Матеріали з рубрики: Батьки і діти

У попередньому матеріалі ми вчилися творчо ненавидіти батьків, бажати їм смерти на ніч і дорікати в недофемінізмі. З ляпасів, криків і домашньої тиранії вийшли митці (занотуйте для виховання своїх майбутніх дітей). Але не тільки на таких інгредієнтах виростає творчість. Ще є любов. Безмежна, минуща, періодична, пряма і непряма та ще 50 відтінків, які відрізнить (не сімейна лікарка) хіба що сам митець. Розповідаємо, як, за що або просто так митці любили своїх батьків. 

 

Освіта

 

У дитинстві Вірджинія Вулф мріяла стати професоркою й розповідати студентам смішні історії. Разом зі своїми братами й сестрами вона відвідувала граматичну школу, де навчилася писати й читати. А ще рахувати, але їй це не знадобилося. Коли минуло чотири роки навчання, Вулф гадала, що продовжить студіювання в ліцеї, як усі хлопчики в сім’ї. Восени 1890 року їй не купили зошитів і ручок, тож письменниця запідозрила щось нечисте. Батько сказав, що дівчатам не потрібна освіта. Крім сліз і криків, десятирічна Вірджинія написала в домашній газеті, яку сама випускала щотижня, гнівливу рецензію на Леслі Стівена, себто свого батька. У ній вона засуджувала його великий ніс, який свідчив про великий снобізм. 

 

 
Тато: Дівчатам непотрібна освіта!
Вірджинія: Дідько!

 

Мама Вірджинії, хоч не була послідовницею фемінізму, переймалася схожими ідеями. Вона не хотіла обмежувати дочок інтелектуально, тому влаштувала їм ліцей удома. Жінка знала кілька мов – цьому й навчала. П’ять днів у тиждень з 9:00 по 13:00 Вірджинія разом із сестрою Ванессою вчили давньогрецьку, латинську і французьку. В обід грали в реґбі і крокет. А ввечері читали Гомера і Бальзака в оригіналі. Дівчата шаленіли від навчання й ковтали матеріали швидше, ніж їхні брати в реальних ліцеях (ми радимо швидко ковтати матеріали Пусто:). Вулф настільки добре знала давньогрецьку, що коли у 20 подорожувала Грецією, лякала мешканців “закляттями якоюсь древньою мовою, схожою на грецьку”.

 

Мати виховала доньок інтелектуалками, які часом втирали носа батькові, а той ще більше гнівався. За це Вірджинія обожнювала жінку, але та рідко проявляла відповідну любов. Мама була швидкою, строгою й не любила манірність. Вулф ніколи не залишалася з нею один на один, біля жінки завжди були друзі, шанувальники її краси, митці. Письменниця пам’ятає лише кілька моментів, коли лежала на колінах матері. Як розхристувалася на балконі її біла сукня, що сушилася. Звуки браслетів на маминих руках, які дзвеніли, коли та тихо заходила в кімнату перевірити, чи сплять діти. І як вона розповідала Вірджинії про свій перший шлюб, який закінчився трагічною смертю чоловіка. Мама письменниці часто усміхалася й жартувала, але зазвичай була сумна і задумана. Вулф обожнювала її.

 

 
У мами на колінцях

 

Вона померла від раку 5 квітня 1895 року, коли Вірджинії було 13. За день до цього, мама сказала письменниці: “Тримай спинку прямо, моя кізонько”. Вулф звинувачувала себе. За кілька тижнів до смерті Вірджинія хворіла вітрянкою, а мама її доглядала. Письменниця думала, що вона заразила жінку. Це стало параноєю й призвело до першої депресії і спроби самогубства. До 44 років письменницю мучив голос матері, який постійно звучав у голові. Лише коли Вірджинія втілила ту в образі місіс Ремзі з роману “На маяк”, нав’язливе “Тримай спинку прямо, моя кізонько” зникло. “Я написала книгу дуже швидко; і коли вона була закінчена, я перестала бути одержима мамою. Я більше не чую її голос”.

 

Немає печальнішої історії на світі, ніж історія про Вірджинію і маму (або є, але речення хороше вийшло). У багатьох романах письменниці є постать жінки, які характером чи зовнішністю нагадують її матір. І в приватному житті Вулф шукала ту, яка була б схожа на неї. 

 

 
Вулф у 30 носила стару мамину сукню

Турбота

 

Енді Воргол був наймолодшою дитиною в сім’ї – уся увага була його. Хлопець звик, що за ним доглядають, тож не навчився робити це самостійно. А ще Енді багато хворів – мама постійно трясла коло нього градусники і компреси. Сім’я жила бідно,  телевізора не було, тому Джулії доводилося розважати хлопця тим, що у неї було. Вони разом малювали котиків та янголів і вигадували про них історії. Так з’явилася книга ілюстрацій молодого Воргола “25 котів на ім’я Сем і одна синя кішечка”. Стиль малювання Джулії дуже вплинув на митця – він його перейняв, тому досі важко відрізнити дитячі малюнки Воргола від його матері. Вони були на яскравих кольорових папірцях, що потім стало частиною творчости Енді. Іншим заняттям були відвідини православної церкви. Це був щонедільний ритуал, який міг розтягуватися на пів дня. У дорослому віці Воргол також відвідував церкви, але у вівторок або в середу по обіді. Він заходив. Сидів 15 хвилин. Виходив.

 
Усі коти на ім'я Сем

 

Брати Енді були набагато старші за нього, швидко одружилися й переїхали з сімейного гнізда. Чоловік Джулії давно помер. А молодий амбіційний Енді у 1952 переїхав до Нью-Йорку. Воргол не знав, як користуватися пилососом, сковорідки його лякали до вереску, а вигляд пральної машини викликав сироти по шкірі й холодний піт. Жінка довго не витримала на самоті й подзвонила синові. Сказала, що в неї серце крається за нього. А ще запропонувала стати його домогосподинею. Так вони жили разом у нью-йоркських квартирах (зазвичай підвалах) до 1970 року. Джулія вважала: щоб Енді став успішним, йому потрібно думати тільки про мистецтво, а не макарони й білизну – ну, і як нагодувати кота: у будинку їх було незліченна кількість, усіх звали Сем.

 

Джулія народилася в кінці 19 століття в Австро-Угорському селі. Співала, вишила, малювала писанки і робила інші звичні для слов’янських незаможних дівчат речі. Коли вона переїхала в 1920 з чоловіком у США, там люди дивувалися з таких талантів. Цим і заробляла. Найбільше купували її каліграфічні роботи – листівки з котиками і янголами, навіть попри те, що жінка погано знала англійську й часто робила помилки. У 1957 році вона створила ілюстровану книжку “Святі коти” і підписала “Мама Енді Воргола”. За цим іменем жінку знали в дизайнерських колах, бо невдовзі її нагородили премією Американської Академії Графічного Мистецтва за альбом “Історія місячного собаки”. 

 

 
Мама готує для сина

 

Джулія ніколи не вважала себе мисткинею, попри всі нагороди й визнання публіки. Як пригадують друзі Воргола, які часто навідувалися до їхньої з матір’ю квартири, вона була простою жінкою в яскравих сукнях до коліна, з сивим волоссям, окулярами і з гумором. Мама завжди хотіла залишатися в тіні Енді, бо думала, що він – справжній талант. Натомість Воргол її обожнював й довіряв її смакові. Джулія віддавала все, що мала. А коли постаріла й не могла більше виконувати хатню роботу, Енді винайняв прибиральницю. Для неї це був шок і зрада. Мама зрозуміла натяк сина, що вона більше йому не потрібна. У 1971 Джулія переїхала назад у Пітсбург, де провела більшу частину життя, і померла через рік.

 

Між Енді і нею була любов, яка виражалася мовчанням або нікому незрозумілими фразами “Я тебе люблю” (словацькою). Але чи насправді митець любив маму не лише як домогосподиню, ми не знаємо. Воргол відомий своїми інтерв’ю, в яких завжди відповідає одним словом або брехнею. Тож ми ніколи не дізнаємося, що було правдою. А може, все сказане лише плітки.

 
Мама годує сина

Не тільки ці два митці любили (або принаймні робили вигляд) своїх батьків. З цього почуття також можна творити – особливо, якщо за вас мама готує макарони й пере одяг, щоб ви стали успішні. Тож, щоб стати талановитим митцем, ось рецепт:

  1. Змусьте батьків навчити вас древнім мовам.
  2. Малюйте з ними котиків і янголів.
  3. Заразіть їх вітрянкою, щоб ненароком вбити.

3.1. Страждайте потім усе життя.

  1. Сприймайте їх, як домогосподинь.
  2. Цінуйте, поки батьки є.

 

Олексій Гаврилюк

Published in Інше

Зимові свята закінчилися (нарешті). Родичі роз’їхалися (амінь). “Один удома” більше не крутять по телебаченню (ура). Ви залишаєтеся один на один з батьками (о ні). Увімкнений режим: ненависть. Час приготування: все життя. Швидкість: на маленькому вогні. Якщо ви – митець/мисткиня, чиї пориви стримують батьки, ненависть готується з душею й серцем. Розповідаємо про проблеми в сім’ї відомих творців і дитячі травми. А ще, як їх долати й творити мистецтво.

 

Ляпас

 

Якщо п’ятирічна Марина Абрамович уві сні м’яла постільну білизну, мама це чула крізь стіну. Вона будила дитину. Давала ляпаса. Марина досі спить так, щоб не м’яти постільну білизну. Покоївки в готелях не прибирають ліжко після неї, бо здається, що митиня навіть не спала.

 

Марина Абрамович спить

 

Абрамович у 14 кликали “жирафою”, вона була високою і худою. Мама змушувала носити непривабливе ортопедичне взуття. Коротке волосся не сягало навіть вух. Картину маслом “Марина Жахлива” завершував величезний ніс. Абрамович хотіла зробити пластику, але мама замість дозволу дала ляпаса. Тоді дівчина вирізала картинки Бриджит Бардо – її ідеалу краси. Навмисно впала лицем на гострий кут ліжка й розбила носа. Марину повезли в лікарню, вона витягнула з кишені фото акторки й показала, який  ніс їй слід зробити. “Це був ідеальний план” – думала Абрамович у 14. Тож, поклала вирізані картинки в кишеню. Впала лицем на кут ліжка. Порізала щоку. Світлини випали. Прийшла мама й дала ляпаса. Пластику мисткиня так і не зробила.

 

Мама Марини Абрамович була суворою. Не дозволяла дочці повертатися додому пізніше десятої вечора. Навіть коли та була повнолітньою. Коли дівчина втратила цноту у 24 роки посеред засніженого парку ввечері, їй довелося швидко бігти додому, щоб мати не дала ляпаса. Абрамович запізнилася на кілька хвилин. На порозі чекала мама. Вона дала ляпас і пішла спати. 

 

Марина бере інтерв'ю у мами

 

У 30 Марина Абрамович усе ще приходила додому до десятої. Це був 1975 рік. Слава перформансів “Ритм 10”, “Ритм 5”, “Ритм 2”, “Ритм 4” і “Губи Томаса” поширилася за межі Югославії. У мисткині був чоловік Неша Парипович – також перформер. А Марина досі жила з матір’ю і її коменданською годиною. І ляпасами.

 

Кілька разів Абрамович намагалася втекти з дому. Мама завжди дізнавалася про це й давал ляпас. Часом молоду перформерку запрошували виступити в інші країні. Для Марини це було спасінням і можливістю не бачити матір. У Амстердамі вона закохалася в Улая. Тоді повернулася назад до Белграду. Швидко підписала документи на розлучення з Нешем. Забрала речі, поки мама була на роботі й полетіла назад в Амстердам. Марина залишила записку: “Мамо, не переживай. Я жива й здорова. І щаслива подалі від тебе. Бувай”.

 

Мисткиня ненавиділа маму, бо жінка ніколи її не любила. Абрамович ніколи не обіймали і не цілували. Колишня партизанка, героїня Другої світової, а потім міністерка культури Югославії – мама Марини Абрамович лише давала команди й ляпаси. З часом і на відстані Абрамович полюбила матір такою, як вона була. Жінку запрошували на відкриття виставок і іноді вона приходила. Коли мама померла, Марині довелося повернутися до Белграду, щоб продати квартиру. Там мисткиня знайшла щоденники й листи матері. “Поводитися з нею жорстоко й холодно – було єдиним шляхом виховати воїна”. Після прочитаного Марина зрозуміла поведінку матері. І вона вдячна за виховання, яке змусило її пристосовуватися до болю з раннього дитинства. Це допомогло Марині витерпіти власні перформанси.

 

Абрамович просто їсть печивко з еко-френдлі посуду

 

Вбивство

 

Дитиною Ксав’є Долан обожнював свою маму. Коли подорослішав, зненавидів. А замість “На добраніч” і “Солодких снів” бажав, щоб вона захлинулася слиною уві сні. У 15 Ксав’є переповнювала така ненависть, що він написав сценарій до свого першого фільму (висновок: творити можна не тільки з любови). Він зняв його у 18 – “Я вбив свою маму” (2009). Стрічка зайняла перше місце на Канському фестивалі того ж року. Фільм автобіографічний. Життя юного режисера було переповнене криками, розбитими тарілками, ну й звісно, ляпасами.

 

Любов у сім’ї панувала до підліткового віку Долана. Потім батьки розлучилися. Хлопець звинувачував маму в тому, що вона знищила сім’ю й забрала у нього батька. Він зачинявся у ванній, щоб плакати. Перестав впускати маму до власної кімнати. Ксав’є вважав її недостойною входити до його простору. На кухні вони зазвичай лаялися на сніданок. Обідали тихою ненавистю. Вечеряли звинуваченнями. Долан хотів, аби мама померла, що й зобразив у деяких кадрах свого дебютного фільму. Ситуацію погіршив камінґ-аут хлопця. Його відіслали на “перевиховання” до приватного католицького інтернату. Ксав’є зненавидів маму ще більше.

 

 

Після випускного Долан переїхав у окрему квартиру й довго не спілкувався з матір’ю. Як і у випадку Марини Абрамович, любов з’явилася з відстанню. Після переїзду в житті Долана стало менше криків і розбитого посуду. Режисер казав у одному інтерв’ю, що ненависть, яку він відчував до своєї мами, була виявом любови. Хоч жінка зруйнувала йому життя, усе ж продовжувала забезпечувати, підтримувати мистецькі ініціативи сина й давати безмежну свободу. Вона його любила, але не могла показати це так, як інші.

 

Усвідомлення всього цього дало режисерові ідею для фільму “Мамуся” (2014), який він присвятив матері. Сварки й звинувачення нікуди не ділися. З’явилася лише любов, заради якої можна померти. Хоч тепер стосунки режисера з матір’ю покращилися, Ксав’є не відмовляється від власних слів, сказаних на початку дебютного фільму “Я вбив свою маму”: “Я люблю її. Можу дивитися на неї. Вітатися. Бути поряд. Але я не можу бути її сином. Я міг бути сином будь-кого, але не її”.

 

Світлина трирічного Долана на одному з постерів стрічки "Я вбив свою маму"

 

Тиранія

 

Батьки теж вміють ненавидіти своїх дітей (і більше, ніж на одну сварку). Олена Пчілка одразу після народження первістка, Михайла, не хотіла більше дітей. Вона була молодою і амбіційною, вагітність не входила в її бізнес-план. Але електрики не було, люди спали довше, тому невдовзі з'явилася Лариса (Леся Українка). Пчілка одразу зненавиділа дитину, бо та змусила відкласти її наполеонівські плани. Письменниця передала маля чоловікові в руки, а сама пішла на бал Фундуклєва розмовляти з петербурзькими міністрами винятково українською.

 

Якщо ви уявляєте Олену Пчілку добропорядною матір'ю, а її стосунки з Лесею Українкою –  за принципом "Садок вишневий коло хати, // дочка вечерять подає, // А мати хоче научати", то це не зовсім так. Мати була "залізною леді", усі в домі ходили під її муштрою. Олена Пчілка – вольова, владна, пристрасно-імперативна, одержима національною ідеєю і, з усіх про неї спогадів, невідпорно харизматична. Вона вимагала, щоб діти були такими ж. Але Леся Українка, інтровертка, не вписувалася в сім'ю Драгоманових-Косачів, в ДНК яких екстравертність зашкалювала. Її проблеми зі здоров'ям спонукали матір ставитися до дівчинки зверхньо: "...по-моєму, невелику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті; принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє її життя, котре у неї, і у всіх найприхильніших людей будить тільки тяжкий жаль. Ну, але що про се говорить! Як я, так Ви не зможемо чинити по холодному розумові спартанців — свідомо прикінчити життя недолугій дитині”.

 

Олена Пчілка з Лесею Українкою

 

Удома Пчілка урядувала з державним розмахом і чинила над усіма дітьми педагогічні експерименти. Особливо діставалося недолюбленій Лесі, яку як покарання за будь-які проступи мати змушувала перекладати Гейне. Вона вважала дочку “негарною, дурною, недотепною, нецікавою, нерозвиненою”. Дівчинка ж не пасла задніх в ненависті, хоч була більш делікатна за матір. Поетка хвилювалася, чи її власна кар'єра не завадить чоловіковій, Климента Квітки, і писала про це матері. Пчілка відповідала в манері сьогоднішніх коучів персонального успіху й радила книжки про фемінізм. Леся ж відписала: "Що позволено статському совітнику, то не позволено титулярному". Простими словами: вказувала матері на те, що Пчілка не має права називати себе тру феміністкою й радити іншим книги по темі, бо ніколи не заробляла на власне життя, і все їй дозволяли тільки через статус родини. Це розпалило сварку між матір'ю і дочкою, але обоє були пасивно-агресивні aka посуду ніхто не бив і не бажав смерти на ніч. Тиха ненависть матері до дочки не стихала до кінця життя Лесі Українки. Але поетка не звертала на те уваги.

 

Домашня тиранка (Олена Пчілка)

 

Проблема батьків і дітей невичерпна, і можна багато ще написати.  Втім, ненависть завжди однакова: з часом змінюється на любов. Звісно, бувають (унікальні) випадки обожнювання між двома сторонами, але про це поговоримо наступного разу. А поки радимо переглянути стрічку "Мої думки тихі" Антоніо Лукіча, щоб побачити, як представлена проблема батьків і дітей в новому десятилітті.

 

Олексій Гаврилюк

Published in Інше