Матеріали з рубрики: джармуш

Американський режисер Джим Джармуш знімає кіно нечасто, проте завжди самобутньо та впізнавано. Його сюжети – прості та парадоксальні водночас, а естетика – зворушлива й приваблива у зафільмованій на плівку буденності. Розбираємо кінематограф режисера на деталі, ніби складну багатогранну мозаїку, й виділяємо з-поміж них найбільш суттєві аспекти.

 


Це - Джим

 

  1.   ДОРОГА

Жанр, якому надає перевагу Джармуш – дорожнє кіно. Притаманним для нього є дорога як центральний сценарний компонент. На подорожі конструюється основна кінематографічна історія. Джим звертається до класичної структури роад-муві. Наприклад,  у «Зламаних квітах» і «Поза законом» подорож пронизує увесь сюжет від початку до кінця, завдяки чому той постає цілковито послідовним, лінійним. Періодично на своїм шляху персонажі роблять зупинки, які врешті мають вплив на подальший розвиток подій.

 


Постер до стрічки "Поза законом"

 

Втім, не класикою єдиною. Почасти режисер використовує дорогу дуже фрагментарно та «точково», не як центральний наратив, а, радше, допоміжний інструмент – як у «Дивніше, ніж у Раю», «Таємничому потязі» та «Виживуть лише коханці». Тут основні події розгортаються не у процесі подорожі, а безпосередньо на локаціях, куди та приводить персонажів. Разом із тим, ця концепція «паломництва» (а, отже, шляху, нехай навіть не зафільмованого, «закадрового») до певних знакових місць постає значущою для Джармуша. Яскравим прикладом є перша новела у картині «Таємничий потяг», яка розповідає про пару японців, які вирушають (дійсно, ніби  віряни-паломники) до Мемфіса, культового міста для американської музичної індустрії 50-х. В одному із інтерв`ю Джим розповів, що на такий формат його надихнули сюжети середньовічного англійського письменника Джеффрі Чосера.

 


Постер до стрічки "Дивніше, ніж у Раю"

 

Інколи дорога у Джармуша постає елементом суто символічним, проте від того не менш важливим (радше навпаки, це підкреслює її роль): як у «Мерці не помирають» або «Ночі на землі». Тут саме на шляху, нетривалому та ніби вирваному із якогось загального контексту, найбільш глибоко та промовисто розкриваються образи персонажів. 

У дебютній картині Джармуша «Постійна відпустка» перспектива подорожі головного героя втілює відкритий фінал. Отже, навіть буквально не фільмуючи героя на шляху, режисер надає останньому суттєвого сюжетного значення.

 


Кадр зі стрічки "Постійна відпустка"

 

  1.   ДЕТАЛІ

Джим – деталіст. Передовсім це стосується візуальної складової його картин. Він уважно, трепетно та натхненно сповнює простір у кадрі різноманітними об’єктами, аби врешті сконструювати цілісне гармонійне зображення, що скидається на мозаїку предметних образів-символів (особливо це притаманно його крайнім роботам – «Виживуть лише коханці», «Паттерсон»). Відтак, наповнення кадру утворює такі собі стародавні іконописні малюнки – сповнені дрібних елементів, розташованих у вишуканих та змістовних конфігураціях. Деталі у візуалі Джармуша не є естетикою заради естетики – ними режисер доповнює образи своїх героїв, змушує побутові об’єкти (атрибути гардеробу, книги, музичні інструменти, платівки, фурнітуру) мовчки розповідати суттєві нюанси про їхніх власників. Такий підхід постає цілком логічним для кіно, в якому вербальної комунікації відносно небагато, а кожен ключовий персонаж, як правило, представляє окремий мікрокосм, вартий деталізованого аналізу.

 


Деталі у кадрі картини "Виживуть лише коханці"

 

Окрім різноманітних побутових елементів, Джим любить фільмувати руки, каву та цигарки. А ліпше – це все в одному кадрі. Окрім як оптично фіксувати, Джармушеві подобається про них говорити. У стрічці «Зі зневірою в особі» Пола Остера та Вена Вайна він кидав курити та розмірковував: «Покурити одну цигарку із коханою – це щастя, це обов’язково. І ще з кавою. Кава та цигарки – це як сніданок чемпіона». 

 


Елементи у кадрі в картині "Кава та цигарки"

 

Свій естетичний фетишизм режисер втілив у альманаху «Кава та цигарки» (назва свідчить сама за себе). Ідентичні деталі регулярно зустрічаються також у «Межах контролю». Тут головний герой замовляє горнятко кави щоразу, прибуваючи до нового міста на завдання. Відтак, цей елемент постає не просто повторюваною естетичною деталлю, а, свого роду рамкуванням, окресленням часових проміжків.

 


Повторювані деталі у "Межах контролю"

 

Загалом подібні рамки притаманні і для сюжетної, і для візуальної складових кінематографу Джармуша. Наративно це зазвичай чітко сюжетно окреслені новели в межах однієї картини, яка логічно впорядковує їх та виступає чимось на кшталт літературної збірки. Візуально – специфіка побудови кадру, геометрично точне окреслення героїв атрибутами навколишнього простору: обрисами вікон автівки («Таємничий потяг», «Ніч на землі» та загалом усі стрічки, де цей вид транспорту присутній), полотнами у галереї («Межі контролю»), човном посеред відкритої водної площини («Мрець»). Так режисер не лише візуально виділяє героїв, а й надає простору об’єму, багатоплановости та змістовно зумовленої сегментованости. 

 


Джармуш рамкує Деппа у стрічці "Мрець"

 

Наповнення кадру репрезентує соціальну ієрархію поміж вписаних до нього персонажів, відображає їхній психоемоційний стан, задає настроєвий тон і характер потенційної взаємодії між героями. 

Проілюструємо це на прикладі новели «Лос-Анджелес» із «Ночі на землі»: на передньому плані – простакувата, достатньо маскулінна (одним словом, стереотипна) водійка нічного таксі, на задньому – її успішна, заможна пасажирка; жінки помітно відділені візуальною рамкою в межах автомобільного салону. Попри разючу різницю в соціальному статусі та матеріальному становищі, водійка почувається впевнено та вільно, вона психологічно захопила увесь простір та керує ситуацією – це підсилюється завдяки візуальним розділенням та акцентам.

 


Відповідний кадр із "Ночі на землі"

 

  1.   МАРГІНАЛИ

Майже всіх персонажів Джармуша можна віднести до різноманітних маргіналізованих груп: відповідно до матеріального становища, роду занять або расової ознаки. Він знімає історії про ув’язнених-втікачів («Поза законом»), одиноких убивць («Межі контролю»), злочинців-невдах («Таємничий потяг). Персонажів, які не вписуються до жодної із подібних категорій (вони сприймаються як такі, що «адекватно» реалізувалися у наявному суспільному контексті), Джим занурює у середовище, для них незвичне («Таємничий потяг» або «Ніч на землі») або ж руйнує поверхову стереотипність їхніх образів, знову ж таки, завдяки відповідному навколишньому простору (як у «Каві та цигарках»).

Окрім архетипу маргінала, режисер нерідко звертається до образу «звичайної людини» (найбільш яскравий приклад – головний герой стрічки «Паттерсон»). Втім, звичайними такі персонажі є лише на перший погляд, адже розкриття їхньої чуттєвої, психоемоційної реальности може бути складнішим, аніж у випадку нарочито «нетривіальних» героїв. 

 


Герой стрічки "Патерсон"

 

«Народ, Патерсон – це просто хлопець, який водить автобуси та вечорами пише вірші. У нього немає жодних амбіцій щодо цього. Його не цікавить слава, йому просто подобається поетична форма – от і все. І я думаю, це і є справжній художник – той, хто передовсім насолоджується формою та не женеться за славою. Розумієте?» – іронічно ділиться задумкою в одному із інтерв`ю режисер.

Ким би не були персонажі Джармуша, їм, як правило, дискофмортно у наявному середовищі із його динамікою, правилами чи соціальною структурою. Отже, усі вони дійсно так чи так відчужені та маргіналізовані – принаймні, на внутрішньому, чуттєвому рівні. Наприклад, як вампіри зі стрічки «Виживуть лише коханці»: ті ведуть кінематографічно богемний спосіб життя, проте цілковито так і не вписали себе до звичного нам «людського» устрою, а, радше, самоізолювалися у власній, дуже вузькій зоні комфорту.

 


Герої картини "Виживуть лише коханці"

 

  1.   МЕЛАНХОЛІЯ

Картинам Джармуша притаманна специфічна динаміка. Охарактеризуємо її так: відбувається щось тоді, коли, здається, не відбувається нічого. Загалом це притаманно для різних авторів роад-мувіз, проте у своїй творчості Джим доводить дану манеру до нарочитого абсолюту – сповільнена динаміка, ніби балансує на межі природнього та зумисного. Через це картини режисера почасти видаються надміру меланхолійними, флегматичними, затягнутими, навіть нудними. Ефект досягається шляхом синтезу різних засобів: наративних (розмірена оповідна манера, часті повторення певних сюжетних елементів, відсутність гострої кульмінації), візуальних (фільмування увечері чи вночі, приглушена одноманітна кольорова гама, дещо «пасивна» камера, середні та загальні плани, що не напружують сприйняття), аудіальних (відповідний за настроєм музичний супровід, почасти це – медитативні, дещо гіпнотичні інструментальні композиції). Відтак, кінематограф Джармуша постає таким собі зануренням у сон (що наштовхує на алюзії з манерою іншого американського режисера – Девіда Лінча). Втім, на відміну від лінчевського похмурого сюрреалізму, сни Джима – спокійні, розмірені, безпечні.

 


Джим фільмує уночі

 

Меланхолію Джармуша можна назвати різновидом авторської гармонії. Режисер каже: «Для мене будь-яка гармонія заснована на ідеї того, що всі речі на світі взаємно пов’язані та постають єдиними цілим. І гармонія між цими речами – це і є взагалі все». 

Отже, гармонія, як абсолютна цілісність, досягається шляхом упорядкованого синтезу, з’єднання різних аспектів буття. Можна припустити, що саме цю думку стверджує Джим за допомогою сюжетних повторів – крізь усі його картини вони звучать, мов якась мантра. Митець розповідає: «Повтори та варіації – це якраз те, що зачіпає мене і в поезії, і в музиці, і в живописі. Нехай це буде Бах або Енді Воргол. Мені хотілося, аби у фільмі ця віршована форма читалася як метафора усього життя: кожен день – це лише повторення дня минулого або майбутнього» (з інтерв’ю про стрічку «Паттерсон»).

 

  1.   СМЕРТЬ

Джим (не завжди, проте часто) знімає про смерть. Пройдемося хоча би назвами: «Мрець», «Виживуть лише коханці», «Мерці не помирають». У його картинах вона не змагається із життям. Радше, йде з ним пліч-о-пліч, паралельно вибудовуючи власне, автентичне середовище зі специфічною естетикою та системою взаємозв’язків. Категорії життя, смерти та безсмертя у Джармуша можна сприймати як буквально, так і метафорично – відносно до контексту. Незалежно від інтерпретації, усі ці стани сюрреалістично переплітаються між собою, заміщують один одного, змушують персонажів майстерно балансувати на незримих гранях між ними. Свідомо звужуючи ці межі, режисер спрощує сприйняття смерти та ставлення до неї, перетворюючи його на свого роду гру: вона, смерть, – не демонічна та невблаганна, а, радше, гармонійно закономірна та навіть поетична. Точнісінько, як і життя.

 


Кадр із картини "Мрець"

 

Щодо безсмертя, зустрічаємося із більш неоднозначною репрезентацією. У стрічці «Мерці не помирають» воно – агресивне, деструктивне, небезпечне. А для героїв «Виживуть лише коханці» вічність – просто звична та до безміри нудна. Вона постає чимось на кшталт перманентного накопичування спогадів ідосвіду, які консервуються глибоко в свідомості та з часом стають непридатними для реалізації. Разом із тим, звиклі до свого безсмертя, персонажі прагнуть підтримувати цей стан – аби танцювати під вінілові записи у богемній обстановці, читати товсті романи, творити музику та, врешті, просто бути разом. Чи має це сенс? Чи має сенс те, що покликане тривати вічно, та, все ж, по суті своїй є крихким, тендітним, вразливим? Питання залишається відкритим. Як і більшість кінематографічних фіналів Джармуша.

 


Тільда Свінтон у картині "Виживуть лише коханці"

 

ІЗ ЧОГО ПОЧАТИ ЗНАЙОМСТВО?

  1.   «Таємничий потяг» (1989): одна із найбільш динамічних та сюжетно зрозумілих стрічок режисера (нагадаємо, що все дуже відносно). Натхненна літературними формами Джеффрі Чосера, глибоко іронічна (у дечому – навіть сатирична) історія про те, що сталося однієї ночі в американському Мемфісі. Картина формує розуміння візуального стилю режисера, а також промовисто свідчить про його скептичне ставлення до надмірного пан-американізму.

 


Кадр зі стрічки "Таємничий потяг"

 

  1.   «Зламані квіти» (2005): втілення класичного, канонічного роад-муві у кінематографічному доробку режисера. Тут є і дорога, на якій цілковито базується центральний наратив картини, і самотній персонаж (Білл Мюррей) у стані емоційної стагнації, і відкритий фінал, що, врешті, зводить подорож до своєрідного сеансу психотерапії. Окрім цього, зустрічаємося із затишною, пасторальною одноповерховою Америкою (властиво Джармушеві) та іронічними інтелектуальними референсами до культурних та соціальних феноменів.

 


Білл Мюррей у "Зламаних квітах"

 

  1.   «Кава та цигарки» (2003): живий, динамічний, естетично деталізований чорно-білий альманах, наскрізною лінію крізь котрий проходить звичний для Джармуша візуально-наративний символ, заявлений у назві. Збірка об’єднує самобутні історії, героями яких виступають різноманітні персонажі: і пересічні американці, і відомі люди мистецтва, друзі самого режисера: Білл Мюррей, Іггі Поп, Том Вейтс, Джек Вайт (останні тут – у ролі камео).

 


Кадр із "Кави та цигарок"

 

  1.   «Патерсон» (2016): одна із найпізніших робіт Джима та, певно, найбільш поетична. Разом із тим, за твердженням Джармуша, нариси до її сценарію він почав створювати ще років 20 тому. Картину часто описують як «поезію буднів», а сам режисер, говорячи про неї, цитує Вільяма Карлоса Вільямса й додає: «Смисл життя – у самому житті». Отже, споглядайте Адама Драйвера (у ролі Патерсона із містечка Патерсона). Тут він водить автобуси, вигулює бульдога та пише вірші. Багато віршів. Споглядайте, насолоджуйтеся та, за порадою самого режисера, не шукайте зайвих сенсів.

 


Адам Драйвер в головній ролі у "Патерсоні"

 

Марія Васильєва

 

«Коли ви роз'єднуєте переплетені частки і рухаєте одну частину у протилежному напрямку від іншої, навіть на протилежних кінцях Всесвіту, якщо ви змінюєте або впливаєте на одну, інша буде однаково змінена або порушена». Джим Джармуш взяв любов, вампірів, естетику, мистецтво, додав і зробив один з найбільш відомих та іконічних фільмів в інді жанрі. Це вам не Белла з Едвардом: завжди ідеальні і завжди пристрасні. Ні, це дві старих душі в надзвичайно красивих тілах, які кохають за теорією Ейнштейна, згаданою вище, і кайфують від відбірної крові. Говоримо про фільм ідеальний і для вечірнього релаксу, і для інтелектуального збагачення.

Only lovers left alive - Bałagan Kontrolowany

Рік: 2013
Жанр: естетична драма про кохання вампірів
Акторський склад: Том Гіддлстон, Тільда Свінтон, Міа Васіковська, Джон Гарт, Джеффрі Райт.

 

Про що?

Адаму 500 років. Він живе в Детройті, колекціонує музичні інструменти, жаліється на сучасний світ. Його будинок схожий на занедбаний склад вінтажного магазину. Сам герой – звалище для депресивних думок, які він встиг назбирати за кілька століть. Він не вбиває людей, а ходить у госпіталь в халаті з бейджем “Доктор Фауст” та купує французьку кров у місцевого лікаря. У нього є кохана. Її звуть Єва. Вона живе в Танжері, Марокко, і вправно користується Скайпом. У вільний від спілкування з Крістофером Марлоу час, що трапляється аж занадто часто, вона поглинає тисячі книжок написаних сотнями різних мов. Їй 3000 років. І, на щастя, вона навчилася розуміти, коли її половинка потребує підтримки та допомоги. Тому Єва сідає в літак, прибуває в Детройт і починається надзвичайно красивий снобський фільм з багатьма референсами до класичного мистецтва, витонченою музикою та танцювальними рухами головних героїв. Ми потрапляємо в меланхолійну казку про безсмертя в одному акті. В іншому з’являється дещо дика сестра Єви, яка репрезентує сучасний світ і намагається сколихнути створений Адамом і Євою вакуум любові. Але він завжди залишається. Насправді фільм практично без сюжету. Він побудований на естетиці, музиці та бездоганній грі акторів.

Only Lovers Left Alive Review: Tilda Swinton and Jim Jarmusch ...

Звідки взялася ідея?

Джим Джармуш завжди хотів зробити стрічку про історію кохання. А ще йому якогось милого не давала спокою думка про вампірів. Він згадав про свою богиню-в-реальному-житті Тільду Свінтон, подумки віддав їй головну роль та почав писати сценарій до “Виживуть тільки коханці” ще у 2006. Тоді це мав бути фільм про того ж Адама і Єву. Тільки головний герой не мав бути музикантом. Як прийнято в кіно такого жанру, Адам мав репрезентувати хорошу касту вампірів і боротися проти поганої. Але як тільки Джармуш показав цей сценарій продюсерам та спонсорам, почали з’являтись нав’язливі прохання збільшити кількість екшену в стрічці. Що більше Джим це чув, то більше викреслював традиційну лінію з сюжету. Згодом Адам став уособленням самого режисера. Не повністю, звісно, але він, як і Джармуш, музикант, у його вуста вкладені рядки його улюблених поетів, він був знайомий з людьми, про яких режисер може тільки мріяти: Шубертом, Байроном, Кафкою тощо. І, можливо, якби не було чудової Тільди Свінтон, Джим був би таким же депресивним, як Адам. Але, як і Єва для головного героя, акторка в реальному житті надихає Джармуша на дії, захоплює своїми вміннями та оптимізмом і дивує знаннями. Так, впродовж семи років вона була на зв’язку у моменти, коли режисер не міг знайти фінансування, домовитися з усіма акторами, і постійно запевняла його, що так має бути, напевно ще не час.

Таки був не час: головну роль спочатку мав грати не Томі Гідлстон, а події мали відбуватися в Римі, а не Танжері. До речі, Танжер улюблене мароканське місто Джармуша. Воно розташоване на перетині африканської та європейської культури, минулого та сучасності. Це добре репрезентує світ головної героїні. У душі вона поєднує і любов до середньовічного вбрання жінок у перших кадрах, і вивчення світу тих чоловіків у спортивному одязі. Щодо Детройту, то він добре асоціюється з Адамом. Це зруйноване місто з багатим музичним минулим. Більше не потрібно казати ні слова.

hqdefault
Джим Джармуш і його богиня Тільда Свінтон відповідають на питання смертних

Чому головні герої сноби? Бо це і була головна метафора вампірної частини цього фільму. Вампіри – безсмертні. Отже, на якомусь енному році свого життя їм все набридає, стає нудно і у них немає вибору – вони читають, дивляться кіно, досліджують музику. Це єдині створіння, у яких забагато вільного часу. Спробуйте у такому випадку не бути снобами. А ще, бути вампірами означає, що хтось їх у цих вампірів перетворив. І колись вони були людьми. Тому їхнє почуття один до одного людське так само, як депресія Адама. До образу вампірів Джармуш вирішив додати одну деталь: шкіряні рукавички. Вони вдягають їх, як тільки покидають свої будинки. Це такий самий їхній атрибут, як  ікла. Що цікаво у зображенні цих створінь у Джармуша, це їхній одяг, який водночас сучасний і середньовічний. А також їхнє волосся: нарешті хтось подумав логічно! Вони ж не бачать себе в дзеркалі, тому воно не дуже акуратно вкладене. А ще, у перуках персонажів змішане звичайне людське волосся та шерсть тварин. Так теж було задумано. Вони не лише люди, а й звірі.

1403309822939 Кадр з фільму "Виживуть тільки коханці"

Джармуш пише хороші сценарії, але ще краще переписує їх наживо з акторами. Перш ніж знімати стрічку, режисер читає діалоги з героями і змушує говорити їх своїми словами. Тому важко знайти межу між вкладом сюди Свінтон, Джармуша і Гідлстона. Тут від кожного потроху: і характерів, і улюблених історичних постатей, і навіть танцювальних рухів. Джармушеві можна повністю віддати належне за музику: грають пісні його гурту SQÜRL (зокрема, римейк Funnel of Love), етнічні мароканські мотиви, Trapped by a Thing Called Love Деніса Лазаля, Can’t Hardly Stand It Чарлі Фетерса. Це все навмисне не надто популярні та відомі мелодії. У моменти прокрастинації Джармуш вмикає музичні відео на YouTube з усіх куточків світу і знаходить щось абсолютно нове і своє, а потім використовує у кіно. Джим не любить знімати точно за сценарієм. Він любить творчу імпровізацію і кінцевий варіант своїх стрічок бачить лише у монтажній кімнаті. Режисер буквально проживає життя на знімальному майданчику. А потім змушений викидати 30 хвилин надзвичайного матеріалу з фільму. І нехай ми ніколи його не побачимо, але знаємо, що це щось таке ж естетичне і по-хорошому гіпстерське та філософське.

gal_sel_only_lovers_left_alive.jpg
Кадр з фільму "Виживуть тільки коханці"

Чим надихався режисер?

Ми можемо назвати цілий ряд фільмів про вампірів, які любить Джим Джармуш: “Вампір” Карда Дрейєра, “Тінь вампіра” з Вільямом Дефо, “Голод” з Девідом Бові та Кетрін Денев, “Мартін” Джордана Ромеро, “Залежність” Авера Феррари, ”Безстрашні вбиці вампірів” Романа Поланскі тощо.

Але “Виживуть тільки коханці” – це не вампірська стрічка про любов, а радше любовна історія вампірів. Тому найбільшим джерелом натхнення для Джима Джармуша були книжки Марка Твена.

“Щоденник Адама і Єви”, Марк Твен

Так, головні герої Адам і Єва не просто так. Вони майже з біблійного сюжету. Тільки в інтерпретації відомого американського письменника Марка Твена. У цих записах ми добре бачимо характери головних героїв – скептичного, мені-і-так-добре Адама та турботливу Єву, якій цікаво все навколо. Фрагмент зі щоденника Адама:

“Понеділок. – Ця нова істота з довгим волоссям дуже мені набридає. Воно весь час стовбичить перед очима і ходить за мною. Мені це зовсім не подобається: я не звик до товариства. Йшло би собі до інших тварин... Сьогодні похмуро, вітер зі сходу, думаю – ми дочекаємося хорошої зливи... Ми? Де я міг підчепити це слово?... Згадав – нова істота користується ним.” 

І якби Адам і Єва жили ще кілька сотень років, вони точно перетворилися би в героїв “Виживуть тільки коханці”. Він став би класичним романтиком, людиною, котрій постійно не вистачає незвичних обставин і можливості зчиняти подвиги (за їх відсутності Адам  впадає в депресію). Вона стала би класицисткою, людиною, яка постійно дізнається щось нове про цей світ, але мириться з його одноманітністю. І робить все, аби їм обом було добре.

Jim-Jarmusch-02.jpg

Про ставлення Джармуша до зйомок фільмів

“Для мене зйомки фільму це фази: коли я наодинці, пишу; потім – готуюся, шукаю гроші і акторів; тоді, я вже зі знімального групою, на кінокораблі, і це приголомшливо, виснажливо і хвилююче для мене, а потім я знову один з режисером монтажу ... Ці фази я називаю так відповідно: зваблення, дикий секс, а потім вагітність в кімнаті для монтажу”. Любите чи не любите вампірів, подивитися фільм “Виживуть тільки коханці” можна в будь-якому випадку. Для задоволення від картинки, музики та атмосфери.

Дарія Гуцалюк

– Ви любите Емілі Дікінсон?

– Так, це одна з моїх улюблених поеток.

– Круто! Водій автобуса любить Емілі Дікінсон.

Якщо вам бракує щастя й естетики в буднях, якщо вам потрібно знайти те, що змусить усміхатися, і, зрештою, якщо вам просто хочеться переглянути фільм, який ніби цілуватиме в плече й гладитиме по голові, йдіть до Джима Джармуша. Його “Патерсон” – це поема до поезії, фільм-вірш й ода повсякденності.

Рік: 2016
Жанр: недраматична драма
Акторський склад: Адам Драйвер, Гольшифте Фарахані, Баррі Шабака Генлі, Масатосі Нагасе і англійський бульдог Неллі

 

Про що?

Про монотонність у найкращому значенні цього слова. Патерсон – це велике місто в штаті Нью Джерсі. А ще Патерсон – це водій автобуса. Він носить годинник, сьорбає каву, слухає розмови пасажирів, вигулює собаку Марвіна, п’є пиво, цілує свою дружину Лауру та пише вірші. Вона читає Петрарку, готує “секретні пироги” із брюссельською капустою, розфарбовує все в будинку в чорно-білі цятки й кружальця та мріє стати кантрі співачкою. У нього все блакитне – сірники, форма, автобус, небо, водоспад, стіни. У неї – чорно-біле: двері, одяг, випічка, гітара, фіранки. Понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця, субота, неділя. Іноді вони замовляють піцу, іноді ходять в кіно. Він записує свої вірші у секретний блокнот, який носить з собою на роботу і який просить надрукувати дружина, бо впевнена, що вірші Патерсона мають “належати світові”. А він просто цілує її в плечі й обіцяє, що колись точно це зробить. Коли матиме час. Можливо.

paterson3 Гольшифте Фарахані доводить Адаму Драйверу, що бути співачкою кантрі – це класно

Джармуш сказав, що зняв стрічку про “свято простого життя й повсякдення”. “Патерсон” – це фільм про деталі. Про анархістські розмови підлітків у автобусі, близнюків, сварки людей в барі, Марвіна, водоспади та блакитний колір там і сям. Про деталі, які Патерсон помічає у буденності та закарбовує у своїй поезії. Тут немає конфліктів, драми чи трагедії, які б рухала сюжет. “Патерсон” – це фільм-медитація, фільм-вірш, який змушує видихнути й насолоджуватися естетикою режисера, віршами і стосунками між Адамом Драйвером та Гольшифте Фарахані.

 

Звідки з’явилася ідея?

"1260x671/

 

Думка зняти фільм про водія автобуса, який пише вірші, у Джармуша з’явилася ще двадцять років перед прем’єрою стрічки. За цей час він переписав сценарій декілька разів. Коли ж знайшли акторів, картину зняли всього за 30 днів. Можливо, Джармуш взяв Адама Драйвера на роль водія автобуса лише через його прізвище. Але вибір виявився вдалим – актори змогли цілком передати романтично-спокійну атмосферу стрічки. Джармуш каже, що Драйвер зацікавив його, після перегляду фільму братів Коен “Всередині Льюіна Девіса”.

“У автобусі ти почуваєшся майже, як в театрі, споглядаючи світ за вікном. А ще у автобусі є свій всесвіт: там люди читають, слухають музику, балакають, п’ють каву. Тому автобус допомагає Патерсону отримувати натхнення із повсякденного життя та збирати образи для своєї творчості”. Джим Джармуш

“Патерсон” – це фільм про героя, який постійно спостерігає й “проходить через трильйони молекул”. Тому Адам Драйвер намагався зобразити людину, яка “слухає” світ. Поезію маленької дівчинки на вулиці. Розмови двох псевдо-альфа-самців у автобусі (таку, до речі, Джармуш сам якось підслухав і тому вставив  у фільм). Шум водоспаду в парку. Чого не скажеш про його другу половинку – Лауру, дівчину-енергію, дівчину-хаос, дівчину-ідею. Хтось називає її “рабинею-домогосподаркою”, хтось каже, що вона руйнує життя Патерсона, але ми з цим не погоджуємося. І Джим Джармуш також. Він хотів показати пару, яка “має шанс провести все життя разом, бо приймає одне одного”. Лаура й Патерсон різні люди, але вони ніколи не сваряться й навіть не приховують негативу. Вони просто мають терпіння і кохають одне одного такими, якими  є. Він – поет, як Петрарка, а вона – його дама, Лаура.

 

PATERSON_D28_0271.ARW
 Чорно-біла ідилія Патерсона й Лаури

 

“Лаура, при тому, що ніби-як домогосподиня, має свободу дій. Вона не агресивна феміністка і ні з ким не сперечається. Просто робить те, що хоче. І її чоловік поважає це в ній. Вона хоче пекти кекси – і пече. Вона цілком вільна” – каже режисер.

Джим Джармуш хотів зняти фільм на противагу сучасним голівудським блокбастерам. Якось у 80-х він сказав, що радше створить стрічку про хлопця, який гуляє зі своїм собакою, аніж про китайського імператора. Не знаємо, пам’ятав він це, чи ні, але хлопця з собакою він таки зняв. Наймасштабніша подія, яка трапляється у фільмі – це поломка автобуса, і то “лише проблеми з електрикою”, як сказав Патерсон. Але в цьому спокої, гармонії та монотонності і є шарм. Джим любить знімати картини про звичайних людей і мистецтво. Тут є і те, і те. Він не показує нам передісторії,  але дає зрозуміти деякі речі через деталі: ось у Патерсона на тумбочці фото у військовій формі, а ось він професійно вибив зброю із рук людини. Звичайні водії автобуса так не можуть.

 

PATERSON_D27_0139.ARW

 

До речі, спершу Патерсон мав вигулювати не англійського бульдога, а джек-рассела. Однак тренер собак запропонував Джармушу прекрасну “акторку” – Норі. Вона настільки сподобалася режисерові, що одразу отримала роль. Джим розказував, що всі сцени з Марвіном, якого зіграла Норі, були відзняті з першого дублю. А ще вона дуже здружилася з Адамом і той носив її на руках під час роботи. На жаль, Норі померла незадовго після закінчення праці над “Патерсоном”.

 

Чим надихався режисер?

“Патерсон” просякнутий поезією Роберта Паджета, Кеннета Коха, Вільямса Карлоса Вільямса і навіть Джима Джармуша. Вірш, який читає маленька дівчинка головному героєві, написав сам режисер. А поезія Патерсона належить Роберту Паджету, який залишився задоволений тим, як Драйвер читає його твори.

 

“Патерсон”, Вільямс Карлос Вільямс

У місті Патерсон жив Вільям Карлос Вільямс (чи за інтерпретацією Лаури Карл Вільямс Карлос), американський поет, який написав поему “Патерсон”. Тоді Джим Джармуш прочитав “Патерсон”, поїхав до Патерсона і вирішив зняти фільм “Патерсон” про чоловіка Патерсона. Ще не заплуталися? Сподіваємося, що ні. Джармушеві, насправді, більше подобається рання поезія Вільямса, але його захопила ідея, яка з’являється на початку твору – метафора “людина-місто”.

Джармуш вивчав англійську літературу в Колумбійському університеті, тому вона йому дуже близька і він хотів передати це в фільмі. Саме тому “Патерсон” – це поема про поезію.

 

“Королівство повного місяця” Вес Андерсон

Джим Джармуш особливо любить творчість свого колеги Веса Андерсона. Він додав у “Патерсон” сцену із підлітками-анархістами, які розмовляють в автобусі. Акторами, які зіграли хлопчика та дівчинку, стали Джаред Джильман й Кара Хейворд, які виконували головні ролі в стрічці Веса “Королівство повного місяця”.

 

Джим Джармуш про турботу через стрічки

“Нью-йоркський поет О’Гара написав дуже гарний маніфест під назвою “Персоналізм”, в якому він каже: “Не пишіть вірші для всього світу. Пишіть вірші якійсь людині. Напишіть любовну записку тому, кого ви любите, або напишіть невеликий поетичний лист тому, кого знаєте”. Ці слова дуже мене надихнули. Саме так я й намагався знімати свої фільми. Мої стрічки – це не крики з верхівки гори на весь світ. Вони більше схожі на листи тих, про кого я піклуюся”.

 

paterson

 

“Патерсон” – це фільм-дзен, через який Джим Джармуш точно може потурбуватися про наше моральне здоров’я: він спокійний, приємний і надестетичний. Стрічка, яка допомагає бачити красу в коробках від сірників, вечірніх вікнах багатоповерхових будинків і, безумовно, у віршах. Адже кожен може знайти свою поезію. Наша – у фільмах сивоволосого американця в сонячних окулярах.

Тетяна Кулик

– Ці перли на шиї я тобі подарував?
– Сумніваюся, Доне.
– А мав би.

Ми часто щось губимо: ключі, гаманці, кулькові ручки, коханок, сенс життя. Дивимося на зів’ялі букети, втрачені почуття, нереалізовані мрії та думаємо: а що, якби…? Якби не відпустили, якби подарували, якби залишилися? Джим Джармуш розповідає, де шукати відповіді та сенс життя, коли ймовірність знайти й те, й те – рівноцінно мізерна.

 

Жанр: меланхолійно-комендійне роуд-муві
Рік: 2005
Актори: Білл Мюррей, Джефрі Райт, Шерон Стоун, Френсіс Конрой, Джесіка Ленг, Тільда Свінтон, Жюлі Дельпі, Алексіс Дзена, Крістофер МакДональд

 

Про що?

Дон Джонстона (тільки через Т!) має багато спільного з Дон Жуаном: ім’я, бурхливу молодість і… старість. Тепер його волосся посивіло, чергова коханка гримнула дверима, музика не розважає, а букет квітів у вітальні поступово в’яне. Так само, як і Дон. Він просто хоче лежати на канапі, переглядаючи старе кіно, та доживати старість, витрачаючи зароблені статки. Але листоноша дає Донові рожевий конверт із червоними каліграфічними літерами без зворотньої адреси.  У конверті лист, написаний на друкарській машинці, у якому анонімна колишня Джонстона каже, що у нього є дев’ятнадцятирічний син і, можливо, зараз він шукає . Дона. Нашому Жуану ніколи не досягти спокою: його чекає гірко-солодка подорож до різних куточків країни, проблеми минулого та втрачених почуттів. І все це під акомпанемент ефіопських джазових мотивів.

 

mv5bnzexotu4mteyn15bml5banbnxkftztgwmdi3otcxmti@._v1_

Джим Джармуш хоче бути чесним і знімати кіно про людей: меланхолійних, живих, справжніх. Про Джонстона, який розгубив своїх колишніх, його сусіда Вінстона, який працює на трьох роботах, і зрештою, про історії Донових жінок. “Зламані квіти” – це роуд-муві, подорож у нікуди в пошуках відповіді на запитання, яке зовсім не головне. Шлях головного героя в орендованих машинах під ефіопський джаз займає валову частину стрічки. Для Джармуша це притаманно: події просто відбуваються, а час спливає, чи то побутово-трепетні стосунки у “Патерсоні”, чи танцювально-рокова історія вампірів у “Виживуть тільки коханці”, чи подорож підстаркуватого ловеласа. Джонстона в дорозі спіткають різні думки та випробування, але назвати їх позитивними чи негативними неможливо – вони просто трапляються. Синці під очима, невдалі вечері та хтиві підлітки. Немов Джармуш промовляє своєю історією: “Це життя просто трапляється”. Тому так і трапилося, що “Зламані квіти” про не трагічний сум. “Я хотів віддати належне печалі, – каже режисер, – Дон ані оптимістичний, ані песимістичний. У його душі велика діра”. Дон Джонстон перебуває у постійному неспокої: він шукає відповідь на запитання “хто мати його сина?”, та насправді хоче зовсім не цього.

 

Як проходили зйомки?

Під час роботи над стрічками Джим Джармуш намагається встановити полілог між режисером, актором і героєм, якого той грає. Він завжди обговорює із артистами їхні ролі й, якщо вони хочуть, вносить зміни до сценарію. Листа, якого отримав Дон, Джармуш попросив написати всіх акторок фільму. Так, як би їхні героїні написали повідомлення, яке ховалося в рожевому конверті. Після цього режисер скомпонував тексти всіх чотирьох.

fhd005bfs_bill_murray_001 

Джармуш любить, коли в стрічці все природно, тому для нього важлива гра. Багато акторів, як каже режисер, грають чудово, але театрально, а йому потрібно, щоб артист у своїй ролі мав органічний і правдивий вигляд. Дона Джармуш не уявляв без Білла Мюррея (не лише Вес Андерсон пише ролі спеціально для нього). Режисера можна зрозуміти: актор настільки життєво передає образ меланхолійного сивоголового ловеласа, відіграє увесь спектр його переживань, що уявити когось іншого в цій ролі складно, та й не хочеться. Він розмовляє тихіше за інших, майже не ворушить м’язами обличчя, і водночас виявляє стільки емоцій: від здивування через оголену дівчинку-підлітка та до спокою і змирення з долею, коли в його око цілиться кулак брутального байкера.

vlcsnap-10279982

Спершу Джармуш написав сценарій про героя, який живе на три сім’ї з трьома дружинами, але так палко закоханий у кожну, що приховує це та прикидається ідеальним сім’янином. Роль також написана під Біла Мюррея. Однак, згодом режисер сказав: “Я прочитав сценарій і зрозумів, що, хоч це і чудова історія, але не чудовий сценарій”. Джармуш вирішив знімати іншу стрічку – “Зламані квіти”. Сценарій написав за два тижні.

Режисер хотів зробити кожну із жіночих героїнь однаково цікавою, щоб вони не були додатком до Дона, а самостійними персонажами. Він не любить історії, які прямо показують чи розповідають. Тому життя головних героїнь “Зламаних квітів” можна побачити через деталі: фотографії, речі у будинках, поведінку, розмови та міміку.

hero_eb20050804reviews50722001ar

“Зламані квіти” Джармуш присвятив Жану Есташу – французькому кінорежисерові, якого іноді зараховують до пізньої “нової хвилі”. Джармуш зазначає кілька причин, чому обрав саме Есташа. Перш за все, він частково надихнув режисера своїм фільмом “Матуся та хвойда”, у якому розповідається про непорозуміння між жінкою та чоловіком. Частину цієї стрічки Джармуш переніс у свою роботу. До того ж, у кімнаті, де Джармуш писав сценарій, висіла фотографія Есташа. Та, зрештою, Джим просто вважає француза чудовим режисером і хотів, щоб люди з різних куточків світу, які переглянуть “Зламані квіти”, дізналися про нього. Фільми для Джармуша – це завжди ще й спосіб розповісти про мистецтво. Так, на “Патерсон” режисера надихнула однойменна поема Вільяма Карлоса Вільямса, про якого він, як і про Есташа, захотів розказати глядачам. А однією із цілей “Виживуть тільки коханці” є розповісти про мистецтво, яке варте уваги.

Джим Джармуш про страшну комерцію та самозраду

“Я не намагаюся зробити свої фільми комерційними. Я не створюю продукт заради грошей. Однак, я не дурний. Деякі люди зі шкіри вилазять, щоб змусити людей сходити на їхні фільми, але це не для мене. Якби я так робив, то зрадив би самому собі”.

А ми не зраджуватимемо Джиму Джармушу та його прекрасному незалежному кіно, дивитимемося “Зламані квіти”, “Виживуть тільки коханці”, “Патерсон” тощо й чекатимемо, коли світла голова (і ми не про волосся) режисера вигадає нову стрічку.

Тетяна Кулик