан-Франциско. А ми зрозуміли, чому згодом дав таке визначення безсердечности.

Історик, ім. – пліткар великого калібру

Істориком Емброуз не був, але вклад в історію зробив. Після війни Бірс став журналістом. Він запам’ятався Америці не репортажами, а маленькими художніми текстами. Класикою американської літератури стали його розповіді про громадянську війну, найбільш разючий спогад молодості автора. Одну з них не можна обійти увагою – “Випадок на мосту через совину річку”. Це історія, в якій Емброуз  відтворює атмосферу братовбивчої війни для Штатів. Ось вам і історичне буття Бірса. 

Проте не тільки цим відомий наш герой: він писав і про надприродні явища, часто вносячи в свої розповіді містичність. Ним захоплювався Едґар Аллан По, Говард Лавкрафт та інші світочі горор жанру. Надприроднього  в розповідях Бірса було досить, особливо він любив писати про привидів. Та й загалом, зміст його історій був моторошним. У цьому можна легко переконатися, прочитавши розповіді “Очі пантери” та “Чоловік і змія”

 

Емброуз Бірс готовий до скандалів

 

Репортер, ім. – письменник, що навмання прокладає свій шлях до істини і одразу ж руйнує його пустослів’я

За життя письменник запам’ятався двома публічними скандалами. Дві залізничні компанії вирішили зайнятися прокладанням першої трансконтинентальної залізниці. Маючи знайомства в Конгресі, вони, завдяки просуванню відповідного білля, прагнули уникнути сплати кредитів, які заборгували державі в розмірі 130 мільйонів доларів. На заваді цьому став Бірс, який випадково засік компанії на гарячому. Представник попросив  письменника сказати ціну за мовчання. Відповідь Емброуза цитували наступного дня в пресі: “Моя ціна 130 мільйонів доларів. Якщо ви готові сплатити її, то мене не буде в місті передайте ці кошти, будь ласка, моєму другові – Скарбниці Сполучених Штатів”.

Інший випадок був пов’язаний із вбивством президента МакКінлі 1901 року. В 1900 році вбили губернатора Кентуккі Вільяма Гебела і Бірс написав про це вірш. Там йшлося про те, що наступним буде МакКінлі. Рік потому президент Штатів вбитий. У цьому, звичайно, почали шукати змову масонів. Ніяких серйозних наслідків для письменника-провидця не було і він продовжив спокійно працювати.

Однак найбільша змова масонів в житті Бірса була 1913 року, коли він вирушив в Мексику, де велася Громадянська війна, і приєднався до загону Панчо Вільї, повстанця на півночі Мексики. В одному зі своїх останніх листів письменник писав, що для нього цивілізація – це, як гори і пустеля для міщан. І ще, що люди, на жаль, перестали робити дурниці (вжито в хорошому сенсі), як, для прикладу, поїздки в Мексику або Південну Америку. Після цього Емброуз Бірс таємничо зник. Виводять численні теорії, що його вбив Панчо Вілья, що він повернувся в США та ще багато цікавого про подальшу долю письменника.

 

Старий, прик. – знаходиться на тій стадії придатності, яка майже повністю збігається з повною непотрібністю, як наприклад, стара людина

За три пункти ми встигли забути навіщо затіяли все це. А саме,  мали розповісти про одне з найбільших досягнень Емброуза Бірса – він навчив людей читати. Читати життя інакше. Письменник рано втратив дружину, синів, пережив війну, бачив усю гнилість демократії в США, чиновників-корупціонерів і тогочасне суспільство на зламі епох. Він зробив свої висновки і виклав їх у Словник. Спочатку він називався “Словником циніка”, але потім отримав іншу назву. Це книга на всі випадки життя. Ось, для прикладу, яке визначення американець дає слову “словник”: “найбільш шкідлива вигадка з області літератури, яка стримує розвиток мови і робить її сухою та відсталою. Нашого словника все це, само собою, не стосується”. Інші можете бачити в назвах наших пунктів.

Бірс наповнив свою книгу різноманітними історіями. Тут можна зустріти текст про те, як філолог скоїв самогубство, тому що вся його теорія з буквою J провалилася. Або ж прочитати припущення про те, що гільйотина – це механізм, який привчив французів знизувати плечима. Чи дізнатися історії від Вольтера про грабіжників. Цей словник можна розбирати на цитати. Інколи сумні: “Можливість – вдалий випадок для того, щоб розчаруватися”. Інколи смішні: “Жалюгідний – стан вашого ворога чи опонента після уявної сутички з вами”. Інколи глибокі: “Доблесть – солдатський коктейль, що складається з марнославства, почуття обов'язку і картярського азарту”. Йому вдалося зачепити всі емоції й дозволити кожному знайти своє визначення.  Тому й радимо ознайомитися з цією працею й обрати своє: улюблене, іронічне й помічне. 


Богдан Бронтерюк 

Published in Література
08 листопада 2019 р.

Джон Фанте: Забутий Бог

"Фанте був для мене богом!" - казав Чарльз Буковскі.

 

Однак таку характеристику навряд чи можна дати недовиданому, неперекладеному, невідомому та недослідженому письменникові. Знаходимо відповідь на запитання, хто такий цей забутий бог.

Джон Фанте – американський письменник з італійським корінням. Навчався в католицькій школі, згодом – в університеті Колорадо. Далі – у 1929 році він кидає університет і переїжджає до Південної Каліфорнії, щоб бути ближчим до головної пристрасти свого життя – можливости творити і публікуватися.

 

 

Однак із пристрастю вийшло складніше, ніж гадалося. Публікували Фанте неохоче, і молодий письменник раз у раз отримував відмови. «Не на часі. Не актуально» – казали йому. Насправді ж усіх лякала щирість, концентрованість, безпосередність та ядуча яскравість його прози, де він говорив про закулісся американської мрії та реальне життя тих, хто таки повірив у неї. Та Фанте і сам це добре розумів.

 

«Нарешті завершив! І – Господи! – який же я задоволений… Сподіваюсь надіслати цієї п’ятниці. Дещо в ній обпалить шерсть на вовчій дупі. Може виявитися надто сильним; тобто не вистачить «гарного» смаку. Та мене це не хвилює», – писав Фанте в одному зі своїх листів про «Дорогу на Лос-Анджелес».

 

І мав рацію: роман припалив трохи вовчої шерсті, і його відмовилися публікувати. Ймовірно через провокаційність, яку не зрозуміти в середині 30-х років ХХ століття.

У цьому романі вперше з’являється Артуро Бандіні – гордий американець з італійським корінням, амбітний письменник-початківець, який намагається підкорити Лос-Анджелес. Саме в «Дорозі на Лос-Анджелес» народжується фактичне alter ego письменника. Це початок низки геніальних прозових напів автобіографічних творів: «Почекай до весни, Бандіні» (1938), «Спитай у пилу» (1939) і «Мрії Банкер-Хіллу» (1982).

 

«Я був молодий, їсти було нічого, я пив і намагався стати письменником» – так починає Буковскі передмову до роману «Спитай у пилу» – найбільш відомого твору літературного хрещеного батька Чарльза.

 

Та й передмову цю неможливо було почати інакше. Адже «Спитай у пилу» Джона Фанте називають квінтесенцією життя молодого голодного бідного романіста, який приїздить до великого міста в гонитві за американською мрією. А ще, за словами Роберта Тауна, американського сценариста та кінорежисера, це чи не найкращий роман будь-коли написаний про Місто Ангелів.

 

«Одного прекрасного дня, – продовжує Буковскі, – я взяв до рук книжку, відкрив її і одразу зрозумів: це воно. Трохи почитав, не відходячи від полиці. А потім, наче людина, що відшукала золото на міському звалищі, поніс книжку до столу. Рядки плавно котилися один за одним, суцільним потоком. У кожного рядка була власна енергія, і жоден наступний не поступався попередньому. Вони надавали сторінці форми, ніби на папері було щось вирізьблено. Нарешті знайшлась хоч одна людина, яка не боїться власних емоцій. Гумор і біль поєднувалися із неймовірною простотою. Початок книжки став для мене шаленим, грандіозним потрясінням».

 

 

І не дивно, адже «Спитай у пилу» – глибока, особиста, вкрай егоцентрична  історія болючих поразок та маленьких перемог, історія щира та чиста, оповідь про живих, суперечливих людей, історія смішна та трагічна.І саме так завжди пише Фанте. І саме тому читач обожнює та ненавидить Артуро Бандіні. І саме через це губиться у почуттях до Камілли – коханої головного героя. Це історія людей, які шукають свій шлях, – проста, але захоплива. Людей загублених, ірраціональних та дезорієнтованих. Людей, чиї ідеали впали, а ілюзія всесвітньої гармонії давно розтанула:

 

«Убивця, бармен чи письменник – яка різниця; він приречений на те саме, що й усі решта; його кінець – мій кінець. У цьому місті завішених вікон нас таких мільйони – і відрізнити нас одне від одного неможливо, як зів’ялі травинки. Жити – це вже непросто. А помирати – ще складніше».

 

Джона Фанте вважають передвісником літературного андеґраунду 60-х років. Він створив новий спосіб наративу. «Спитай у пилу» – текст, який легко можна назвати потоком свідомості Артуро Бандіні. Тут є все: його думки, спостереження, фантазії (як же багато він фантазує!), мрії, реальні та вигадані ситуації, гострі, дотепні діалоги та подорожі власною свідомістю. Читач фактично стає Артуро, потрапляє у його шкіру, відчуває те, що відбувається настільки гостро, наскільки це взагалі можливо. Саме цей прийом потім використовував Буковскі.

 

 

Та навіть його найвідомішому роману не пощастило: перша публікація 1939 року лишилася майже непоміченою, та й надруковано було лише 2200 примірників. Минуло понад сорок років  перш ніж Буковскі, додавши до роману передмову, очолив перевидання тексту, і “Спитай у пилу” знову побачив світ. Показово те, що після публікації текст ще кілька тижнів тримався на верхівці списку бестселерів за версією Йью-Йорк Таймз.

Історія Джона Фанте – історія митця, який випередив свій час, якого не зрозуміли, забули та таки віднайшли. Це історія новатора, людини відданої та пристрасної. Знедоленої. Адже протягом усього життя він змушений був заробляти написанням сценаріїв.

 

 

У 1955 році Джон Фанте захворів на діабет, який призвів до повної втрати зору. Але він продовжив писати аж до смерті, диктуючи свій останній роман дружині Джойс.

Буковскі ж фактично витягнув Фанте з пісків часу та спробував повернути його на літературний Олімп, де тому й місце. Бо Фанте не лишає байдужим. Його можна не знати або до нестями обожнювати. Ми радимо другий варіант.

Аріна Кравченко

Published in Література

Трумен Капоте був найфотографованішим письменником свого покоління. Його романи розходилися величезними тиражами, а він вважав, що для того, аби стати письменником, достатньо орфографії. А ще писав лежачи і від руки, влаштовував вечірки, на які хотів отримати запрошення президент, і дружив із злочинцями. То хто він: маленький хлопчик, який боїться бути покинутим, підступний чоловік, який пише про секрети відомих подруг, чи геній, який не визначився?

 

Trumen-Kapote-e1506792646383-797x368.jpeg
Трумен, який роздумує. Або не роздумує

 

Трумен з дитинства був самотнім: батьки розлучилися, коли хлопчику було чотири, а двадцятиоднорічна мати Ліллі не надто переймалася сином. Вона влаштовувала особисте життя, залишаючи маленького Трумена наодинці в номерах готелів, і просила покоївок нізащо не відчиняти двері. “Я нестримно кричав, а через деякий час так втомлювався, що падав на ліжко або на підлогу і чекав її повернення. Кожен день був для мене жахом, тому що я знав, що, коли настане ніч, мене покинуть. Я жахливо боявся бути покинутим. Пам’ятаю, що практично все своє дитинство я прожив у постійному страху і напрузі”. Згодом Ліллі назовсім поїхала кудись і взяти Трумена з собою не змогла. Тому залишила його на виховання своїх сестер. Хлопчик згадував, що його тітки або працювали, або сварилися. Тому можемо уявити, як йому було: у чотири роки він сам навчився читати і писати. У школі був не дуже успішним учнем і однокласники його не любили: Трумен був іншим. На той час його матір знайшла менш-більш успішного чоловіка, тому, щоб компенсувати сину свою відсутність, надсилала дорогий одяг. Він з дитинства любив добре вдягатися, але потім згадував, що, коли матір їхала, почувався покинутою собакою. Зате неподалік від нього жила маленька Гарпер Лі, яка була найкращою подругою хлопчика й, як стверджують біографи, частенько вступалася за нього кулаками. “Містер і місіс Лі, її мама і тато, жили неподалік. Вона була моєю найкращою подругою. Ви читали її книгу “Вбити пересмішника”? Я персонаж цієї книги, в якій події відбуваються в тому самому алабамському містечку, де ми жили. Її тато був адвокатом і ми з нею ходили дивитися на судові процеси все дитинство, замість кіно”. Коли Ліллі таки вийшла заміж у Нью-Йорку, забрала сина до себе.

 

Трумену було дев’ять, коли він перебрався до матері та її нового чоловіка, Джозефа Капоте. Той був доволі статним чоловіком, тому Трумен ходив у приватну школу. Хоча, насправді, як він зізнався в інтерв’ю Енді Ворґолу, пропускав заняття якщо не щодня, то через день, а натомість відвідував, наприклад, нью-йоркський зоопарк. Згодні: це набагато цікавіший варіант.

Трумен знав, що хоче бути письменником, як і знав, що письменнику не потрібно нічого, крім пунктуації.

“Я почав писати серйозно, коли мені було одинадцять. І точно так само, як інші діти повертаються додому і займаються на скрипці, піаніно або чимось таким, я приходив зі школи з наміром писати не менше трьох годин. Я був одержимий”.

 

truman-capote-carl-van-vechten
Вираз обличчя Трумена, якому казали, що школа – це важливо

 

Окрім школи, яку нібито відвідував хлопчик, мати водила його до психолога. Ліллі помічала дещо гомосексуальні нахили Трумена, і дуже переймалася цим. Переймалася настільки, що віддала сина у Військову академію з лікувальною метою. Зрештою, “вилікувати” Трумена таким чином не вийшло: через фінансові труднощі сім’я не деякий час покинула місто, а коли повернулася, юнак не пішов до академії, а продовжив навчання у звичайній вищій школі та писав.

Я писав пригодницькі повісті, детективні розповіді з вбивствами, скетчі, історії, почуті від колишніх рабів і ветеранів Громадянської війни. Отримував велике задоволення – спочатку. Задоволення скінчилося, коли я побачив різницю між гарним і поганим стилем, а потім зробив ще тривожніше відкриття, відчувши різницю між дуже хорошим стилем і справжнім мистецтвом. Ледве вловима різниця, але страшна. До сімнадцяти років я був письменником”.

Трумен розумів, що коледж або університет не дадуть йому те, чого він хоче. “Якщо ви знаєте орфографію і хочете стати письменником, коледж вам нічим не допоможе”. Він влаштувався на незначну посаду у журнал New Yorker, де сортував картинки і вирізки з газет. Подейкують, що із роботи його вигнали через численні витівки. Наприклад, він представлявся редактором журналу на офіційний заходах. Так, це було негарно з його боку, але він знав, що пише краще за багатьох із них. У цей час його матір почала зловживати алкоголем. Юнак не дуже хотів повертатися після роботи додому, тому разом із майбутніми акторками Карол Грейс, Глорією Вандерльбіт та Уною О’Нілл проводив час у найпопулярніших нічних клубах Нью-Йорка. Саме ці дівчата, багаті, веселі та легковажні, стануть прообразом Голлі із “Сніданку у Тіффані”.

Після двох років сортування картинок, хлопець почав публікувати свої оповідання в найвідоміших журналах: Mademoiselle, The Atlantic, Harper’s Bazaar, а за розповідь “Міріам” двадцятиоднорічний Трумен отримав премію імені О.Генрі. До речі, можливо, завдяки юному Капоте світ отримав фантаста Рея Бредбері. Саме Трумен, який у 1947-у допомагав редактору у Mademoiselle, запримітив серед всього мотлоху, який надсилають у журнал, новелу “Повернення додому” ще нікому невідомого Рея. Бредбері чекав успіх і премія О.Генрі. Трумен ж підписав контракт із Random House, отримав аванс у розмірі 1.500 доларів і повернувся в Алабаму писати свій перший роман “Літній круїз”.

 

a375dadbe3ee9703556ddad26ec4a843 Трумен люб'язно відповідає на лист читачки щодо оповідання "Міріам"

 

“Рідні прокидалися о 4.30 ранку, снідали при світлі лампочки та йшли на роботу зі сходом сонця, залишивши мене самого в паніці. Ідея “Літнього круїзу” здавалась тонкою і дотепною, але зсередини мене обтяжувала інша мова, таємна духовна географія, яка займала як і сни, так і реальність… На мене нахлинуло хвилювання, різновид творчої коми. По дорозі додому я заблудився і почав ходити колами по лісу, тоді як моя свідомість вже почала писати книгу. Коли повернувся додому, було темно і холодно, але я не відчував цього через полум’я, яке горіло всередині мене. Я сказав всім добраніч, пішов в свою кімнату, кинув рукопис “Літнього круїзу” на дно ящика в столі, схопив декілька гострих олівців і пачку жовтого паперу, не роздягаючись застрибнув у ліжко і з чуттєвим оптимізмом написав “Інші голоси, інші кімнати”.

Для того, щоб нормально писати, Трумену потрібно було лежати. В одному із інтерв’ю письменник згадував: “Я повністю горизонтальний автор. Я не можу думати, якщо не лежу в ліжку або на дивані з сигаретою і кавою. Я повинен важко сопіти і потягувати щось. Після обіду я перемикаюся з кави на м'ятний чай, з хересу – на мартіні. Я не користуюся друкарською машинкою. Не на початку. Я пишу свою першу версію від руки (олівцем). Потім роблю ревізію, теж від руки. По суті, я думаю про себе, як про стиліста, а стилісти можуть бути одержимими розміщенням коми чи крапки з комою. Нав'язливі ідеї такого роду, і час, який я витрачаю на них, дратують мене до чортиків”.

 

capote-slim-2 (1).jpg
Ну, приблизно якось отак

 

Свій дебютний роман Трумен Капоте написав за два роки. У нього вийшло з першого разу: особисте вигнання демонів,  дев’ять тижнів у списку бестселерів The New York Times, права на екранізацію, куплені 20th Century Fox. Його, тоді ще зовсім юного, називали надією сучасної літератури і порівнювали з Оскаром Уайльдом і Едгаром По. Він став справді популярним. Але чи тільки через текст? Очевидно, ні. На звороті обкладинки була розміщена світлина Трумена, який мрійливо лежить на дивані і нібито роздумує про мораль. Або не зовсім мораль.

 

capote-other-voices.jpg
Знімок, яким снив Ворґол

 

Двадцятирічному Енді Ворґолу буквально снилося це фото і він, приїхавши у Нью-Йорк, добився зустрічі із письменником і малював його. Цікаво, що перша виставка Енді називалася “15 малюнків, заснованих на оповіданнях Трумена Капоте”. 

“Інші голоси, інші кімнати” не тільки принесли Трумену визнання і популярність. 1948-го року, під час однієї з вечірок, Капоте познайомився із Джеком Данфі, чоловіком його життя. Вони разом писали книжки, читали їх одне одному вголос, переживали успіхи і емоційні занепади. Зрештою, були поряд і, коли потрібно, окремо 35 років. Чим не любов?

Після успіху його першої книжки все пішло, як по маслу: нові романи, вистави, фільми та хороші знайомства. Трумен став бажаним гостем будь-яких світських вечірок і щирим другом жінок найвпливовіших чоловіків. А вони не заперечували з однієї причини: Капоте ніколи не приховував своєї гомосексуальності. В одному з інтерв’ю він казав: “Я міг би мати будь-яку жінку на світі: від Ґрети Ґарбо до Марлен Дітріх. Жінки завжди любили мене і я любив привабливих і красивих жінок, але як друзів, а не як коханок. Я не можу зрозуміти, чому хтось хоче лягти в ліжко з жінкою. Це нудно”. Одна з його подруг, Бейб Пейлі, поруч з якою Мерилін Монро почувала себе “не дуже”, згадувала про знайомство із ним так: "Якось ми запросили до нас голлівудського продюсера Девіда Селзніка. Він запитав, чи можна йому привезти з собою Трумена. Ми відповіли: "Матимемо за честь!" Подумали, що Селзнік приїде з колишнім президентом Гаррі Труменом. Уявляєте комічність ситуації, коли замість нього з'явився якийсь персонаж із капосним лицем, в оксамитовій піжамі, обмотаний шарфом? Ми остовпіли. Але варто було йому заговорити своїм скрипучим високим голосом, як ми були зачаровані з ніг до голови”.

 

2776 Трумен вирішив прилягти

 

У 1958 році Трумен Капоте опублікував “Сніданок у Тіффані” – повість про молоду дівчину, яка втікає від реальності. Назва з’явилася випадково: Капоте почув, як один моряк мріє про сніданок у Тіффані, в одному з найкращих ресторанів Нью-Йорку, який, насправді, був ювелірним магазином. Письменник писав, що ця книжка стала переломним моментом його творчості.

“Здається, в мене було дві кар'єри. Одна з них – кар'єра скоростиглої дитини, юнака, який опублікував серію книг, які були дійсно непогані. Я навіть можу прочитати їх зараз і добре оцінити, якби вони були роботою незнайомця... Моя друга кар'єра почалася, напевно, зі “Сніданку у Тіффані”. Вона включає в себе іншу точку зору, певною мірою інший стиль прози. Насправді, стиль прози – це еволюція від одного до іншого уривка і проріджування до більш стриманого, більш ясного тексту. Я не вважаю свій стиль таким незабутнім у багатьох сенсах, як деякі інші, або навіть оригінальним, але працювати над ним складно. Втім, я навіть близько не підходжу до того, чого хочу досягти. Найімовірніше, ця нова книга найближче до моєї уявної цілі, хоча би стратегічно”.

Норман Мейлер, автор однієї з найкращих книг про Другу світову “Голі і мертві” сказав: “Трумен Капоте найдосконаліший письменник мого покоління.  Із звичайних слів він складає ідеально ритмічно збалансовані речення. В “Сніданку у Тіффані” я не зміг би змінити жодного слова. Ця книжка стане однією з найвеличніших книг”. Норман мав рацію – стала. І не тільки книжкою. У 1961 році повість було екранізовано. Трумен хотів, аби роль Голлі зіграла Мерилін Монро, але режисер обрав Одрі Гепберн і не прогадав: ця стрічка стала однією з найкультовіших в історії американського кіно. А недавно сценарій фільму із позначками Одрі продали на аукціоні за рекордні 847 тисяч доларів.

 

53c73b2a2846e.jpg Одрі Гепберн у ролі Голлі Голайтлі

 

16 листопада 1959 року, за ранковою кавою (можливо) Трумен прочитав замітку, яка змінила його життя: сім’я Клаттерів, яка мешкала у Канзасі, була жорстоко вбита. Ні, це не були його родичі чи знайомі. Він про них нічого не знав, але захотів розібратися, що сталось. Капоте зателефонував своєму редактору, сказав, що їде в Канзас, прихопив давню приятельку Гарпер Лі і поїхав. На декілька тижнів. Принаймні, він на це сподівався. Але невеличке розслідування розтягнулося на шість років і начерк, який письменник планував принести в журнал, переріс в роман.

 

Truman-Capote-Harper-LEe.jpeg Трумен і Гарпер Лі

 

“Це було схоже на гру в покер з великими ставками. Протягом шести років я не знав, чи буде у мене книжка. Пройшло багато довгих літ і холодних зим, я продовжував грати свою партію, стараючись грати так добре, як тільки міг. В результаті виявилось, що книжка в мене є”.

Трумен разом із Гарпер майже жили в тому містечку: розпитували місцевих мешканців, сусідів, друзів, вбивць. Капоте не міг написати роман, не маючи повної картинки, тому проводив багато годин наодинці із Перрі Смітом і Діком Гікоком, аби дізнатись мотив. Трумен казав, що в нього таке відчуття, ніби він і Перрі виросли в одному будинку, але він вийшов через парадний вихід у життя, а Сміт через чорний. “З Діком було легко спілкуватися. Ми швидко зійшлися. Він ніби говіркий попутник у поїзді. Достатньо було почати розмову і він розказував вам про своє життя все. А ось Перрі – дивний і непростий хлопець, у результаті, як мені здається, я більше зблизився саме з ним. З ним було важко знайти спільну мову, але все таки ми стали дуже близькими. Напевне, це можна назвати навіть дружбою. Дружба це не те слово, але в нас були близькі стосунки. Це через його цілковиту самотність і моє співчуття”.

За “З холодним серцем” Трумен Капоте отримав шість мільйонів доларів. Він з дитинства хотів стати багатим і в 42 роки це збулося. Але якою ціною? Після виходу книжки The New York Times присвятили Трумену найдовше інтерв’ю в своїй історії, журнал Life відвів 18 сторінок під статтю про нього, він став всесвітньо відомим письменником і родоначальником нон-фікшн, але не написав після цього жодної книжки, почав пити і вживати наркотики. Зрештою, чи можна після страти близької людини, на якій ти був присутнім, залишитися таким, як і до? Навряд.

Попри те, в кінці листопада 1966, Трумен влаштував бал-маскарад. Це була одна з найгучніших вечірок століття, запрошення на яку хотів отримати навіть президент (не отримав). Марія Каєн, літературна агентка, згадує: "Я прилетіла в Нью-Йорк із Сан-Франциско і привезла з собою маску, одягнуту на палицю і обгорнуту в целофан, тому що у валізі вона б пом'ялася. Буквально всі – носії в аеропорту, таксист, перехожий на вулиці перед готелем – вигукували: "А! Ви йдете на бал до Трумена?!" Не до Капоте, а саме до Трумена. Здавалося, все місто про це знало. У "Плаза" по фойє носилися покоївки, раз у раз вигукуючи: "Ваша сукня прийшла, мем! Ваша сукня в номері, мем! Посильний з "Блумингдейла", мем!"" Це було справді визначною подією: чорно-білий дрес-код, спеціально створені маски за десятки тисяч доларів, безліч скасованих рейсів в аеропорту через велику кількість приватних літаків. Енді Ворґол казав, що ніколи не бачив стільки знаменитостей в одному місці. І справді: доньки екс-президентів, впливові політики, співаки, світські дами і фермери з Канзасу були запрошені до Трумена на бал, щоб відсвяткувати тріумф його книжки. Чи, можливо, загоїти рану від втрати Перрі? Хтозна. Єдине, що скажемо: йому вдалося зробити так, щоб про нього говорили у Vogue, Life, Time, Newsweek, Chicago Tribune, New York Times. Але чи це допомогло? Напевне, ні.

Він купив будинок у Каліфорнії, постійно пиячив, вів розпутне життя, розсварився із Данфі. До кінця життя так і не написав жодного роману, публікував тільки щирі розмови зі своїми подругами, які йому довіряли. На наступний день після виходу одного з матеріалів, Енн Вудворд викинулася з вікна. Зрештою, після публікації більшість його подруг відвернулося від нього. Трумен казав, що не очікував цього. У 72-у він був кореспондентом The Rolling Stones у їхньому першому турне Америкою, але відмовився щось писати. Тоді від проблем його врятував Енді Ворґол, який взяв у нього інтерв’ю і тим самим покрив вивитрати журналу. Але емоційний стан Трумена не покращився. Алкоголь, наркотики, галюцинації, смерть. Письменник помер у 59 років від алкогольної та наркотичної інтоксикації. Останні його слова були: “Мені холодно”.

 

truman-capote-1-1.jpg

 

Трумен Капоте – один із найекстравагантніших письменників XX-го століття. Його манера, стиль, віддзеркалення суспільства зробили його книжки культовими. “Я не святий. Я алкоголік, наркоман і гомосексуаліст. Я геній”.

Марія Глух

Published in Література

Джером Девід Селінджер. Маленький хлопчак із заможної родини, якого через небажання вчитися відраховують з безлічі найкращих шкіл Нью-Йорку. Підліток, у якого тремтить голос на публіці та який мріє стати актором. Юнак, який пише оповідання і йде добровольцем на фронт. Зрештою, чоловік, який стає ловцем кількох поколінь, але погоджується на єдине інтерв’ю для шкільної газети. То хто він?

 

jd-salinger
Джером роздумує над тим, ким він є.

1. Початок

Джером народився у єврейській сім’ї. Або так він думав все дитинство. Дитинство, на яке випала хвиля антисемітизму у США і, відповідно, цькування у школі. Хлопчик не дуже любив стовбичити над книжками, тому його часто відраховували через нескладені іспити. Принаймні, це було офіційною причиною. На щастя, батько Джерома був настільки успішним торговцем м’ясом і сиром, що їхня сім’я мешкала на Парк Авеню, і малий міг часто змінювати приватні школи. Його не дуже цікавило навчання (подейкують, що IQ був нижче середнього), але він був активною дитиною: редагував газету, фехтував, писав п’єси, непогано грав у шкільних виставах і хотів стати актором. Батько цього дозволити не міг, тому відіслав хлопчака у Військову академію, де той почав писати оповідання. Після закінчення Джером вступив до Нью-Йоркського університету, але на довго його не вистачило: вже весною він закинув навчання. Батько не полишав надії, що син візьметься за розум і займеться сімейним бізнесом, тому взяв його у відрядження до Європи. Там, у Відні, Джером 10 місяців вивчав імпорт м’яса та відвідував скотобійні. Вони викликали у нього таку відразу, що юнак став вегетаріанцем і вирішив не мати нічого спільного з батьковою справою.

 

salinger Юний Селінджер

 

Після повернення з Відня Селінджер відвідував літературний курс від Колумбійського університету. Викладач не думав, що з хлопця може щось вийти, бо він майже два семестри прокрастинував, дивлячись у вікно. Але за декілька тижнів до закінчення курсу, як то часто буває у студентів, Джером ніби ожив і написав аж три оповідання. Вони були погані, але, на свій страх і ризик, Віт Барнетт, викладач, опублікував розповідь “Підлітки” у журналі “Story”. З цього моменту почалась кар’єра майбутнього письменника. На диво, він був завжди переконаний, що стане успішним. Джером народився у єврейській сім’ї. Або так він думав все дитинство: його тато торгував м’ясом, матір до одруження була католичкою, а юнак забороняв кликати його другим єврейським ім’ям, пішов проти волі батька і став вегетаріанцем.

 

2. Уна

“У кожного письменника повинно одного разу розбитися серце, – знову заговорив Гемінґвей, – і що раніше, то краще, інакше це буде шарлатанство”. Уна&Селінджер, Фредерік Бегбедер.

Вони познайомились цілком випадково на пляжі. Йому – 22, їй – 16. Джером закохався одразу: Уна була неймовірно красивою, і, до того ж, донькою Нобелівського лауреата Юджина О’Нілла. Вони почали зустрічатися: ходили в музеї, дорогі ресторани, навіть нічні клуби, які він терпіти не міг, але обожнювала вона. Зрештою, чого не зробиш заради коханої дівчини?

 

image Уна О'Нілл

 

Джером продовжував писати оповідання, до вмінь додалась закоханість і його погодились опублікувати в журналі The New Yorker. У ті часи, якщо ваші оповідання публікували на його сторінках, ви були приречені на успіх. Але йшов 1941-ий рік. У Європі – війна. Японія несподівано атакувала американські території і редакція вирішила, що розповідь Селінджера не на часі. Її відклали в шухляду, а юний Джером пішов на фронт. Добровольцем. Він писав Уні багато листів, сповнених кохання і суму, але вона припинила відповідати. З газет хлопець дізнався: його кохана вийшла заміж за відомого актора Чарлі Чапліна, який був на 36 років старший за неї. Розлючений Джером надіслав Уні гнівного листа, де в найдрібніших деталях розписав і намалював карикатуру на її першу шлюбну ніч з чоловіком. Уна в своїх спогадах сказала, що завдяки цьому переконалась у своєму виборі. Та хлопець був морально розчавлений.

 

3. Війна

Коли Джером Селінджер отримав повістку, в армію його не взяли через серцеву аритмію . Але він пішов добровольцем. Чому? Хтозна. Можливо, через патріотизм, можливо, через проблеми з Уною, а, можливо, просто хотів стати “цілком” кимось. Бо до того всі, ким він був, були наполовину: єврей, студент, письменник. “Цілком” солдатом він став. На Четверту піхотну дивізію США, куди потрапив юнак, випали чи не найскладніші битви американської армії під час Другої Світової, але Джером завжди повертався живим. Тоді письменник вже почав роботу над “Ловцем у житі” і часто брав рукопис на бої. Своїм фронтовим товаришам він казав, що той його рятує.

 

785full-jd-salinger
Селінджер пише "Ловця у житі"

 

Літом 1944 року був звільнений від окупації Париж. Там Селінджер познайомився із Гемінґвеєм, який працював репортером. Ну, як познайомився. Він просто впихнув рукопис “Ловця у житі” Гему, мовляв, хай той прочитає і скаже, що думає. Зазвичай, Джерома змальовують сором’язливим і боязким, тому важко уявити таку витівку. Але всяке може трапитись, коли бачиш легенду. Гем прочитав. Йому сподобалось. Селінджер потім згадував, що зустріч з Ернестом була чи не єдиним світлим спогадом за всю війну.

 

backdrop-1920 Джером (перший ліворуч) із своїми фронтовими друзями.

 

Попри те, що Селінджер не отримав вищої освіти, знав німецьку та французьку. Тому він допомагав слідчим і допитував спочатку військовополонених, а після закінчення війни самих нацистів, підозрюваних у злочинах. Під час допитів йому, за іронією долі, сподобалась нацистка Сильвія. Як то кажуть, серцю не накажеш: жорстокість, вбивства, окупація, концтабори, після яких він з нервовим зривом потрапив у лікарню і все життя чув запах горілої плоті, не завадили йому закохатися у жінку, яка це підтримувала. Вони одружилися. Переїхали у 1946 в США, але прожили разом менше року. Хтозна, можливо до Джерома достукався здоровий глузд, а, можливо, просто минули почуття. Сильвія повернулася до Німеччини, Селінджер – до нормального життя.

 

sylvia Джером із своєю першою дружиною, Сильвією

 

4. Успіх

Кажуть, Громадянська війна в Америці подарувала світові Марка Твена, а Друга Світова – Селінджера. Коли він приніс свій роман “Ловець у житі” редакторам The New Yorker, вони відмовилися його публікувати. Мовляв, він пише добрі оповідання, які тут з радістю видають, але його Голден – висмоктаний з пальця і несправжній. От якби переписати його, а потім допрацювати, то може щось вийти. Але Селінджер не міг переписати роман, який супроводжував його на війні. Тому знайшов інше видавництво. Надрукували. Більше десяти мільйонів примірників. Шалена популярність, вплив, герой, який ніби дзеркало, відображає нас. Тобто, кожного зокрема. Відображує настільки, що не кожен може витримати. Результат – три вбивства. Коли злочинців запитували про мотив, вони казали шукати у “Ловці”. Роман дорослішання і самоусвідомлення, який зробив із автора легенду. Та чи хотів він такої популярності?

 

5. Самітництво

Джером Селінджер не любив публічність. Він не зустрічався з читачами, не ходив на телевізійні шоу і дав одне інтерв’ю дівчинці із шкільної газети. Купив дім у нью-гемпширському лісі, одружився із Кларою Дуґлас і в них народилося двоє дітей. Недалеко від свого будинку Джером збудував своєрідний бункер, у якому зачинявся тижнями і писав. До 1965-го року публікував оповідання, в яких нічого не дозволяв змінювати . Згодом перестав видаватися, мовляв, хоче просто писати. Хорошим батьком і чоловіком не був. Принаймні, його донька так вважала. Однією з причин було те, що він обіцяв познайомити її з Полом Маккартні, але не познайомив. Справді, як тільки міг Джером бути таким паскудником. До нього часто приїжджали шанувальники, хотіли поговорити. Він – ні. Мовляв, я письменник, а не психолог. Сповідував різні релігії. До фанатизму. Донька згадує, що пив мочу, а сина від застуди лікував дерев’яними дюбелями (ковпачки для гвинтів, які використовують тоді, коли гвинт не можна безпосередньо вкрутити в потрібний матеріал). А ще завжди любив юних жінок: остання дружина Селінджера була молодша за нього на 40 років. Помер у січні, 2010. Подейкують, що по собі Джером залишив великий сейф із своїми рукописами, які мають бути опубліковані. Коли? Невідомо.

 

769186_600
Джером із донькою, яка, коли трохи підросте і злізе з татових плечей, напише скандальні спогади про своє печальне дитнство

 

Джером не став актором, як мріяв у дитинстві. Та й успішним письменником, якщо відверто, був всього декілька років. Мабуть, він не до кінця розумів, що таке популярність. Коли вже був старим, якась жінка запитала його, що він думає про вбивства. Селінджер сказав, що Голден – це його помилка. Але чи справді? “Ловець у житі” досі перевидають. І він досі допомагає підліткам зрозуміти, що вони не одні. І не тільки підліткам: Джордж Буш, Білл Гейтс, зрештою, навіть Сильвія Плат надихалися цією книжкою. То чи зловив хтось покоління так, як це зробив Джером Девід Селінджер?

Марія Глух

Published in Література