Матеріали з рубрики: Париж

Коли єдине, що повертає вас до життя в агонії очікування свят і поїздок додому, за кордон, подалі від офісів і університетів, це видихнути на вечірніх вулицях міста і відчути себе його частиною – то у вас із Шарлем Бодлером багато спільного. Париж був його портретом, а він – портретом Парижа. Так він став вільним, відомим і зневажливим щодо буденности (заздримо). Вчимося у французького поета мистецтва бути своїм містом на прикладі есе у виданні “Komubook” “Паризький сплін”.

 

Передісторія 

 

На рубежі ХІХ та ХХ століття у Європі панувала втома від вікторіанського моралізаторства й матеріалізації творчости. А Шарль Бодлер, молодий французький поет, з дитинства закоханий у мистецтво, заявляє, що не має покликання і понад усе прагне свободи. Він починає виборювати свободу бути собою, писати те, що хочеться та жити, як заманеться. Моральні норми, соціальні рамки та поняття обов'язку унеможливлюють творче життя поета, заважають розширювати рамки сприйняття – так вважає Бодлер. Тож не дивно, що юний поет, який іде за своїми бажаннями та переконаннями усупереч нормам, урешті стає відомим як “декадент”, “аморал”, “п’яниця” та “розпусник”. Із-під його пера виходять ті самі скандально відомі “Квіти зла”, через “непристойність” яких поета навіть судять.

 

 

Та це його не зупиняє і він продовжує експериментувати з текстом, формою, сенсами та художніми образами. 

“Я хотів відобразити красу життя в сучасному місті” – скаже він. Скаже, що хоче створити “диво віршованої прози, музичної, але без ритму і рими, доволі гнучкої та нерівної, щоби прилаштуватися до ліричних поривів душі, до поворотів фантазії, до стрибків сумління”. Скаже і врешті напише “Паризький сплін” – “невеликий твір, про який не буде несправедливо сказати, що він не має ні голови, ні хвоста, адже будь–яка його частина може окремо від інших правити і за те, і за те”. Він створить щось, що вийде за рамки вженаписаного. І текст цей – не лише портрет богемного міста, його переконань та цінностей, блиску та злиднів. “Паризький сплін” – портрет самого Бодлера, вільного, меланхолійного творця, який сам визначає власну мораль, зневажає буденність, обмеженість та хай там що намагається торкнутися до Чистого Мистецтва.

 

Мистецтво кохати

 

Бодлер жити не може без кохання, а точніше – без чуттєвого задоволення з ним пов’язаного. Кохання Бодлера – це не глибинні почуття до музи, чисті та вічні, як у Петрарки. Кохання Бодлера інстинктивне, імпульсивне, окреслене в тексті поняттями сексу та гріха. Він швидко закохується і віддається своїм почуттям до останку, адже чуттєві насолоди – те, що, на його думку, підживлює поета, дає йому змогу пізнати своє істинне “я”. Час від часу віднаходимо в тексті пристрасні пасажі: “Дозволь мені довго-довго вдихати запах твого волосся, занурювати в нього все моє обличчя, як спраглий занурюється у воду джерела, ворушити його рукою, ніби пахучу хустину, щоб розтрусити спогади у повітрі”, які змінюються нехтуванням: І хоч я лише поет, та не такий простакуватий, яким вам хотілось би його бачити, і якщо ви надто часто втомлюватимете мене своїм примхливим скигленням, я поведуся з вами, як із дикункою, або викину крізь вікно, як порожню пляшку”. Таке воно, мистецтво любові за Бодлером, адже “є жінки, що збуджують бажання підкорити їх і тамувати задоволення; та коли побачиш її...під цим поглядом хочеться тільки повільно вмирати”. Таке воно – двояке, пристрасне, бурхливе, болюче, невічне, проте конче необхідне.

 

 

Мистецтво творити

 

“Нещасливою може бути людина, та щасливим є митець, охоплений пристрастю творення” – говорить Бодлер, розмірковуючи над призначенням поета, образом творця, який має перевагу над усіма звичайними людьми, яких він досліджує, за якими спостерігає. Він може “бути за бажанням або самим собою, або іншим”, він “перевтілюється, коли захоче, у будь-кого із людей. Для нього всі вони відкриті; і якщо деякі місця здаються йому зачиненими, то лише тому, що в його очах вони не вартують відвідин”. Бодлер самовпевнений. Він усвідомлює винятковість становища поета, протиставляє його юрбі, яка не здатна осягнути буття так, як це здатен зробити поет. 

 

 

Однак, на сторінках “Паризького спліну” ми віднаходимо пасажі-терзання, коли знесилений, розчарований поет молить: “Боже, зроби мені милість та дай створити кілька гарних віршів, які засвідчать мені самому, що я не останній з людей, що я не нижче всіх тих, кого зневажаю!”

 

Мистецтво жити як востаннє

 

“Та що важать прокляття для того, хто знайшов у одній єдиній секунді нескінченну насолоду?” – пише Бодлер, і це є його маніфест. Жити, як востаннє, “п’яніти для того, щоб не бути спраглим рабом Часу” – потрібно жити лише так. Адже це єдиний спосіб відчути життя, побачити його у всіх барвах. Саме тому герої його текстів запалюють сигари поруч із діжками пороху, влаштовують підпали. Просто “щоб побачити, щоб дізнатися, щоб випробувати долю”. Бо життя за Бодлером – одвічне переслідування долі, намагання ловити моменти, іскри, які потім виливаються на папір.

 

Епілог

 

“Паризький сплін” – явище унікальне, своєрідний портрет митця замолоду, симбіоз поета та міста, їхня нерозривність, їхній духовний зв’язок. Бодлер – це і є Париж на межі ХІХ та ХХ століть, меланхолійний, вічно п’яний, зухвалий, вразливий, чуттєвий, інакший. Це Париж поетів, повій, грабіжників. Париж та fin de siècle. 

“Люблю тебе, столице блуду!” – говорить наостанок Бодлер до найбільш справжнього та глибокого кохання усього свого життя.

Аріна Кравченко

 

Published in Література

“– Ви любите Америку? – запитав мене Фонтан.
–  Це моя Батьківщина. І я люблю її, тому що це моя Батьківщина. Але годують в Америці не дуже. Колись годували добре, а тепер – ні.”
Е. Гемінґвей, "Вино Вайомінгу"

 

Якщо не знаєте, як пояснити, чому вам обов’язково слід виїхати за кордон, вчіться у Гемінґвея. 22-річний юнак з дитинства плекав відразу до спокійного життя в Оук-Парку, своєму рідному місті. Тому, одружившись з Гедлі Річардсон, влаштувався іноземним кореспондентом у “Торонто Стар Віклі”, зібрав невелику суму і поїхав до Парижа. Французька столиця 20-го століття була місцем зустрічі всього втраченого покоління. Ми дивимося на неї очима Ернеста Гемінґвея.

 

Ернест Гемінґвей та Гедлі Річардсон на своєму весіллі 3-го вересня 1921 року. Президентська бібліотека Музей Дж. Ф. Кеннеді
Ернест Гемінґвей та Гедлі Річардсон на своєму весіллі 3-го вересня 1921 року. Президентська бібліотека Музей Дж. Ф. Кеннеді

 

Ви прокидаєтеся вранці поруч із коханою жінкою, знаючи, що у сусідній кімнаті спить ваш син Бамбі. Збираєтеся і виходите з будинку, що на вулиці Нотр-Дам-де-Шан, 113. Вирушаєте до найближчого та найулюбленішого кафе “Клозері-де-Ліла”. Там тепло взимку і є чудова тераса. Замовляєте каву з молоком і пишете. Раніше, коли ви ще жили на вулиці Лемуана, у вас була окрема готельна кімната для роботи. Але пригодницьке щастя потребує жертв. Ви заощаджуєте кошти.

“Записники в синіх обкладинках, два олівці, стругачка, столики з мармуровими стільницями, свіжий дух ранку, щойно підметеної і протертої вогкою шваброю підлоги та ще трохи талану – от і все, що було потрібно”.

 

LaCloseriedesLilas
Кав'ярня "La Closerie des Lilas"

 

Якщо вам пощастило, ніхто не перервав ваш творчий процес і кінчик олівця тримався за папір так само міцно, як ви за свою історію, після годин вдалої роботи надходив час вирушати на прогулянку. Ви обов’язково повинні сказати дружині, що вас запросили на якийсь прийом, тому що вдома недостатньо їжі для всіх. Харчуватися насправді будете краєвидами Люксембурзького саду. Не дивно, що герої ваших оповідань того часу вирізняються гарним апетитом.

 

Коли ви подихали свіжим повітрям і, можливо, звернули голову декільком голубам, щоб сім’я мала чим повечеряти, неодмінно заходьте в Люксембурзький музей. Там розглядайте картини Моне, Мане та Сезанна.

“Якщо пополудні я сходив...до Люксембурзького саду, то міг погуляти там, а потім піти в Люксембурзький музей, де були прекрасні картини, здебільшого перенесені тепер до Лувру та галереї "Же-де-Пом". Я був там мало не щодня заради імпресіоністів. Полотна Сезанна навели мене на думку, що тієї багатовимірності, якої я намагався надати своїм оповіданням, не досягнеш найбільш простими, нехай і справжніми, реченнями. Я багато чого навчився від нього, та навряд чи зміг би доладно пояснити кому-небудь, чого саме. До того ж, це була таємниця”.

Обов’язково радьте усім дивитися на картини голодним, адже саме так ви навчилися краще розуміти Сезанна.

“Я по-справжньому збагнув, як він писав свої пейзажі. І не раз замислювався над тим, чи не був і він голодний, коли малював; але потім подумав, що, коли і був, то, напевно, забував поїсти… Згодом я зміркував, що, мабуть, Сезанн відчував зовсім інший голод”.

Коли ви теж починаєте відчувати інший голод, прямуйте на вулицю Одеон, 12. Там вас чекатимуть Тургенєв, Чехов, Достоєвський і привітна Сильвія Біч, власниця книгарні та приватної бібліотеки “Шекспір і компанія”. Заберіть пошту, розгляньте новинки на полицях, поспілкуйтеся із давньою приятелькою. Вже через 20 років Ви будете звільняти Париж від фашистів і радісно гукатимете її ім’я, щоб вона нарешті вийшла зі сховку. А поки Ви можете познайомитися з Джеймсом Джойсом, побалакати з Езрою Паундом і вирушити далі.

 

Hemingway et Sylvia Beach Ернест Гемінґвей та Сильвія Біч (одразу поруч із письменником)

Якщо є настрій завести бесіду з літературною сестрою, заходьте на вулицю Флерюс, 27. Там вас чекатиме Ґертруда Стайн. Жінка, яка вигадала поняття “втрачене покоління” і помешкання якої світилося картинами Пікассо, Матісса та інших тогочасних художників. Не світилася тільки сама Ґертруда: їй подобалися лише люди, які хвалили її письменницькі здобутки, а ще її зовсім не влаштовувала дружина Гемінґвея. Вона вважала її занадто звичайною, а Гема занадто молодим для моногамії. Зрештою, коли починалася розмова про те, що їм слід витрачати гроші на картини, а не на одяг, Ернест хутко одягався та йшов до своєї теплої сім’ї: без картин і дорого вбрання.

 

014-gertrude-stein-1532362964 Письменниця та подруга Гемінґвея Ґертруда Стайн

 

Разом ви вирушаєте на прогулянку узбережжям Сени. Там, де Сена розгалужується, лежить острів Сен-Луї з вузенькими вуличками й високими старовинними будинками. Туди можна перейти мостом або звернути ліворуч і йти набережною. Ви досхочу можете розглядати палітурки вишуканих французьких книг та картини, які вам не по кишені. Але тут добре думається, коли ви наодинці, і приємно проводити час разом з близькими. Перш ніж покинути свою сім’ю та піти вечеряти з іншими митцями, ви спускаєтеся сходами в  невеличкий парк, де разом із сином спостерігаєте рибалок, які влаштувалися на косі та під великим мостом.

 

Ernest_Hadley_and_Bumby_Hemingway
Ернест, Гедлі та Бамбі Гемінґвей. Колекція Е. Гемінґвея, Президентська бібліотека Музей Дж. Ф. Кеннеді

 

А далі все, як у “І сонце сходить”: вирушаєте у відомі місця: “Ротонду” та “Дю Дом”, трішки зловживаєте спиртним з Езрою Паундом, можливо, Пабло Пікассо або навіть зраджуєте Гедлі з майбутньою дружиною Полін. Якщо хочете побачитися з Фіцджеральдом, вирушаєте в бар до готелю “Рітц” і говорите, говорите, говорите.

 

Cafe du Dome, Paris. Early 20th century.
Кафе "Дю Дом"

 

А тоді ви приходите додому, лягаєте в ліжко до своєї поки що коханої дружини, яка колись загубить всі Ваші рукописи на вокзалі, і завершуєте день думкою:

“Париж — дуже старе місто, а ми були молоді, і все там було зовсім не просте — і бідність, і несподівані гроші, і місячне світло, і добро або зло, і віддих жінки, що лежала поруч тебе в місячному світлі”.

А через декілька десятків років завершите свій автобіографічний роман “Свято, що завжди з тобою” (який ми усім радимо прочитати) так:

“Парижу ніколи нема кінця і кожен, хто там жив, має про нього свої спогади, що різняться від спогадів інших. Ми завжди поверталися в Париж, хоч би ким ми були, і хоч би як він змінився, і хоч би як важко чи легко було туди потрапити. Париж вартий того, і ти завжди діставав винагороду за все, що приносив йому в дарунок. А таким він був у ті далекі дні, коли ми були дуже бідні й дуже щасливі”.

Гуцалюк Дарія

Published in Література