Матеріали з рубрики: експериментальний театр

Ідіть у театральні храми – закликає команда Пусто. Або сідайте з нашою головною редакторкою під їхні стіни й дихайте. Хапайте повітря й випускайте. Бо британські вчені зазначають: сучасний український театр може очистити ваш мозок від пластику й CO2 швидше, ніж Ілон Маск створить екологічні ракети. Чи не задихнетеся від такого свіжого повітря? Не знаємо. Принаймні, ще ніхто не вмирав. Ми перевірили тиждень тому на ІІ Всеукраїнському театральному фестивалі-премії “ГРА”. У його шорт-листі найкращі з найкращих. Як споживати переглянуті нами постановки (бризкати лимоном чи лити кетчуп?) розповідаємо далі. 

Експеримент – це пошук. Чого? Експериментальний театр  шукає на це запитання відповідь. Адже за всім, що ми маємо на сцені зараз, є щось краще. Або гірше. Може, виявиться, що єврейська історія, показана потворними ляльками, стане вам рідною або, що ви – сестра (брат) сонця, а ваші очі складаються з хімічних елементів зірок. Схожі припущення висуває  перша в списку шорт-листа фестивалю-премії “ГРА” п’єса “Світ у горіховій шкарлупі” від режисера Дмитра Захоженка.

 

 

Горіхи, шкарлупи й світи

На кожному стільці лежить грецький горішок. Люди заходять до зали без сцени, а актори наче починають п’єсу й одночасно наче не грають: розмовляють з глядачами, кажуть їм їсти горіхи й дискутують про час. Межі стерті: сцена нероздільна з партером, актори – з глядачами. Різниці між останніми немає: усі ми граємо якісь соціальні ролі. Тому весь простір – сцена. Один із акторів промовляє: “Якби я жив у горіховій шкарлупі, я був би володарем світу” – і стає моторошно. На екрані в глибині кімнати вмикаються титри – починається вистава.

 

 

“Світ у горіховій шкарлупі” (“Universe in a nutshell”) – це не п’єса про горіхи й шкаралупу. Вона про час. На 14 метрів простору кімнати актори розкинули 14 мільярдів років – вік нашого Всесвіту. Зв допомогою ідей астрофізика Стівена Гокінга, вони пояснюють історію галактик, крокуючи метр за метром, мільярд років за мільярдом. А потім граються в “Micro Universe Bar”, де з базових хімічних елементів наочно створюють Всесвіт. Як виявилося, люди складаються з тих самих частинок, що й зірки. Тобто, ви – Сіріус, або Оріон, або Сонце, або... Просто по-іншому організовані. Батьки усе ж були праві, коли в дитинстві казали вам, що ви – зірочка! Так само й весь інший світ складається з 17 базових елементів. Кожна людина – це Всесвіт у тілі.

У кожного всесвіту є свій час. Те, що ми носимо в циферблатах годинників – умовність. Для когось цей момент читання статті – теперішнє, а для іншого – минуле. Актори пояснюють складні Гокіновські теорії, але наш журналіст не запам’ятав формули і графіки їх доведення. Тому повірте на слово, що “чиєсь минуле може бути чиїмось майбутнім”.

 

 

Якщо традиційні п’єси ставлять питання стосунків, кохання абощо, то експериментальний театр – глобальні. Під кінець вистави актори доходять до висновку, що людина своєю діяльністю за одне десятиліття може зруйнувати Землю, яку всесвіт створював приблизно 10 мільярдів років. Про це писав Стівен Гокінг у “Короткій історії часу”. Людина стала настільки потужною, що знищує сама себе. Або ми почнемо діяти й намагатимемося врятувати планету, або ми складемо руки й помремо. У кінці п’єси актори просять глядачів зробити вибір. У голі стоять дві скляні чаші: одна за піклування про Землю, інша – за байдуже ставлення до проблеми. Горіх, на який глядачі на початку вистави випадково сіли, символізує їхній голос. В яку чашу вкинули б ви?

 Що тут експериментального?

 

 

“Світ у горіховій шкарлупі” – п’єса-лекція про астрофізичний погляд на історію часу. Але не треба лякатися. Вона не така нудна, як в школі чи університеті. Завдання акторів – донести складну інформацію, яка перевертає світогляд з ніг на голову. Наш журналіст запевняє, що саме й так відбувається, бо після вистави він ще тиждень ходив шокований

Усі роздуми Стівена Гокінга викладені неакадемічно. Просто про складні речі. Для цього режисер Дмитро Захоженко, використав елементи блокбастеру. Яскраві кольори й екшен. Режисер вважає, що так можна привернути увагу широкого загалу. Він і тут робить розрив із традицією: експериментально-пошукові вистави спрямовані на вузьке коло глядачів, які розуміються на мистецтві. Проте на цю виставу можуть приходити критики й звичайні “смертні”, які цікавляться наукою, мистецтвознавці й люди, які нічого не тямлять в астрофізиці. “Світ у горіховій шкарлупі” – п’єса для всіх.

 

 

Ляльки, євреї й маски

Від одного експерименту до іншого недалеко. Якщо ви думаєте, що театр ляльок – лише для дітей, бо в ньому показують “Колобка” і “Пана Коцького”, то помиляєтеся. Маріонетки в руках акторів можуть змусити сміятися, плакати або тремтіти від напруги навіть дорослих. Одеський академічний театр ляльок пропонує трагікомедію “Баби Бабеля”. П’єса заснована на трьох новелах одеського письменника початку 20-го століття Ісака Бабеля: “Беня Крик”, “Батько” і “Страсті Христові”. Усі історії поєднані проблемою видання дівчат заміж. Беня Крик намагається знайти чоловіка своїй 40-річній сестрі Двойрі. Фроїм Грач (“Батько”) шукає пару дочці. У “Страстях Христових” Аріна вимолює в Бога ідеального чоловіка. Він посилає їй ангела, але дівчина поїть його самогоном, і він помирає. Тоді ж вона несе кару за весь людський рід. У всіх трьох частинах п’єси “Баби Бабеля” розвиваються феміністичні ідеї.

 

 

Через веселий колорит одеський двориків початку 20-го століття трагічні ситуації сприймаються, як комічні. Це схоже на насміхання над проблемами, применшення їхньої значимости. Акторів на сцені не більше десяти, всіх інших грають ляльки. Люди носять їх на руках, рухають їхніми кінцівками, іноді одягають на себе. Межа між ними стирається. Цікавим є принцип подачі історії. Її розповідають самі герої просто глядачам у лице.

 

 

Колорит двориків передано без стереотипів і надмірної пародії. Хоч це й Одеський академічний театр ляльок, виставу виконує білоруська трупа. Режисер Євген Корняг, хотів, щоб актори переоцінили цей специфічний національно-географічно-історичний матеріал. Тут немає ані педальованої одеської говірки, ані впізнаваних мелодій, пов’язаних з портовим містом. Є лише бажання показати незамулену реальність. 

Використані режисером ляльки – потвори, гротескні гримаси. Саме такими бачить Євген Корняг героїв новел Ісака Бабеля – непривабливими.

 

 

Що тут експериментального?

  1. Актори починають грати задовго до того, як зберуться глядачі. Це прелюдія. Вони грають підготовку до вистави: виносять декорації, миють підлогу, випивають вино. Наче намагаються показати, що життя – театр, а театр – життя. 
  2. Використання ляльок неоднакових розмірів, щоб показати різницю в соціальному статусі. 
  3. Актори діють, а потім переповідають та дають оцінку власним вчинкам.
  4. Показ єврейського народу не як типових “поганців”, а звичайних людей. 
  5. Сучасний театр ляльок спрямований на дорослих. Він розвиває складні теми. Уже це є експериментом, еволюцією театральної галузі. Хоч він такий не перший і не один в Україні.

 

 

Тож, пані та панове, продовжуємо дихати. Український експериментальний театр дає свіже повітря. А ми готуємося до кисню з балету, опери, камерної та великої сцени. Далі буде.

Гаврилюк Олексій

 
Published in Інше