Матеріали з рубрики: Література

Поки ніхто з редакції Пусто не вмер, і нікого не поховали на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій, щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути (це не реклама статтей про Шевченка, але раптом захочеться перечитати), то ми продовжуємо пустувати про мистецтво. У часи, коли “Любов – це натирати одне одного антисептиком” (Грехов), література про чуму має стати такою ж модною, як паніка. Може, читати про смерть і болячки – погана ідея в такий тривожний час, але це хороший спосіб переосмислити коронавірусний гайп. Ще ніхто не написав роман про це імпортне страждання, тож доведеться повернутися в минуле й шукати, чим тоді люди оборонялися (спойлер: антисептиків не було). 

 

Порада №1: стати екзистенціалістом/кою

 

Кажуть, Жан-Поль Сартр був косооким, бо одночасно дивився на де Бовуар та інших коханок (лекцію про ці складні стосунки дивіться тут). У Альбера Камю в очах не двоїлося, тому його запам’ятали не за жінок, а лише за один (плак-плак) роман. В 11 класі “Чума” (“яка не про чуму”) здавалася нудною і довгою і заплутаною і шо-це-в-біса-таке. Особливо, коли від прізвища “Авраменко” вже закочувалися очі. Тому пропронуємо (пере)-(до)-(про)-читати цей роман.

 

Альбер Камю читає новини про коронавірус

“Чума” – це хроніка алжирського міста Орану під час чуми (яка оригінальна назва!). Вона написана міським лікарем Ріє, який намагається не опускати руки й не валятися по підлозі в сльозах (боже, треба сюди вставити той мем про собаку, який сидить в будинку, що палає, й каже “That’s fine”). Навколо нього люди мруть, як мухи, епідемія щодень набирає обертів, старигані рахують час горошинами, і всюди бігають щури. Все стає настільки абсурдним, що варте української новинної стрічки під час виборів. Але доктор Ріє – екзистенціаліст: він не мириться з дійсністю, кидає виклик абсурдові, хоча свідомий, що його подолати неможливо, і невтомно лікує людей. У цьому весь екзистенціалізм Камю – знати, що все абсурдне, але робити принаймні щось, аби його перебороти. Доктор Ріє усвідомлює, що перемога над чумою залежить не від нього – він лише робить усе, на що спроможний. Людина може перемогти конкретне зло, але їй ніколи не досягнути перемоги над злом світобудови. Боротися з чумою можна й іншим способом, як це робить журналіст Рамбер – тікати з Орану. Спойлер: погана ідея.

 

Докрот Ріє

 

Чума в романі має конкретніше вираження, ніж коронавірус. У людини висока температура, на тілі з’являються пухирці, які в жодному разі не можна проколювати. Доктор Ріє намагається вилікувати кожного, але всі помирають. Камю в есе “Міт про Сізіфа” пояснює його дії так: суть людини в тому, щоб тягти камінь на гору, дивитися, як він скочується вниз, і знову тягти його на гору. Тому навіть у кінці роману, коли місто звільняється від чуми, герой думає, що загальна радість під загрозою, бо “бацила чуми ніколи не вмирає, і знову настане день, коли вона повернеться”.

Альбер Камю виглядує наступну епідемію

Усім у школі казали, що цей роман про Другу світову, і що чума – лише метафора фашизму – така класична інтерпретація. Камю “виражав свої найвищі духовні поривання й філософські думки в образах, це був політ фантазії пристрасного митця, який бачить світ не так, як всі” – і бла-бла-бла. Досить. Будь-який текст – безмежний, і будь-яка інтерпретація – його рамка, яка обмежує. Трактувати “Чуму” можна як роман про реальну чуму. І опис Камю збігається з атмосферою задухи, в якій ми живемо зараз, атмосферою загрози й вигнання, в якій скніємо – принаймні на три тижні карантину. Доктор Ріє не панікував, бо був екзистенціалістом. І ви не панікуйте.

Лице Камю, коли всі думають, що він написав "Чуму" про фашизм, а насправді просто про епідемію

 

Порада №2: не забути про друзів

 

У добу Середньовіччя ніхто не жартував, бо думали, що це розгнівить Бога. Сміх вважали болячкою, яку наслав Сатана. Ближче до кінця XIV століття церква почала втрачати свою пріоритетність. Тому не дивно, що тоді ж з’явився “Декамерон” Джованні Боккаччо. Перший збірник новел переважно з жартами і трагікомедійними історіями. Багато середньовічних мемів, які ми зараз бачимо, були ілюстраціями до “Декамерона”. До речі, на Боккаччо ледь не наклали анафему за те, що він глузував над священниками, але за нього заступився Данте. Письменника від церкви так і не відлучили, хоча він був не проти. 

Портрет Джованні Боккаччо

“Декамерон” – не тільки перша збірка новел і не тільки перша книжка жартів, а твір, заснований на трагічних подіях. Епідемія чуми 1348 скосила пів Італії (Італії постійно не щастить із епідеміями):

 

Так от, минуло вже після благодатного втілення Сина Божого років тисяча триста й сорок вісім, коли в преславнім городі Флоренції прокинулася чумна моровиця; чи то вже була така дія планет небесних чи Господь за діла наші неправеднії напуст такий напустив на смертних, що почалася тая чума перед кількома роками у східних землях і, вигубивши там незчисленну силу живущих, посунула без угаву о краю в край, докотилася, на і лихо, й до Заходу. Не пособляли проти неї ні мудрість, ані  обачність людська, хоч місто було очищене од усякого бруду” (коронавірусе, це ти?)

 

Чума у Флоренції почалася “напровесні року вищеписаного проявлятися страшним і дивовижним способом” так само, як і в Україні (збіг?). Усенародних карантинів ніхто тоді не встановлював, тож розумні люди вирішили зробити це самостійно. І аби не було сумно на самоті та в ізоляції, флорентійці шукали собі друзів. Тіндера ще не вигадали, тож люди знайомилися в церквах. Так десятеро найкмітливіших молодих людей – себто, сім звичайних домогосподарок і три успішні адвокати – прийшли на побачення одночасно в костел. Вони надумали перебути чуму десять днів у заміському будинку однієї дівчини (середньовічні люди справді думали, що вірус зникне за цей короткий час)і вирушили в глибоке село. Ми не знаємо, чи вони брали з собою антисептики, але сподіваємося, що так.

Сім звичайних домогосподарок і три успішні адвокати переховуються від чуми

Одне одному вони розповідали історії – їх вийшло сто. Боккаччо вважають творцем жанру новели, бо до нього ніхто такого не писав. Якщо ви думаєте, що автор був настільки унікальним і працьовитим, що вигадав аж сто оповідок, то помиляєтеся. Боккаччо записував усі плітки, побутові анекдоти, смішні випадки з життя, які чув. “Декамерон” був середньовічною версією випуску ТСН. А також там багато переказів з інших літературних пам’яток – античних авторів, східних пісень, біблійних сюжетів. На нинішнього читача від усього цього тхне якоюсь архаїчністю, так само як і від надто докладних описів. Але в цьому є своєрідне стилістичне зачарування.

Як носити маску в Середньовіччі

Поки ми всі на карантині та ізоляції до квітня, пропонуємо прочитати “Декамерон” Боккаччо, щоб посміятися над середньовічними жартами та кумедними ситуаціями. Або ж зібратися в компанії та читати одне одному ці новели, які викликають сміх і сльози, й обговорювати. А цієї середи (18.03.20) у кав’ярні Sereda Vegan Point ми зберемося на схожий “Декамерон” обговорювати та ділитися враженнями від еротичної новели О. Кобилянської “Природа”. 

Вжахнутися від епідемії легко. Але й щоб не втратити глузд багато не треба. Альбер Камю каже, що достатньо стати екзистенціалістом. Бо чума – явище постійне, вона не зникає ніколи, а лише періодично з’являється. Доктор Ріє не панікував, бо мив руки 20 секунд, читаючи молитву, й обмазував себе антисептиком. А герої “Декамерону” вирішили зробити собі карантин і розважатися поки живі. Чи вони не вмерли, коли повернулися назад у Флоренцію, у творі не сказано, але ми будемо вірити, що за десять днів чума зникла. І наш коронавірус зникне.  

Олексій Гаврилюк

Published in Література

Її романи екранізували десятки разів. Її ім’я завжди  поруч із сестрами Бронте, Вілкі Колінзом, Бремом Стокером, Мері Шелі та Оскаром Вайльдом. Її тексти – глибокі, самобутні та химерні. Вона – одна із найбільш визначних письменниць ХХ століття. Вона – Дафна дю Мор’є.

 

 

Хто Вона?

Дафні пощастило з народження.. Її батько та мати були успішними акторами. Дід – відомим карикатуристом. Старша сестра – письменницею. Її родина була богемою і зналася із найвідомішими людьми мистецтва. У Дафни просто не лишалося вибору, окрім як почати писати, адже фантазувати та записувати свої фантазії вона почала ще в дитинстві. Пощастило їй і тому, що це її бажання сприйняли як абсолютно природне. Тому вже у 18 років вона дебютувала зі збіркою оповідань під назвою «The Seekers».

Вона була не така, як усі. Вигадувала собі чоловіче alter ego, носила відповідний одяг, говорила, що думала, чхала на умовності та крутила романи з жінками. Принаймні, так казали. Скандального розголосу набули два: із американською світською левицею Елен Даблдей та британською акторкою Гертрудою Лоуренс. Для останньої Дафна написала п’єсу «Вересневий прилив», а любовний зв'язок з Елен надихнула письменницю на чи не найвідоміший її роман – «Моя кузина Рейчел».

 

 

Vie littéraire

Дафна дю Мор’є шалено багато читала. Особливістю її текстів є насиченість алюзіями та ремінісценціями. Письменниця щиро захоплювалася Вальтером Скоттом, Бремом Стокером, Оскаром Вайльдом, Шарлоттою Бронте, Вільямом Теккереєм, надихалася їхньою творчістю. Серед інших авторів, що справили значний вплив на тексти Дафни вирізняють також Гі де Мопасана та Сомерсета Моема.

Її також вважають послідовницею Мері Шелі та Брема Стокера, письменницею, яка продовжила та трансформувала традиції готичної літератури. Її проза просякнута самотністю, почуттям невідомого, клаустрофобією, неясним відчуттям тривоги.

Однією з важливих особливостей прози Дафни дю Мор’є є таємниця, яка не може бути розгадана читачем. Тож йому залишається лише здогадуватися про подальше життя людей серед кровожерливих птахів («Птахи»), про долю самітниць священної Монте-Верити («Монте-Верита»), про причину параноїдальних думок головного героя «Яблуні». Так само, як ми ніколи напевне не дізнаємося, як завершилася химерна кривава історія в «Поцілуй мене ще раз, незнайомцю». Але це саме те, що робить тексти Дафни гострими. Вони змушують нас сидіти на краю стільця і з тремтінням гадати, що ж буде далі. Саме тому час від часу до неї надходили запити з приводу продовжень або пояснень розв’язок історій. Та письменниця мала золоте правило: що написане – те написане. І так чи так,  завершивши історію, ви – письменник чи читач – не суттєво – мусите її відпустити. Тому жодного продовження вона так і не написала. Таємниці назавжди залишилися таємницями.

 

 

Дафна й Альфред

Письменниця не отримала належного визнання ані за життя, ані після смерті. Декілька разів її тексти навіть поміщали до серії видань для юних леді, хибно вважаючи, що комбінація любовної лінії в оповіді, та того, що текст написаний жінкою, обов’язково в результаті дає низькопробний любовний роман, у який не обов’язково заглиблюватися, аби правильно класифікувати і помістити на відповідну йому полицю. 

 

«Нічого не вийде. Я маю заробляти гроші та бути незалежною, але як мені заробляти достатньо? Навіть якщо мої оповіді публікують, вони не приносять багато грошей…» - писала Дафна дю Мор’є в особливо важкі часи.

 

Проте «Ребекка», опублікована в 1938 році, таки стала бестселером, а Гічкок навіть зробив екранізацію. Стосунки з відомим режисером письменниця мала специфічні. Саме через адаптацію ще одного твору дю Мор’є – оповіді «Птахи» - між митцями виник конфлікт. Річ у тім, що оригінальна версія книги та екранізація Гічкока надто різнилися. Це й не дивно, адже режисер и «викинув усе, окрім птахів, що атакують людей». Дю Мор’є ж заявила, що така значна зміна сюжету абсолютно невмотивована. Проте екранізація «Ребекки» їй дуже сподобалася. Як і критикам, адже стрічка врешті отримала Оскар. А історія юної, невпевненої в собі дівчини-сироти, змушеної діставати приховані скелети із шаф свого багатого та впливового чоловіка – класика саспенсу.

 

 

Що читати?

  • «Ребекка»: якщо скучили за атмосферою стародавніх маєтків, сімейних таємниць, за історіями про рокових красунь, помсту, пристрасть і зраду.
  • «Птахи»: якщо маєте настрій почитати щось моторошно- апокаліптичне.
  • «Монте-Верита»: якщо шукаєте історію про старовинні храми та релігійні секти. Або, якщо часто мандруєте горами.
  • «Маленький фотограф»: якщо ви вже встигли скучити за літом, плівковими світлинами, морем і швидким літнім коханням з післясмаком небезпеки.  
  • «Поцілуй мене ще раз, незнайомцю»: якщо втомилися від банальних історій про серійних убивць і любите знайомитися в кіно.

 

Епілог

Дафна померла в 1989 році. Та відомо про неї не так багато, адже усе, що ми маємо – її химерні романи та оповіді з дивними героями, дивними ситуаціями, яким віриш, попри все. Інтерв’ю письменниця давала вкрай рідко, бо вірила, що «письменників мають читати, а не чути й бачити». Тому все, що залишається – читати, досліджувати ні на що не схожі світи та далі шукати виходи із лабіринтів, які створила людина, понад усе закохана в таємниці.

Аріна Кравченко

Published in Література

Загубити можна будьщо: ключі, гаманець, рукавичку, сенс життя. А Марсель Пруст колись втратив час. Коли губите гаманець, ви звертаєтеся в поліцію. Коли втрачаєте час – дзвоніть Марселю Прусту. Аби не пропити останні гроші, краще прочитайте свій час. У новому матеріалі Пруст навчить вас не втрачати час або принаймні віднаходити його.

 


Я втратив час, а ти що зробив у цьому житті?

 

Кажуть, Марсель Пруст увечері перетворювався на бджілку. Перелітав з квітки на квітку, збирав пилок і робив таємно-прекрасний мед. До ранку Пруст знову ставав людиною. Рівно о восьмій замикався у спальні, вкривався ковдрою і писав до півночі. Так жартували друзі над Марселем. Звісно, письменник – не принцеса Фіона і не зазнавав жодних перетворень. Проте, як і вона, був ув’язнений у “башті” – своїй спальні. Тяжка форма астми не дозволяла довго перебувати на вулиці. Прекрасний принц (тобто, Шрек) усе не приходив, тому Марсель цілими днями писав йому листи з погрозами. Їх було так багато, що вони помістилися в сім томів. Пруст змарнував багато часу на писанину, а відповідь від прекрасного принца (читайте: світу) так і не прийшла. Письменникові було вже за 45. Заміж його ніхто не хотів брати. Він утратив свою молодість. Сім томів листів із погрозами Марсель назвав “У пошуках втраченого часу”. До кінця життя Пруст редагував цю епопею в надії віднайти свою молодість. У 51 йому вдалося. Пруст написав останній том – “Віднайдений час” –  і щасливо помер, коли увечері 18 листопада відредагував останню сторінку.

 

 

Життя

 

Марсель Пруст народився влітку 1871 року в передмісті Парижу. У дев’ять йому поставили діагноз – астма. Страх, що повітря колись скінчиться, переслідував Марселя все життя. Упродовж дитинства він спостерігав, як від хвороб помирали найближчі – бабуся, батько, матір. Він був надчутливою дитиною з ранимою психікою. Ці події переживав болісно. Колись на питання “Що таке нещастя?” Пруст відповів: “Бути розлученим із мамою”. Хвороблива дитина потребувала опіки. Йому постійно хотілося любови і ніжности. Це бажання іноді було деспотичним. Марсель наказував батькам, щоб вони любили тільки його одного. Зіткнення загостреної почуттєвости із жорстоким зовнішнім світом породив складний комплекс. Розчарування, песимізм, зневірення в абсолютній любові і дружбі зайняли визначне місце в житті Марселя Пруста. Це спровокувало його замкнутість. У шкільні роки Марсель мав вигляд дивака, схожого на  неспокійного ангела. Один з однокласників говорив про нього так:

 

“Було в ньому щось, що нам не подобалося. З нашого погляду, він занадто мало був схожий на хлопчика. Ми, хто не могли зрозуміти настільки раниме серце, його ввічливість, ніжність, ласку називали манірністю. Марселеві величезні, азіатського типу очі ставали дуже сумними, коли ми говорили йому це в лице. Але й це не могло зробити його менш люб’язним і ніжним. Марсель був наче створений з абсолютно іншої субстанції”.

 

10-річний Марсель Пруст спокусливо дивиться на вас

Уже в школі він писав вірші, новели і невеликі критичні статті, які не публікував. Потім його відправили до університету на юридичний факультет. Молодому Марселю, який з дитинства тяжів до мистецтва, там було безмежно нудно. Він пропускав заняття й ходив до відомих дам Парижу, які тримали літературно-мистецькі салони. Одного вечора Марсель познайомився з відомим письменником Анатолем Франсом. Той допоміг юнакові видати “Розваги й дні” – збірку етюдів і новел – і написав передмову. Книгу купували. Хоча критики негативно поставилися до дебюту й називали “Розваги й дні” дилетантством.

 

Порада від Марселя Пруста з того, як видати книгу:

  1. знайдіть відомого письменника;
  2. подружіться з ним;
  3. випросіть, щоб вас опублікували. 

 

Критика настільки розчарувала Марселя, що він на зло всім почав новий роман. Але не завершив його. Хтось у такій ситуації починає багато курити – Пруст і так багато курив. Хтось починає надмірно випивати – Пруст уже цим займався. Залишалося піти в бордель в пошуках розради. Пруст ж знайшов там кохання всього життя.

 

Любов

 

Пруст усміхнений, бо закоханий

 

Одного вечора до борделю зайшов розважитися з хлопчиками відомий композитор Рейнальдо Ан. У коридорі він зустрів Марселя, розчарованого й чутливого, з великими очима. Рейнальдо зіграв Прусту на всіх інструментах тіла й душі та навчив письменника відчувати музику. “Як тільки починаю читати якогось автора, я розпізнаю за словами мелодію пісні, яка у кожного своя, і читаючи, несвідомо наспівую її” – писав Пруст у щоденниках після зустрічі з Рейнальдо. Марсель продовжував відвідувати салонні вечірки щодня. Тепер із Рейнальдо. Вони майже не говорили, бо не могли сказати, що справді відчували. Зате часто переписувалися. У кінці кожного листа написано “Спали це, як тільки прочитаєш”, щоб поліція не дізналася про їхні стосунки. Про їхні рідкісні зустрічі ми майже нічого не знаємо, крім того, що Рейнальдо вчив Пруста нотам кохання. Це те, чого Марсель шукав – всеохопної любови, від якої можна задихнутися. Почуття, що дозволяє баче світло, навіть там, де темно. 

 

Втім, здоров’я Марселя погіршувалося. Приступи астми збільшувалися. Він починав задихатися. Лікарі пропонували письменнику переїхати в Швейцарію, де йому мало б стати легше. Але Пруст не міг покинути переповненого мистецтвом Парижу й коханого. Його рішення було радикальним – зникнути, але не залишити місто.

 

Рейнальдо Ан грає тілом і душею Пруста

 

Смерть

 

Жити як гедоніст, чи померти за вищу ціль? Це було питанням життя і смерти Пруста. Марсель обрав зберегти життя, щоб творити мистецтво. Тому у 30 переїхав до власної квартири. Найняв покоївку-кухарку-медсестру. Зачинився в спальні й до кінця життя майже не виходив звідти. Він не хотів, щоб друзі бачили його слабким і немічним. Тому відрізав усі фізичні контакти. Приступи астми меншали. Єдине, що його поєднувало зі світом – листи. Найважче було відмовитися від коханого, але довелося. Марсель написав прощального листа Рейнальдо, в якому пояснював свою позицію. Він казав, що не може дозволити Ану бачити, як він повільно помирає. “Найкраще, щоб ти мене запам’ятав щасливим і не таким хворим. Я ніколи не здамся, допоки люблю тебе”. Марсель Пруст відмовився від життя і кохання заради мистецтва.

 

У пошуках втраченого часу

 

Самітництво дало свободу рефлексії. Письменник перекреслив увесь свій попередній літературний здобуток і почав з чистого листа. Епопея “У пошуках втраченого часу” складається з семи романів про життя Марселя Пруста. Перша фраза – “Лягати рано я давно вже звик” – звучить наче продовження оповіді, яка давно почалася. Це прагнення пережите минуле, відновити втрачений час і усвідомити свою сутність і положення в світі.

 

Пруст, який плаває в чашці липового чаю й веслує мадленами

“У пошуках втраченого часу” – твір хаотичний і аморфний, в якому все кристалізується на асоціаціях, де ви тонете в численних описах, роздумах, розчиняєтеся в довгих реченнях. Увесь цей потік централізує постать головного героя – Марселя, який виконує таїнство повернення у власне минуле. Пруст випускав факти й деталі, він прагнув розкрити таким чином загальні закони. Письменник орудує не мікроскопом, а телескопом – і розглядає мозаїку життя. Але спроба зрозуміти його безглузда. Суть знаходиться не в зовнішніх явищах, а в наших несвідомих почуттях і враженнях. Для Пруста єдина справжня реальність – внутрішня. Структура семитомної епопеї нагадує собор. Ви входите в перший роман – оглядаєте один кут споруди. Читаєте другий – дивитися на інший. Допоки у вас не складеться повна картинка храму, який не згорить, як Нотр-Дам. Це подорож у пошуках.

 

Епопея Марселя Пруста “У пошуках втраченого часу” – дуже особистісна штука. Це спогади письменника про дитинство, юність і молодість. І хоч бабусі під під’їздом також розповідають мемуари, в них вдається не так красиво, як у Марселя. Крім автобіографічного струменю, епопея начинена філософськими роздумами:

 

"Під час сну людина тримає біля себе нитки часу, років і світів. Вона інстинктивно відчуває їх, коли прокидається, раптово вгадує точку на земній поверхні, в якій знаходиться, і час, який збіг, як молоко, до її пробудження; але всі нитки можуть переплутатися, їх порядок порушитися, якщо прокинутися неправильно”.

 

У Пруста незвичний стиль оповіді – текучий, наповнений меланхолією, позбавлений надмірних прикрас – несхожий на інші  автобіографії. Коли маленький Марсель куштує з тіткою мадлени й липовий чай, емоції хлопчика розтікаються на десяток сторінок. Пруст описував не все життя, як історик, а зачіпляв моменти, які зробили його щасливим або сумним. У речені на три сторінки можна легко загубитися – в цьому й суть.

 

Гей, дівчинко, а ти знайшла час?

Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями.

Губітеся, чорнобриві, та з французами.

Автор: Олексій Гаврилюк

 

Published in Література

Ми мало знаємо про життя тих, ким захоплюємося. Про них можна прочитати в мемуарах, автобіографіях, спогадах і листах. Але найкраще слухати це від їхніх дітей. У 2004 році Фрида Г’юз, донька Сильвії Плат, видала збірку матері “Аріель”  так, як цього хотіла письменниця. Пів століття тому її опублікував чоловік поетки, Тед Г’юз, але змінив вміст книги. До нового видання донька написала передмову, у якій розвінчала міти про батьків. У день народження Сильвії Плат редакція Пусто вирішила перекласти текст Фриди українською. Далі – сповідь доньки поетки про сповідальну поезію матері.

 

“Коли моя мама, Сильвія Плат, вчинила самогубство 11 лютого 1963-го, то залишила на столі зв’язку манускриптів чотирьох десятків віршів. Вона, мабуть, востаннє працювала над їхньою послідовністю для видання збірки поезії “Аріель”. Коли книга була вперше видана посмертно, в 1965, мій батько, Тед Г’юз, змінив її до невпізнаваности. Викинув тринадцять віршів і замінив їх тими, які вважав потрібними. Він не хотів виставляти їхні стосунки напоказ, бо знав, наскільки екстримальною люттю мама могла описувати найближчих. Батько хотів зробити книгу для ширшої, ніж розлючені жінки, авдиторії. Тому додав інші вірші. Було з чого вибирати. З публікації попередньої збірки, “Колоса” (1960), моя мама створила чимало текстів, які не ввійшли до видання. Вона написала останнього за шість днів до самогубства. До оригінальної збірки “Аріель” мати додала 70 віршів.

 

Ми тоді жили в Девоні. Улітку 1962, за пів року до маминого самогубства, батько часто виїжджав до Лондона в робочих справах. Там він знайшов коханку. Мама про це скоро дізналася. Вона вигнала батька з дому. Йому довелося до Різдва жити у друзів або деінде, допоки він не придбав квартиру. Багато років потому він розповідав мені, що мама повинна була б передумати й так майже сталося. Але вона вирішила померти.

 

Тоді батько повернувся в Девон до нас. Його сестра, Олвін, покинула Париж,  аби допомогти виховати нас із братом. Так тривало два з половиною роки. Батько продовжував їздити до Лондона на побачення зі своєю коханкою.

 

Моя мама розставила вірші в “Аріель” так, щоб перше слово збірки було “Любов”, а останнє – “Весна”. Вона навмисне так зробила, показавши розкол шлюбу й початок нового життя. Але збірка не про це. Вона почала її складати задовго до розлучення, але наче чекали якогось значного моменту в житті, щоб на чомусь базуватися. Збірка об’єднує все, що допомогло моїй матері взяти себе в руки після розлучення й жити по-новому. Хоча там багато про смерть близьких. У грудні 1962 року радіо “BBC” запросило її прочитати деякі вірші. До них мама написала коментарі – дуже сухі й короткі, і вона ніколи не зазначала себе як ліричну героїню. Після її самогубства батько часто вмикав мені і брату ці записи, щоб ми слухали мамин голос.

 

Після її самогубства й публікації “Аріель” писали багато жорстоких речей про мого батька, що абсолютно відрізнялися від людини, яка виховала мене й Ніколаса. Він ніколи не забував маму, говорив про неї, наче вона досі була жива, щоб ми з братом знали про неї. Я досі іноді відчуваю, ніби вона слідкує за моїм життям. Для мене все, що пов’язано з нею – диво, але це тільки тому, що батько зробив її такою в нашій уяві. Лише багато років потому я дізналася, якою мама насправді була. Її люта вдача й ревність контрастувала з батьковим більш спокійним і позитивно налаштованим поглядом на життя. Не варто вважати її ідеальною людиною й приписувати вічну роль жертви. Мама двічі знищувала роботу мого батька. Одного разу підпалила вірші. Другого – пошматувала. Вона була винятковою поеткою й людиною.

 

Мені завжди було цікаво, чому самогубство матері, а не життя, зробило її іконою фемінізму? Моє запитання розвіялося після того, як у 2000-му їй поставили меморіальну дошку на нашому будинку в Лондоні. Спочатку її хотіли залишити на вулиці Фіцрой, де вона провела останні вісім тижнів життя й вчинила самогубство. Мерія вважала, що в цьому будинку мама написала свої найкращі роботи, коли ж, насправді, вона прожила там недовго й з-під її пера вийшло тільки 13 віршів. Це було лише місце, в якому вона намагалася виховати двох хворобливих дітей, сама була хворою, зробила ремонт, прикрасила квартиру і вбила себе.

 

В останній момент мерія передумала й поставила меморіальну дошку на будинок №3 на площі Шалкот, куди мої батьки вперше разом переїхали й провели там майже два роки, де мама написала “Під скляним ковпаком”, видрукувала “Колос” і народила мене. Це те місце, в якому вона по-справжньому жила, була щасливою й продуктивною – разом із моїм батьком. Проте люди, які прийшли подивитися на відкриття меморіальної дошки, були розлючені тим, “що вона висить у неправильному місці”. Один чоловік голосно викрикував “Меморіальна дошка повинна бути на вулиці Фіцрой!”, і журналісти підтакували йому. Я запитала їх, чому. Один журналіст відповів, що там моя мати написала найкращі роботи. Я пояснила, що вона прожила там лишень вісім тижнів. “Ну, добре, – казали журналісти далі, – вулиця Фіцрой – це те місце, де Сильвія Плат була матір’ю-одиначкою!” “Я не знала, що мерія ставить меморіальні дошки самотнім жінкам” – відповіла я. Нарешті, вони зізналися, що це те місце, де моя мама вчинила самогубство. Я відрізала, що ми вже маємо надгробок, навіщо нам ще один.

 

Я не хотіла, щоб смерть моєї мами була єдиним її досягненням. Я хотіла, щоб пам’ятали її життя – те, що вона була найщасливішою і найсумнішою, в екстазі й в муці, те, що вона дала життя мені й братові. Думаю, моя мама була екстраординарною поеткою й доблесно боролася з депресією, яка супроводжувала її все життя. Вона використовувала кожну емоцію як клаптик тканини, щоб пошити сукню. Вона не гайнувала ніяких почуттів. І у вирі цієї емоційности могла сфокусуватися й направити свою поетичну енергію. Так з’явилася “Аріель” – її надзвичайне досягнення,  створене, коли мама була на межі дикої емоційности і краю прірви.

 

Після самогубства, про неї неодноразово говорили й піддавали психоаналітичному аналізу, інтерпретували, перевідкривали, фікціоналізували й навіть заново вигадували. Але слова моєї мами найкраще описують її саму, а нестабільні емоції визначали те, як вона бачила світ і як вона нещадно писала про речі.

 

Коли мама вчинила самогубство й залишила “Аріель”, вона хотіла помститися. Це бажання кипіло в ній впродовж довгого часу, навіть до одруження з батьком. Урешті-решт він був лише жертвою помсти і її останньою краплею”.

 

Наука з цієї байки ось яка: ставайте матерями-одиначками, щоб лондонська мерія ставила вам меморіальні дошки. Але краще не вчиняйте самогубство через чоловіків. Помирати можна тільки заради мистецтва. Такий заповіт Сильвія Плат передала редакції Пусто.


А більш детально про життя письменниці можете прочитати в нашій трилогії про поетку. Її вигадливим спробам самогубства можна тільки заздрити й захоплюватися. Тож приємного захоплення!

Published in Література

Попередні частини:
Спроба самогубства №1. Сильвія Плат
Спроба самогубства №2. Сильвія Плат

 

Сильвії – 29. Вона виганяє з дому улюбленого чоловіка, почувається щасливою і пише вірші, які згодом отримають Пулітцерівську премію. Але, як не крути, є речі, які не залежать від наявності успіху, дітей чи любови. 

Все йде під три чорти. Сильвія і Тед сваряться, кричать, розходяться. Зради чоловіка стають очевидними, Сильвія виганяє його з дому, він із радістю йде.  Але повертається. Ненадовго. У вересні вони разом їдуть в Ірландію, однак через чотири дні Тед залишає Сильвію і повертається в Лондон, до Асі. Плат усвідомлює: це кінець і в тогочасних листах до матері пише, що почувається ніби звільненою і справді щасливою. Але не розповідає про неконтрольовані ридання, втрату ваги і те, що почала курити.

 

 

Та осінь була дуже продуктивною для Сильвії. Вона разом із дітьми жила у південно-західній Англії, майже не бачилася з людьми і працювала. Кожного дня, з п’ятої і до сніданку, у тиші великого сільського дому, сформувавши своїх внутрішніх демонів у чіткі думки – писала. “Зараз я пишу найкращі вірші за все життя. Вони зроблять моє ім’я” – розповідала Сильвія матері. Це усвідомлювала не лише вона. Коли Плат приїжджала у Лондон, заходила прочитати вірші Альваресу, критику та другу.  Він згадує, як вона, абсолютно жива, схрестивши ноги, сиділа на підлозі і декламувала “Леді Лукас” і “Татуся” своїм чітким “американським” голосом так, що йому хотілося захиститися і придертися до найменших деталей. Зрештою, втомившись від самотності, Сильвія на початку грудня 1962 року переїхала у Лондон, винайнявши квартиру на п’ять (!) років. Попри побутові труднощі, відсутність телефонного зв’язку, газу, електрики та няні, Сильвія пише матері, що ніколи не почувала себе більш щасливою, ніж зараз. Зрештою, чому ні? У неї були друзі, Тед допомагав із дітьми, її вірші друкували в журналах, а Альварес взагалі казав, що збірка “Аріель”, яка складалася з останніх поезій, варта Пулітцерівської премії.  

 

 

Один з біографів пише, що у Сильвії і Теда були наміри знову зійтися і на літо переїхати в Девон. У Плат тоді були часті перепади настрою і вона хотіла то знову бути разом, то остаточно розлучитися, тому Тед почав зустрічатися із Сьюзан Аллістон. Кажуть, що у Сильвії теж з’явився інший чоловік, а ще, що вона намагалася звабити Альвареса. На Святвечір вона запросила його на вечерю. Він згадує:

"Вона здавалася якоюсь іншою. Волосся, зазвичай по-вчительськи зібране в пучок на потилиці, було розпущене. Воно сягало самої талії, вкривало її, мов намет, тому її бліде обличчя і довге худе тіло одночасно нагадували дивовижну безвихідь і релігійний екстаз. Вона здавалася служителькою культу, яка доведена до повної знемоги виконанням обрядів. Коли вона йшла переді мною по коридору і по сходинках, що ведуть в квартиру, (...) її волосся мало дуже сильний і гострий, ніби звірячий запах. Діти вже були вкладені у себе нагорі, і в квартирі було дуже тихо. (...) Коли біля восьмої вечора я пішов  на святкову вечерю, знав, що зрадив її остаточно і непростимо. І вона знала, що я знав. Більше я її живою не бачив".

 

 

 

Потім у Англії стався найхолодніший січень за 60 років. Спочатку діти, тоді Сильвія, захворіли на грип. Їй було важко: відмикали опалення, не розчищали тротуари, не заводилась машина. Зрештою, навіть для того, аби зготувати їжу із температурою потрібно чимало зусиль. Терапевт і близький друг, Джон Гордер, згадує, що, попри те, що вона могла працювати, її депресія погіршувалася. Сильвія постійно хвилювалася, думала про суїцид і не могла впоратися з рутинною роботою. До того ж, почали з’являтися доволі неоднозначні відгуки на її роман “Під скляним ковпаком”, що негативно  вплинуло на її стан. У цей період вона схудла на 20 фунтів. Та після двомісячного “застою”, Сильвія знову починає писати і з 28 січня до 4 лютого створює 10 віршів.

У четвер, 7 лютого вона звільнила свою помічницю (чи та пішла сама, достеменно невідомо). Сильвія не хотіла бути вдома наодинці, тому зателефонувала своїй подрузі і попросила залишитись у неї до понеділка, коли прийде нова няня. Останні кілька днів Плат приймала антидепресанти, та все ще жахливо почувалася. Тієї ночі Сильвія впродовж двох годин розказувала подрузі про всі свої негаразди.

 

 

У п’ятницю ввечері, за спогадами Теда, вони зустрілися через прощальний лист, який Сильвія йому написала. Вона сказала, що їде з країни і більше ніколи його не побачить, а коли Тед почав вимагати пояснень, Плат спалила записку і пішла. У неділю їй нібито покращало і вона попросила подругу відвезти її із дітьми додому. Та відмовляла, але Сильвія наполягла, мовляв, о 9 ранку має прийти нова няня і хтось мусить бути в будинку. Ввечері, коли вони повернулися, Сильвія нагодувала дітей і вклала їх спати. Пізніше зателефонував лікар, аби переконатися, що у неї все гаразд. Близько півночі Плат спустилася поверхом нижче, до свого сусіда, попросила в нього марки для листів і запитала, о котрій він їде на роботу. Навіщо це їй? Просто цікаво, – сказала вона. Як відомо з нещодавно опублікованих щоденників Сьюзан Аллістон, Сильвія зателефонувала Теду, щось говорила, на що він відовів: “take it easy, Sylvie”.

Заспокоїтись не вийшло. Над ранок, 11 лютого, Сильвія відчиняє навстіж вікна у дитячій кімнаті, залишає про всяк випадок їжу і записку на дитячому візку у під’їзді зі словами “Будь ласка, зателефонуйте лікарю Гордеру”. Міцно зачиняє двері, щілини заклеює скотчем, ставить мокрі ганчірки і йде на кухню, де із дверями робить те саме.  Відкручує газові крани і засовує голову якнайдалі в духовку.

 

 

О 9 ранку новій няні не вдалось потрапити в квартиру Сильвії. Вона пішла до телефонної будки, щоб перевірити у агенства адресу, але, оскільки в ту ніч був дуже сильний мороз, домогосподарки викликали майстрів, була черга і це зайняло трохи часу. Зрештою, переконавшись, що адреса правильна, жінка попросила в робочого про допомогу. Коли вони зайшли у помешкання, побачили мертву Сильвію Плат.

Дехто сумнівається у тому, чи було це усвідомлене самогубство. Альварес вважає, що вона не хотіла помирати і це був крик про допомогу, бо якби няня вчасно потрапила у квартиру, то Сильвію вдалося б врятувати. До того ж, записка про лікаря і дивне запитання сусідові підтверджують це, нібито Плат включила газ із розрахунком часу так, щоб її могли врятувати. У одному з інтерв’ю Альварес згадує: "Я підвів її. Мені було тридцять років і я був дурний. Що я знав про хронічну клінічну депресію? ... Їй потрібен був хтось, хто б подбав про неї. І це не те, що я міг зробити." Насправді, ця теорія хибна. За словами офіцера поліції, голова Сильвії була засунута надто глибоко в газову духовку, а лікар Гордер, який був у Плат напередодні, казав, що її наміри були очевидні. Єдине, на що він сподівався це те, що її втримають діти.

Сильвії Плат вдалося померти з третьої спроби. За іронією долі, в ніч її смерті Тед Г’юз спав з іншою жінкою.

Марія Глух

 

Published in Література

Париж 1920-х – Мекка світу живопису. Там зароджувалися стилі, створювалися світові шедеври і започатковувалися тренди. Серед розмаїття митців, які там мешкали, важко виділитися, але Андре Бретон, письменник-сюрреаліст, зміг. Розповідаємо про його особливий шлях до мистецтва.

 

Незвичайні знайомства

Андре народився 1896 року в Нижній Нормандії. У школі був відмінником, цікавився мистецтвом, особливо символізмом. Його суть полягала у відтворенні ідей та предметів за допомогою символів і використання метафор. Наприклад: ранок – молодість. Із політичних вчень Андре приваблював анархізм. Словом, ріс він звичайним майбутнім аванґардистом. Потім – вступив до Медичної школи Сорбонни, яку йому нав'язали батьки. Втім, освіту перервала Перша світова війна, куди юнака мобілізували в якості санітара. Бретон знайомився з провідними культурними діячами в госпіталях. Коли був санітаром у Нанті, туди госпіталізували письменника Жака Ваше. Згодом той виклав ідеї сюрреалізму на папері та був одним з перших літавторів цього напряму. Його “Листи з війни” – есеї написані разом з Бретоном – відображали негативне ставлення до війни за допомогою насмішки та застосовували сюрреалістичні прийоми, які здебільшого проявлялися в абсурдності зображуваних ситуацій. А ще там гарні жарти про британців. За словами Андре, Жак найбільше вплинув на нього та його мистецтво. Навесні 1916, в Парижі, Бретон зустрівся з Ґійомом Аполлінером, автором терміну “сюрреалізм” у госпіталі, де той лежав поранений. До того часу Ґійом і Андре листувалися. Листування між письменниками розпочалося просто, Бретон схвально відгукнувся в особистому листі про діяльність Аполлінера і прикріпив свої вірші.

 

 

Андре вмів зацікавити співрозмовника і легко знаходив друзів. Навіть Аполлінер, у якого вдома висіла табличка “Не забирайте мій час”, із радістю ділив його з Бретоном. Після знайомства з цими письменниками Бретон вирішив, що медицина йому не не до вподоби і він хоче більше часу приділяти мистецтву. Тоді ж письменник познайомився з працями Зиґмунда Фройда і психоаналізом, основою сююреалістичного мистецтва. 

 

Магнітні поля

Після війни багато людей розчарувалися у світі, в якому жили, та в мистецтві, яке його зображало. З'явилися тенденції заперечувати все раціональне й логічне на знак протесту проти вбивств і руйнувань. Спочатку Бретон приєднався до дадаїстів. Вони започаткували перформанс як витвір мистецтва і були близькі до його ідей, які базувалися на епатажності та зневірі в післявоєнному суспільстві. Втім, Бретон не припиняв пошуків себе і знайшов сюрреалізм. Разом із другом-письменником Філіпом Супо вони написали поему “Магнітні поля”, де застосували принцип автоматичного письма. Це прийом написання тексту за допомогою вільних асоціацій. Наприклад, ряд “ми - краплі - організми”.

Під час читання ви можете зануритися в сни Супо і Бретона, ніби Далі написав картини словами. Бретон розпочинав свої твори різко, одразу окресливши проблему. Ця книга починається словами: “Ми – бранці крапель води, безкінечно прості організми. Безшумно кружляємо по містах, у яких афіші, що зачаровують нас, вже не чіпляють. Навіщо ці великі й крихкі сплески ентузіазму, висохлі підскоки радості? Ми не знаємо нічого, крім мертвих зірок, ми заглядаємо в обличчя людей і видихаємо від задоволення”. Як і в житті, в своїх творах Бретон часто вдавався до зміни теми розмови. “Магнітні поля” вважають першим сюрреалістичним твором. Письменник став бунтівником, адже такі пасажі, як “мужність скасували”, йшли всупереч тогочасному суспільству, яке не змогло зупинити Велику війну і переховувалось у містах.

 

Створення нового

Впродовж чотирьох років після публікації Бретон оформив ідеї “Магнітних полів” у конкретний заклик до світу. В 1924 році Бретон видав “Маніфест про сюрреалізм”, з якого починають відлік сюрреалізму як культурної течії. Автор закликає вигадати свій світ, якщо не задовольняє реальність, а якщо ви не можете, то нехай це зробить підсвідомість за допомогою сну. Якщо ви зможете поєднати реальність і сон, то вийде абсолютна реальність, себто сюрреальність.

 

 

Ставши лідером сюрреалістів, Бретон на своєму прикладі продемонстрував: митець повинен нести свої ідеї не тільки за допомогою картин чи книг, але й показувати свою громадянську позицію. У 1927 році Андре приєднався до комуністів, проте швидко розчарувався в сталінізмі і його методах. Це суперечило позиції партії, тому їхні відносини тривали до 1933 року.

 

Він шукав золото часу

Андре міг продовжувати розвивати сюрреалізм в себе вдома, але 1938 року його запросили на конференцію в Національний автономний університет Мексики, розповісти про сучасні трансформації в мистецтві та сюрреалізмі. Подорож Андре туди розпочала новий етап його творчости, адже, на думку митця, “Мексика – найбільш сюрреалістична країна у світі”. Ця цитата має свою історію: Бретон замовив стілець у мексиканського столяра за своїм ескізом. Побачивши результат, письменник настільки здивувався точности відтворення, що вигукнув свій вердикт сюрреалістичности Мексиці. Тут він познайомився з Фрідою Кало, Дієґо Ріверою і Левом Троцьким. Бретон був прихильником ідей останнього про перманентну революцію, тобто про її неперервність і постійне поглиблення аж поки пролетаріат не усуне всі буржуазні прояви. 1938 року вони разом видали працю “Маніфест незалежного революційного мистецтва”. Тут письменник висловив своє бачення мистецтва і його ролі в політиці.

 

 

Важливим етапом в поширенні сюрреалізму у світі була Друга світова війна. Бретона знову мобілізували як санітара, втім цього разу Франція програвала війну і її окупували. Митець виїхав до США. Там читав лекції про мистецтво і проводив сюрреалістичні виставки. Цей культурний обмін вплинув на поп-арт і подальше американське мистецтво, а Джексон Поллок – абстрактний експресіоніст, який створював картини за допомогою особливої крапельної техніки – був учнем Бретона. Після закінчення війни, Бретон повернувся до Парижа, підтримував сюрреалістичний рух, створював журнали та публікував у них різного ґатунку статті: деколи неякісні, деколи заанґажовані, а деколи – хороші. Сюрреалізм як мистецький напрям та культурне явище жив доти, доки жив Бретон і в 1966 році його не стало. Андре Бретон був резонансною особистістю, який зробив багато для сюрреалізму, але залишився в тіні одіозніших діячів. На його пам’ятній дошці в Парижі пише: “Я шукаю золото часу”. Таке завершення його історії чудово описує глибинність майстра сюрреалізму, його життєпис вчить бути неординарним, дивним та й показує його знання та талант.

 

 

Радимо прочитати

  • “Магнітні поля”, щоб розкрити суть сюрреалізму та побачити переваги (й недоліки) потоку думок.
  • “Надя. Жінка, що перетворилася в книгу”, щоб перенестись у Париж 20-х та пожити шаленим французьким життям хоча би на сторінках.
  • “Шалене кохання”, щоб зрозуміти, кохання ХХ століття у найкращих традиціях сюрреалізму.

 

Автор: Богдан Бронтерюк

Published in Література

Нам усім відомі прозаїки-бітники: Керуак, Бротіган, Кізі. Але в течії, яка виступає проти норм моралі та сповідує свободу особистості понад усе, були й поети. Розповідаємо, як втілити у віршовані рядки прагнення до (сва)волі та поєднати любов з політикою на прикладі поета-бітника Алена Гінзберга.

“Я тут, крихітний під сонцем у нескінченно білому небі, витріщаюсь на каркаси нових будівель і прокидаюсь із олівцем в руках…” – такий портрет творця буремних 60-их, часу тотальної культурної революції з її психоделічністю та неприхованою сексуальністю, часу гіпі та протестів, мистецької розкутости та повного вивільнення свідомости. Тоді божевілля було як вияв святості. Марення як найдосконаліша форма мистецтва. Секс як найвищий ступінь чесності. Наркотики як спосіб звільнити себе. Творчість як маніфест вічного пошуку. І все це – ідеї епохи, які група обраних змогла втілити у текстах. Їх називали розбитим поколінням, бітниками, біт-поколінням… Але, по суті, то були митці, які мали сміливість вийти за межі дозволеного, сказати те, що ніхто не наважувався, писати те, що справді хотілося, всупереч нормам і правилам. Серед очільників – поет Ален Гінзберг – “збитий з пантелику розум, який переписує заголовки марсіянських газет”. 

 

Витоки

Він народився третього червня 1926 року в складній єврейській родині. Мати, Наомі, шкільна вчителька, страждала від тяжкого психічного розладу і була запеклою комуністкою. “Америко, дитиною я був комуністом і ні краплі не шкодую про це!” – писав дорослий Гінзберг, згадавши комуністичні зібрання, на які його брала мати. Батько, Луїс, викладач філології, поет-консерватор, ліберал і правовірний іудей, бачив сина успішною та поважною головою великого сімейства. Ален ріс у атмосфері постійної боротьби між батьками, їхніми поглядами та баченнями його майбутнього. При цьому не підтримував жодного.   Після школи він вступив на економіку в Колумбійський університет, проте після знайомства з Берроузом, Керуаком і Карром кардинально змінив вектор своїх зацікавлень і почав навчання на літературознавчому відділі.

 

 

“Я хочу бути святим”

“Я хочу бути святим, справжнім святим, поки я ще молодий” – писав юний Гінзберг, розширивши межі власного сприйняття експериментами з ЛСД та алкоголем. Його головною метою врешті стала чесність і свобода. Така ж щира та безпосередня, як в Уолта Уітмена, Вільяма Блейка, Ґійома Аполлінера, Езри Паунда та Томаса Стернза Еліота, творчістю яких Ален зі шкільних років захоплювався. Усі його пристрасті, ідеї та моментні думки так чи так втілювалися в його поемах у вигляді неконтрольованого потоку думок, кольорів, вражень та асоціацій:

“Минулої ночі мені наснився Т.С.Еліот він кликав мене з собою в царство мрій Ліжка дивани туман над Англією Чай у його будинку веселка в Челсі Штори на вікнах, дим підіймається вгору трубою, а в тихому та теплому будинку неймовірно милий гачконосий Еліот любив мене, прихистив мене, запропонував лягти на диван та поспати, був дуже ввічливий і слухав серйозно поцікавився моєю думкою щодо Маяковського я читав йому Корсо Крілі Керуака радив Берроуза Олсона Ханке бородата леді в зоопарку мудра пума в Мехіко Сіті шестеро хлопчиків із хору в Зімбабве змучено співали різними мовами суахілі і пульсуючий ритм Ма Рейні і Рейчел Ліндсей”. 

 

 

Дивні образи, спонтанні асоціації, відсутність розділових знаків – це і є Гінзберг. У своєму “Зимовому хайку” він написав: “Божевільний виходить з кінотеатру”. Саме так можна охарактеризувати творчість поета, який ніби губка вбирав усе, що його оточувало, пропускав через себе і вкладав у власні рядки в найхимерніший із можливих способів: “Я з'їв усю блакитну моркву що ти мені надіслав із могили і вухо Ван Гога і маніакальний трепет Арто”.  Образність поезії Гінзберга з роками розширювалася дедалі більше й більше, бо він багато подорожував (на рахунку поета Індія, Африка, Австралія і навіть СРСР, де він познайомився з Вознесенським та Ахмадуліною), надихався ідеями та людьми.

 

Бунт

Гінзберг – це і бунт проти усталених поетичних норм і форми, і протест як стиль життя. Політичній активности та свідомости громадянської позиції поета можна лише позаздрити: він брав участь у виступах за свободу слова, захищав права ЛГБТ і наполягав на легалізації марихуани. Протестував проти війни у В’єтнамі, проти цензури, проти поліцейського свавілля, проти заборони наркотиків… І навіть численні арешти не зупинили Гінзберга. Він продовжував відстоювати свободу в усіх її можливих проявах. Поета затримали в 1967 році на антивоєнній демонстрації в Нью-Йорку. Потім – за участь в марші нових лівих, пацифістів і гіпі на Вашингтон. Проте Гінзберг продовжував скандувати гасла та співати буддистських пісень. Поет гостро реагував на все, що відбувалося. 

 

“Я вийшов на вулицю і вибух
розсіяв океан плутонію
над Нижнім Іст-Сайдом
Будівель не лишилось, лише
залізні скелети…”
писав Гінзберг, вражений трагедією Хіросіми. Питання екології вже тоді безмежно поета. Так само, як лякав технологічний прогрес і його влада над людиною.

 

 

Що почитати? 

– "Лемент": як маніфест загубленої людини, що відчайдушно шукає свій шлях у химерному суперечливому світі;
– "Супермаркет у Каліфорнії": як розмова про життя в супермаркеті з Уолтом Уітменом;
– "Ми сходимо з сонцем і падаєм у ніч": як погляд творця на місто, що надихає. 

 

 

Епілог

Він називав своє покоління шаленим і був невід'ємною його частиною. Він боровся за любов, яка була для нього всім. Він протестував і бунтував, бо любив цей світ. Про це й писав:

 

Тягар світу –
любов.
Під ношою
самотності,
під ношою 
невдоволеності
тягар,
тягар, що несемо ми – 
любов…
... але ми несемо цей тягар
втомлено,
і повинні віднайти спокій
в обіймах любові,
врешті-решт
віднайти спокій
в обіймах любові.

 

Він любив повторювати свої рядки, ніби мантру. Можливо тому, що захоплювався дзен-буддизмом і крішнаїдством. А можливо тому, що одним із перших зрозумів, чого саме не вистачатиме нашому шаленому світові з його бомбами, нетерпимістю та жорстокістю.

Published in Література

Попередня частина: Спроба самогубства №1. Сильвія Плат

 

Сильвія отямилась. Її перше слово – ні. Вона не хотіла жити, відбуватись, нікого бачити і, найголовніше: вона не хотіла прокидатись. Це був не її вибір. Особливо тут, у провінційній лікарні з нестерпними умовами і відсутністю компетентних лікарів, які би справді допомогли. Але Сильвії пощастило: письменниця Олівія Гіґґінс оплатила лікування.  Плат перевели в одну з найкращих психологічних клінік тогочасної Америки, з нею займався психотерапевт і Сильвії покращало. В лютому 1954 року її виписали з лікарні і вона повернулася в Сміт-коледж.

Все налагодилось. Вона писала вірші, її друкували, їй навіть платили. А ще – чоловіки. Їх у Сильвії було хоч греблю гати і їх можна зрозуміти: успішна, харизматична, неймовірно елегантна жінка з білявим волоссям і красивими рисами лиця. До речі, Сильвія любила ходити по магазинах і дуже педантично ставилась до свого одягу. Вона завжди вдягалася стильно. Це робило її більш впевненою у собі і дозволяло краще зосередитися на роботі. У квітні вона знайомиться з Річардом Сассуном, британцем, який навчався у Єльському університеті. Попри те, що вони зустрічалися два роки, про ці стосунки відомо небагато: він був розумним і його поведінка відрізнялася від американських хлопців, тому, мабуть, і привабив Сильвію. Цікаво, що в офіційному списку своїх чоловіків Плат писала, що Річард – “той, хто пішов”.

 

Sylvia Plath on her first day at Mademoiselle.

 

У 1955 році Сильвія отримала стипендію на навчання у Кембриджі та переїхала. Її манера поведінки, яскрава помада і ентузіазм тут, у стриманій та холодній Англії, здавалися дикими та провінційними. Навіть її освіта, яка в Америці вважалась блискучою, тут була посередньою. Але Сильвію це не дуже хвилювало. Вона писала сповнені емоційної закоханості листи Річарду Сассуну. Він переїхав у Париж, але коли Сильвія приїхала до нього в гості на Різдво, то зрозуміла, що йому це вже не потрібно. Він сказав, що їхні життєві ритми не збігаються (гарна відмазка, правда?), попросив не писати листів і припинив стосунки. Листи Сильвія писала. Йому. Але не відправляла. І знову почувалася самотньою.

Тоді стався лютий 1956. На одній із вечірок у Кембриджі Сильвія познайомилася із молодим британським поетом Тедом Г’юзом. Ну, як познайомилася... Вона викрикувала йому в лице уривки з його віршів, а він питав, чи їй подобається. І коли, зрештою, вони опинилися наодинці в той вечір і Тед поцілував її в шию, вкусила його настільки міцно, що Г’юз повернувся на вечірку із закривавленою щокою. Цілком імовірно, що для них то був ідеальний сценарій знайомства. Через чотири місяці вони одружилися, провели медовий місяць (тобто все літо) в Іспанії і, коли у них закінчились гроші, повернулися назад.

 

Сильвія і Тед під час медового місяця.



Сильвія обожнювала Теда і переймалася його творчістю більше, ніж своєю. Саме тому, коли нью-йоркський поетичний центр оголосив конкурс поезії, вона передрукувала 40 віршів Г’юза і відправила їх, мовляв, її збірка ще не готова. Зрештою, у конкурсі Тед переміг, Сильвії запропонували роботу викладачкою у Сміт-коледжі і вони переїхали в Америку. Він – писав, вона – працювала і часу та сил на творчість не залишалося. Робота її виснажувала і втомлювала. Так, звісно, Тед усе розумів і намагався підтримувати дружину, але її постійна самокритика і запитання “чим я займаюся?” не давали спокою. Вона пішла з роботи і отримала можливість весь час писати, та у неї не виходило. Страх білого аркуша, внутрішня неможливість робити те, що хоче, відсутність сталого ритму і рутини знову потроху вводили її в депресію. Вона влаштувалася на роботу секретаркою в психологічну клініку, читала історії хвороб, писала оповідання і почала зустрічатися із своїм психотерапевтом.

Все знову налагоджується. Тед отримав премію у розмірі п’яти тисяч доларів і працювати весь наступний рік їм не потрібно. Вони вирушили у мандрівку Штатами, під час якої Сильвія завагітніла. Це бажана дитина і вони щасливі повернулися у Англію. Попри труднощі із квартирою, взаємну нелюбов до Тедових друзів і черговий творчий застій, у Сильвії все нормально: вона чекає дитину і це те, що захоплює її повністю. 1 квітня 1960 року у подружжя народилася донька, через що Плат дуже горда і щаслива.

У цей період Сильвія і Тед дуже добре розуміли потреби одне одного. Вони разом готували, займалися домашніми справами, а догляд за дитиною під час роботи у них був поділений погодинно: вона працювала до 9.00 ранку, він – від ланчу до чаювання. Цей рік був успішним для обох: книжки Г’юза були популярними, Сильвія видала збірку “Колос”, вони співпрацювали із Бі-Бі-Сі. Тим не менш, її сприймали тільки як дружину Теда і вона це дуже болюче переживала. Якось, коли Г’юз пішов на ділову зустріч і не повернувся на ланч, Сильвія від ревнощів порізала безліч його чернеток, а через кілька днів у неї стався викидень.  Як відомо з листів, які опублікували трохи більше року тому, Г’юз побив Сильвію, через що вона втратила дитину. Але вони залишилися разом.

Згодом вони переїхали у передмістя, де народився Ніколлас. Сильвія багато писала. І ніби все гаразд: у неї є свій дім, чоловік, діти, написаний роман, друзі і захоплення, але внутрішньо вона нещасна.  У травні до них приїхала Ася Вевілл разом із своїм чоловіком, вони провели разом кілька днів і Сильвія, ще нічого не знаючи про зраду, відчувала, як все її внутрішнє іде шкереберть. Вона знову не витримує.  У червні 1962 року Сильвія спричиняє автомобільну аварію. За деякими даними її машину знайшли в річці. Одне знаємо точно: їй знову не вдається.

Далі буде.

Глух Марія

Published in Література

Що таке сповідальна поезія? Візьміть власний досвід, додайте трохи емоційних травм, цілком зосередьтеся на собі (про “заборонені” у суспільстві теми на кшталт сексуальності теж не забудьте) і напишіть вірш. Ми не впевнені, що у вас вийде, але Сильвія Плат зробила це настільки добре, що стала однією із засновниць жанру. Про покинутість, морську залежність і синдром відмінниці від жінки, яка знала про це абсолютно все. 

Сильвії Плат три роки. Вона стоїть на березі Атлантичного океану і думає про свою знедоленість. І самотність. Про те, що все життя пішло шкереберть, що вона більше нікому не потрібна, що ці роки були найкращими в її житті, бо сьогодні у неї народився брат. Хоча ні, не брат. Це немовля вона сприймала за щось вороже, інше. Словом, він був її суперником і байдуже, що йому всього декілька годин. “Але я не хотіла забувати: в обнімку з образою, потворна і колюча, як скорботний морський їжак, я потягнулася в протилежну сторону, до в'язниці. Холодно і тверезо, немов із віддаленої зірки, я бачила окремість всього на світі. Я відчувала стіну власної шкіри: я – це я. Камінь – це камінь. Моя злитість з предметами цього світу закінчилася.” Сильвія сидить на узбережжі і шукає знак того, що все ще може бути добре, що все налагодиться, що вона – обрана. І знаходить. Маленьку мавпочку, важку від вологи, вимазану дьогтем, але для дівчинки це не просто мавпочка, а благородна Мавпочка-Мислитель. І знак.  Сильвії Плат три роки. Їй здається, що вона отримала благословення моря і вона точно знає, що терпіти не може немовлят.

 

Life of Sylvia Plath through amazing vintage photos (2)Маленька Сильвія насолоджується відсутністю інших дітей у сім'ї. Джерело: https://www.vintag.es/

 

З цього моменту починається її боротьба за увагу. Молодший брат був хворобливою дитиною, тому мама Сильвії, Аурелія, приділяла йому більше часу. В Отто, батька, з дітьми склалися специфічні стосунки. Він багато працював і сил на Сильвію та Воррена не залишалося. Тому кожного вечора у них було лише кільканадцять хвилин, аби розповісти батькові про свої успіхи. Але, незважаючи на доволі авторитарний і снобський характер, Отто справді любив свою доньку. Та й дівчинка обожнювала тата. Для неї він був чарівником, якого слухались бджоли і море. Але вона була переконана: щоб привернути його увагу, потрібно бути найкращою. У всьому.

Коли Сильвії було вісім, батько помер. Вона сприйняла це так, ніби її залишили і зрадили. І через 22 роки, у своєму скандально-відомому вірші “Татусь”,  вона напише: “Розколоти сердечко моє на частини. //Мені було десять, коли тебе закопали. //У двадцять я спробувала накласти на себе руки, //Щоб бути поруч з тобою, з тобою. //Щоб разом були хоча б кістки.” Смерть батька сильно вплинула на становлення особистості поетки. Але не тільки. Сильвія дуже любила море. Вона виросла біля нього, а дім її бабусі і дідуся був на самому березі океану. Дівчинка проводила там дуже багато часу і це приносило їй задоволення. Пізніше, у своїх спогадах вона напише: “Іноді, коли мене охоплює туга за моїм морським дитинством, за криком чайок і запахом солі, хтось близький запихає мене в машину і везе туди, де видно море. Зрештою, в Англії немає місця, яке було б далі, ніж скільки? – ну, сімдесят миль від моря. «Ось, – кажуть мені, – ось воно!" Нібито море – величезна устриця на тарілці, і її можна подати, і смак буде такий самий, як у будь-якому ресторані на світі. Я вилажу з машини, потягуюся, вдихаю аромат. Так, море. Але не те, ну зовсім не те.” Зрештою, в одному зі своїх інтерв’ю Сильвія скаже, що була щаслива доти, доки їй не виповнилося дев’ять. Іншими словами: доти, доки не помер батько і її сім’я не переїхала у Веллеслі, на захід від Бостону, туди, де немає моря.

 

Life of Sylvia Plath through amazing vintage photos (4)Сильвія разом із братом. Джерело: https://www.vintag.es/

 

Сильвію можна було б назвати  нормальним підлітком. Її вчителі розповідають, що вона була творчою, багато читала і дуже прискіпливо виконувала завдання. Бажання бути найкращою у всьому змушувало її вчитись на відмінно. Вона отримувала безліч листів подяки, сертифікатів і нагород. Загалом, за поезію, англійську мову та літературу, але окрім цього, наприклад, її малюнок отримав перше місце на національному конкурсі в Інституті Карнегі. Матір змушувала ходити її на уроки фортепіано та альту. Пізніше, у своїх інтерв’ю Сильвія згадувала: “Я розумію, що музика – це прекрасно. Але не відчуваю цього”. Їй подобалося малювання і літні табори. Обожнювала катання на велосипеді і теніс. Хотіла спробувати лижі, але розуміла, що бюджет сім’ї цього не дозволить. А ще вона була надзвичайно розумною. Одна з її вчительок згадує: тестування у шостому класі показало, що IQ дівчинки складає 160. Сама Сильвія вважала це і прокляттям, і благословенням і якось сказала, що від розуму нікуди не дітися.

Незважаючи на постійне відчуття самотності, у Сильвії були друзі. Вони згадують про те, що любили довгі медитативні прогулянки разом із нею, розмови про літературу, мистецтво, важливі соціальні і особисті проблеми. Філіп МакКарді розповідає про те, що вони, як і будь-які нормальні підлітки, говорили про секс і проблеми з менструацією. Сильвія переймалася тілом, вважала свою талію та бедра занадто товстими. Вона прагнула бути сексуально привабливою, але сама ідея сексу, через тогочасні релігійні переконання, здавалась їй огидною. Вона рідко зустрічалась з хлопцями у школі у звичному розумінні цього слова, але як і кожна дівчина, любила поцілунки, петтінг і відправляти розчарованих юнаків ні з чим додому.

У Сміт-коледжі Сильвія теж добре вчилась: брала на себе чимало додаткових завдань, відвідувала регулярно лекції і завжди отримувала “A”. Тим не менш, у соціальному житті вона залишалася аутсайдером. З неї часто насміхалися і не розуміли. Типова тогочасна студентка із Сміт-коледжу – це дівчинка, головна мета якої отримати хорошу освіту, вийти заміж, народити дітей і готувати смачні вечері. Сильвія цього не хотіла. Пізніше вона розповіла про те, що тебе вважали невдахою тільки тому, що ти не ходив на побачення кожну суботу. Більше того, це мало бути не просто собі побачення, а з хлопцем “правильного сорту” з впливовими соціальними чи академічними зв’язками. Це доводило Сильвію до розпачу. Зрештою, під час Різдвяних канікул, вдома,  вона раптово зустрічає “Бадді Віларда”, який був для неї ідолом у школі: розумний блондин з атлетичною будовою і з хорошої сім’ї. Словом, бажаним чоловіком для її однокурсниць, але, як вона згодом зрозуміла, не для неї. Він був їй потрібен лише для соціального та особистого самоствердження, і доказом того, що вона зараз може досягти своїх шкільних ідеалів. Разом з тим, Сильвія мріє про письменницьку кар’єру і витрачає дуже багато енергії на поезію. Вона кожного дня наполегливо пише вірші, які, зрештою, виходять штучними, неглибокими, не такими, як їй потрібно.

 

6904Погляд жінки, яка звабила бажаного чоловіка

 

Все налагоджується. Під час другого року навчання у коледжі Сильвія без жодних прогалин входить у роль “золотої дівчини”: вона академічно успішна, у неї є друзі та популярність у кампусі. Але цього їй не достатньо. Вона бере активну участь у позанавчальному житті коледжу і, завдяки Бадді, має можливість відвідувати лікарні як студентка. Досвід перебування в операційних, лабораторіях, на родах жінок і в моргах  значною мірою повпливав на її емоційний стан і почуття до хлопця. І на те, як вона пише: Сильвія стає однією із переможниць у конкурсі і отримує можливість місячного стажування в одному із нью-йоркських журналів. Саме ці події ляжуть в основу роману “Під скляним ковпаком”, розповідаючи про нібито успішну дівчину, яка не може впоратись зі своїми внутрішніми страхами і проблемами.

 

Life of Sylvia Plath through amazing vintage photos (24)
Сильвія під час інтерв'ю для журналу. Джерело: https://www.vintag.es/

 

Коли Сильвія повернулася із Нью-Йорка, то дізналася, що її не прийняли на письменницький семінар у Гарварді. Вона завжди була успішною, це був її спосіб життя і вона не вміла інакше. Все, що вона робила: десятки публікацій, зразкові оцінки, розрив із хлопцем після дворічних стосунків через те, що вона не могла би бути письменницею і дружиною лікаря водночас виявилось для неї марним. Перша поразка стала каталізатором важкої депресії. Вона не знала, що їй робити, чим себе зайняти. Їй потрібен був ритм, щоденна робота, а її не було. “Нібито зняли скляний ковпак з містечка, яке працює бездоганно, немов годинниковий механізм. І ось всі ці маленькі діловиті люди раптом зупиняються, судомно вдихають повітря, надуваються, як кульки, і їх несе вітром майже зниклого життєвого розкладу – бідні маленькі налякані чоловічки, вони махають безпорадними ручками, мовби це допоможе їм знову знайти втрачений сенс існування. Ось так відчувається втрата рутини. Навіть тим, хто колись життя клав на боротьбу з рутиною, навіть їм стає незатишно, коли їх висмикують з второваної доріжки. Так і зі мною. Що робити? Куди повернутися? Де зв'язки, де коріння? Де все це, поки я вишу в дивно розрідженому повітрі повернення додому?»

Ці відчуття розїдають її зсередини і Сильвія не може з ними впоратися. Вона не вірить в себе, сумнівається, думає, що ні на що не здатна і перестає читати, бачити букви, спати і, зрештою, жити. Знаходить мамине снодійне, пише про те, що йде на довгу прогулянку, ховається в підвал і ковтає таблетки.

Це була друга поразка в її житті. Вона п’є забагато снодійного і її вириває. Зрештою, через два дні, обшукавши з поліцією все місто, її брат, якого вона терпіти не могла в дитинстві, знаходить Сильвію. Її рятують. Але жити вона не хоче.

Продовження і друга спроба згодом.

Марія Глух

Published in Література
Сторінка 1 із 2