Матеріали з рубрики: Любити_інтелектуально

О, плачте небеса! Проливайте сльози! День нещастя настав! Сонце зробилося сердечком, і валентинками дощить! – саме так Данте і Петрарка писали би вірші, якби День святого Валентина вигадали в 13 столітті. На щастя, це проблеми сучасних людей. Митцям доводиться бути вигадливими (бо ж з валентикою не прийдеш) у день закоханих. Та й їхні любовні історії пікантніші за банальні троянди і цукерки. Розповідаємо, як покохатися на могилі матері без презерватива й не завагітніти, створити ідеальне сімейне життя (це не продовження попереднього) або вчинити інцест публічно й не загриміти за ґрати. Поки ви мудруєте, що робити зі своєю половинкою того страшного дня, самотня на Валентинів день редакція Пусто згадує дивні історії кохання в мистецтві.

 

Кохання по-паризьки

 

На початку 20 століття французка Колетт розлучилася з токсичним чоловіком, почала писати романи й виступати в кабаре Мулен Руж. Невдовзі стала успішною (не домогосподаркою) бізнес-леді. Її романи розкуповували швидше за мандарини взимку і багато з них зараз екранізовані (“Жіжі”, “Шері”, “Будь красивою і мовчи”). Вона стала поважною членкинею Гонкурівської премії, а також була номінована на Нобелівську в 1948 році. Тепер занотуйте маркетинговий хід Колетт:

  1. пишіть романи на заборонені теми;
  2. крутіться в інтелектуальних колах;
  3. кокетуйте з видавцями;
  4. кохайтеся з їхніми дружинами.

Ну, а ще дружня порада: тверезою танцюйте голяка на сцені – відмінний результат без переплат! Такою розпусницею була Колетт. Допоки Амур не проколов презерватив, і жінка не завагітніла від видавця. Довелося одружитися. “З ким не буває” – каже героїня одного роману письменниці.

 

Колетт

 

У видавця від першого шлюбу був восьмирічний син, але Колетт його ще вісім років майже не бачила, бо той навчався в ліцеї-інтернаті. Тоді вона написала бестселлер – роман “Шері” (“Cheri”) про 48-річну жінку і її 25-літнього коханця. Книга стала мега-популярною, тож коли пасинок закінчив навчання і повернувся додому, Колетт подарувала йому копію роману. І підписала англійською “For My CHERIshed Son” (“Моєму любому сину”). Попри вік, Колетт досі була привабливою кокеткою, спокусливо курила через мундштук й одного разу закинула ніжку пасинкові на коліна. Він не встояв. Вони покохалися. Тут якийсь фройдоподібний психоаналітик мав би всунути п’ять копійок, але ми йому не дамо (бо, власне, такий номінал вилучений з ужитку). Інцест – “З ким не буває”.

 

Колетт хизується своєю шведською стінкою

 

Мама й пасинок кохалися в усіх можливих місцях – на освітлених, заасфальтованих вулицях і під пам’ятниками, біля яких хтось чекає свою дівчину. Часом про них писали в жовтій пресі. Колетт залишалася успішною французькою письменницею початку 20 століття. За гонорари авторка їздила відпочивати за кордон і брала Бертрана (aka коханця). Через чотири роки, у 1923, чоловікові письменниці нарешті впало на голову яблуко і він сказав “Еврика!” (тугодум – “З ким не буває”). Був скандал і розлучення, але це не завадило Колетт і пасинкові публічно заявити про свої стосунки. Вони навіть одружилися, але через рік усе накрилося мідним баняком, бо жінка посивіла. 

 

Щоб бути популярною письменницею в Парижі першої половини 20 століття багато не потрібно. Всього-на-всього завести інтрижку з сином і написати про це роман-бестселлер. (Редакція Пусто не вчить поганому (інцестам – ні!), ми лише спонукаємо надіслати валентинку батькам).

 

Колетт і Бертран

 

Кохання по-сімейному

 

“У неї був величезний ніс з дивною горбинкою, яку навіть художник-академіст не перемалював би. І вуса – не пушок, який бабці відрощують на старості літ, коли їм нічим більше зайнятися, а реальні чорні вуса. Не думаю, що вона коли-небудь їх голила. Носила їх, як достоїнство. А вони їй відплати тим самим – коли вона посивіла, вуса ще не здавалися, залишалися смоляно-чорними “ – це не образ Фріди Кало (хоча міг би бути). Так Гертруда Стайн описувала кохання всього свого життя – Еліс Токлас. І ні, вона не була гобліном.

 

Любо, в тебе вуса

 

Коли ми говоримо про Втрачене покоління, ми могли б піти направо й пісню про Фіцджеральда завести, піти наліво – казку про Гемінґвея розказати. Але дива там: Еліс Токлас бродить. Вона народилася в Сан-Франциско у 1877 році. Була однією з перших жінок в Америці, які відвідували університет і вивчала історію мистецтв. У 1907 переїхала в Париж до друзів. Кілька годин після прибуття вони влаштували вечірку. Серед запрошених була Гертруда Стайн – ледь відома критикиня і меценатка, яка часом підгодовувала Пікассо. Молода й вусата (гаряча) інтелектуалка Еліс одразу закохалася: “Гертруда привертала всю мою увагу. Вона була як бронзовий ідол, одягнена в коричневий костюм, мала золотисто-каштанове волосся, спалене тосканським сонцем. А такого голосу я ще не чула – глибокий, повний, вельветовий”. Ну а Гертруда закохалася в неї і жили вони довго і щасливо. От і казочці кінець, а хто слухав – молодець.

 

Як виглядають здорові стосунки

 

Хоч інтелектуальне життя нагадує “Дім-2” (Стайн у ролі Собчак), це не причина думати, що все було так ідеально. Між Гертрудою і Еліс три роки тривало залицяння. Лесбійські стосунки тоді були незаконними, та й говорити про них ніхто не наважувався. Жінки обходилися натяками на сині панчохи під спідницями й згадками про кішечок англійською (“pussy” – див. у словнику). На загал Стайн і Токлас були близькими подругами, тож ніхто не здивувався, коли вони переїхали в спільний будинок у 1910 році. Поки Гертруда будувала кар’єру, Еліс займалася домогосподарством. Вони називали одна одну “Дружинонько” і “Містер Кадл-Вадл”. Жінки разом приймали гостей і культивували те, що зараз зветься “Втрачене покоління”. А коли Гертруда затримувалася ночами в кабінеті за письмом, Еліс лягала спати, не вимикаючи світла, й ставила на подушку дружини листа з любовними віршами. Вони кохали одна одну й жили разом до кінця життя. Стайн померла у 1946 році, а Токлас тільки через 20 років. У щоденниках вона писала, що це були її найсамотніші роки.

 

Ця історія присвячується тим, у кого не все так погано в сімейному житті, як у нас. Стайн і Токлас були ідеальним союзом – партнерським і інтелектуальним. Не всі ж історії кохання про страждання.

 

Весільна світлина

 

Кохання по-готичному

 

День святого Валентина – це не лише цукерки, квіти і червоні валентинки. Особливо на початку 19 століття. У добу романтизму – страшну епідемію (не одним коронавірусом), коли поети бачили весь світ у піщинці й кидалися з вікна, якщо їм відмовляли в любові. А ще вони обожнювали морок, потойбіччя і кладовища. Не диво, що там і кохалися.

 

Мері Шеллі була дочкою революційної феміністки, яка заклала фундамент англійському суфражистському руху ще наприкінці 18 століття – Мері Волстонкрафт (батьки явно не були оригінальні у виборі імені). При пологах мати померла, а батько ще раз одружився – уже пахне нещасливим дитинством і травмами (наше улюблене). Мері Шеллі довго тужила за матір’ю, яку вбила. Вона щодень приносила на її могилу квіти. Це було її улюблене місце для дитячих ігор. Коли підросла, дівчинка читала на могилі феміністичні та філософські трактати матері. А, подорослішавши, водила під цей пам’ятник парубків цілуватися і не тільки (тепер зрозуміло, звідки Президент взяв ідею для новорічної промови).

 

У 17 Мері закохалася в друга свого батька – поета Персі Шеллі. Він був одружений і до біса сексуальний. Виплекана на ідеях фемінізму, Мері вважала себе сильною і незалежною. Вона схопила Персі за комірець і привела на місце поховання матері. Того вечора кам’яною була не тільки могила.

 

Персі Шеллі, насправді, був не надто привабливий, то ми взяли картинку з фільма

 

Невдовзі вони таємно втекли до Парижа, а потім подорожували Європою. З ними ще була молодша сестра дівчини, з якою Персі кілька разів кохався, але це так – типово (“З ким не буває”). За два тижні у Швейцарії Мері написала “Франкенштейна”, який став класикою. Через рік вони повернулися до Англії. Лондонська інтеліґенція обливалася святою водою і хрестилася, коли бачила пару, але Персі і Мері на те не звертали уваги. Вони одружилися й були щасливі. Поки Персі у 1822 не втопився в морі, але це вже історія не для Дня святого Валентина.

 

Давай покохаємося на могилі моєї мами. Заодно познайомишся

 

Це не всі дивні історії кохання митців. Їх набагато більше – але ми обрали найпікантніші. Якщо ви раптом успішно переживете цьогорічну епідемію валентинок, радимо трохи натужитися й постаратися, щоб потрапити в наш список дивних історій кохання наступного року. А поки редакція Пусто скуповує серветки, щоб разом плакати під фільми для цього страшного дня.

Олексій Гаврилюк

Published in Література

Уявіть ситуацію: ви їдете в тролейбусі (у маршрутці чи в метро) і спокійно читаєте. Раптом, як грім серед ясного неба, чуєте, як ваш особистий простір прориває слово “Привіт” (у кращому випадку). Ви, збентежені таким зухвалим втручанням, втрачаєте дар мови, а ваш небом посланий незнайомець/-ка сприймає мовчання як згоду на продовження неінтелектуального спілкування в тролейбусі (в маршрутці чи в метро). У кращому випадку вони запросять вас у кіно, в гіршому – до себе додому на Нивки (на Троєщину, на Борщагівку, на Виноградар чи що там ще такого жахливого в столиці є). Із власного досвіду розповідаємо, як сказати “ні” раз і назавжди й порятувати себе від такого співрозмовника та співрозмовника від себе.

 

 

1. Зробіть короткий тест на орфографію.

У мальовничому містечку Львів на Галичині (подумки цитуємо Жадана: “Відстань звідси додому – єдина величина. Я шепочу вві сні: Галичина, Галичина”) одного спекотного липневого дня на перехресті вулиць Коперника й Стефаника до нашої головної редакторки підійшла особа із зовнішніми ознаками чоловічої статі. Ми не пам’ятаємо, чи сказав він “привіт”. Зрештою, Дора вже звикла замість вітання чути: “Ти така висока”. Але особа була оригінальною і сказала: “Ти така красива”. Дора сподівалася обмежитися “дякую” і швидкими кроками попрямувати з редакторкою Марією в серце культурної столиці України, себто, центр. Утім, чоловік переслухав Imagine Dragons і тоді, коли ми цитували в голові Жадана, згадував слова з пісні Thunder “Never give up” і попросив номер телефону. Можливо, якби Бумбокс тоді вже записав “Твій номер”, все було б інакше. Але Дора вжахнулася за долю хлопця, якому довелося б терпіти розповіді про любов до Сартра (косоокого!) й Лесі Українки, і сказала, що йому це не треба. Втім, особа не втрачала надії. Тут на сцену вийшла наша добросердна редакторка і запропонувала чоловікові допомогу.

 

Марія: У вас є шанс на успішне знайомство тільки тоді, коли ви скажете, яка різниця між Моне і Мане.

Особа чоловічої статі: Збентежена. Ніякої?

Після того, як дівчата розреготалися так, що це чули все місто Лева і леви в ньому, хлопець втямив свою поразку і вирішив покинути життя редакторок проєкту назавжди. Відтоді ми його не бачили. Його було успішно врятовано з оманливих мацаків снобів. Для того, щоб розуміти, про що нищівно запитуєте, читайте матеріал Моне чи Мане. Для тих, хто має проблеми з орфографією.

 

 

2. Інтелектуально оцініть зовнішність співрозмовника (сексистський пункт, бо стосується лише незнайомЦІВ)

Одного післяобіддя на одній з незолотоверхих вулиць золотоверхого славного града Києва, міста, заснованого Києм, Щеком та Хоривом і їхньої сестрою Либідь, ішла наша редакторка Марія, з ласкавістю та бажанням допомогти якої ви вже знайомі. Вона мріяла про овочі по-тайськи з куркою та овочами в Small Talk and Coffee, що на вулиці Дмитрівській, 19А, вхід через арку (нам не платять за рекламу), і подвійний капуч(ино) з лавандою. Раптом її мрії перервав чоловік, що, в сучасному світі інформаційних технологій і роботів-пилосмоків, конав від незнання відповіді на доленосне запитання: “Котра година?” Марія, витягла навушник з вуха (бік не знаємо), перервала свої мрії і сказала “Прошу?” Благо, чоловік зрозумів, що це не прохання. І те добре. Отримавши відповідь (пам’ять на цифри редакторкам не властива), він продовжив ставити менш екзистенційні запитання.

Чоловік: Чи можна з вами познайомитись?

Марія запхала навушник у вухо (каже, що праве) і пішла. Втім, переосмисливши ситуацію і вже здійснивши свої гастрономічні мрії, наша редакторка усвідомила свою помилку. Потрібно було дати чоловікові шанс, яким би він все одно не зміг скористатися. Сказати, що їй пасують лише чоловіки довоєнної мужности, а не милі і красиві сучасники, які народилися після 1939 року. У всій Польщі Павло Павліковський, режисер “Холодної війни”, знайшов такого одного і в кіно назвав його Томаш Кот. Марія шукала в Польщі, в Португалії, в Австрії, у Франції і навіть їздила в Білорусь, але не знайшла. Що там про Україну казати – тут пошуки тривають щодня. Безуспішні. Пишіть у приватні повідомлення, якщо знайдете і не заберете собі. І читайте про Павла Павліковського та “Холодну війну”.

 

 

3. Дізнайтесь, чи є у вас перспектива.

У золоту годину дня, коли сонце найбільше сприяє світлинам і найкраще заливає не до вас, а ваше красиве обличчя, наша графічна дизайнерка Катя їхала в тролейбусі номер вісім у матері міст руських, яку правильно називати Kyiv, а не Kiev. Одна із засновниць Пусто користалася з м’якого сидіння Київпастрансу і медитувала під приємний голос диктора, який оголошував зупинки “Університет”, “Проспект Перемоги”, “Повітрофлотський шляхопровід”, “Стадіон” і подібне. На Бесарабській площі серію її внутрішніх афірмацій та намагань не сміятися з професійних жартів (“Абхазький дизайнер вирізав сім’ю”) перервав він. Чоловік у чорному костюмі (пальто-піджак-штани) з авоською, типовою чоловічою зачіскою набік і зростом 170 сантиметрів, який сів біля неї. Дарма що в тролейбусі було купа вільних місць. Волосся в нього було небагато й воно було сиве, а йому на вигляд 80 років. Чоловік відчув у собі третю молодість та почав зваблювати нашу дизайнерку. Цукерками. Бім-бом. Від Рошен.

 

Якби Катя не виходила на наступній зупинці, то вона обов’язково скористалася би одним із наших способів лагідно відмовити. Ввімкнувши потужність свого голосу на максимум, прокричала б: “Перепрошую, мені дуже прикро. Втім, у нас з вами немає того, що вигадав Джотто ді Бондоне ще в XIV столітті”. Збентежений чоловік покинув би межі тролейбуса так і не зрозумівши, що вона мала на увазі перспективу. Щоб точно все розуміти, читайте про флорентійське чінквеченто (нормальними словами: Ренесанс або Відродження), а ще про Христа в різні епохи.

 

 

4. Говоріть лише тілом.

Одного звичайного дня в бандитській колисці цивілізації східних слов’ян, у місті парків та церков Києві на найтехнічнішій станції на ім’я “Політехнічний інститут” наша кураторка Таня друкувала трафарети для майбутнього інтелектуального вандалізму. Локація: КПІ Прінт (вони теж рекламу не замовляли). Вкравши шарф у нашої головної редакторки, поки та горя не знає у Львові, який німці зверхньо називають Лємберґ, і натягнувши звичайнісінький чорний берет, Таня почувалася нормально. Аж поки в друкарсько-типографські простори не ввірвався чоловічий дух у особі двох КПІ-шників. Життя нашої кураторки вже застерегло її щодо (не)спілкування з цієї верствою студентства. Втім, вони про це не відали.

 

Хлопець 1: Дєвушка, у вас очінь інтєрєсний бєрєт.

Таня: Збентежено, бо берет звичайнісінький і чорний. Дякую.

Хлопець 1: Ви тоже пахожи на очінь інтєрєсную дєвушку.

Таня: Не здивована. Дякую.

Хлопець 1: Видихає. Йде.

Хлопець 2: Дєвушка, а можна с вамі пазнакоміцца?

Таня сказала, що вона не знайомиться російською. Втім, мусила на розмови з цими двома носіями чоловічого духу використати занадто багато цінної кураторської енергії. А могла би вчинити простіше: торкнутися спершу губ (своїх) пальцями (своїми), потім до вух (їхніх), показати руками хрестик (як кнопка закрити на лептопі), покласти їх на серце й, показавши на хлопців, поцілувати пальці й похитати головою. Тоді – покинути їх, збентежених. Мовою балету: Таня попросила послухати її розмову, сказала, що їх не покохає, а ще – вони некрасиві. Бо вони були некрасиві на її смак, ми питали. На хлопців довоєнної мужности теж не схожі були. Марія питала. Більше про балетну мову й балет загалом читайте в матеріалі Балет хоче знайомитися: ґайд для початківців.

 

 

5. Скажіть, що наступна зустріч лише в присутності Годо.

Одного буденного вечора справжнього дорослого життя в місті (неселі), столиці шкарпеток Житомирі, а саме в магазині косметики й гелів для гоління, назву якого наш персонаж не пам’ятає в силу своїх немолодих літ, продюсер Олег щось шукав. Можливо, долю. Але він не Лукаш і не зміг з нею поговорити, що на краще, зваживши на обставини розмови в “Лісовій пісні”. Не відволікатимемось на зайві деталі.

 

Олег шукав. Натомість знайшли його. Особа жіночої статі. Поглянувши на нашого продюсера та волосяний покрив на його підборідді, дівчина водночас вжахнулася і втішилася, бо отримала шанс корисно почати знайомство. І запропонувала йому гель для гоління. На жаль, вона не знала, що Олег хоче побити рекорд з відрощування бороди, який за даними ресурсу “Волинь” (не впевнені в достовірності інформації) становить 51 рік, і не голиться вже восьмий.

Втім, наш продюсер не встиг переконати незнайомку, що шукав не її і не гель для гоління. Його знайшла його дівчина (себто, girlfriend). Вона використала всі свої життєві сили, щоби спопелити амбасадорку гелів для гоління поглядом. 

 

фото спопеляння поглядом, яке нам надіслав Олег

 

А могла би не перейматися, зберегти свої нервові клітини, дати незнайомці надію й сказати: “Зустрінемося, коли прийде Годо”. Олег би залишився в спокійному невіданні, дівчина Олега (себто, girlfriend) тріумфувала б, а таємнича сміливиця чекала би, коли рак на горі свисне. Щоб зрозуміти, чому “нічого не трапляється, ніхто не приходить, ніхто не йде – жахливо”, і чекати Годо правильно читайте Театр Абсурду. Акт І: Семюел Бекет. Ми ж зазначимо: Олег досі не поголився.

 

Часто казати “ні” корисно. Зробивши неприємно людині в момент відмови, ви рятуєте її від майбутніх страждань. Вчасно оцінюєте перспективу, інтелектуальні здібності та можливі фатальні наслідки від спілкування з вами. Бережіть себе, особливо, коли до вас, як до нашої СММ-ниці Ксені підходить знайомитись безхатько і пропонує стати дружиною алкогольно залежного. І бережіть людей так, як ми бережемо.

P. S. Ці історії й герої навмисно гіперболізовані для покращення й полегшення сприйняття. Ми абсолютно толерантні й не секситски (і до КПІ-шників також нормально ставимось). Чесно. Хотіли поклястись, але не можна. 

Дарія  Гуцалюк, Марія Глух

Published in Інше