Матеріали з рубрики: ганеке

«Мені пощастило знімати фільми, тому мені не потрібен психіатр.
Я можу вкладати свої страхи та інші речі у свої роботи.
Це неймовірний привілей. 
Привілей усіх митців – мати можливість розібратися у своїх нещасті
й неврозах, 
аби щось створити".

Міхаель Ганеке

 

Режисер і сценарист Міхаель Ганеке не боїться бути неприємним, часто – навіть бридким. Він провокує, епатує та виводить глядача на внутрішній діалог із самим собою: з одного боку, здається, що для режисера відсторонена жорстокість і насильство є нормою, з іншого – він спостерігає за всім, як за експериментом – цікавим і стерильним. До того ж, красивим і естетичним. З’ясовуємо, як дивитися кінострічки австрійського мізантропа і чому гепі-енд у режисера існує лише у назві. 

 

Редакція застерігає від відтворення експериментів Ганеке в домашніх умовах. 

 

Міхаель Ганеке зазирає у душу

 

Дослід 1: Кохання

У велике ігрове кіно Міхаель Ганеке прийшов у зрілому віці – на момент виходу дебютного “Сьомого континенту” (1989) режисеру було 47. До цього, вивчивши у Віденському університеті психологію, філософію та режисуру, він працював редактором і режисером на телеканалі. До кіносвіту ж увірвався впевнено з незвичною інтерпретацією любови, головного почуття всіх митців і мисткинь, яка буде прослідковуватися у багатьох його роботах.

 


Кадр із "Сьомого континенту" (1989)

 

Кохання для режисера – криваве і таке, ніби серця героїв постійно стискають холодними пальцями. Здається, що робить це сам Міхаель, аби вичавити максимум психологізму зі своїх драм. Цьому сприяє недосказаність між персонажами, яку ігнорують навіть тоді, коли обставини кричать, що час звернути на них увагу. А підкреслюють – зимні відтінки кадрів і бліде світло, від якого обличчя акторів здаються сірими й хворобливими.

Усі стрічки Ганеке, навіть із назвою “Любов” (2012) – радше про самотність. Це історії загублених і недолюблених, які сягають граничної відмітки відчаю. Митець залишає поза кадром бекґраунди своїх героїв, вписує у рамки їх наслідків. З минулого ми дізнаємося незначні клаптики, які не мають змісту для сюжету та є даниною сентиментальности. Так у кульмінаційний сцені “Любови” вісімдесятирічний герой оповідає немічній хворій дружині, як у дитячому таборі його змушували їсти ненависну рисову кашу на молоці.

 

amour3 – Cinemateca lu' Zăvoi
"Любов" (2012)

 

Одинокою є і Еріка у виконанні улюблениці режисера Ізабель Юппер у “Піаністці” (2001). Любов у кіноадаптації роману Ельфріди Єлінек оригінальна та хвороблива – не лише у стосунках героїні з юним учнем, а й у взаєминах жінки з матір’ю. При чому протягом фільму відчуваєш приреченість усіх персонажів на самотність.

 

Annie Giardot | Critical Dave

"Піаністка" (2001)

 

А от герої “Кумедних ігор” (1997) просто не навчені кохати. Від чого зляться на весь світ і, особливо, на тих, кому це вдається (про це вже – у Досліді 3). Хоча Ганеке переконаний, любити вміють одиниці, та й те на межі з жорстокістю – пальці вже стиснулися.

 

Funny Games (1997) | Filmic

Кадр із "Кумедних ігор" (1997)

 

Дослід 2: Родина

 

Із хворобливих почуттів народжуються такі ж сім’ї. Міхаель Ганеке у своїй фільмографії оспівує саме їх. Це історії про людей середнього класу, у яких ще трохи – і буде все. Але герої самі руйнують примарний успіх. Наприклад, змивають гроші в унітаз, як у “Сьомому континенті”, після чого вбивають одне одного (і це не спойлер). 

Ганеке рідко замахується на те, аби показати проблему через масовість. Як виняток – “Біла стрічка” (2009), де під прицілом камери-мікроскопу режисер роздивляється реакцію персонажів у межах цілого німецького селища часів Першої світової.  Здебільшого ж, кінематографіст підкреслено звертає увагу на пересічні родини –  щасливі, на перший погляд, і загублені між собою, насправді. Так, у крайній стрічці “Гепі-енд” (2017) показово успішні члени сім'ї на самоті сповнені особистих травм, які унеможливлюють цю саму щасливу розв’язку.

 

Щастлив край – Prozekcia

Родина Лоран із "Гепі-енд" (2017)

 

Режисер робить усе, аби глядач був спостерігачем. Довгі віддалені статичні плани роблять нас схожими на вуаєристів, які підглядають за забороненим і чужим. Навіть, якщо це просто вечірній перегляд телешоу (“Приховане” (2005)). Або ж ми стаємо предметом меблів, кутком сусідського будинку, припаркованою поруч автівкою – неживим і мовчазним свідком жорстокої реальности. Такі плани, в’язкі, напружені й безнадійні, відповідають загальній стилістиці кіно Ганеке. 

 

On Location: The house from Michael Haneke's Hidden

Будинок героїв "Прихованого" (2005)

 

Міхаель – митець деталей (саме тих, у яких ховається диявол). Незначні, здавалося б, дріб’язки, сповнені метафоричними змістами. Особливо помітним це стає у “Любові”: тут і дрібні білі хризантеми, якими герой прикрашає тіло мертвої дружини, і відкритий кран, який хтось раптом закриває, хоча зробити це не було кому, і голуб, який надто гучно тріпоче крильми серед тихої квартири.

 

Дослід 3: Насильство 

У всіх фільмах режисера сімейні стосунки пов’язані з насильством: психологічним чи фізичним, усередині родини чи від сторонніх осіб. Ганеке намагається показати, жорстокість буває і від любови, і від її відсутности. А ще – зовсім безпричинно, хоча й невідомо достеменно чи це так. 

Кінематографіст вміє шокувати з перших кадрів, від чого його фільми не хочеться передивлятися. Так “Відео Банні” (1992) починається із забою свині. Страждають тварини і в інших стрічках: у “Сьомому континенті” – акваріумні рибки, у “Гепі-енді” – морська свинка. І зовсім поруч жертвами насильства стають люди. Режисер підкреслено цинічно не вбачає різниці.

 

Седьмой континент (Австрия, 1989) – Афиша-Кино

Героїня "Сьомого континенту" коло акваріуму

 

Кіносвіт Міхаеля Ганеке сповнений контрастами. Серед стерильно-чистих інтер’єрів, де завжди багато простору з’являються надто яскраві барви крові – витончена холодна жорстокість на тлі людської байдужости і невміння помічати очевидного. 

Навіть світло у кінострічках біле й точне, щоб не пропустити у мікроскопі жодної деталі людської психіки. У ньому помітні всі зморшки, синці під очима, тріщини та нерівності, аби точно переконати глядача – об’єкт спостереження ще живий. 

 

Дьявол — это женщина. Лучшие роли Изабель Юппер | Кино | Time Out

Ізабель Юппер у "Піаністці"

 

Режисер не намагається виправдати насильство чи його засудити. Він ставить глядача перед фактом його існування і неможливістю змінити. Натяками підштовхує до роздумів щодо того, чи існує воно навкруги у тих же проявах у реальному світі чи лише у координатах його кінострічок. І ніколи не відповідає сповна на це запитання. Як ніколи й не розповідає свої історії до кінця – у розв’язці герой часто відчиняє двері і зникає з простору будинку. А глядач – всього лише меблі у ньому, пам’ятаєте?

 

З чого почати? 

 

Ducks Watch Together

Кадр з "Прихованого"

 

“Приховане” (2005) – моторошна історія про касети з прихованим відеоспостереженням за життям героїв, які одного ранку опиняються на порозі будинку одного подружжя. Тема соціальної нерівности для Ганеке неочікувана, та влучно вписана у загальний стиль його фільмографії.

 

Michael Haneke about THE WHITE RIBBON

Кадр із "Білої стрічки" (2009)

 

“Біла стрічка” (2009) – чорно-білий фільм про контрасти двох сторін людини – добропорядної зовнішньої та химерної зі скелетами у шафі всередині. Білі стрічки на передпліччі  як символ чистоти тут носять діти пастора, які, насправді, геть не безневинні.

 

 

Michael Haneke, love and finitude

Оптимістичний Ганеке у "Любові"  

“Любов” (2012) – певно, один із найсвітліших фільмів Міхаеля Ганеке, хоча холоднокровної жорстокости йому також не бракує. Однак, тут вона виникає від неможливости спостерігати за стражданнями близької людини. Після цього фільму точно захочеться подзвонити бабусі й дідусю, щойно закінчите плакати. 

Стася Лісовіна

Уявіть собі строгу, стриману, беземоційну (здавалось би) музикантку. Поважну викладачку консерваторії і талановиту виконавицю. Вже не юну, але яка живе з матір’ю та спить з нею в одному ліжку. Батько цієї музикантки закінчив життя у божевільні. Ви вже здогадались, які скелети ховаються у неї в шафі? А що трапиться, якщо вона несподівано закохається у красивого студента? Міхаель Ганеке, режисер стрічки “Піаністка”, розповість вам усе про цю приголомшливу та проникливу історію болю, кохання та музики.

 


Еріка за роботою

 

Сюжет

 

Головна героїня Еріка присвятила своє життя грі на фортепіано. Це заняття витіснило з її світу все інше. Вона викладає у консерваторії, дає приватні уроки, грає на концертах, а ввечері самотньо повертається додому, де її чекає матір з черговою порцією нарікань (“ми досі не можемо собі дозволити кращу квартиру!”). Блискуча (і хочеться додати болюча) музична кар’єра доньки – проєкт матері. Саме вона змушувала доньку до знемоги практикуватися, нервувати на звітних концертах і відчувати, що від цього залежить її доля. “Ніхто не повинен бути кращим за тебе” – каже мама та параноїдально контролює життя доньки навіть в дорослому віці. 

 

Попри свої досягнення, Еріка змушена багато працювати, щоб матеріально забезпечувати себе та матір. Вона скромно одягається, не дозволяє собі зайвого у побуті. Але її стихія – музика романтизму, яка контрастує зі ззовні стриманою натурою. По справжньому ми знайомимось з Ерікою під час її уроків. Вимоглива до своїх учнів, вона помічає найменші деталі  у виконанні, вимагаючи не лише майстерності у техніці, а й розуміння емоційних нюансів ( “Ви взагалі розумієте, що означає холодніше?!” – дорікає вона учениці). Відточена у музиці чуттєвість Еріки знаходить химерні прояви у вимірі її інтимного життя. За ширмою втиснутого у тісні рамки побуту ховається безліч перверзій (прим. від ред.: форма сексуальної поведінки, яка відхиляється від прийнятої в суспільстві норми), які нам поступово показує режисер: вуаєризм, порнографія, самопошкодження.

 

 

Непросте, втім, налагоджене життя Еріки йде шкереберть, коли у ньому з’являється юнак  Вальтер. Вони знайомляться на домашньому концерті. Він зачарований її виконанням Баха, вона ж розповідає йому про божевілля та страждання Шумана. Хлопець –  повна протилежність Еріки – самовпевнений, пристрасний і легковажний. Захоплений загадковою жінкою, він кидає навчання на інженерному факультеті і стає її студентом. Наполегливо проривається через холодність її характеру. За показовою відстороненістю Еріки ховається небайдужість до хлопця: вона підсипає бите скло у кишеню своєї учениці, до якої він проявив симпатію. Коли в них врешті починаються інтимні стосунки, Еріка не втрачає можливости проявити нездоровий контроль. “На майбутнє я вам напишу, що зі мною можна і не можна робити. Всі свої побажання я викладу письмово” – повідомляє жінка своєму новому коханцеві. Та Вальтер і не здогадується, які це будуть побажання. Врешті, хлопцеві доводиться вступити у садо-мазохістичну гру, яку затіяла його викладачка.

Режисер фільму  Міхаель Ганеке

 

Про режисера

 

Міхаель Ганеке – австрійський режисер, який з майстерністю препарує приховані недоліки європейського суспільства. Його перша стрічка “Сьомий континент” – історія звичайної сім’ї, яка під тиском буденности раптово вирішує вчинити колективне самогубство. Наступна – “Відео Бенні” – розповідає про хлопця, який захоплений жорстокістю зображеною на екрані, безпристрасно коїть вбивство та фільмує його на плівку. Одна з найвідоміших і найбільш приголомшливих його картин “Кумедні ігри”, знята у двох варіантах – європейському та американському. Стрічка ламає четверту стіну та вражає зображенням холоднокровної безпричинної жорстокости, яка з’являється неочікувано і якій неможливо протистояти. 
Ганеке любить знімати історії, які демонструють хвороби суспільства: поверховість, байдужість, показову добропорядність тощо. “Піаністка” – доволі несподіваний, проте вдалий захід режисера у сферу інтимного, любовного життя. Тут ми знаходимо ту саму хворобливість, прихований потяг до жорстокости, але вже не в соціальній площині, а у сексуальних стосунках героїв. Еротична напруженість, якою просякнутий фільм, привернула увагу та збільшила число прихильників режисера. “Піаністка” принесла визнання Ганеке та здобула одразу три нагороди у Каннах.

 

Ельфріде Елінек - авторка роману "Піаністка"

 

Літературна основа

Фільм знятий за однойменним романом Ельфріде Елінек – австрійської письменниці знаної нонконформістською та лівацькою позицією. Деякий час вона навіть входила до Комуністичної партії в Австрії. У її творчості почасти є соціальна критика (роман “За закритими дверима” про “злих підлітків” післявоєнного покоління) та феміністичні мотиви (роман “Хіть” про порноіндустрію). У “Піаністці” присутнє і перше, і друге, а ще текст створений  за автобіографічними мотивами. Це батько Елінек страждав душевними хворобами та помер від цього, це з неї пів життя намагалися зробити геніальну музикантку. Тому авторка знає, про що пише, коли зображає жорстоке середовище музичного світу та складні стосунки із мамою

 

 

Особливості фільмування

 

Дія відбувається у Відні, хоча фільм франкомовний і грають в ньому французькі актори (через фінансування здебільшого французьких компаній). Стрічка увінчана тандемом двох талановитих акторок – Ізабель Юппер (Еріка) та Анні Жирардо (її матір). Юппер, акторка-інтелектуалка, відома своїми перекладами давньогрецьких трагедій та інтерв’ю з Жаном Бодрійяром (французький філософ), зацікавилась вивченням внутрішнього світу героїні. 

 

“Еріка – не збоченка, не монстр. Скринька з мазохістськими інструментами під ліжком героїні радше символічна: це як секрет, який закопують в землю маленькі дівчатка. Еріка – доросла жінка і водночас дівчинка, пригнічена своєю матір'ю” – коментує роль акторка. 

 

Стрічка скромна та навіть прісна у візуальному плані. Переважно зняті внутрішні простори – інтер’єри консерваторії, концертні зали, кабінет Еріки, її помешкання. Акцент робиться не на формальних особливостях фільмування, а на зображенні героїв, їхніх дій. У фільмі багато великих планів облич. З виразних засобів  можна виділити статичну камеру і повільний темп, який підкреслює напруження та тягучість розповіді. У всьому іншому – погляд режисера відсутній. 

 

Метод Ганеке – холодний і відсторонений. Він не дає моральних оцінок, не загострює увагу на видовищних моментах, емоціях чи стражданнях. Усе він знімає однаково байдуже – побутові сцени, розмови, самопошкодження, секс та зґвалтування. Режисер підштовхує глядача мислити самостійно та не дає відповідей.

 

Особливе місце у фільмі відведене музиці. Для героїв це особлива мова спілкування. Стримана у прояві емоцій Еріка здатна розкритися лише через виконання музичних творів. Так само, через особливості виконання, вона пізнає інших людей: своїх учнів і Вальтера. Разом з тим, музика стає для неї ідеальним світом і тільки у ньому вона вміє жити та болісно переживає зіткнення з реальністю.

 




“Піаністка” – психоаналітична головоломка, у якій кожен може знайти власну інтерпретацію. Тож не дивно, що фільм обріс багатьма трактуваннями як від кінокритиків, так і від психіатрів. Так, у владній позиції жінки можна простежити феміністичні мотиви, на прикладі її девіацій можна комплексно розглядати проблематику “інакшости”, звернувшись до праць Фуко та Дельоза, у її стосунках з матір’ю можна віднайти фройдистські комплекси тощо. Втім, фільм не зводиться до інтелектуальної вправи з пошуку прихованих значень. Це також чуттєва та емоційна історія, яку не обов’язково розгадувати, та яку точно варто переглянути.

Наталія Кідиба