Матеріали з рубрики: долан

Ксав’є Долана часто називають «самозакоханим», «вундеркіндом», а його фільми згадують за кліпову форму, тему гомосексуальности та надлишкову театральність акторів. Кінокритики постійно розходяться в оцінках творчости кіномитця: вважають його або юнаком, який транспонує власний максималізм у сюжети, або одним із найпотужніших режисерів сучасности. З’ясовуємо, хто ж такий пан Долан: поверхневий автор чи геній з Квебеку.  

(Хто ж я?)

Ксав’є у будь-якому випадку

Передовсім Долан – француз, хоч і канадський. Належність саме до цього культурного метанаративу чітко простежується в головних елементах його творчости: експресивність драматичної дії та гри акторів, епатажність у візії чутливих тем та жарти про англійську вимову.

Академічних знань з царини кінематографу Ксав’є не отримав, він навчався самостійно, переглядаючи фільми. Але слід зауважити, що «вундеркінд» з самого дитинства знімався у рекламі та кіно, де отримав важливий, практичний досвід. 



Кадри із реклами аптеки “Жан Кутю”

Як режисер Долан дебютував у 20 років зі стрічкою «Я вбив свою маму» й одразу привернув до себе увагу й отримав схвальні відгуки. І хоча фільм вийшов камерний та статичний через малий бюджет (в який сам Ксав’є вклав 175 тисяч доларів), автору вдалося розкрити тему, яка є надалі неодмінною у його фільмографії, – деструктивних взаємин сина і матері. З нею тісно переплітається тема проблем нетрадиційної орієнтації (близька Долану, адже він відкритий гей), яка після дебюту стала головною і сталою в усіх фільмах. 


Кадр із фільму “Я вбив свою маму”

Та в першому фільмі режисер звужує її конфліктність до побутового остракізму (осуду): мама не сприймає орієнтацію героя, а якісь хлопці б’ють його за це на подвір’ї коледжу. В наступних проєктах Долан подає проблему більш об’ємно.

Та коли він вже вб’є свою маму?! 

Батько Ксав’є, відомий канадський актор Мануель Тадрос, полишив сім’ю, коли Долану було лише два роки. Тому ми не бачимо тата у фільмографії. Проте, Тадрос часто отримує крихітні ролі у стрічках Ксав’є. Ця «фішка» дозволяє зрозуміти характер їх стосунків поза кадром. 

Режисер ж ріс із мамою – жорсткою вчителькою Женев’єв Долан. 


Кадр із фільму “Том на фермі”

З персонажем мами ситуація інакша. Хоч за сценарієм головний герой фільму мав вбити матір ще у 2009 році, цей тандем продовжує еволюціонувати й наново розкриватись в усіх стрічках Долана. Стосунки “мама-син” є або основним сюжетом («Я вбив свою маму», «Мамочка»), або додатковою причиною розгойдування драматичної дії («Лоранс у будь-якому випадку», «Це всього лиш кінець світу»). Та що старшим і досвідченішим стає Долан, то більш гармонійними і близькими стають стосунки головного героя й персонажа матері. 


Кадр із фільму “Це всього лиш кінець світу”

Власне, тема близькости важлива для Долана. Сім’я головного героя у фільмах Ксав’є – це не лише мама, а і її друзі, його власні друзі, їхні батьки, у пізніх фільмах з’являються ще й брати, сестри та родичі. Канадський режисер аж надто часто використовує близький та надблизький плани, які виконують функцію зближення героїв між собою та з глядачем:

“... думаю, саме це і є мета кінематографу: зв'язати нас, незнайомців, і змусити відчувати, ніби ми знайомі з персонажами, які представлені на екрані.”  

Від цього перегляд стрічок перетворюється на розмову із близьким другом, якого давно не бачив (фільми з’являються раз у один-два роки). Такий інтимний зв'язок дозволяє режисеру прямо звертатись до аудиторії. 


Кадр із фільму “Уявне кохання” 

Неуявна майстерність

Режисерський шлях Долана лежить через естетизацію і поетизацію кіноматеріалу, тобто, Ксав’є свідомо надає перевагу формі над змістом. Для цього він використовує цілий арсенал візуальних засобів: вже згадані близькі плани, рапід (прискорена кінозйомка), розфокус, колірну композицію кадру та, що дуже важливо, — рух камери.


Кадр із фільму “Це всього лиш кінець світу”

Як відомо, кіно називають синтетичним мистецтвом, тобто таким, що запозичує елементи інших видів мистецтва. Але рух камери — це унікальний (кінематографічний) спосіб передачі змісту. Вона у Долана  «дихає» і «тамує подих», імітує документалізм (мок’юментарі) й демонструє суб’єктивний погляд та емоційний стан, а також ідеально пливе, створює самобутню виразність. 


Кадр із фільму “Маттіас і Максим”

Та варто зауважити, що Ксав'є не вигадав якогось власного руху камерою, а усі засоби, що використовує, існували й до нього. Проте він вміло їх залучає, грається і так формує власний стиль. 


Кадр із фільму “Лоранс у будь-якому випадку”

Окремо слід відзначати те, як режисер використовує музичні хіти в своїх фільмах: для них він залишає окрему сцену, "інтермедію", де за допомогою обраної пісні й візуального ряду, створює контрапункт (тобто поєднує два смислові пласти, що разом утворюють якісно новий). Як результат, отримуємо цікаву сцену, яка змушує глядача переживати разом з героями шторм емоцій, викарбовується у пам'яті та ще довго "не відпускає". 

З чого почати? 


Кадр із фільму “Уявне кохання”

Вигадане кохання” (2010). Інтелектуалка й вінтаж-фетишистка Марі та її друг Френк (alter ego самого Ксав'є) закохуються в аполлона Квебекського розливу. Типовий фільм Долана, де режисер легко і лірично знайомить глядача з основними своїми темами й попутно ділиться досвідом про кохання, якого й не було. 


Кадр із фільму “Мамочка” 

“Мамочка” (2014). Незмінний дует мама і син намагається вжитись один із одним, притиснутий стінками кадру — "квадратом Долана". Цього разу режисер зосереджується винятково на драмі характерів та їх тернистому шляху стосунків. Це той випадок, коли форма (тут – формат кадру) змістовніша за сюжет. 


Кадр із фільму “Це всього лиш кінець світу”

“Це всього лиш кінець світу” (2016). Це не всього лиш черговий фільм Долана. Цього разу режисер як головний інструмент виразности використовує акторську гру. Через те у кінострічки справжній, французький дрім-каст: Маріон Котіяр, Леа Сейду, Венсан Кассель, Наталі Бай та Гаспар Ульєль. 

Ксав'є кидає їх у вир емоційного непорозуміння так, що ледь дихаєш між сценами. Цікаво, що у фільмі дуже багато близьких та надблизьких планів, але справжньої близькости між персонажами так і не виникає.

P.S.

Дмитро Мар'янич

Ми знаємо Ксав’є Долана як майстерного викривальника складних людських сутностей, який експериментує зі впізнаваними саундтреками, яскравими кольорами, затишними інтер’єрами та богемною естетикою побутових деталей. Такий він, наприклад, у стрічці “Вигадане кохання”. Попри схожість проблематики (ідентичність, самосприйняття, кохання, сім’я), кінокартина «Том на фермі» похмура, напружена та естетично лаконічна. Вона емоційно виснажує, та разом із тим вводить у гіпнотичний транс із гіркуватим присмаком автентичної затишної канадської провінції восени. Радимо дивитися, аби пройнятися живими природними почуттями та віднайти відповіді на складні внутрішні запитання. А тут розповідаємо про основні риси та акценти стрічки.

 


Ксав'є Долан у ролі Тома

 

Рік: 2013

Жанр: драма, психологічний триллер

Мова: французька

У ролях: Ксав’є Долан, П’єр-Ів Кардинал та інші

За мотивами однойменної п’єси Мішеля Марка Бушара

 


Том, щойно приїхавши на ферму

 

СЮЖЕТ

Кінострічка розповідає про юнака Тома, який приїздить із Монреаля у провінцію на похорони свого бойфренда, Гійома, звідки той родом. Головний герой зупиняється на фермі, де мешкають матір та старший брат загиблого. Їхній стиль життя разюче відрізняється від міського. Том планував нетривалу поїздку, проте раптові обставини змушують його затриматися. Він потроху розкриває для себе  єство нового місця та приховане минуле його мешканців.

 


Головні герої

 

СТАН

Картина просякнута напругою – вона у стосунках між героями, у внутрішньому стані персонажів, у загальній атмосфері. Підсилює настрій тремтливе нервове інструментальне оформлення на бекграунді – то меланхолійно сповільнене, то неврівноважено динамічне. Напруга – у психологічному насильстві, у пасивній та активній агресії, у станах ненависти, нерелізованости, невизначености, нерозуміння, якими сповнена стрічка. Такий симбіоз робить її непростою для сприйняття, втім це втілено гармонійно і лише такою мірою, аби ефективно концентрувати увагу глядачів та перманентно тримати їх у стані натягнутого оголеного нерву, стимулювати до співпереживання та емпатії.

 


Том у момент емоційного напруження

Емоційне напруження також репрезентується завдяки великим портретним планам – глибоким, чіпким, пронизливим та проникливим. Це дало можливість максимально деталізувати міміку персонажів, зробити акцент на усіх візуальних виявах їхнього стану.

 

КОЛІР

Кольорова гама «Тома на фермі» поєднує у собі переважно відтінки жовтого, коричневого та зеленого. Втім, їхня насиченість та теплота варіюються залежно від локації та обставин: на початку стрічки ми бачимо залиті сонцем жовтувато-бежеві пейзажі, посеред яких Том – самотній та у відчаї, проте сповнений любови. Кольори ферми – все такі ж природні за своїм походженням, проте ненатурально насичені, позбавлені сонця, зате кислотні, немовби загрозливі та агресивні, дещо сюрреалістичні. Завдяки цьому уся картина сприймається як граничний стан між реальністю та хворобливим сновидінням головного героя. Жовтий межує із гірчичним, зелений – із різким салатовим, бежевий – із брудною вохрою: ці зміни також загострюють рівень напруги з плином сюжетної історії.

 


Візуальні деталі та кольорова гама стрічки

 

Блакитний колір, ностальгійний, печальний, проте чистий та легкий, асоціюється лише з Томом до його приїзду на ферму – саме ним сповнені перші кадри стрічки, у яких хлопець пише напівпрозорими синіми акварелями відверте розпачливо-закохане послання загиблому Гійому.

 


Естетика кольору стрічки

 

ДВОЇСТІСТЬ

Том увесь час балансує на межі двох дуже різних світів. Передовсім – свого власного, у якому Гійом був таким, яким головний герой його знав та відчував. Цей світ сповнений сентиментального символізму: спогадів, пісень, запахів парфумів, відлуння голосу. Завдяки цьому ми починаємо уявляти загиблого юнака, формуємо про нього своє перше враження. Інший світ – та консервативна капсула ферми, з якої Гійом вирвався, поїхавши до великого міста. У ній він досі живе сільським підлітком у спогадах матері та брата, вона зберігає контроверсійні таємниці його минулого, бажання, страхи, особливості ідентичности. Ці два світи конфліктують між собою, немовби борються, весь час доводячи власну природність та істинність, проте накладаються один на одного, сумбурно змішуються, коли на ферму приїздить Том.

 


Том на фермі

 

З плином історії «Тома на фермі» Долана здається, ніби у провінції головний герой заповнює собою місце загиблого коханого, компенсуючи болючу втрату. Відтак, головним завданням для Тома постає не втратити самого себе, цілковито не заплутатися, не загубитися у цьому ілюзорно затишному, проте насправді – небезпечному, перенапруженому, дещо нездоровому механізмі. А також, утікаючи, віднайти справжню свободу та гармонію, зумівши назавжди відпустити минуле.

Марія Васильєва

Якщо вам зізнаються у коханні – не вірте. Якщо ви закохалися – заперечуйте. Таке почуття – не метелики у животі, а страждання й руйнування. Знищує все, що було до і станеться після. Особливо дружбу. Потім – спустошує. Найважче розпізнати, де було кохання вигадане, а де справжнє. Щоб розібратися, можна ночами лежати на підлозі під саундтрек із “Виживуть тільки коханці”, думати й впадати у меланхолію. Або ж переглянути фільм канадського режисера Ксав’є Долана “Вигадане кохання”.

 

Безымянный Френк, Ніко і Марі

 

Рік: 2010

Жанр: естетично красива і інтелектуально наповнена драма.

Акторський склад: Ксав’є Долан (Френк), Моня՛ Шоркі՛ (Марі), Нілс Шнайдер (Ніко).

 

Про що?

Марі і Френк, друзі з дитинства, на вечірці зустрічають Ніко. Хлопця, який щойно переїхав до міста й заводить нові знайомства. Його волосся – золоті кучері. Подих – запах вина. Слова – цитати французького романіста Марселя Пруста. Ніко запрошує Френка і Марі на каву, а потім грає хованки в лісі. Як не закохатися в такого юнака? За прийнятою суспільством версією цього почуття, в яку вірять Марі і Френк, ніяк. Утім, вони кохають не справжнього Ніко, а створений ними образ. Між ними виникає боротьба за серце хлопця. Марі надсилає інтимну лірику Катулла поштою. Френк каже Ніко в обличчя “Je t'aime”. Проте питання стрічки не в тому, кого обере золотоволосий юнак, а в тому, як страждають герої.

 

шнп.png

 

“Я хотів показати людям, наскільки ми поверхові у коханні” – Ксав’є Долан.

Аби не перенасичувати фільм почуттями “невротичних маніяків” (Марі і Френка), Ксав’є Долан додає шматки інтерв'ю з пересічними людьми. Вони розповідають історії кохання, нещастя й страждання. Так глядач може поглянути на проблему з різних боків.

 

d188d0bdd0bf-1.png Ніко і Марі розмовляють про Френка

 

У діалозі між Ніко і Марі кристалізується головна думка фільму:

– Ей, Марі, я люблю тебе . – Я тебе теж люблю, Ніко. – І Френка люблю. Він такий… трохи сором’язливий і… – Занадто чутливий? Ну, він романтик у душі. Він любить фантазувати. – Як це фантазувати? – Він уявляє, що… ще нічого такого, а йому вже здається, що це серйозно, що він закоханий, що це глибоко. Знаєш, для нього сказати “Я люблю тебе” – те саме, що “Я тебе кохаю”.

 

les_amours_imaginaires_05.jpg__580x2000_q85_subsampling-2
Злість Марі

Кольори

Стан героїв можна визначити за одягом. На початку Френк носить різнобарвне вбрання. До кінця фільму на ньому більше синього – символу смутку. Домінантне почуття Марії – злість. Слабкий відтінок червоного на її одязі поступово сильнішає й стає кривавим у фіналі.

 

шнп.png Сум Френка

 

Кольористика тла також виражає почуття. У фільмі є чотири інтимні сцени у супроводі сюїти віолончелі Баха. Домінантний колір кадру важливий для розуміння стану героїв. Марі – червоний: злість через те, що Ніко не закоханий в неї. Марі – жовтий: передчуття розставання з ним. Френк – зелений: надія на те, що Ніко покохає його. Френк – синій: смуток через відмову.

Важливим елементом усієї творчости Долана є осінній жовтий ліс. Герої, проходячи крізь нього, розходяться. Жовтий – колір розлуки. Кожен іде сам. Розрізнений і одинокий. Це нагадує прохід Еврідіки, Орфея і Гермеса по Аїду. Для героїв фільму цей момент такий самий болючий, як і для персонажів грецької міфології.

 

ча.png

 

Камера

Долан знімає героїв зі спини, не показуючи лиця. Важко зрозуміти, що вони відчувають у ці моменти. Наче приховують від глядача почуття, не бажають ділитися. Крім цього, з такого кута ми бачимо те, що й вони. На противагу таким кадрам Долан знімає в анфас, ламаючи четверту стіну. Герої говорять про своє кохання глядачу в очі.

Вибір кадру залежав від бачення актора/ки. Якщо вони відчували, що їхній персонаж не хоче ділитися емоціями – кадр знятий зі спини. Якщо в актора було відчуття, що герой хоче уваги – в анфас.

Іншим важливим прийомом режисера є зйомка лиця актора з високого кута над ним. Вона відображає осуд, зверхність того, хто слухає. Або бажання, щоб на їхнє життя подивилися зверху, дали оцінку. Глядач завжди є не поряд з героєм, а вище за нього, ніби  вже пережив це.

Уповільнена зйомка – одна з головних рис творчости Долана. Вона використовується в моменти одкровення, перформансу і найвищого смутку або радости. Час втрачає значення і уповільнюється, стає неважливим. Зазвичай в парі з музикою такі моменти відображають самопочуття героїв. Вони почуваються, як у фільмі. Зрештою, ми всі себе так іноді уявляємо.

 

Звідки взялася ідея?

Ксав’є Долан каже, що це “неглибока” стрічка. Вона про банальні речі. Кохання Марі і Френка – вигадане, уявне. Вони “закохуються” з відчаю. Мабуть, аби втекти від своїх проблем, свого маленького життя, своєї самотности. Тому у стрічці немає сцен, де герої плачуть. Це занадто банальна історія. Сльози лише додали б мелодраматичности.

“Моя стрічка про вигадування кохання. Про те, як ми у цій епосі переймаємося більше поняттям його “ідеальности” і створюємо такі ж “ідеальні” образи, ніж насправді закохуємося в справжніх людей”.

 

888рп.png

 

Чим надихався режисер?

“Вигадане кохання” – автобіографічний фільм. Долан його знімав радше для себе, ніж для глядачів. Ця стрічка була важлива режисеру, аби розібратися в собі, своєму коханні. Тому він і зіграв Френка, одного з двох головних персонажів. Лінія дружби Марі і Френка була створена. Вона рухає сюжет. І показує наскільки вигадане кохання руйнує міцну довготривалу дружбу  – щось насправді реальне. Проте Долан не хотів зробити з цього притчу. Радше показати свою історію. Висновки кожен робить сам.

Творчість Ксав'є Долана самобутня. Він знімає про особисте, а тому близький глядачам. Якщо у вас не було схожого досвіду, то здобудете його, переглянувши стрічку.

Страждати можна з багатьох причин. Але робити це потрібно передовсім  красиво. Вмикайте сюїту для віолончелі Баха й уявляйте, що ви у фільмі. У фільмі Долана.

Олексій Гаврилюк