Матеріали з рубрики: Декаданс

Роман “Навпаки” Жоріса-Карла Гюїсманса називали Біблією декадансу, енциклопедією розпаду.  І не дарма, адже Гюїсманс, сумлінний учень натураліста Золя, наважився полишити засади вчителя та простягнути дзеркало своїй добі, аби показати її такою, як вона є – витонченою, знудженою, розбещеною, хворобливою, закоханою у красу, байдужою. Текст отримав захоплені рецензії поціновувачів і став творчим посібником десятків митців, зокрема Оскара Вайльда та Поля Валері. Юні денді зачитувалися модним романом та намагалися наслідувати спосіб життя та поведінку головного героя – герцога Жана дез Есента – “тендітного молодого чоловіка тридцяти років, анемічного та нервового, з холодними блідо-блакитними очима, запалими щоками”. Ми ж дослідили, чим насправді жила ця похмура й розкішна епоха, цей світ “Навпаки”.

 

 

Декорації

 

В епоху декадансу, коли краса та  естетичність були культом, не міг не мати значення інтер’єр. Функціональність втрачала пріоритет, дім переставав бути приміщенням, де людина могла захиститися від негоди. Він став тим, що репрезентувало естетичні вподобання власника, їхнім уособленням і невід’ємною частиною образу, своєрідною позою. Саме тому в романі “Навпаки” так деталізовано описується помешкання дез Есента: кольори та матеріали, яким він надає перевагу, текстури та стилі, оздоблення та предмети, його химерні естетичні забаганки, які межують з абсурдом та іноді виходять за уявлення про здоровий глузд. Адже окрім оздоблених мароканською шкірою стін, плінтусів кольору індіго, затягнутої небесно-блакитним шовком з витканими срібними янголами стелі, герцог  бажає, щоб йому привезли живу черепаху. Він вважає, що його килими здаватимуться естетичнішими, якщо ними буде повзати саме ця тварина. А щоб зробити картину довершенішою, наказує інкрустувати панцир черепахи золотом та дорогоцінним камінням. Він знаходить малюнок та скрупульозно обирає каміння, проте тварина, врешті, гине.

 

 

Найцікавіше у цій історії те, що вона не плід уяви автора.  Таке розповів письменникові його товариш, поет Малларме. Він гостював у одного аристократа, чий розкішний дім оздоблював скелет черепахи, над якою провели подібний оздоблювальний експеримент.

 

“Штучний” спосіб життя

 

“О п’ятій годині вечора, взимку вже в сутінках, він снідав: з’їдав два некруто зварені яйця, печеню і випивав чашку чаю; об одинадцятій вечора він обідав; вночі пив каву, а іноді вино чи чай. Вечеряв дез Есент легко, о п’ятій ранку, коли йшов спати”.

 

 

Декаденти вирішили, що найестетичніша та найбільш вдала для роздумів частина доби –  ніч. Вони вважали, що людина, як істота розумна, може сама обирати, коли і як задовольняти свої природні потреби, може навіть легко їх ігнорувати. Адже природа не створила нічого такого, що у свою чергу не могла б відтворити або навіть перевершити людина. Обожнювання штучности, рукотворної краси, бунт проти свого природної сутности стали визначними рисами покоління, які й увібрав у себе дез Есент. Штучність його по-справжньому приваблює. У пошуках квітів для оздоби оселі він намагається знайти ті, які найбільше були б схожі на неживі. А звістка про те, що через власну хворобу він мусить штучним способом як постачати, так і виводити зі свого організму їжу, доводить його до екстазу: що може бути захопливішим, ніж задоволення абсолютно природних потреб неприродним способом?

 

Краса в потворному

 

Описи літературних і мистецьких уподобань займають більшу частину тексту. Ми дізнаємося, що дез Есент вважає достойними уваги лише тих письменників, які бачать естетику занепаду, красу розпаду. Із усіх будь-коли написаних латиномовних текстів він віддає належне хіба Петронієві, Апулею, Комодіану де Газа. Він міркує про творчість Бодлера та Вайнона, захоплюється текстами Флобера, братів Гонкур, Золя, Бодлера, Верлена, Корб’єра, Аннона та Малларме. 

 

 

Дез Есент багато рефлексує з приводу власного ставлення до творчості художників Гойї, Рембрандта, Моро, Бредена та Редона.

Роздуми дез Есента – це мистецтво говорити про мистецтво, яким його бачить декадент, пересичена, розніжена розкішшю людина. Роман дає змогу поглянути на світ очима істоти, що стомилася від краси власного життя й почала бачити її в потворному, страшному. 

 

Наповнення змістом

 

Дез Есент чимало роздумує з приводу своїх любовних досвідів. При цьому слово “любов” не є тим, з чим його зазвичай пов’язують. Декаданс – це про хіть, про пристрасть, про дослідження себе, своїх сексуальних вподобань та тіла. Дез Есент холодно ділиться подробицями свого сексуального життя, згадавши, що особливе бажання у нього викликають чоловіки. Він розповідає про Уранію, акторку цирку, яка збуджувала його своїми чоловічими манерами, про віщунку, яка могла говорити чоловічим голосом, про юнака, із яким він мав зв’язок. Дез Есент розмірковує про мораль та етичність, аборти та захист під час статевих стосунків. У час табуйованих тем і суворих звичаїв декаденти дозволяють собі будь-які теми та досвіди, адже все, абсолютно все наповнює людину змістом. Саме тому не може існувати заборона на враження, на експерименти та досвід, адже лише емоції, нові, свіжі, яскраві та захопливі, надають беззмістовному одноманітному животінню сенсу.

 

 

Ідеальний роман?

 

На сторінках власного тексту Гюїсманс устами дез Есента ділиться баченням ідеального роману – “роману з кількох фраз – сотня сторінок із зображенням середовища, характерів, вдач і замальовками найменших фактів. Прикметник стане прозорим і точним, прирісши до іменника, відкриє читачеві неймовірну перспективу; він дозволить тижнями думати та гадати над його сенсом – і вузьким, і широким; й душу персонажів проявить повністю: окреслить теперішнє, відновить минуле, передбачить майбутнє. І все це завдяки одному-єдиному означенню. Роман на кілька сторінок зробить можливим співтворчість письменника, який майстерно володіє пером, та ідеального читача, духовно наблизить тих небагатьох істот найвищого порядку, розгублених у всесвіті, і принесе цим обранцям особливе, лише їм доступне задоволення”. 

 

 

Здається, що він не лише розповів, якою саме хоче бачити мистецько довершену літературу. Він, спробувавши її створити, написав “Навпаки” – роман без змісту та особливої форми, збірник інтер’єрних замальовок і філософських роздумів, впереміш із власними лаконічними трактуваннями тих чи тих творів мистецтва. Вийшло нескладно, але грунтовно. Вийшов декаданс, показаний через портрет людини, що тікає від безвиході у штучно створений прекрасний світ та губиться в ньому. А чому, власне, і ні, якщо це життя імітує мистецтво, а не навпаки.

Аріна Кравченко

Published in Література

Коли єдине, що повертає вас до життя в агонії очікування свят і поїздок додому, за кордон, подалі від офісів і університетів, це видихнути на вечірніх вулицях міста і відчути себе його частиною – то у вас із Шарлем Бодлером багато спільного. Париж був його портретом, а він – портретом Парижа. Так він став вільним, відомим і зневажливим щодо буденности (заздримо). Вчимося у французького поета мистецтва бути своїм містом на прикладі есе у виданні “Komubook” “Паризький сплін”.

 

Передісторія 

 

На рубежі ХІХ та ХХ століття у Європі панувала втома від вікторіанського моралізаторства й матеріалізації творчости. А Шарль Бодлер, молодий французький поет, з дитинства закоханий у мистецтво, заявляє, що не має покликання і понад усе прагне свободи. Він починає виборювати свободу бути собою, писати те, що хочеться та жити, як заманеться. Моральні норми, соціальні рамки та поняття обов'язку унеможливлюють творче життя поета, заважають розширювати рамки сприйняття – так вважає Бодлер. Тож не дивно, що юний поет, який іде за своїми бажаннями та переконаннями усупереч нормам, урешті стає відомим як “декадент”, “аморал”, “п’яниця” та “розпусник”. Із-під його пера виходять ті самі скандально відомі “Квіти зла”, через “непристойність” яких поета навіть судять.

 

 

Та це його не зупиняє і він продовжує експериментувати з текстом, формою, сенсами та художніми образами. 

“Я хотів відобразити красу життя в сучасному місті” – скаже він. Скаже, що хоче створити “диво віршованої прози, музичної, але без ритму і рими, доволі гнучкої та нерівної, щоби прилаштуватися до ліричних поривів душі, до поворотів фантазії, до стрибків сумління”. Скаже і врешті напише “Паризький сплін” – “невеликий твір, про який не буде несправедливо сказати, що він не має ні голови, ні хвоста, адже будь–яка його частина може окремо від інших правити і за те, і за те”. Він створить щось, що вийде за рамки вженаписаного. І текст цей – не лише портрет богемного міста, його переконань та цінностей, блиску та злиднів. “Паризький сплін” – портрет самого Бодлера, вільного, меланхолійного творця, який сам визначає власну мораль, зневажає буденність, обмеженість та хай там що намагається торкнутися до Чистого Мистецтва.

 

Мистецтво кохати

 

Бодлер жити не може без кохання, а точніше – без чуттєвого задоволення з ним пов’язаного. Кохання Бодлера – це не глибинні почуття до музи, чисті та вічні, як у Петрарки. Кохання Бодлера інстинктивне, імпульсивне, окреслене в тексті поняттями сексу та гріха. Він швидко закохується і віддається своїм почуттям до останку, адже чуттєві насолоди – те, що, на його думку, підживлює поета, дає йому змогу пізнати своє істинне “я”. Час від часу віднаходимо в тексті пристрасні пасажі: “Дозволь мені довго-довго вдихати запах твого волосся, занурювати в нього все моє обличчя, як спраглий занурюється у воду джерела, ворушити його рукою, ніби пахучу хустину, щоб розтрусити спогади у повітрі”, які змінюються нехтуванням: І хоч я лише поет, та не такий простакуватий, яким вам хотілось би його бачити, і якщо ви надто часто втомлюватимете мене своїм примхливим скигленням, я поведуся з вами, як із дикункою, або викину крізь вікно, як порожню пляшку”. Таке воно, мистецтво любові за Бодлером, адже “є жінки, що збуджують бажання підкорити їх і тамувати задоволення; та коли побачиш її...під цим поглядом хочеться тільки повільно вмирати”. Таке воно – двояке, пристрасне, бурхливе, болюче, невічне, проте конче необхідне.

 

 

Мистецтво творити

 

“Нещасливою може бути людина, та щасливим є митець, охоплений пристрастю творення” – говорить Бодлер, розмірковуючи над призначенням поета, образом творця, який має перевагу над усіма звичайними людьми, яких він досліджує, за якими спостерігає. Він може “бути за бажанням або самим собою, або іншим”, він “перевтілюється, коли захоче, у будь-кого із людей. Для нього всі вони відкриті; і якщо деякі місця здаються йому зачиненими, то лише тому, що в його очах вони не вартують відвідин”. Бодлер самовпевнений. Він усвідомлює винятковість становища поета, протиставляє його юрбі, яка не здатна осягнути буття так, як це здатен зробити поет. 

 

 

Однак, на сторінках “Паризького спліну” ми віднаходимо пасажі-терзання, коли знесилений, розчарований поет молить: “Боже, зроби мені милість та дай створити кілька гарних віршів, які засвідчать мені самому, що я не останній з людей, що я не нижче всіх тих, кого зневажаю!”

 

Мистецтво жити як востаннє

 

“Та що важать прокляття для того, хто знайшов у одній єдиній секунді нескінченну насолоду?” – пише Бодлер, і це є його маніфест. Жити, як востаннє, “п’яніти для того, щоб не бути спраглим рабом Часу” – потрібно жити лише так. Адже це єдиний спосіб відчути життя, побачити його у всіх барвах. Саме тому герої його текстів запалюють сигари поруч із діжками пороху, влаштовують підпали. Просто “щоб побачити, щоб дізнатися, щоб випробувати долю”. Бо життя за Бодлером – одвічне переслідування долі, намагання ловити моменти, іскри, які потім виливаються на папір.

 

Епілог

 

“Паризький сплін” – явище унікальне, своєрідний портрет митця замолоду, симбіоз поета та міста, їхня нерозривність, їхній духовний зв’язок. Бодлер – це і є Париж на межі ХІХ та ХХ століть, меланхолійний, вічно п’яний, зухвалий, вразливий, чуттєвий, інакший. Це Париж поетів, повій, грабіжників. Париж та fin de siècle. 

“Люблю тебе, столице блуду!” – говорить наостанок Бодлер до найбільш справжнього та глибокого кохання усього свого життя.

Аріна Кравченко

 

Published in Література