Матеріали з рубрики: Поезія

Що станеться з віршем, якщо забрати з нього риму? А структуру коротких рядків? А якщо повністю позбавити його метафор і суб’єктивности? Відповіді на ці запитання намагались знайти модерністи. Вони видирали коми, переосмислювали художні засоби й додавали нові ритми у рядки, що нарікали поезією. Одні критикували їх за хворобливий формалізм та відсутність змісту і серця. Інші бачили в них месій і новаторів. З’ясовуємо, хто ж такі модерністи й знайомимося з найцікавішими поетами та поетками епохи.

Не такий, як ми очікуємо

Модернізм охопив всю європу і північну америку на початку XX століття. Він був багатогранним і тисячелицим. До нього втікали від жорстокости та нудоти буднів. Він був зоною бойових дій і місцем для перепочинку й самопізнання. Якби модерністи прочитали перше речення цього абзацу, в них би, скоріш за все, не сіпалось око через написані з маленької літери Європу й Америку. Вони ж виходили за рамки та шукали свободу. Всі по-різному, всі поодинці. Тому так важко робити будь-які узагальнення про цей рух. Очевидно лише, що ця поезія виникла на ґрунті заперечення поетичної традиції, а посилювали її напруга в повітрі перед початком світової війни, технологічний прогрес і урбанізм. Саме тому ключовим було поняття почуттів: серед металу і бетону хотілось відшукати щось живе. І кожен літератор (-ка) знайшли свій підхід до цього. 

Гертруда Стайн

Список книг и других произведений Гертруда Стайн (Gertrude Stein ...

Гертруда задокументувала своє життя в “Автобіографії Еліс Б. Токлас”, а тому говорити про неї можна годинами. Вона не завмерла постать в історії, а жінка з неймовірною історією. Гертруда Стайн – це вечірки мистецького бомонду, подорожі Європою, багатогодинні дискусії з Гемінґвеєм, вивчення психології, позування для Пікассо, пошуки стилю і літературної правди.

А ще – це її вірші. Без розділових знаків. Без чіткої структури. Не римовані, але РИТМовані: спорадично кінцеві рими таки можна зустріти, але вони майже випадкові, на відміну від ритмічних структур, що панують над усім іншим.

ТРОЯНДА ЦЕ ТРОЯНДА ЦЕ ТРОЯНДА

Ця фраза – не просто цитата і не математичне рівняння. Це маніфест, який звільнив літературу від суб’єктивізму. Троянда перестала бути жінкою в червоній сукні, коханням, що ніколи не зів’яне, чи пристрастю, що не охолоне. Троянда нарешті стала собою в руках Гертруди Стайн. 

Що читати?

  • Збірка “Ніжні ґудзики”: якщо ви вірите, що троянда це троянда це троянда.

Міна Лой

“любов – найвидатніший літератор”

Mina Loy

На світлинах Міна Лой має такий вигляд, буцім її сфотографували вчора, просто з чорно-білим фільтром. А її поезія ніби могла бути написана авторкою з львівської вірменки й ніколи не стати популярною. Але це було б помилкою. Міна товаришувала з Гертрудою Стайн і завжди розуміла її писанину навіть без ком. Лой відкрила у Нью-Йорку магазин торшерів, які виготовляла сама, сприйнявши Гаґнетовий вислів “світло сюрреалізму” надто буквально. Поетка подорожувала світом, мабуть, більше, ніж всі її колеги-чоловіки. І писала поезію, яка відрізнялась і вирізнялась. 

Рання Лой шукала любов, а пізня тонула в метафізиці. Її поезія зав’язана на автобіографії,  тому надзвичайно відверта і наповнена тонкою (само)іронією. Її особливий стиль – це алітерації, формальні ризики та несподівана лексика – експресивна, фонічна і фізіологічна, але не обсценна чи вульгарна. Ось, наприклад, уривок з Пісні для Джоаннеса:

Витвір           уяви
Загиджує оціненне –
Кнур Купідон        його рожеве рило
Риється в еротичному смітті
          –       «Одного разу» як у казці
Прополює бур’ян      білий і увінчаний зіркою
Серед дикого вівса    посіяного в слизовій оболонці
Я б    залюбки    око    в бенгальський вогонь

Вічність у феєрверку
    Сузір’я в океані –
Річки якого не прісніші
Ніж цівка слини

Тут     є темні місця

Всі ці гігантські проміжки між словами та тире у нетипових місцях – не помилки в форматуванні, а цезури, які розбивають вірш на менші частини, створюють нові наголоси та акценти. Так Лой допомагає читачам: вона неначе сама вказує, що важливо і де нам варто шукати закодовані смисли. 

Її вірші важко знайти українською. Англійською, коли шукати її ім’я в ґугл, вискакують насамперед феміністичні маніфести. Все ж радимо познайомитись з поеткою в перекладах О. Федієнко.

Що читати?

  • Пісні для Джоаннеса: якщо хочете налити собі вина, відкинутись в кріслі та відчути себе так, ніби пізнали все на світі й тепер він не має над вами влади.

  • Джойсів Улісс: якщо ваші слова стріляють іронією, а погляд не може встежити за джойсівським потоком свідомості.

 

Томас Стернз Еліот

...

Томас Еліот ненавидів говорити про себе. Він забороняв публікувати свою біографію, не давав дозвіл на друк більшости своїх віршів і часто суперечив сам собі: його поезія кидає виклик релігії, літературним нормам та й всьому суспільству, а есе захищають традиціоналізм.

У “Любовній пісні Дж. Альфреда Пруфрока” Томас Еліот постійно ставить собі запитання “Чи я наважусь?”. І він наважився. Як поет. Як модерніст. По-суті, його ім'я зрослось з цими поняттями і сьогодні жодна розмова про поезію не омине Томаса Стернза. Все ж, часто ці дискусії зводяться до його поеми “Безплідна земля”, мотивів спустошення, самотности та втрати, хоч його поетичне полотно значно ширше за це.   

То, можливо, час і нам наважитись. На щось немислиме: за завісами його об’єктивізму (тобто, у “зубах, які неначе ще один ряд зір”, в “руках, що зціпили шаль”) побачити справжню любов. Бо любов, описана через погляди, рухи й усмішки, а не щем серця і душевні поривання – це також любов. Просто інша. Майже аналітична. Така, до якої ми ще не зовсім звикли.

Що читати?

  • Любовна пісня Дж. Альфреда Пруфрока: коли хочеться пройтись Лондоном з сигаретою і в задумі.

  • Істерика: коли від сміху зводить все тіло.

  • Безплідна земля: якщо хочете перестати брехати, що читали “Безплідну землю”.

Гільда Дулітл

Lethe | Hilda doolittle, American poets, Happy poems

Поетка Гільда Дулітл була відома під псевдонімом “HD”. Ні, формат відеозображення назвали не на її честь (на жаль). Гільда була високою жінкою і вдягалась так, щоб здалеку було видно: це справжня поетка. Вона не була зверхньою, але трохи відстороненою. Любила свого чоловіка, але зраджувала йому з жінками.

Біографи розповідають про захоплення Гільди астрологією, таро, нумерологією, психоаналізом. Вона досліджувала свою сексуальність з Фройдом, влаштовувала літературні суперечки з класиком американської літератури Езрою Паундом (і навіть була з ним заручена). А сьогодні стала бісексуальною іконою, яка сповідувала нью-ейдж філософію ще до всесвітньої обсесії.

Вона досліджувала жіночу перспективу на взаємозв’язки між любов’ю, ідентичністю і поезією. А її вірші пройняті містицизмом, мітологічністю і мотивами пошуків.

Що читати?

  • Острови: якщо хочеться подорожувати, але немає сил.

Пабло Неруда

“оркестральний і божественний,
як мова, повна воєн і пісень”

Readings – The Broken Tower

Як і обіцяли, модернізм дуже різний. Інколи навіть комуністичний. Саме так найчастіше описують поетику чилійця Пабла Неруди. Він писав про любов і революцію. Писав доступно, щиро і просто. Спочатку це може трохи насторожувати, та до його стилю легко звикнути.

Біографія Неруди насичена політичними бунтами, засланням, революцією. Він навіть балотувався в президенти. Але вся ця життєва буря подій не заважала, а лише наштовхувала Пабло зануритись у поезію. Закутаний в червоний прапор, він писав про кохання, горів людинолюбством і пишався своїм корінням.

Неруда відкрито еротичний і дуже маскулінний. У центрі його лірики ерос: навіть найглибші почуття і поривання зводяться до ліжка (хоча у випадку Неруди не тільки ліжка). Але можна читати й поміж рядків з описами оголених жіночих тіл. Або радше витати над ними й помічати, що чилієць таки вмів неабияк писати.

Що читати?

  • Збірка “Двадцять віршів про кохання і пісня розпачу” (вірші 4-6): якщо вотермелон шуґар хай.

То хто такі модерністи?

Модернізм не обмежити цими іменами, він охопив поетичні ландшафти половини світу; об’єднав чоловіків і жінок різних рас і орієнтацій, різноманітні життєві досвіди й погляди. Все ж, ми впевнені, що, познайомившись зі згаданими митцями, можна відчути та хоч частково зрозуміти, що таке той модернізм. Нижче ми зібрали для вас декілька порад про те, на що звертати увагу, коли читатимете модерністичну поезію, та як не загубитись між її рядків.

1. Не бійтесь не розуміти

Поети й поетки модернізму часто вдаються до потоку свідомости, обривають фрази, руйнують їхню структуру. Вони граються з читачами й заховують сенси під шарами інших значень. Абсолютно нормально не розуміти. Але, якщо ви прагнете декодувати імпліцитні смисли, то важливо…

2. Читати і перечитувати (бажано вголос)

Спершу зверніть увагу на фонологію: як звуки малюють образи та що змушують вас відчувати. Подивіться на пунктуацію та павзи: часто саме вони допоможуть зрозуміти автора (-рку). А ще шукайте багатозначні слова і фрази: модерністи люблять багатошаровість сенсів.

3. Довіряйте собі

Ваша інтерпретація віршів така ж важлива, як і будь-кого іншого.

4. Але не на сто відсотків

Літературознавці можуть побачити більше, бо часто краще розуміють контекст, алюзії, біографію авторів, тому якщо сумніваєтесь, спробуйте знайти трохи критики.

Конспект завершено.

Авторка: Надія Конончук

Published in Література

Частина 1

Частина 2

 

Це третя й остання зупинка нашої спільної подорожі світом сучасної української поезії. Продовжуємо говорити про обрані вірші поетів, яких ви могли не знати, але на творчість яких варто звернути увагу. 

 

Мирослав Лаюк

 

[...] Написав на стіні «машиністка» –

і вона почала друкувати все, що я казав,

написав на дев’ятці «шістка» –

і цифри її вигнали зі збірника вправ,

на злі написав «коняка», на коняці – «пасеться в лузі»,

на всіх ворогах написав «дякую»,

на всіх друзях написав «друзі»,

написав «сяйво» на людині, написав «повільні скоріші»,

написав «поезія» на хлібові й скатертині –

і мав книжку віршів.

останнє написав: «Хай не буде ні сіль, ні серпень,

ні світло, ні містерія, ні акація, ні чоло,

а – Троянда,

хай все буде Серце».

І було [...]

“Слова, речі”

 

За що любити?

 

“Медитативність”, “сюжетність”, “спокій” - це якщо в трьох словах про поезію Мирослава Лаюка, яка схожа на сон літньої ночі. Тут може статися все, що завгодно, проте світанок врешті змиває залишки сну, й життя йде далі: ви вчите сороміцькі коломийки, щоб потішити діда, або тягнете старий іржавий холодильник вниз сходами у провулок. Проте день знову перетікає в ніч, аби дати волю розмовам з птахами про власне коріння, дослуханням до серцебиття саранчі, несміливими спробами годувати з рук ведмедів та перешіптуванням з трояндами, яким варто тікати на іншу планету. 

Поезія Мирослава Лаюка – це два боки одного й того життя: часом буденного, часом – захопливого, але неповторного у всіх його проявах. 

 

Лаюк Мирослав — Платформа

 

Що читати?

 

  1. “Серце і його назва”
  2. “никола”
  3. “Інша планета”

 

Куди далі?

 

“осоте!” (2013)

“Метрофобія” (2015)

“Троянда” (2019)



Катерина Калитко

 

[...] я - мигдалина, гіркаве серце межи стулок затиснувши,

ріжу руки усім, хто в долоні мене тримає.

Я отруйний ковчежець злотий.

Я собі маленька тюрма [...]

“Amargo”

 

я не сторож у цьому тумані що сам замки відмикає

і не брат мені він хоч приходив братом нарікшись

так приходить риба метати ікру між каменів

у прогріті сонцем та диханням наші ріки

не щодня приходив чекав такого моменту

щоб колюче мовчання наїжачилося звідусюди

я мов дім що стоїть а він мовби вітер дме

на світанку так холодно пустіть мене добрі люди [...]

“я не сторож у цьому тумані що сам замки відмикає”

 

За що любити?

 

Катерину Калитко читати варто тоді, коли хочеться рушити в мандри так, як це робили на світанку цивілізації наші пращури; коли хочеться йти безіменним пілігримом, писати про те, що трапляється дорогою, визначати шлях за зірками, їсти щось просте та невигадливе, прокидатися разом із сонцем, вірити у мудрість Всесвіту та власну долю, яка важкими непрохідними шляхами веде до справжньої любови, святого миру та тихого спокою.

 

Катерина Калитко / Україна | Мiжнародна лiтературна корпорацiя ...

 

Що читати?

 

  1. “Amargo”
  2. “День, в якому діти побачать першого свого мерця”
  3. “як прожити тепер нам після всього що сталося”

 

Куди далі?

 

“Посібник зі створення світу” (1999)

“Сьогоднішнє завтрашнє” (2001)

“Портретування асфальту” (2004)

“Діалоги з Одіссеєм” (2005)

“Сезон штормів” (2013)

“Катівня. Виноградник. Дім” (2014)

 

Ілля Камінський 

 

Якщо до мертвих я говорю,

лишити маю цю тварину, що у мені,

І буду лиш писати вірша я знову й знов

і аркуш чистий — білий прапор поразки їх.

Коли до них говорю, на межі себе

я маю бути, так житиму, немов сліпий,

що йде кімнатою і не торкає

в ній жодних меблів [...]

[...] Мій сон — лише молитва, Боже.

Я прошу в тебе божевілля, і

мовою, що не моя, кажу

про музику, що нас прокине, музику

в якій наш рух. Все, що кажу,

лише прохання, так темряву

я мушу вихваляти.

“Молитва автора”

 

За що любити?

 

“Я зробив перші спроби писати англійською, бо ніхто з моєї родини не міг прочитати те, що я написав… Я перебував у певному паралельному світі, це була для мене свого роду запаморочлива свобода” – говорить Ілля Камінський, який народився в Одесі, але мігрував із родиною до США. Його поезія – це неочікувана та свіжа суміш пострадянських реалій і американського бітництва та доказ того, що поезія не має меж, не належить жодній з мов та жодній з країн чи культур. 

Поезія Іллі Камінського – життя схоплене та посаджене у невеличкій кімнаті з видом на море. Його поезія – це свобода, у першу чергу свобода виборів: “У тролейбусі повнім, чоловік однорукий сказав, що щасливим я буду лиш в домі своїм. Та свій дім не знайшов, тож і мешканців міста бачу лиш уві сні, де я їх обираю”.

 

Poet Ilya Kaminsky On 'Deaf Republic' | KMUW

 

Що читати?

 

  1. “Танцюючи в Одесі”
  2. “Хвала”
  3. “Ми жили щасливо під час війни”

 

Куди далі?

 

“Республіка глухих” (Graywolf Press, 2019)

“Танці в Одесі”(Tupelo Press, 2004)

“Musica Humana” (Chapiteau Press, 2002)

 

Епілог

 

Отож, це була наша третя й остання мандрівка світом сучасної української поезії. Втім, на те вона й сучасна, що їй немає кінця. Тож, відкривайте нові імена, а ці нехай стануть вам своєрідним уособленням дому. Бо вдома добре і ніколи не страшно бути собою.

Аріна Кравченко

Published in Література

“Любов між солдатами” – звучить абсурдно. Є чіткий образ чоловіка в уніформі, який чекає відпустки, щоб покохатися зі своєю дівчиною і який не має ніяких романтичних/еротичних почуттів до військовослужбовців. А під час Першої світової деякі солдати писали одне одному любовні признання і вірші, де оспівували еротичне захоплення чоловічим тілом. Так, це початок ХХ століття, юнаки закохуються в юнаків і складають про це поезію. Ламаємо стереотип, що солдат може бути виключно гетеросексуальним, і читаємо любовні вірші геїв Першої світової.

 

Війна

Армію сприймають як колективний символ контрольованої сили, який захищає суспільство власними ресурсами. Відтак, солдати (у Першій світовій жінкам ще не дозволяли брати участь) повинні бути покірними і мужніми, адже від них залежить життя багатьох людей. На початку ХХ століття в них вбачали приклад ідеальної гетеросексуальної (“маскулінної”) поведінки. І навіть, коли в журналах публікувалися відверті гомоеротичні вірші солдатів, їх сприймали як вияв “платонічної любови”, братерського почуття або дружніх відносин.

Мені не знати, чи ти живий,
Може, мертвий на землі;
А в моєму серці ти цілий
До останньої ночі.

(Вілфред Ґібсон “До вартового”, 1915)

 

Обставини війни зближували і викликали сильні почуття. Воєнна поезія в той час була своєрідною територією свободи, на якій ставало можливим безпосередньо і відверто виражати почуття між чоловіками. Адже гомосексуальність – це стійка категорія, що просто існує як факт, як позаісторична константа, а не вигадка кінця XIX ст. В Європі це замовчували, бо такі почуття підривали релігійну мораль.

Християнство сильно спотворило тексти Платона, особливо “Бенкет”, який обов’язково проходили в усіх університетах. У тексті філософ у ході дискусії з іншими вченими каже, що кохання між юнаками – найвищий прояв любови, через який душа досягає просвітлення. У контексті давніх греків тіло і дух не розділяли, тому чоловіки не бачили ніякої проблеми в тому, щоб кохатися з чоловіками, до яких мали почуття. Греки не дивувалися, що народний герой Ахілл спить в обіймах свого друга Патрокла, а в романі “Дафніс і Хлоя” (ІІ століття до н.е.) вельможний пан “ставить раком” свого товариша за взаємною згодою. Та й спартанська армія вітала стосунки між чоловіками. Адже закохані мужніше б’ються одне за одного, ніж незнайомі люди. Схожу практику намагалася ввести британська армія в Першій світовій, проте замість чоловіків-коханців, обирали однокласників. Адже з приходом християнства, де тільки важила душа, щось більше дружніх стосунків між юнаками заборонялося. І від концепції кохання Платона, яка включала як тілесне, так і духовне, залишилася лише половина. Та й ту перевели в категорію “братерства”. Саме на такому викривленому Платоні вчилися в університетах. Проте, були й хлопці, які прочитували у працях філософа вітання гомосексуального контакту.

Коли перев’язував мені рани,
Твої руки були ніжніші за жіночі.
Ти був прекрасніший від неї,
Коли я бачив твої шрами.
(Джордж Льюїс “Моєму товаришу”, 1915)

 

Взяти участь у Першій світовій було справою честі, тому багато юнаків вступили в армію, що дало їм багато привілеїв: не тільки повагу, а й свободу висловлення. У військовій поезії солдатам дозволялося виражати любов і захоплення до інших службовців – це вважали проявом хороших чеснот. Деякі юнаки використовували цю можливість у своїх цілях, прикриваючи гомоеротичні бажання “братерським почуттям” через літературну умовність. Воєнну поезію активно видавали в часописах. Хоча й більшість цих віршів були літературно слабкими, читачі не скаржилися, списуючи їхню низьку якість на важкі умови.

Війна – це стан, коли попередні закони рушаться і є свобода створити нові. Саме цією свободою користувалися солдати-геї. Для них це був ідеальний час, щоб висловити раніше замовчуване..

 

Любов до живих

У воєнній поезії Першої світової часто трапляється мотив одностатевого кохання як вищого від почуття чоловіка до жінки. Наприклад, англійський священник, пізнавши любов до юнака, вважає її сильнішою; хоч його й цілує дівчина, він думає про чоловіка:

 

Так, був літній вечір і юне дівча
Торкалося мене плечем,
Та навіть в ту мить я бачив рубіж,
Де хлопці стоять під вогнем.
Її поцілунків я прагнув,
Та зимні були вони,
Черстві й бліді, як байки старі,
Як камінь могил війни…
Та я знаю любов сильнішу її –
Любов чоловіків…
Боже, старий друже, я ж любив свою дівчину,
Як чоловік любить ближнього,
Але не так, як
Тіло й душу чоловіків.
(Стаддерт Кеннеді “Оминаючи любов жінок”, 1917)

Можна припустити, що під словосполученням “любов чоловіків” мається на увазі братерське почуття до інших вояків. Адже солдати розуміли одне одного краще, ніж жінка, яка не була на полі бою, вояка. Проте, платонічна любов між автором і об’єктом любови духовна і тілесна водночас (“тіло й душу чоловіків”), що свідчить про гомоеротичний підтекст. Саме захоплення чоловічим тілом часто виступає означником гейського “бачення”:

 

Щось у його зовнішності змушує мене здригатися.
Він присідає на підлогу гаража поряд
Двигуна, що терпляче стоїть, як я.
Мазута, олія і розтягну синя одежа на ньому
Прикриває неутаєне. Раптовий сонячний промінь
Увійшов через широкі двері й торкнувся
Його шиї – алхімія непозбувного бажання,
Сили тіла й тендітности його.
Він не знає своєї краси й не просить шанування.
Не такий, яких скульптор Мирон знав,
Чиї тіла горді грецьким порухом.
Його голі руки в мазуті, шия в поті,
І тіло світиться на сонці, і недоступне.

(Джофрі Фейбер “Механік ремонтує мотоцикл”, 1917)



Хоч у цьому вірші немає згадок про Першу світову, його опублікували в одному з британських журналів під категорією “воєнна поезія”. Адже явне захоплення чоловічим тілом можна було категоризувати тільки як прояв братської любови. Тут Фейбер упорядковує канон гейської поезії, який активний й досі:

  1. оповідач, що спокушений красою іншого чоловіка, який має маскулінну подобу;
  2. згадки про Грецію;
  3. об’єкт любови несвідомий, що його споглядають і що він – предмет захоплення;
  4. оповідач усвідомлює неспроможність прямого вивільнення своїх бажань, а тому замовчує їх. 

Проте на війні не так багато живих, як мертвих. І саме їм присвячена більша частина гей-поезії Першої світової.

 

Любов до мертвих

Ці вірші не можна розглядати як такі, що просто вітають засуджені суспільством форми кохання, оскільки об’єкт їх сексуального захоплення зазвичай мертвий. Там, де зустрічається вияв загального замилування чоловічим тілом, це зазвичай тіло мертвого чоловіка, часто – труп ворога. А інколи вираження сексуального бажання пов’язане з некрофільними мотивами:

 

Мій друг
Лежить на дротах;
Найперше згниють
Його губи,
Їх черви з’їдять.
А я б його цілував не так,
Я би – палкими гарячими
Губами.

(Герберт Рід “Моє товариство”, 1916) 

 

Щоб виявити гомосексуальні почуття, поет спершу мусить переконатися, що існує бар’єр для їх реалізації. А оскільки ймовірний реципієнт – мертвий, немає жодної можливости їх справжнього фізичного втілення.

 

Тепер і ти – мертвий,
приятелю.

Так ми розійшлися:
Тобі кулі у спину,
Що пройшли через моє
серце.

(Патрік МакҐіл “Приятелю”, 1914)

Люблять не тільки живих, а й мертвих. У гей-поезії Першої світової останнім присвячено більше. Смерть коханого символізує сильну тугу через втрату і водночас полегшення від того, що заборонений предмет кохання зник. Попри велику кількість віршів чоловіків для чоловіків, ніхто не може сказати з точністю, що всі автори приймали свою гомосексуальність. Адже це був початок ХХ століття, коли геїв вважали божевільними або грішними. А визнати це в собі рівнялося до самогубства. Проте, тепер нівелювати частину поезії Першої світової присвячену коханню між чоловіками ніяк не можна.

 

Як визначити гейську поезію?

Якщо ви раптом заплуталися і не зрозуміли, чому в наведених вище віршах йдеться про гомосексуалізм, то літературознавець Пітер Баррі вивів три принципи, як це визначити:

  1. Текст написаний гомосексуалом (на початку ХХ століття відкритими поетами-геями були, наприклад, Вілфред Овен (Wilfred Owen) та Зігфрид Сессон (Siegfried Sasson).
  2. Текст, написаний про любовні почуття чоловіка до чоловіка (безпосередньо, тобто пряме вираження любови/захоплення, чи завуальовано, тобто символічно, на поетикальному рівні).
  3. Текст, що виражає гейське “бачення” (тобто, в якому присутній канон гейської поезії: оповідач, що спокушений красою іншого чоловіка, який має маскулінну подобу; згадки про Грецію; об’єкт любови несвідомий, що його споглядають і що він – предмет захоплення; оповідач усвідомлює неспроможність прямого вивільнення своїх бажань, а тому замовчує їх).

Гомосексуальна поезія має таку ж довгу традицію, як і пейзажна. Проте, її часто замовчували. Найчастіше гей-поезія стає більш видимою в критичні для культури часи, як от війна. У 1865 році один із засновників сексології і гей Карл Генріх Ульріх написав маніфест для свого товариства друзів, в якому проголошував наступне: “Нам потрібно віднайти гей-літературу, адже вона завжди існувала так само, як гей-письменники, і поширювати її”.

 

Олексій Гаврилюк

Published in Література

Сучасна українська поезія, попри загальну впевненість у протилежному, не обмежується парою, навіть парою десятків прізвищ. Це багатогранний та складний світ. Ми продовжуємо (частину 1 читайте тут) досліджувати його, відкривати нові обличчя, нові вірші, продовжуємо читати, надихатися та, сподіваємось, надихати.

Розповідаємо про ще трьох поетів, творчости яких варто приділити увагу. 

 

Павло Коробчук

 

сьогодні ніч нагадує лабіринт на відбитку пальця.

я вийшов би з нього, якби хтось узяв за руку.

навіть дерево не привіталося. у нас погані й фора, і нація.

ну чому, коли вирішую застрелитися, до рук беру ручку?

у мене авторські права на цю ніч. дихаєш? став копірайт.

наступного разу всюди розклею логотип мого відчаю.

я думав, що смерть — непривітне дерево.

виявилось мордувальний апарат.

я стирав цей вірш гумкою на олівці.

виявилось — палаючою свічкою.

“лабіринт на відбитку пальця”

 

За що любити?

 

Читати Коробчука — це як раптово прокинутись і на мить не розуміти, де реальність, де сон, що триває, а що — вже дійшло межі і от-от розтане, розсіється, мов міраж. 

Його поезія — це різати волосся, поки на підлогу падають хвойні гілки, це “годинник, що цокає по обидві сторони смерті”, це “лабіринти на відбитку пальця”, це подорожі та обійми, що “зсохлися, мов курага, ніби смажені медузи”... Це химерний, інсомнієвий світ, де читач просто “стоїть на підвіконні моря”, а будь-який текст “перебуває в кімнаті без живих істот”. Поезія Коробчука — це балансувати десь між фантастичністю та пластичністю “Метаморфоз” Овідія  й хаотичністю та медитативністю Марселя Пруста. Це ніби йти і навіть не здогадуватися, що чекає тебе за рогом. 

 

На изображении может находиться: 1 человек

 

Що читати?

 

  1. “ренесенс”;
  2. “Лист моряка до доньки”;
  3. “дощ”.

 

Куди далі?

 

“Натщенебо” (2005);

“Кайфологія” (2010);

“Динозавр” (2011);

“Мерехтіло” (2013);

“Хвоя” (2017).

 

Любомир Серняк

 

я вивчу напам’ять

всі історії про людей

які більше ніколи не з’являться 

про випадкових готельних кельнерів

і наполегливих автозаправників

про викрадені ними речі

та залишені відкриті рани

між гірськими забутими стежками

з небезпечними рослинами

і міськими автобанами

із зимовими стертими шинами

що зрештою не знадобились

я вивчу їх як мисливець

що вивчає назви з Червоної книги

щоб не поранити

щоб не нашкодити

а тоді я вдягну найкращу сторочку

і декламуватиму їх на найбільшій

торговій площі

“я вивчу напам’ять” 

 

За що любити?

 

Поезія Любомира Серняка — це чесність. Чесність вуличних музикантів у переходах метрополітенів; чесність автостоперів, які вже забули, як насправді виглядає, звучить та пахне дім; чесність молодого поета-невдахи, який п’є дешеве пиво, сумно сидячи під плакатом Михайля Семенка у власній кімнаті. 

Ці вірші про життя у кожному його прояві, у кожній, здавалося б, найменш значній деталі. Вірші про на перший погляд звичайних людей, однаково невиспаних, змучених нерозділеними коханнями, ранньо-зимовими роботами, щоденними поїздками у переповнених маршрутках та дорогими цінами у супермаркетах. 

Проте насправді це світ, для того, хто тримає погляд на буденності на п’ять секунд довше, ніж належить; того, хто перекроює та перешиває кожне “належить”, що трапляється йому на шляху; лишається диваком, але свято вірить, що “життя належить дивакам / тому / можливо колись скажуть / он дивіться / цей хлопака не міг не фіксувати / рух / він боявся що коли зупиниться / то все скінчиться / так і не відбувшись / насправді”.

 

На изображении может находиться: 1 человек, борода

 

Що читати?

 

  1. “&Червона гілка “Юність&”;
  2. “Єва каже”;
  3. “я вивчу напам’ять”.

 

Куди далі?

 

“Хороші хлопці фінішують першими” (2018).

 

Лесь Белей

 

ліс не здригнувся,

коли побачив чоловіка,

що прийшов за смертю

на вічнозеленій сосні

його ще не встигла 

сточити старість, 

але від паморозі суму

лице взялося тріщинами

“ліс не здригнувся”

 

За що любити?

 

Якби раптом довели, що реінкарнація існує так само точно, як життя та смерть, то опісля можна було б спробувати довести те, що Лесь Белей у минулому житті був старою секвоєю або сосною — якимось мудрим та мовчазним деревом. 

Бо ж його поезія — це нескінченні подорожі лісовими стежками, спрагле поглинання, пристрасне всотування кольорів, звуків, запахів; це розмови з деревами; це відчуття єдности з природою, від якої людина відірвалася, але до якої, нещасна, розбита та неприкаяна, врешті знову й знову повертається, бо відчуває, що не може викорінити те, що найглибинніше, віднайти гармонію, забувши про власний дім — вічнозелений та вічно чистий. 

Поезія Леся Белея — це квінтесенція трансценденталізму. Це довгі неквапні спостереження, це органічне та дивовижне злиття з природою, а значить — і з собою.

 

Лесь Белей: Русиністику треба викладати в українських ...

 

Що читати?

 

  1. “чорні мурахи оточують мертву секвою”;
  2. “я не вмію грати боєм”;
  3. “облога”.

 

Куди далі?

 

“Son et lumiere. Листи без відповіді” (2008);

“Дзеркальний клуб” (2012);

“Книга про ліс” (2016).

 

Епілог

 

Такий він — другий візит в українське поетичне Задзеркалля. 

Другий. Але не останній.

Аріна Кравченко

Published in Література

“А що далі?” — це те запитання, яке так чи так виникає, коли раптом усвідомлюєте, що знаєте на пам’ять чи не кожен вірш Жадана і розумієте (чи принаймні тішите себе думкою, що розумієте) усі найскладніші та найбільш приховані відсилки Іздрика на кіно та музику. 

Що далі? Розповідаємо  про трійку сучасних українських поетів та три їхні тексти, які не варто оминати увагою.

 

Остап Сливинський

 

Вибач, я думав, тут нікого нема,
і співав.
Кажуть, цю колискову співала ще Єва
своєму первістку Каїну, вона ні про що. [...]
Таке, старозавітні справи.
Даруй, якщо розбудив тебе.
Я трохи здичавів у цій нескінченній дорозі.
“Історії”



За що любити? 

Вірші Остапа Сливинського можна легко назвати романами у декількох рядках. Його тексти — це химерні, живі історії, таємничі й недосказані, інтертекстуальні та багатогранні. Читач ніколи до кінця не розуміє, що саме відбувається, але підсвідомо шукає виходи, йде навпомацки, торкається до неповторного світу, де Бог може бути пастухом, що вивалює чужі двері пізньої ночі, де дерева вчать обережности, де любов — кольору слонової кості. 

 

DSC_0915

 

Вірші Остапа Сливинського — часто підслухані читачем розмови поета та мешканців цього фантасмагоричного світу: “Хтось, Алінко,/ видає нам життя, як підручник./ Нуднуватий, обов’язковий. Ми/ гортаємо його швидко,/ не більше, ніж/ два–три слова підкресливши нігтем,/ а частіше - б’ємо ним чи затуляємось/ від удару” — повчає невідому нам Алінку поет (чи, може, й не він?) або “Скажи, то був жарт? Я копав/ цілу ніч, як ти мені наказала, миші з мене сміялися” — чуються чиїсь перемовини. Цим розмовам, здається, нема кінця, як і людям, яким вони належать, як й історіям, які вони переповідають одне одному.

Світ Остапа Сливинського — це непередбачувана подорож, яскрава та нескінченна дорога, якою час від часу зустрічаєш дивних, загадкових, складних людей, які живуть своїми життями, і часом, ніби ненароком, запрошують нас у ці життя зазирнути.

 

Що читати?

  1. “Для С’юзі”; 
  2. “експромт”; 
  3. “Урок арабської”.

Куди далі? 

“Жертвоприношення великої риби” (1998);
“Полуднева лінія” (2004); 
“М'яч у пітьмі” (2008); 
“Адам” (2012).

 

Андрій Любка

 

Я думаю, що поезія - це коли ти програвся в карти,
Коли туз накриває даму, і ти виходиш курити.
Коли ніч огортає місто і вже не смішать жарти,
Бо в повії, яку ти зняв, на горлі сліди від бритви.
“Мені казали, що в мене немає голосу”

 

За що любити?

Поезія Андрія Любки — це бунт молодого поета проти того, що створювалося до нього, та того, що буде після. Його вірші можна порівняти з відкритістю ран, якоюсь незачесаною простотою, яка чіпляє. 

Поет рефлексує над своїми коханнями: “Ніколи не забуду як ти танцювала у темряві, бо/ Дощ починається з хмари, смерть/ Починається з осені, ти починаєшся з мене”. 

Він міряє на себе не прожиті ним життя, вивчає, аби врешті зняти, ніби сорочку, яка набридла, й віддати читачеві, щоб він сам вирішував, що з нею робити, — любити чи ненавидіти, взяти й одягати знов і знов чи з огидою відкинути: “ І я теж міг би бути чорним наркодилером/ десь у Клівленді, штат Огайо. Слухати свою музику/ в салоні машини, шукати нових адептів, втюрювати їм/ порошок, а на день Подяки запрошувати своїх найближчих/ друзів — проституток — додому, дарувати їм фігурки янголів і ароматичні свічки”.

 

Закарпатський письменник Андрій Любка: “Я пишу аби дізнатися ...

 

Часом може іронізувати: “Як я пишу?/ Я пишу кирилицею, правою/ рукою, по другій ночі, в блокноті/ на сторінці “18 серпня 2011 року”,/ тому вірш годилося б так і назвати”. Часом на сторінках його віршів Ісус відрізає вухо Ван Гогу, допитуючись, чи той його любить. 

Тексти Андрія Любки — це свобода від правил та будь-яких обмежень. Його вірші — інші. Починаючи від довжини рядків та закінчуючи хаотичними, сплутаними сюжетами про таксистів, поетів, повій, мандри дорогами чи власними думками та пошуками самого себе. 

 

Що читати? 

  1. “Вірші — це невдалі спроби самогубства”;
  2. “Головне — дожити до вересня, дотягнути”;
  3. “Шансон”.

 

Куди далі? 

“Вісім місяців шизофренії” (2007);
“ТЕРОРИЗМ” (2008);
“Сорок баксів плюс чайові” (2012).



Мірек Боднар

 

Дивлюсь на себе з усіх боків
і ніяк не можу побачити.
Жодне дзеркало, жодне вікно
не відображає мене.
Жодних позначок на тілі,
жодних вірувань, жодних переконань.
Куди я йду і звідки прийшов?
Чому це все називають поезією?
“Ь”

 

За що любити?

Вірші Мірека Боднара — це вічна боротьба між людськими інстинктами самозбереження та самознищення, це оголеність та безпосередність, часом вразливість, часом нестерпна зухвалість. Мірек Боднар — нащадок тих самим бітників, закоханий у свободу в усіх її проявах, алогічний та непослідовний. Його ж тексти — це фіксація внутрішніх порухів до найменшої деталі, це натягнута струна та оголений нерв, вічний танець любови до життя з бажанням пізнати смерть. 

Його вірші — це легко, ніби опівнічна розмова з незнайомцем у барі, хаотично, ніби мова божевільного, герметично та замкнуто, ніби століття життя з цим божевільним в одній квартирі. Це впертий пошук поетом відповідей на питання, які шалено важко вербалізувати. Проте, що може бути легшим, ніж упізнати ці питання, віднайшовши їх в собі, ніби старі світлини, які ти маєш стільки, скільки знаєш себе. А може, й довше.

 

Боднар Мірек | Видавництво Старого Лева

 

Мірека Боднара часто порівнюють з Рембо, що є досить справедливим. Сам поет, здається, не проти, адже назвати власне видавництво “П'яний корабель” — більш ніж гідна шана пам'яті французького поета.



Що читати? 

  1. “Мій ангел метушиться”; 
  2. “Велика елегія для Жасі”;
  3. “М”.

 

Куди далі?

“Хороші вірші, погані вірші” (2010);
“Не для продажу” (2010);
“Фраґменти свободи” (2011);
“молитовник-путівник для прочанина” (2012);
“поґо” (2012);
“самотні жінки, розлучений чоловік і ще дещо про буденні речі” (2012);
“Нульовий меридіан” (2013);
“Філандія” (2013);
“Видіння любові і смерті” (2014);
“Бриколаж” (2015).

 

Епілог

Сучасна українська поезія — це світ, де кожен може бути собою, говорити власним неповторним голосом, говорити про те, що справді хвилює. Це світ, який не обмежується Жаданом чи Іздриком, Андруховичем чи Забужко. Це світ, де кожен новий крок приводить тебе до нових неповторних слів, облич, імен, які неможливо не любити, якими неможливо не ділитися, горизонти яких неможливо перестати відкривати для себе знову й знову. Ми ж лише на мить зазирнули у цей світ. Проте навіть це не може не тішити.

Аріна Кравченко

Published in Література