Матеріали з рубрики: де бовуар

– У вас нині, схоже, дуже гарний настрій, – зауважила Анна.

– Так воно і є. Мені здається, що я виходжу з довгого тунелю. А вам ні?

Вона задумалася.

– Не знаю. Адже були все-таки й хороші моменти в цьому тунелі.

– Безперечно.

Із такими словами головні герої роману екзистенціалістки-феміністки Сімони де Бовуар “Мандарини” починають нове життя у повоєнному світі. Але ми цілком можемо собі уявити, що тунель – це будь-який пройдений етап в нашому житті, нехай 2018 рік, а вся подальша історія – спроба стати щасливими, коханими і своїми у сучасності. Це роман про величезну кількість персонажів: інтелектуалів і кар’єристів, правих і лівих, юних і літніх, справжніх і вигаданих.

 

 

1944 рік. Німецькі війська покинули Францію. Анрі, Поль, Робер та Анна святкують Різдво разом з юними колегами з Руху Опору: Венсаном, Ламбером, Сезенаком та іншими. Під час Другої світової війни вони створили незалежну газету “Еспуар” (з фр. “espoir” – надія), яка інформувала суспільство про події на фронті та поза його межами, а також умовно виступала друкованим органом Опору. Впродовж кількох років це складало усе життя Анрі. До цього він встиг написати кілька книжок, долучитися до інтелектуальної еліти на чолі з Робером Дюбреєм, покохати чарівну жінку на ім’я Поль, побачити світ і стати дуже-дуже щасливим. Війна закінчилася. Потрібно повертатися до цього життя. На різдвяній вечірці він говорить із дружиною Робера, Анною, і саме в їхніх думках ми бачимо головні питання: чи можна повернути минуле? чи можемо ми бути такими ж щасливими? хто ми взагалі такі? Повторюємо: війна закінчилася. Анрі не може писати. Його не тішать подорожі. Він більше не кохає Поль. Анна не бачить нічого особливого у своєму становищі. Вона вийшла заміж за свого викладача Робера і змушена тепер ділити його славу письменника. У неї все більше клієнтів на сеанси з психоаналізу, та Анна сама не може заснути. Її доньці 18 і її коханий загинув у концтаборі, тому вона спить з кожним зустрічним і боїться любити. Їх вже не тішить Париж. І Анна лише запитує себе, чи можна у цьому світі бути щасливою?

 


Сімона де Бовуар та Жан-Поль Сартр

Усі ці внутрішні перипетії головних героїв (оповідачами виступають Анрі, прототипом якого був Альбер Камю та Анна, яка є частково автобіографічним персонажем) розгортаються на політичному тлі другої половини 1940-х років. У момент, коли над СРСР та США майорять прапори і перемоги, а французи замість того, щоб тішитися, думають, хто швидше їх завоює та обирають між двох зол менше. Серед народу все ще живуть колабораціоністи, до влади хоче прийти мілітарист, а Робер Дюбрей, справжній інфлюенсер того часу (до речі, частково списаний із Сартра), очолює СРЛ (Соціалістичну лігу). Це політичний рух, який не хоче об’єднуватися з комуністичною партією. Робер закликає свого єдиного доброго друга Анрі перетворити “Еспуар” із нейтральної газети на газету СРЛ. Наш розчарований герой вагається, бо ніколи не хотів по-справжньому долучатися до політики. Чи минулі бажання вже не мають значення? Може, політикою слід займатися? Анрі погоджується. Далі книгу читайте самотужки. Сюжет досить наповнений, за ним цікаво слідкувати. Герої закарбовуються в пам’яті і в іменах майже не доводиться плутатися. На відміну від багатьох інтелектуальних романів, “Мандарини”, хоча містять багато філософських роздумів та тверджень,не нагадують екзистенціальний, абсурдний чи сюрреалістичний трактат у художній формі. Це багаторівнева розповідь про роль інтелектуала в XX-му столітті та душевні переживання усіх персонажів на сторінках. Роман багатий на майстерно прописані діалоги та підійде і тим, хто шукав щось, щоб втамувати спрагу інтелекту, і тим, хто бажає прочитати цікаві історії кохання та дружби. А ми спробуємо пояснити, як Сімона де Бовуар літературно допомагає щасливо почати рік.

 


Сімона де Бовуар та Жан-Поль Сартр не святкують Новий рік в кафе з друзями

 

Що таке щастя за “Мандаринами”?


Анрі не може повернутися до свого попереднього життя. Тобто, фізично може, але морально – ні. Йому це все вже не приносить задоволення. За поетичними вогниками на якомусь березі Португалії він бачить не естетику, а бідність і крах країни. Анрі не любить і не може писати. Анна не здатна одразу погодитися на подорож до США. Вона боїться покинути все своє життя в Парижі. А ще більше – розчаруватися. Бо раптом вона вже не та, щоб їй сподобалося? Але герої живуть в романі понад 800 сторінок і проходить не один рік у пошуках щастя. То де ж воно? Питання філософії.

 

1. Не залишатися осторонь світу.

Екзистенціалізм, який сповідувала Сімона, – це філософія матеріалістична, яка не ставить собі метафізичних питань. Байдуже, звідки ми взялися. Хто ми? І що нам із собою робити? Це питання, на які у цій філософії дають відповіді. У центрі екзистенціалізму стоїть людина та її вибір. Людина, яка вільна і на якій лежить відповідальність за все, чим вона є і що з нею відбувається. У романі ми бачимо, як складно героям залежати лише від своїх думок. Але Сімона наголошує: ми заручники тих обставин, у які потрапили за власним вибором. Тому Анрі змінює погляди щодо політики. У його час не можна бути аполітичним. Він не може спакувати валізи та поїхати в будиночок за містом творити. Сімона відкидає концепцію “мистецтва заради мистецтва”. Воно створене для епохи, її відображення та висвітлення її проблем на папері.

“Словами війну не зупиниш, але слово зовсім не прагне змінити хід історії, просто це своєрідна манера жити в ній”.

Справа не лише в словах. Ми не можемо відвернутися від змін у нашому середовищі. Щастя плинне і змінне та кожного разу різне. І не можна відвертатися від зовнішніх обставин із намаганням знайти у собі щось колишнє. Слід будувати нове, не залишаючи осторонь світ, який рухається.

 


Сімона де Бовуар, яка не залишається осторонь

3. Бути потрібними.

Анна розчаровується у житті. Їй вже нічого не цікаво. Вона дуже розумна. У неї багато успішних клієнтів. Вона має інтелектуально коханого Робера і фізично коханого Льюїса за океаном. Та, опісля війни, вже не бачить у цьому всьому сенсу. І в один фатальний момент закидає все, піднімається сходами в кімнату і збирається долучитися до мільйонів загиблих. Її спиняє одна думка: що станеться з Робером, її донькою та іншими, коли вона поїде в Америку чи на той світ? Частиною Сімониного екзистенціалізму є думка, що ми залежимо не лише від своїх виборів та суспільства. Ми залежні від людей, які поруч з нами і про яких ми дбаємо. І це входить в межі нашої екзистенційної свободи. Коли все інтелектуальне втрачає сенс, залишаються рідні і близькі. І в них можна віднайти щастя.
Анрі страждає самотністю. Прагне любити, як любив уперше. Бажає повної віддачі з обох боків. Йде на зрадницькі вчинки заради кохання, яке не має сенсу. І врешті розуміє, що любов не така складна,як ми її собі уявляємо:

“Те, чому надаєш перевагу серед всього іншого, і любиш. Він був прив’язаний до неї більше, аніж до будь-кого: він любив її”.

А головне його завдання в тому, щоб переконати її у взаємопотрібності.

 

Сімона де Бовуар і Сартр взаємопотрібні

 

4. Бути божевільними.

Хто сказав, що бути божевільним – це ненормально? Що депресія – це хвороба? Що не страждати від нічних жахів – це добре? Анна психоаналітикиня. Щодня вона допомагає виплутатися з проблем пацієнтам. Сприймає це за звичайну буденну роботу. Але, коли з її подругою, колись коханою Анрі, Поль, стається тотальне безумство, Анна не знає, чи слід тій лікуватися. Дівчина видужує з допомогою іншого лікаря. Тільки з лікарні виходить вже не Поль. Ставши нормальною, вона з жалем згадує про минуле, де у всіх слів та речей були сотні значень. А зараз їх немає. Як і нема Поль. Зрозумівши себе до останку, вона себе втратила. Анна робить висновок, що усі наші думки та демони складають нашу власну свободу і наше завдання навчити їх бачити щастя. Психоаналітика не для інтелектуалів. Для інтелектуалів – вічна революція (привіт Франку), вічні роздуми, вічні сумніви та одне єдине збудоване з печалі, виборів і досвіду щастя, яке варте будь-яких вчинків. Вчинків, які можуть суперечити загальній моралі та навіть моралі епохи, якщо вони сприяють щастю Людини. А це і є божевілля.

 


Сімона де Бовуар і Жан-Поль Сартр приховують божевілля

 

Більше про екзистенціалізм та вміння бути вільним читайте у есе Сартра “Екзистенціалізм – це гуманізм”. Бажаємо вам хороших висновків та вдалих бажань у новому році. Не лише їсти, а й читати “Мандарини”. І бути щасливими, що б це для кожного не означало.

Дарія Гуцалюк

 

Published in Література

Можливо, вас лякає косоокий Сартр із нудотою чи сторонній Альбер Камю з чумою. Можливо, вам видається, що екзистенціалізм заведе вас у глибини негативного світосприйняття та обґрунтованого песимізму. Можливо, у вас просто не доходять руки до одного з провідних філософських напрямків двадцятого століття. У будь-якому разі, ми спробуємо це спростувати та виправити. Бо екзистенціалізм із Жан-Полями, Альберами та Сімонами вартий вашої уваги і для краси, і для сміху, і для самоусвідомлення.

Що воно таке?

Екзистенціалізм – це філософська течія двадцятого століття, яка полягає у поняттях вибору, свободи та відповідальності. Він поширився у колах французької інтелігенції під враженням від Першої світової війни та появи нацистів. Простими словами: Жан-Поль Сартр, Сімона де Бовуар і Альбер Камю не вірили в Бога (приблизно з п’ятнадцяти), вивчали філософію Ніцше та Гегеля, жахалися фашизму та вміли складати слова в речення так, щоб пояснити: ми  вільні робити будь-який вибір, тому усі війни та прокази – провина людства. Як би абсурдно це не звучало, абсурдно воно і є, бо абсурд у світі, створеному Камю – норма. На щастя, більшість екзистенціальних трактатів написані простою мовою, а якщо вас перекошує від слова трактат – існує ціла плеяда художніх творів, відзначених Нобелівськими преміями та захопленням від звичайних читачів. З чого почати знайомство з цим вільним світом?

З дитинства

“Слова” Жан-Поль Сартр

 

Жан-Поль Сартр "Слова" (на обкладинці варіація Жан-Поля Сартра)

Якщо про “Нудоту” чули майже всі, то книга “Слова” залишається непоміченою. А дарма, бо саме з неї найпростіше почати знайомство із екзистенціалізмом. Якщо перед цим ви начиталися книжок хитромудрою мовою або просто не любите поєднання складних речень із складною тематикою, цей твір саме для вас. Жан-Поль вирішив пригадати своє дитинство. Коротка довідка: Сартрів батько помер, тому хлопчик мешкав разом із матір’ю, бабусею та дідусем в одній квартирі. Дідусь Жан-Поля був інтелігентом із величезною бібліотекою і ненавидів письменників, а бабуся та матір схиляли голову перед його авторитетом. Щоб дізнатися, чому через кількадесят років після такого зростання автор написав, що “ми приречені на буття”, читайте повість “Слова”. Вона сповнена іронічними ремарками в бік себе та рідних, кумедними історіями про написання масової літератури в 10 років та красивими пасажами про знайомство з тим, що Сартр потім зробить своїм сенсом життя – словами.

 

“Анн-Марі посадила мене перед собою на дитячий стільчик, сама схилилася, опустила повіки, задрімала. І раптом ця маска заговорила гіпсовим голосом. Я розгубився: хто це говорить, про що і кому? Моя мати була відсутня: ні усмішки, ні розуміючого погляду, я перестав для неї існувати. До того ж я не впізнавав її мови. Звідки взялася в ній ця впевненість? І тут мене осінило: це говорить книга! З неї виходили фрази, що наводили на мене страх; це були формені багатоніжки, вони мерехтіли складами і літерами, розтягували дифтонги, дзвеніли подвоєними приголосними; співучі, звучні, такі, які переривалися паузами і зітханнями, повні незнайомих слів, вони насолоджувалися самі собою і власними звиваннями, анітрохи не переймаючись про мене; іноді вони обривалися, перш ніж я встигав що-небудь зрозуміти, іноді мені вже все було ясно, а вони продовжували величаво прямувати до свого кінця, не жертвуючи заради мене жодної коми.

Сумнівів не було, ці слова призначалися не мені. Та й сама казка причепурилася - дроворуб, його дружина, їхні дочки, фея, всі ці прості, схожі на нас істоти видерлися на п'єдестал: їхнє лахміття описувалися пишномовно, а слова накладали на все свій відбиток, перетворивши вчинки в обряди, а події – в церемонії”.

 

Жан-Поль Сартр демонструє свою косоокість

 

Крім кумедного та приємного знайомства з біографією відомого письменника, “Слова”  дають розуміння, що вільні у своєму виборі ми з самого дитинства і вже з перших моментів самоусвідомлення обираємо бути чемними, розумними, лінивими та бешкетними, тобто такими, як ми є. Якщо вам сподобаються “Слова” або навпаки Жан-Поль вас не цікавить як людина, пропонуємо до прочитання його оповідання “Дитинство повелителя”, де автор розповідає про становлення особистості одного пихатого француза з присмаком гомосексуалізму та тероризму через призму екзистенціалізму.

З пошуків сенсу життя

“Нудота” Жан-Поль Сартр

 

Обкладинка "Нудоти" Жана-Поля Сартра

Якщо часом ви думаєте, що робите щось не те, працюєте не на тій роботі, живете не в тій країні чи не з тими людьми, боїтеся шукати сенс життя, бо розумієте, що знайдете лише дірочки від бубликів, дозвольте Антуану Рокантену зробити все за вас. Колись він був успішним чоловіком, багато подорожував по світу, відвідував театри, спілкувався з французьким бомондом і мав чарівну супутницю, а зараз живе у містечку Бувіль (що з французької перекладається “Бруд-місто”) та намагається написати роман із листування якогось чоловіка сторічної давності. Антуана бентежить світ, тому він заводить щоденник, щоб із ним розібратись. А ще припиняє писати роман, свариться-мириться з коханою, досліджує любов і зневагу та знаходить вихід.

“Поки живеш, ніяких пригод не буває. Змінюються декорації, люди приходять і йдуть – от і все. Ніколи ніякого початку. Дні додаються один до одного без будь-якого сенсу, нескінченно і одноманітно. Часом робиш частковий підсумок, кажеш собі: ось уже три роки я подорожую, три роки, як я в Бувілі. І кінця теж немає – жінку, друга або місто не кидають одним махом. І потім все схоже – чи то Шанхай, Москва чи Алжир, через півтора десятка років всі вони на одне обличчя. Іноді – рідко – входиш раптом в своє становище: помічаєш, що тебе "заарканила баба", що ти влип в брудну історію. Але це на коротку мить. А потім все знову йде, як і раніше, і ти знову складаєш години і дні. Понеділок, вівторок, середа. Квітень, травень, червень. 1924, 1925, 1926. Це і називається жити”.

 

І нехай ця цитата не віщує ніякого оптимізму, але Сартр його знаходить, вам лише потрібно до нього дочитатися. Бо “нудота” не зникає просто так, вона зникає шляхом аналізу та боротьби. Ця книга навіть ліпше демонструє світ у світлих відтінках, ніж “Екзистенціалізм – це гуманізм”, трактат Жан-Поля, який спростовує негативність його течії.

З есе про те, чому з екзистенціалізмом не все так погано

“Екзистенціалізм – це гуманізм” Жан-Поль Сартр

 

Обкладинка "Екзистенціалізм – це гуманізм" Жана-Поля Сартра

Цю кількасторінокову подорож у глибини екзистенціалізму слід читати, уявляючи, як Жан-Поль проводить про це лекцію у повоєнному Парижі. Після того, як ви вже ознайомилися з двома літературними творіннями Сартра, можна опрацювати його наукову роботу про те, чому людина робить себе сама і як трапилось, що вона покарана свободою. Не хвилюйтеся, автор уникає слів на кшталт “іманентний” чи “трансцендентний” і пояснює все зрозумілими ситуаціями. Так на прикладі військового, який обирає між хворою матір’ю та війною, ви раптом усвідомите, чому любите манку, а не вівсянку. Тобто, як і чому дія передує почуттю. А ще зрозумієте, в чому філософський підтекст попередніх творів автора і, можливо, переконаєтесь, що екзистенціалізм – це активна філософія розуміння.

“Екзистенціалізм – це не спроба відбити у людини бажання діяти, бо він говорить людині, що надія лише в її діях, і єдине, що дозволяє людині жити, – це дія”.

 

Зі знайомства з абсурдністю нашого світу

“Сторонній” Альбер Камю

 

Обкладинка "Стороннього" Альбера Камю

Десь у труні перевертається один алжирець на ім’я Альбер, коли ми називаємо його екзистенціалістом, бо для себе він просто письменник, або ж абсурдист. Але ми дотримуємось думки, що так можна, бо значення його філософії абсурду доповнює бачення світу Сартра, Ясперса та інших. Якщо ви любите лаконічність, стислість і раптове усвідомлення, вам підходить література Альбера Камю. Для початку ми обрали повість, яка робить вступ у абсурдність світу. В головного героя, від імені якого ведеться оповідь, померла мама, з’явився друг-наркодилер і дівчина. А нашому персонажу на все “ок”. Хочете одружитися? Йому все одно, але, якщо хочете, то “ок”. Померла близька людина? Шкода, але “ок”. Намагаєтеся його вбити? “Ок”, він буде захищатись. Не “ок” лише суспільству навколо, яке сповнене самовигаданої моралі. Вона руйнує нас зсередини, а книга змушує задуматись, чи таки все з нашим світом “ок”.

“Але він перервав мене і, випроставшись на весь зріст, звернувся до моєї совісті, запитавши при цьому, чи вірю я в Бога. Я відповів, що ні, не вірю. Він плюхнувся в крісло від обурення. Він сказав мені, що це неможливо: всі люди вірять в Бога, навіть ті, хто відвернув від нього обличчя своє. Він був твердо переконаний в цьому, і, якщо б коли-небудь в цьому засумнівався, життя його втратило б сенс.

– Невже ви хочете, – вигукнув він, –щоб життя моє не мало сенсу?

По-моєму, це не мало ніякого стосунку до мене, я так йому і сказав. Але він уже простягав до мене через стіл розп'яття, вказував на Христа і кричав щось божевільне:

– Я християнин! Я молю його пробачити тобі гріхи твої! Як можеш ти не вірити, що він помер на хресті заради тебе?”

 

Красивий Альбер Камю

Якщо під час прочитання цієї повісті ви не помітили абсурду, то все зрозуміли правильно. Бо абсурд – це норма. На відміну від Сартра, Камю не пояснює в своїх художніх творах філософські концепції, а ставить запитання. Якщо читачу цікава відповідь, слід шукати її в есе. Ідеально пояснює абсурд у світі “Стороннього” “Міф про Сізіфа”, де є і його визначення, і новостворене поняття людей абсурду, і розвінчання міфу про те, що екзистенціалісти чинять самогубства.

З пошуків жінки (або на французький манір “шерше ля фам”)

“Друга стать” Сімона де Бовуар

 

Екзистенціалізм вважають безкорисним напрямком, який лише пояснює нам сутність буття та творить красиву літературу. Іноді він справді спрощує собі філософське життя, наприклад, уникає питання існування Бога, але казати так загалом про нього не можна. Бо саме використавши цю течію філософії, Сімона де Бовуар пояснила, як жінка стала другою після чоловіка, слабкою статтю, яку ґвалтують фізично та морально. Якщо ви не розумієте, чому потрібен фемінізм, адже в жінок є виборчі права, хочете дізнатися, чому з гендерними стереотипами та дитячим вихованням не все окей, або прагнете просто собі нагадати, хто така жінка та чим вона відрізняється від людини (спойлер: нічим), шукайте “Другу стать” в книжкових магазинах. Книга має два томи: перший – біологічний, історичний, психологічний і виховний погляд на жіночу стать; другий – розгляд жінки в контексті її становища в суспільстві та висновки про її незалежність. Після кількох літературних і філософських праць, дослідження, в яких ви бачитимете своє, материне, бабусине та батькове відображення, допоможе закріпити вашу дружбу з екзистенціалізмом. Якщо ви вагаєтеся щодо складності твору, ми підготували для вас цілий матеріал “Як читати “Другу стать” Сімони де Бовуар”.

“Жіноча природа не залежить ні від гормонів, ані від таємничих інстинктів: вирішальне значення має самовідчуття жінки, спричинене тим, як її сприймають інші. Прірва, що відділяє дівчину від юнака, створюється і цілеспрямовано поглиблюється з початку її життя: зрештою, дівчинка перетворюється саме на ту жінку, якою її сформували; вона до скону тягтиме за собою своє минуле; зваживши тягар цього минулого, мусимо визначити очевидне – підмурок жіночої долі не закладено десь у вічності”.

 

Просто красива Сімона де Бовуар

З цією п’ятикнижною інструкцією ви можете потоваришувати з екзистенціалізмом. Не хвилюйтеся, якщо по дорозі вам не вистачатиме кохання, можете почитати оповідання “Кімната” та “Інтим” Сартра, а якщо інтриг – “Мандарини” Сімони де Бовуар. Коли дійдете до фінішу, вас чекатиме безліч інших творів цих же авторів і вся література двадцятого століття, у якій ідеї такої “страшної” філософської течії відлунюють через слово. Бо такі були часи. Бо такі вони і є. І чому б з ними не дружити.

Гуцалюк Дарія

Published in Література

“Щоб вершити великі справи, сучасній жінці бракує переважно самозабуття. Але щоб забути про себе, треба спершу бути певним себе”.

Коли вам 38, ви живете серед інтелектуалів, перебуваєте в вільних стосунках із передовим екзистенціалістом і пишете романи, які люблять і читають, вас, якщо чесно, не торкає становище жінки в суспільстві. Бо у вас все гаразд. Але Сімона де Бовуар раптом подивилась на своїх подруг-НЕінтелектуалок поряд із примхливими чоловіками, вередливими дітьми та прибраними будинками й зрозуміла, що наше становище та суспільство, наше розуміння статі й ставлення до неї, м’яко кажучи, fucked up. Тому Сімона провела у бібліотеці чотирнадцять місяців із безліччю наукових, філософських і художніх текстів, щоб написати про “слабку”, “другу”, “Іншу” стать і дати відповідь на запитання: хто така жінка?

 

Сімона де Бовуар (або фото, на яке прифотошопили її обличчя, ми не впевнені)

 

Про що?

Про відповідь на запитання. Тільки не одним реченням, концептом чи дослідженням, а розгорнутим аналізом досвіду власного та інших літераторів і літераторок, психоаналітиків і психоаналітикинь (Фройд тут дістає міцного “нежіночого” ляпаса) та їхніх пацієнток. “Друга стать” має два томи: перший – біологічний, історичний, психологічний і виховний погляд на жіночу стать; другий – розгляд жінки в контексті її становища в суспільстві та висновки про її незалежність.

Знаєте думку, що фемінізм неможливий, бо ми з чоловіками фізіологічно різні? По-перше, суть фемінізму не в рівності між статями, а в рівності між гендером. Про це ви можете почитати в матеріалі Море хвилюється раз: фемінізм. А, по-друге, оскільки поняття гендеру в часи Сімони не існувало (щоправда, стверджують, ніби де Бовуар фразою “Жінкою не народжуються, нею стають” дала гендеру визначення), вона розглянула жіночі та чоловічі біологічні особливості без заанґажованих висловів на кшталт “жінка фізично слабша, ніж чоловік”, дослідила все від менструації до фізіологічних особливостей і постала перед запитанням: що означає “сильніший”? Адже концепт “сили” можна однаково трактувати що для жінок із їхнім довголіттям і больовим порогом під час пологів, що для чоловіків із їхньою витривалістю до роботи в шахтах і здатністю підіймати важкі предмети. Виходить, що “сила” – це не рушій поділу між статями та не основа “мужності” чи “жіночності”.

 

Сімона де Бовуар і Жан-Поль Сартр посварилися за те, хто з них сильніший

 

Тому Сімона звернулася до історії: протрактувала жінку як Матір природу і пояснила, що для чоловіка завоювати її тіло було таким самим актом, як завоювати землю. Потім письменниця порівняла шлюб майже з підприємницьким актом, адже в ньому так само є права й обов’язки на власніть. Вона розглянула стать в контексті розвитку суспільства, проілюструвала жіночу вимушену іманентність та чоловічу тріумфальну трансцендентність і знову постала перед запитанням: чому чоловіки вважають себе суб’єктом, а жінку – залишками себе, Іншою? Сімона звернулася до виховання і показала нам всі дитячі травми, які ми такими не класифікуємо, образ матері-мазохістки, пояснила фригідність нахабним чи невдалим першим сексом. І, щоб добити ошелешеного читача, розповіла про жінку, яка вважає себе царицею власного будинку та істерично позбувається пилюки та бруду. Жінку, яка стає коханням замість того, щоб ділити його на двох. Жінку, якій через стереотипи суспільства більше нічого не залишається, окрім того, як бути такою.

Ви зчитуєте в цих образах своїх матерів, бабусь і тіток. І стає страшно, що опублікована в 1949-у році книга актуальна сьогодні. Зрештою, важко змінити гендерну політику в дитсадках, переписати підручники, залізти чоловікам і жінкам в голови, щоб прибрати упередження. Через 20 років Сімону запитали, чи досі вона відстоює думку, висловлену в “Другій статі”. Авторка не просто погодилася, а розповіла про нові італійські дослідження, які виявили, що жінки по-різному тримають хлоп’яток і дівчаток, коли годують, тим самим, роблячи між ними різницю. Книга закінчується розділом “Незалежна жінка” і Висновки (який сюрприз), де Сімона наголошує, що в становищі жінки винен не лише чоловік, а обидві статі. Інша річ – хто це змінюватиме? Авторка закликає жінок ставати фінансово незалежними, бо цього досягти найлегше. А далі буде боротьба проти гендерних стереотипів, зміна виховних процесів і багато-багато маршів, мітингів і змін (де Бовуар цього, щоправда, не знала, лише на це сподівалась).

 

Просто Сімона де Бовуар усміхається

Кому читати?

Усім, хто не розуміє, чому потрібен фемінізм, адже в жінок є виборчі права. Усім, хто хоче дізнатися, чому з гендерними стереотипами та дитячим вихованням не все окей. І всім, хто хоче просто собі нагадати, хто така жінка та чим вона відрізняється від людини (спойлер: нічим).

Хто авторка?

Сімона де Бовуар. Французька письменниця та екзистенціалістка. Вона народилася у родині успішного батька та набожної матері. Навчалася у престижній католицькій школі і свято вірила, що стане монахинею. Але, коли у тата все пішло шкереберть і сім’я змінила просторі апартаменти на темну коробку, Бог мовчав як риба на прохання дівчинки щось змінити. Сімона стала атеїсткою і пішла вивчати математику, філологію, літературу та латину. Вже в 19-річному віці вона готувала диплом з філософії Лейбніца в Сорбонні, а у 21 склала загальнофранцузький екзамен для студентів і посіла у рейтингу друге місце. Перше було за майбутнім екзистенціалістом Жаном-Полем Сартром. Вони закохалися та уклали угоду, згідно з якою зберігали одне одному інтелектуальну вірність, були партнерами, але у вільних стосунках. Про їхнє спільне життя у різних готельних номерах, любовні тріо та неодруження Сімона написала декілька книжок, приправлених філософськими роздумами та політичними подіями. Тому, не фемінізмом єдиним.

 

Сімона де Бовуар, коли ми розповідаємо про її життя

 

 

Звідки взялася така ідея?

Видання “Другої статі” Сімона планувала як звичайне наукове дослідження. Тоді їй було 40 років і вона вперше звернула увагу на те, що жінки виконують другорядну роль у суспільстві. Чому?

“Під час написання "Другої статі" я вперше усвідомила, що вела неправильне життя, а точніше: отримувала прибуток від орієнтованого на чоловіка суспільства, навіть не знаючи цього. Сталося так, що досить рано я прийняла чоловічі цінності і жила за ними. Звичайно, я була досить успішною, і це зміцнило в мені переконання, що чоловік і жінка можуть бути рівними, якщо жінка хоче такої рівності. Іншими словами, я була інтелектуалкою.
Мені пощастило народитися в такому класі суспільства, буржуазії, яке могло не лише відправити мене до найкращих шкіл, але й дозволити гратися з різними, навіть революційними, ідеями. Через це мені вдалося увійти в чоловічий світ без особливих труднощів. Я показала, що можу обговорювати філософію, мистецтво, літературу тощо на "чоловічому рівні". Все, пов'язане з жіночністю, я залишила при собі. Мій успіх лише заохочував мене продовжувати жити так. Я побачила, що можу заробляти так само добре, як будь-який інтелектуал, і що мене сприймають так само серйозно, як і будь-кого з моїх однолітків-чоловіків. Я виявила, що можу самостійно подорожувати, якщо хочу, що можу сидіти в кафе, писати й очікувати такої ж поваги, як до будь-якого письменника тощо. Кожна стадія зміцнювала моє почуття незалежності та рівності. Тому я дуже легко забувала, що секретарка, наприклад, аж ніяк не може користуватися такими ж привілеями. Вона не могла сидіти в кафе і читати книгу, щоб її не зачіпали. Її рідко запрошували на вечірки для "її рівня розвитку". Вона не могла отримати кредит чи оформити власність. Я могла. Але, що важливіше, я була схильна зневажати жінок, які відчували фінансову чи духовну нездатність показати свою незалежність від чоловіків. По суті, думала, навіть не кажучи про це собі, "якщо я можу, то ж можуть і вони". Коли писала "Другу стать", я зрозуміла, що мої привілеї були результатом моєї зневаги й відмови від жіночності. Якщо пояснювати це класовими економічними термінами: я стала класовою колабораціоністкою”.

 

Сімона де Бовуар, класова колабораціоніста в красивому піджак

 

У результаті “Друга стать” стала ледь не програмним документом Другої хвилі фемінізму, а Сімона – активною його представницею. Вона була однією з тих людей, які визначили поняття “сексизм”. Коли їй було 63, Сімона опублікувала в журналі Le Nouvel Observateur маніфест 343-х, у якому феміністки зізнавалися в тому, що робили аборт і вимагали легалізувати їхні дії. Де Бовуар стала тогочасною інфлюенсеркою, у неї брали інтерв’ю, про неї писали в газетах і навіть перед самою смертю філософині її впевненість у своїй правоті не зменшилася, а доказів та обґрунтувань стало лише більше.

Чим надихалася авторка?

Сімона розносила творчість Бальзака, Гі де Мопассана, Фройда та трохи критикувала Лоуренса. Любила Вірджинію Вулф, Одрі Колетт тощо і читала багато фундаментальних та аматорських філософських праць. Усі назви, цікаві прізвища на свій смак Ви можете знайти в самому тексті.

Щиросерда Сімона де Бовуар на інтерв’ю 25 років після видання “Другої статі” про те, як правильно fake it, till you make it:

“Журналіст: Я навчився, наприклад, ніколи не використовувати слово "тьолка". Звертати увагу на жінок у будь-якій груповій дискусії, мити посуд, прибирати в будинку, ходити на закупи. Але чи став я менш сексистським у моїх думках? Чи відкинув я чоловічі цінності?

Сімона: Ви маєте на увазі всередині себе? А кого це хвилює, якщо чесно? Задумайтесь на хвилину: ви знайомі з расистським жителем Півдня (прим. від ред.: США) і знаєте, що він расист, тому що спілкуєтесь з ним все життя. Але тепер він ніколи не каже слово "негр". Він слухає скарги чорношкірих чоловіків і намагається зробити все можливе, щоб про них дбати. Він робить все, щоб змусити мовчати інших расистів. Він наполягає на тому, щоб чорношкірим дітям надавалася краща, ніж зазвичай, освіта, щоб компенсувати роки без неї. Він дає довідки щодо заявок на отримання кредитів чорношкірим чоловікам. Він підтримує чорношкірих кандидатів у своєму окрузі грошима і своїм голосом. Чи вважаєте ви, що чорношкірим є якась різниця, що він такий же расист, як і раніше, “у своїй душі”? Більшість об'єктної експлуатації є результатом звички. Якщо ви можете змінити свої звички, це великий крок. Якщо ви миєте посуд, прибираєте в будинку і не почуваєтесь від цього менше “чоловіком”, ви допомагаєте створити нові звички. Кілька поколінь, які відчуватимуть, що вони повинні здаватися нерасистськими постійно, виростять третє покоління, яке насправді таким буде. Отже, грайте в несексизм. Думайте про це як про гру. У вашій голові можете думати про себе, як про вищого, ніж жінка. Але до тих пір, поки ви граєте переконливо – продовжуєте мити посуд, ходити в магазин, прибирати в будинку, піклуватися про дітей – ви встановлюєте прецеденти, особливо для таких чоловіків, як ви, які мають певну "мачо" позу”.

А чи змогли ми самі вдавати аж так, щоб це стало реальністю? Відповідь за вами.

Гуцалюк Дарія

 

Published in Література