Матеріали з рубрики: Ненависть

Зимові свята закінчилися (нарешті). Родичі роз’їхалися (амінь). “Один удома” більше не крутять по телебаченню (ура). Ви залишаєтеся один на один з батьками (о ні). Увімкнений режим: ненависть. Час приготування: все життя. Швидкість: на маленькому вогні. Якщо ви – митець/мисткиня, чиї пориви стримують батьки, ненависть готується з душею й серцем. Розповідаємо про проблеми в сім’ї відомих творців і дитячі травми. А ще, як їх долати й творити мистецтво.

 

Ляпас

 

Якщо п’ятирічна Марина Абрамович уві сні м’яла постільну білизну, мама це чула крізь стіну. Вона будила дитину. Давала ляпаса. Марина досі спить так, щоб не м’яти постільну білизну. Покоївки в готелях не прибирають ліжко після неї, бо здається, що митиня навіть не спала.

 

Марина Абрамович спить

 

Абрамович у 14 кликали “жирафою”, вона була високою і худою. Мама змушувала носити непривабливе ортопедичне взуття. Коротке волосся не сягало навіть вух. Картину маслом “Марина Жахлива” завершував величезний ніс. Абрамович хотіла зробити пластику, але мама замість дозволу дала ляпаса. Тоді дівчина вирізала картинки Бриджит Бардо – її ідеалу краси. Навмисно впала лицем на гострий кут ліжка й розбила носа. Марину повезли в лікарню, вона витягнула з кишені фото акторки й показала, який  ніс їй слід зробити. “Це був ідеальний план” – думала Абрамович у 14. Тож, поклала вирізані картинки в кишеню. Впала лицем на кут ліжка. Порізала щоку. Світлини випали. Прийшла мама й дала ляпаса. Пластику мисткиня так і не зробила.

 

Мама Марини Абрамович була суворою. Не дозволяла дочці повертатися додому пізніше десятої вечора. Навіть коли та була повнолітньою. Коли дівчина втратила цноту у 24 роки посеред засніженого парку ввечері, їй довелося швидко бігти додому, щоб мати не дала ляпаса. Абрамович запізнилася на кілька хвилин. На порозі чекала мама. Вона дала ляпас і пішла спати. 

 

Марина бере інтерв'ю у мами

 

У 30 Марина Абрамович усе ще приходила додому до десятої. Це був 1975 рік. Слава перформансів “Ритм 10”, “Ритм 5”, “Ритм 2”, “Ритм 4” і “Губи Томаса” поширилася за межі Югославії. У мисткині був чоловік Неша Парипович – також перформер. А Марина досі жила з матір’ю і її коменданською годиною. І ляпасами.

 

Кілька разів Абрамович намагалася втекти з дому. Мама завжди дізнавалася про це й давал ляпас. Часом молоду перформерку запрошували виступити в інші країні. Для Марини це було спасінням і можливістю не бачити матір. У Амстердамі вона закохалася в Улая. Тоді повернулася назад до Белграду. Швидко підписала документи на розлучення з Нешем. Забрала речі, поки мама була на роботі й полетіла назад в Амстердам. Марина залишила записку: “Мамо, не переживай. Я жива й здорова. І щаслива подалі від тебе. Бувай”.

 

Мисткиня ненавиділа маму, бо жінка ніколи її не любила. Абрамович ніколи не обіймали і не цілували. Колишня партизанка, героїня Другої світової, а потім міністерка культури Югославії – мама Марини Абрамович лише давала команди й ляпаси. З часом і на відстані Абрамович полюбила матір такою, як вона була. Жінку запрошували на відкриття виставок і іноді вона приходила. Коли мама померла, Марині довелося повернутися до Белграду, щоб продати квартиру. Там мисткиня знайшла щоденники й листи матері. “Поводитися з нею жорстоко й холодно – було єдиним шляхом виховати воїна”. Після прочитаного Марина зрозуміла поведінку матері. І вона вдячна за виховання, яке змусило її пристосовуватися до болю з раннього дитинства. Це допомогло Марині витерпіти власні перформанси.

 

Абрамович просто їсть печивко з еко-френдлі посуду

 

Вбивство

 

Дитиною Ксав’є Долан обожнював свою маму. Коли подорослішав, зненавидів. А замість “На добраніч” і “Солодких снів” бажав, щоб вона захлинулася слиною уві сні. У 15 Ксав’є переповнювала така ненависть, що він написав сценарій до свого першого фільму (висновок: творити можна не тільки з любови). Він зняв його у 18 – “Я вбив свою маму” (2009). Стрічка зайняла перше місце на Канському фестивалі того ж року. Фільм автобіографічний. Життя юного режисера було переповнене криками, розбитими тарілками, ну й звісно, ляпасами.

 

Любов у сім’ї панувала до підліткового віку Долана. Потім батьки розлучилися. Хлопець звинувачував маму в тому, що вона знищила сім’ю й забрала у нього батька. Він зачинявся у ванній, щоб плакати. Перестав впускати маму до власної кімнати. Ксав’є вважав її недостойною входити до його простору. На кухні вони зазвичай лаялися на сніданок. Обідали тихою ненавистю. Вечеряли звинуваченнями. Долан хотів, аби мама померла, що й зобразив у деяких кадрах свого дебютного фільму. Ситуацію погіршив камінґ-аут хлопця. Його відіслали на “перевиховання” до приватного католицького інтернату. Ксав’є зненавидів маму ще більше.

 

 

Після випускного Долан переїхав у окрему квартиру й довго не спілкувався з матір’ю. Як і у випадку Марини Абрамович, любов з’явилася з відстанню. Після переїзду в житті Долана стало менше криків і розбитого посуду. Режисер казав у одному інтерв’ю, що ненависть, яку він відчував до своєї мами, була виявом любови. Хоч жінка зруйнувала йому життя, усе ж продовжувала забезпечувати, підтримувати мистецькі ініціативи сина й давати безмежну свободу. Вона його любила, але не могла показати це так, як інші.

 

Усвідомлення всього цього дало режисерові ідею для фільму “Мамуся” (2014), який він присвятив матері. Сварки й звинувачення нікуди не ділися. З’явилася лише любов, заради якої можна померти. Хоч тепер стосунки режисера з матір’ю покращилися, Ксав’є не відмовляється від власних слів, сказаних на початку дебютного фільму “Я вбив свою маму”: “Я люблю її. Можу дивитися на неї. Вітатися. Бути поряд. Але я не можу бути її сином. Я міг бути сином будь-кого, але не її”.

 

Світлина трирічного Долана на одному з постерів стрічки "Я вбив свою маму"

 

Тиранія

 

Батьки теж вміють ненавидіти своїх дітей (і більше, ніж на одну сварку). Олена Пчілка одразу після народження первістка, Михайла, не хотіла більше дітей. Вона була молодою і амбіційною, вагітність не входила в її бізнес-план. Але електрики не було, люди спали довше, тому невдовзі з'явилася Лариса (Леся Українка). Пчілка одразу зненавиділа дитину, бо та змусила відкласти її наполеонівські плани. Письменниця передала маля чоловікові в руки, а сама пішла на бал Фундуклєва розмовляти з петербурзькими міністрами винятково українською.

 

Якщо ви уявляєте Олену Пчілку добропорядною матір'ю, а її стосунки з Лесею Українкою –  за принципом "Садок вишневий коло хати, // дочка вечерять подає, // А мати хоче научати", то це не зовсім так. Мати була "залізною леді", усі в домі ходили під її муштрою. Олена Пчілка – вольова, владна, пристрасно-імперативна, одержима національною ідеєю і, з усіх про неї спогадів, невідпорно харизматична. Вона вимагала, щоб діти були такими ж. Але Леся Українка, інтровертка, не вписувалася в сім'ю Драгоманових-Косачів, в ДНК яких екстравертність зашкалювала. Її проблеми зі здоров'ям спонукали матір ставитися до дівчинки зверхньо: "...по-моєму, невелику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті; принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє її життя, котре у неї, і у всіх найприхильніших людей будить тільки тяжкий жаль. Ну, але що про се говорить! Як я, так Ви не зможемо чинити по холодному розумові спартанців — свідомо прикінчити життя недолугій дитині”.

 

Олена Пчілка з Лесею Українкою

 

Удома Пчілка урядувала з державним розмахом і чинила над усіма дітьми педагогічні експерименти. Особливо діставалося недолюбленій Лесі, яку як покарання за будь-які проступи мати змушувала перекладати Гейне. Вона вважала дочку “негарною, дурною, недотепною, нецікавою, нерозвиненою”. Дівчинка ж не пасла задніх в ненависті, хоч була більш делікатна за матір. Поетка хвилювалася, чи її власна кар'єра не завадить чоловіковій, Климента Квітки, і писала про це матері. Пчілка відповідала в манері сьогоднішніх коучів персонального успіху й радила книжки про фемінізм. Леся ж відписала: "Що позволено статському совітнику, то не позволено титулярному". Простими словами: вказувала матері на те, що Пчілка не має права називати себе тру феміністкою й радити іншим книги по темі, бо ніколи не заробляла на власне життя, і все їй дозволяли тільки через статус родини. Це розпалило сварку між матір'ю і дочкою, але обоє були пасивно-агресивні aka посуду ніхто не бив і не бажав смерти на ніч. Тиха ненависть матері до дочки не стихала до кінця життя Лесі Українки. Але поетка не звертала на те уваги.

 

Домашня тиранка (Олена Пчілка)

 

Проблема батьків і дітей невичерпна, і можна багато ще написати.  Втім, ненависть завжди однакова: з часом змінюється на любов. Звісно, бувають (унікальні) випадки обожнювання між двома сторонами, але про це поговоримо наступного разу. А поки радимо переглянути стрічку "Мої думки тихі" Антоніо Лукіча, щоб побачити, як представлена проблема батьків і дітей в новому десятилітті.

 

Олексій Гаврилюк

Published in Інше