Матеріали з рубрики: модернізм

Що станеться з віршем, якщо забрати з нього риму? А структуру коротких рядків? А якщо повністю позбавити його метафор і суб’єктивности? Відповіді на ці запитання намагались знайти модерністи. Вони видирали коми, переосмислювали художні засоби й додавали нові ритми у рядки, що нарікали поезією. Одні критикували їх за хворобливий формалізм та відсутність змісту і серця. Інші бачили в них месій і новаторів. З’ясовуємо, хто ж такі модерністи й знайомимося з найцікавішими поетами та поетками епохи.

Не такий, як ми очікуємо

Модернізм охопив всю європу і північну америку на початку XX століття. Він був багатогранним і тисячелицим. До нього втікали від жорстокости та нудоти буднів. Він був зоною бойових дій і місцем для перепочинку й самопізнання. Якби модерністи прочитали перше речення цього абзацу, в них би, скоріш за все, не сіпалось око через написані з маленької літери Європу й Америку. Вони ж виходили за рамки та шукали свободу. Всі по-різному, всі поодинці. Тому так важко робити будь-які узагальнення про цей рух. Очевидно лише, що ця поезія виникла на ґрунті заперечення поетичної традиції, а посилювали її напруга в повітрі перед початком світової війни, технологічний прогрес і урбанізм. Саме тому ключовим було поняття почуттів: серед металу і бетону хотілось відшукати щось живе. І кожен літератор (-ка) знайшли свій підхід до цього. 

Гертруда Стайн

Список книг и других произведений Гертруда Стайн (Gertrude Stein ...

Гертруда задокументувала своє життя в “Автобіографії Еліс Б. Токлас”, а тому говорити про неї можна годинами. Вона не завмерла постать в історії, а жінка з неймовірною історією. Гертруда Стайн – це вечірки мистецького бомонду, подорожі Європою, багатогодинні дискусії з Гемінґвеєм, вивчення психології, позування для Пікассо, пошуки стилю і літературної правди.

А ще – це її вірші. Без розділових знаків. Без чіткої структури. Не римовані, але РИТМовані: спорадично кінцеві рими таки можна зустріти, але вони майже випадкові, на відміну від ритмічних структур, що панують над усім іншим.

ТРОЯНДА ЦЕ ТРОЯНДА ЦЕ ТРОЯНДА

Ця фраза – не просто цитата і не математичне рівняння. Це маніфест, який звільнив літературу від суб’єктивізму. Троянда перестала бути жінкою в червоній сукні, коханням, що ніколи не зів’яне, чи пристрастю, що не охолоне. Троянда нарешті стала собою в руках Гертруди Стайн. 

Що читати?

  • Збірка “Ніжні ґудзики”: якщо ви вірите, що троянда це троянда це троянда.

Міна Лой

“любов – найвидатніший літератор”

Mina Loy

На світлинах Міна Лой має такий вигляд, буцім її сфотографували вчора, просто з чорно-білим фільтром. А її поезія ніби могла бути написана авторкою з львівської вірменки й ніколи не стати популярною. Але це було б помилкою. Міна товаришувала з Гертрудою Стайн і завжди розуміла її писанину навіть без ком. Лой відкрила у Нью-Йорку магазин торшерів, які виготовляла сама, сприйнявши Гаґнетовий вислів “світло сюрреалізму” надто буквально. Поетка подорожувала світом, мабуть, більше, ніж всі її колеги-чоловіки. І писала поезію, яка відрізнялась і вирізнялась. 

Рання Лой шукала любов, а пізня тонула в метафізиці. Її поезія зав’язана на автобіографії,  тому надзвичайно відверта і наповнена тонкою (само)іронією. Її особливий стиль – це алітерації, формальні ризики та несподівана лексика – експресивна, фонічна і фізіологічна, але не обсценна чи вульгарна. Ось, наприклад, уривок з Пісні для Джоаннеса:

Витвір           уяви
Загиджує оціненне –
Кнур Купідон        його рожеве рило
Риється в еротичному смітті
          –       «Одного разу» як у казці
Прополює бур’ян      білий і увінчаний зіркою
Серед дикого вівса    посіяного в слизовій оболонці
Я б    залюбки    око    в бенгальський вогонь

Вічність у феєрверку
    Сузір’я в океані –
Річки якого не прісніші
Ніж цівка слини

Тут     є темні місця

Всі ці гігантські проміжки між словами та тире у нетипових місцях – не помилки в форматуванні, а цезури, які розбивають вірш на менші частини, створюють нові наголоси та акценти. Так Лой допомагає читачам: вона неначе сама вказує, що важливо і де нам варто шукати закодовані смисли. 

Її вірші важко знайти українською. Англійською, коли шукати її ім’я в ґугл, вискакують насамперед феміністичні маніфести. Все ж радимо познайомитись з поеткою в перекладах О. Федієнко.

Що читати?

  • Пісні для Джоаннеса: якщо хочете налити собі вина, відкинутись в кріслі та відчути себе так, ніби пізнали все на світі й тепер він не має над вами влади.

  • Джойсів Улісс: якщо ваші слова стріляють іронією, а погляд не може встежити за джойсівським потоком свідомості.

 

Томас Стернз Еліот

...

Томас Еліот ненавидів говорити про себе. Він забороняв публікувати свою біографію, не давав дозвіл на друк більшости своїх віршів і часто суперечив сам собі: його поезія кидає виклик релігії, літературним нормам та й всьому суспільству, а есе захищають традиціоналізм.

У “Любовній пісні Дж. Альфреда Пруфрока” Томас Еліот постійно ставить собі запитання “Чи я наважусь?”. І він наважився. Як поет. Як модерніст. По-суті, його ім'я зрослось з цими поняттями і сьогодні жодна розмова про поезію не омине Томаса Стернза. Все ж, часто ці дискусії зводяться до його поеми “Безплідна земля”, мотивів спустошення, самотности та втрати, хоч його поетичне полотно значно ширше за це.   

То, можливо, час і нам наважитись. На щось немислиме: за завісами його об’єктивізму (тобто, у “зубах, які неначе ще один ряд зір”, в “руках, що зціпили шаль”) побачити справжню любов. Бо любов, описана через погляди, рухи й усмішки, а не щем серця і душевні поривання – це також любов. Просто інша. Майже аналітична. Така, до якої ми ще не зовсім звикли.

Що читати?

  • Любовна пісня Дж. Альфреда Пруфрока: коли хочеться пройтись Лондоном з сигаретою і в задумі.

  • Істерика: коли від сміху зводить все тіло.

  • Безплідна земля: якщо хочете перестати брехати, що читали “Безплідну землю”.

Гільда Дулітл

Lethe | Hilda doolittle, American poets, Happy poems

Поетка Гільда Дулітл була відома під псевдонімом “HD”. Ні, формат відеозображення назвали не на її честь (на жаль). Гільда була високою жінкою і вдягалась так, щоб здалеку було видно: це справжня поетка. Вона не була зверхньою, але трохи відстороненою. Любила свого чоловіка, але зраджувала йому з жінками.

Біографи розповідають про захоплення Гільди астрологією, таро, нумерологією, психоаналізом. Вона досліджувала свою сексуальність з Фройдом, влаштовувала літературні суперечки з класиком американської літератури Езрою Паундом (і навіть була з ним заручена). А сьогодні стала бісексуальною іконою, яка сповідувала нью-ейдж філософію ще до всесвітньої обсесії.

Вона досліджувала жіночу перспективу на взаємозв’язки між любов’ю, ідентичністю і поезією. А її вірші пройняті містицизмом, мітологічністю і мотивами пошуків.

Що читати?

  • Острови: якщо хочеться подорожувати, але немає сил.

Пабло Неруда

“оркестральний і божественний,
як мова, повна воєн і пісень”

Readings – The Broken Tower

Як і обіцяли, модернізм дуже різний. Інколи навіть комуністичний. Саме так найчастіше описують поетику чилійця Пабла Неруди. Він писав про любов і революцію. Писав доступно, щиро і просто. Спочатку це може трохи насторожувати, та до його стилю легко звикнути.

Біографія Неруди насичена політичними бунтами, засланням, революцією. Він навіть балотувався в президенти. Але вся ця життєва буря подій не заважала, а лише наштовхувала Пабло зануритись у поезію. Закутаний в червоний прапор, він писав про кохання, горів людинолюбством і пишався своїм корінням.

Неруда відкрито еротичний і дуже маскулінний. У центрі його лірики ерос: навіть найглибші почуття і поривання зводяться до ліжка (хоча у випадку Неруди не тільки ліжка). Але можна читати й поміж рядків з описами оголених жіночих тіл. Або радше витати над ними й помічати, що чилієць таки вмів неабияк писати.

Що читати?

  • Збірка “Двадцять віршів про кохання і пісня розпачу” (вірші 4-6): якщо вотермелон шуґар хай.

То хто такі модерністи?

Модернізм не обмежити цими іменами, він охопив поетичні ландшафти половини світу; об’єднав чоловіків і жінок різних рас і орієнтацій, різноманітні життєві досвіди й погляди. Все ж, ми впевнені, що, познайомившись зі згаданими митцями, можна відчути та хоч частково зрозуміти, що таке той модернізм. Нижче ми зібрали для вас декілька порад про те, на що звертати увагу, коли читатимете модерністичну поезію, та як не загубитись між її рядків.

1. Не бійтесь не розуміти

Поети й поетки модернізму часто вдаються до потоку свідомости, обривають фрази, руйнують їхню структуру. Вони граються з читачами й заховують сенси під шарами інших значень. Абсолютно нормально не розуміти. Але, якщо ви прагнете декодувати імпліцитні смисли, то важливо…

2. Читати і перечитувати (бажано вголос)

Спершу зверніть увагу на фонологію: як звуки малюють образи та що змушують вас відчувати. Подивіться на пунктуацію та павзи: часто саме вони допоможуть зрозуміти автора (-рку). А ще шукайте багатозначні слова і фрази: модерністи люблять багатошаровість сенсів.

3. Довіряйте собі

Ваша інтерпретація віршів така ж важлива, як і будь-кого іншого.

4. Але не на сто відсотків

Літературознавці можуть побачити більше, бо часто краще розуміють контекст, алюзії, біографію авторів, тому якщо сумніваєтесь, спробуйте знайти трохи критики.

Конспект завершено.

Авторка: Надія Конончук

Published in Література

Її найбільше цікавили азарт, захват, жах і краса – слова, якими вона описувала “сучасність”. Вірджинія Вулф була мисткинею роздрібленої свідомості модернізму й великою експерементаторкою-практикинею цієї течії.

Народжена у сім’ї зморщеного й застарілого редактора-літкритика-історика Леслі Стівена й натурниці Джулії Дакворт, вона з дитинства відкидала все древнє-поношене-вікторіанське (йдеться не тільки про одяг), бо з’явилася на червоно-велюровий англійський світ на зламі епох, у 1882 році. Разом з нею, пізніше чи раніше, її сестра Ванесса й брати Тобі та Андріан. Ця фантастична четвірка гралася в своєму кутку маєтка в центрі Лондона, а ще четверо старших дітей від попередніх шлюбів батьків – у своєму. Фантастичною перша четвірка була через те, що Ванесса навчилася писати пензлем раніше, ніж говорити; Андріан швидко опановував музичні інструменти, Тобі надсилав свою поезію в регулярну газету, яку видавала Вірджинія тиражем у 3 екземпляри.

Крім дитячих віршів, на цих жовтуватих папірцях, вирваних з альбому, там публікувалися репортажі про згорілі пиріжки або зникнення пилюки з високого комоду. Батьки ще тоді, у дитинстві, вирішили, що поезією та музикою грошей не заробиш, тому хлопці повинні стати банкірами, а дівчата домогосподарками. Вірджинія ж маніфестувала, що стане письменницею, а Ванесса – художницею. Батько, Леслі Стівен, вважав це звичайним гобі: “Жінки не можуть малювати, жінки не можуть писати!”. На останніх акордах вікторіанської епохи серед жінок популярно було займатися фотографією, живописом чи ще якоюсь “екстремальною” діяльністю, але це сприймали як забаву. Маленька Вірджинія про це й гадки не мала й спокійно гасала у футбол-крикет-реґбі, а вечорами залітала в батькову бібліотеку, хапала що-небудь і прямувала в сад або вітальню читати хроніки-мемуари-романи-есеї. Мати вчила Вірджинію латини, грецької, французької та трохи італійської, однак цього було недостатньо: згодом дівчинка писала гнівливі листи братам у Кембридж, бо батько заборонив здобувати освіту разом із ними. Вдома їй набридали постійні посиденьки висушених письменників-художників-композиторів, яких запрошували батьки на чашечку чаю й бурхливо-сердиті викрики про витрибеньки Уальда.

 

Virginia_Woolf_and_Vanessa_Bell_children
Вірджинія і Ванесса маніфестують

 

У такому тепличному середовищі, теплому від мистецтва та вологому від дискусій про нього, проростала маленька Вірджинія Вулф (поки що Вірджинія Стівен), допоки її не зґвалтували. Коли вона вибігала з бібліотеки з черговим томиком Історії Англії, наштовхнулася на старшого зведеного брата, а він, п’яний, як український вуйко на Різдво, зґвалтував 11-літнє дівчисько. Вулф так і не згадала, що конкретно трапилося –  було чи не було “те саме”. Вона лише пам’ятала, як її відтягували слуги й відкачували чаєм, щоб нікого не розбудити. Про це Вулф ніколи не написала й лише двічі згадувала у своїх щоденника, зробивши з цієї теми табу.

Зате постійно згадувала першу смерть. Якось Вірджинія застудилася, а мати доглядала її. Невдовзі Джулія перехопила недугу, її слабкий організм не витримав вірусу… Чорні шати. Троянди. Католицький хор. Заупокійна служба. Катастрофа життя матері обернулася апокаліпсисом для 13-річної Вірджинії, бо вона завжди звинувачувала себе в її смерті. “На прогулянці парком стався одни момент, коли все раптом обернулося несправжнім… Я не могла йти далі, я доторкнулася до світу, але він був несправжнім”, – тоді ж почалися перші ментальні негаразди, а заодно й перша спроба самогубства. Точний діагноз невідомий, бо не збереглося документів. За нею доглядав приватний лікар, але від цього Вірджинії ставало гірше: їй не дозволяли виходити з будинку, змушували ковтати пігулки, як повітря, і залишили без книг, бо вирішили, що Байрон на неї погано впливає. Що ж робити? Думати і писати! (Дитячі спроби письма не збереглися, тому говорити про них важко).

Через рік Вірджинії покращало, їй дозволили знову читати, виходити на вулицю тощо. Тим часом старша сестра від першого шлюбу батька, Стелла, перейняла всі материнські (звісно, у вікторіанському стилі) обов’язки на себе. Вулф перенесла всю свою любов на неї й сприймала як матір, але дарма! Стелла померла через 2 роки від ревматичної лихоманки. Так майбутня письменниця втратила віру в материнську любов, хоча цей концепт її завжди переслідував.  Це чітко видно на фотографії 1904 року – на початку нової моди ХХ ст., Вірджинія одягнула стару вікторіанську сукню матері. При зрості 175, природньо худорлява, вона перестала нормально їсти, розвинувши в себе на все життя те, що зараз можна назвати анорексією. Вулф часто казала, що її тіло – монстр, який пожирає її генія. У фільмі С. Делдрі “Години” (“The Hours”) показано, як вона відмовляється їсти вечерю або бреше чоловікові, що снідала. У щоденниках Вулф писатиме, що може працювати тільки натщесерце.

 

d1467ef5eae5a483747d963a7629feb7
Вірджинія в сукні матері

 

Вірджинія продовжувала писати оповідання в шухляду й самонавчатися. Крім цього, Вулф надсилала свої ранні критичні замітки й журналістські розвідки в газети, де їх час від часу приймали й публікували. Вона сама подалася читати лекції з історії та граматики у вечірніх школах для робітниць. Усе це для того, аби якнайменше перебувати вдома: батько після смерті дружини й дочки став деспотом. Вулф згадувала, що він був для неї кліткою, яка обмежувала свободу. Атмосфера старого вікторіанського будинку, в якому померли дві їй дорогі людини, з вузькими вікнами й темними шпалерами, деспотичність батька й смуток інших дітей –  пригнічувало, Вулф заглиблювалася у свої ментальні проблеми. Якщо до Івана Франка тричі являлася любов, то до Вірджинії втретє прийшла смерть. Попри часті конфлікти, вона була прив’язана до батька й важко пережила його втрату. Це вилилося в черговий злам і другу спробу самогубства. Їй було 22 і вона викинулася з вікна – як же драматично-красиво! На щастя, вікна другого поверху було недостатньо, та й м’якому англійському газону подобалося, коли на нього стрибали сумні дівчиська.

Після смерті батьків, фантастична четвірка (Тобі, Андріан, Ванесса і Вірджинія) продала маєток і переїхала в богемний лондонський район Блумсбері в новобудову з просторими світлими кімнатами й великими вікнами. У їхній квартирі збиралися кембриджські друзі братів, молода інтелігенція, художники, письменники (навіть економісти!). Невдовзі вони утворили групу Блумсбері (The Bloomsbury Group) – об’єднання митців і мисткинь, які пили вино під електричним світлом, захоплювалися постімпресіонізмом, до ранку сперечалися про літературу й сповідували принцип відкритих стосунків. Вірджинія, покурюючи товсті чоловічі сигари, могла годинами балакати про будь-що. Якщо ви уявляєте її кислою меланхолічкою, то глибоко помиляєтеся! Вулф була експерткою з хороших жартів, постійно насміхалася з когось (ще до того, як це стало мейнстрімом), грала в аматорському театрі тільки чоловічі ролі і навіть, ставши на праве коліно, просила руки і серця свого друга Літона Стрейчі, відкритого гея. Він погодився, але невдовзі розірвав заручини, бо зрозумів, що не витримає частих поцілунків, які вимагала Вірджинія. Та й сама вона закохалася в подругу, Віолету Дікінсон, коли подорожувала Грецією з нею, братами і сестрою. Це було її перше кохання.

 

woolf_dreadnaught
Квест: знайдіть бородату Вулф

 

Усе життя Вірджинії Вулф відбувалося за грецьким принципом Ероса і Танатоса –  Любові і Смерті. Тому там, де було щастя (кохання до Віолети Дікінсон), було і горе (у Греції її молодший брат, Тобі, підхопив тиф і помер через кілька тижнів у 1906). Водночас Ванесса, з якою вона була близькою, одружилася й переїхала в іншу квартиру. Вірджинія сприйняла це як особисту образу. Вона спробувала вбити себе, наковтавшись пігулок, але її вчасно врятували. Їй діагностували маніакально-депресивний психоз. Декілька разів Вулф перебувала в психлікарні (на той час їх називали “курортами”), де їй ставало гірше.

Батьківський спадок закінчувався, лікування коштувало дорого, тому довелося шукати роботу. Вулф писала статті та огляди для The Guardian і Times Literary Supplement, знову читала лекції у вечірніх школах і 1908-го почала писати перший роман, який через 7 років завершила і видала під назвою “Подорож”. Процес був таким довгим, бо постійні зриви, головні болі, робота й психлікарні не давали активно займатися літературою. До того ж, вона вискочила заміж! У свої тридцять Вірджинія боялася самотності, боялася залишитися без дітей і підтримки чоловіка (попри всі її феміністичні настрої). Тому одруження з другом, есеїстом і політичним діячем Леонардом Вулфом у 1912 було вимушеним. Хоча в своїх останніх щоденниках вона писала, що Леонард (підписаний як “L.”) був її найщирішим коханням. Так Вірджинія Стівен стала Вірджинією Вулф. У них не було сексу через її ранній травматичний досвід, проте письменниця зізнавалася, що хотіла бути матір’ю. Але, зважаючи на те, що для Вірджинії їхні з Леонардом спроби завести дітей закінчувалися місяцем на "курорті", лікарі це заборонили.

 

TUwoolf2
Леонард кохає Вірджинію

 

Леонард завжди ласкаво ставився до своєї дружини. Він розумів, що мегаполіс стимулює неврози Вірджинії. Тому, намагаючись вберегти дружину від переживань, занепокоєнь та Першої світової, про яку тільки й говорили в Лондоні, Леонард придбав котедж з великим квітучим садом у тихому селі – The Monk’s House, який зараз є музеєм. Таке сімейне життя покращувало її ментальне здоров’я, змушувало повірити в стабільність. У 1915 письменниця завершила свій перший роман. “Подорож” – невеликий текст зі звичайним вікторіанським сюжетом про любов і подібне. Проте вже тут Вулф почала експерементувати. Вона фанатіла від Достоєвського, Толстого і Тургенєва та застосовувала їхні техніки психологізму, які були маловідомі англійському читачу. Її любов до російського роману була настільки великою, що Вулф кілька років вивчала російську, аби читати цих мастодонтів в оригіналі. Крім цього, вона запозичувала багато сюжетів з Чехова і Горького.

Критики похвалили Вірджинію за глибокий психологізм, тож окрилена цим, вона за чотири роки (1919) написала ще один роман –  “День і ніч”. Проте критики його розбомбили, як розбомбили Європу в Першу світову. Коли у Франції з’являлвся сюрреалізм, нуртували експерсіоністи та дадаїсти, а Гертруда Стайн роздумувала про втрачене покоління, всім було байдуже на традиційно психологічний роман якоїсь “писаки”. “День і ніч” назвали кроком назад, бо Вулф не експериментувала, а ніби застрягла на “віджитому психологізмі”. Це її вкрай засмутило; Вірджинія хвилювалася, що її більше не видаватимуть. Запобігши черговому зриву й хвилі депресії дружини, Леонард заснував власне видавництво прямо в підвалі будинку — The Hogarth Press. Відтоді Вулф друкувала свої тексти без страху відмови, а її сестра Ванесса малювала обкладинки. Надалі вона працювала над власним стилем письма та більше уваги приділяла експериментам та інноваціям.

Поки що ми залишаємо Вірджинію Вулф сидіти в глибокому англійському кріслі, палити сигару й роздумувати над новим романом. Далі буде.

Олексій Гаврилюк 

Published in Література

 

"Я нічого не знаю і тому моє серце болить".

 

Якщо колись ви потрапите у Лісабон, радимо відвідати книгарню Libreria Lello, прототип книжкової крамниці із “Гаррі Поттера”, та придбати “Книгу неспокою”. Там ви знайдете відповіді на всі екзистенційні питання, а із сторінок лунатиме музика душі Фернандо Пессоа – найвідомішого португальського письменника.

 

"Моя душа - прихований оркестр. Я не знаю, які інструменти, які скрипки і арфи, які барабани звучать в мені, бо все що я чую - цілісна симфонія".

 

Він народився у 1888 році у Лісабоні, проте дитинство та юність провів в Дурбані, Південна Африка. Там Фернандо багато читав: Шекспіра, По, Мільтона, Байрона, Кітса, Шеллі, Теннісона. Вся ця література призвела до того, що він написав частину своєї поетичної спадщини англійською. Окрім того, Пессоа перекладав з цієї мови й у автобіографії зазначав, що за професією – перекладач, а за покликанням – письменник.

 

 

У 1912 році Фернандо почав писати есе і виступати як літературний критик в журналі «Áгіа». Пізніше разом зі своїм другом Маріу де Са-Карнейро письменник заснував журнал «Орфей» і навіть спробував себе в ролі теоретика постсимволістського мистецтва: став зачинателем трьох нових напрямків португальського модернізму. Це видання стало першим кроком на шляху становлення культурного життя Португалії, яскравим проявом португальського модернізму (термін було введено лише у 1927). Перший випуск створив неабиякий резонанс через занадто ексцентричні вислови та вірші. Проте саме такий продукт створювався від дружби двох талановитих письменників – іронічний та нонконформістський.

Оскільки тоді виникало безліч напрямків (-ізмів), Фернандо Пессоа розробив систему трьох стилів: паулізм, сенсаціонізм та інтерсекціонізм. У 1913 році із твором “Враження від сутінок” виник паулізм. Цей стиль базується на ідеї звільнення образу від раціонального розуміння  за допомогою морфологічних та синтаксичних змін слів. Паулістичний твір розвивається лінійно, протилежні поняття стають наближеними, що в свою чергу створює оксиморони – основні стилістичні прийоми паулізму. Найвирізнішою рисою цього напряму є створення тексту в формі колажу з образів. Згодом з паулізму утворився інтерсекціонізм – стиль, де окремі образи сплітаються, проте не лінійно, а хаотично. Сенсаціонізм ще глибше занурюється в схеми та образи, які набувають і візуально-схематичного вигляду.

Не Пессоа єдиним

Якщо Гугл на запит “Фернандо Пессоа” видає підозріло мало творів, спробуйте 136 інших імен, за якими можна знайти творчість португальського письменника (ми не жартуємо). Пессоа став відомим завдяки гетеронімам, літературним псевдонімам, які використовуються автором для створення частини творів, виділених певною ознакою. На відміну від традиційних літературних псевдонімів, гетероніми Пессоа – автономні індивіди, які володіють власними рисами характеру та зовнішністю, поглядами на життя та стилем письма. У свій час вони сприймалися як справжні автори через помітну різницю між їхньою творчістю і творчістю самого автора.

 

 

Якщо експеримент «Улісса» Джойса вважають спробою об'єднати в одному тексті всі можливі літературні техніки під ім'ям одного автора і однієї назви, то ідея Пессоа в тому, щоб множинність стилістики розпорошити по множинності імен всередині однієї людини.

 

Уявні фігури більш виразні і правдиві, ніж реальні.

 

Створення настільки правдоподібних гетеронімів призвело до того, що сам Пессоа з ортоніма (справжнього автора) перетворився в одного з них і не мав привілейованого стану. В одному зі своїх листів Фернандо зізнається: «З дитинства я прагнув створити навколо вигаданий світ, оточивши себе друзями і знайомими, яких ніколи не існувало». Перший гетеронім, за словами автора, з'явився в шестирічному віці – Шевальє де Па (Chevalier de Pas). Критики вважають, що це була спроба заповнити порожнечу після смерті батька в 1893 році.

Є дві версії, які пояснюють гетеронімію письменника: перша – шизофренія, друга – Пессоа просто обрав екстравагантний спосіб літературної творчості, розщепивши єдність особистості на безліч окремих «я», аби висловити всю складність тогочасних соціокультурних суперечностей.

"Якщо чесно, - додає Пессоа, - я не знаю, кого насправді не існує: їх чи мене. Догматизм в подібних речах, як і в багато чому іншому, недоречний".

 

Знайомтеся, це я, я і я

Альберто Каейро

Гетеронім Альберто Каейро народився в Лісабоні 1889 року і там само помер від туберкульозу через 26 років. Він жив у історичній провінції Португалії  Рібатéжу разом зі старою тіткою в будинку батьків, які рано померли. Альберто практично не мав освіти і не здобув конкретної професії. Він мав світле волосся, блакитні очі і біле обличчя з правильними грецькими рисами. Каейро вважався примітивним поетом, який писав буколічні (буколіка – жанр поезії, що описує сільське життя) вірші, хоча Алвару де Кампуш і Рікарду Рейш (інші гетероніми) називали його своїм Учителем. Пессоа писав про нього так: «Альберто Каейро – поет чуттєвих переживань, що бачить речі тільки очима, а не розумом».

When I look, I see clear as a sunflower.
I’m always walking the roads
Looking right and left,
And sometimes looking behind...
And what I see every second
Is something I’ve never seen before,
And I know how to do this very well...
I know how to have the essential astonishment
That a child would have if it could really see
It was being born when it was being born...
I feel myself being born in each moment,
In the eternal newness of the world...

 

Рікарду Рейш

Народився в Порто у 1887, освіту здобув в єзуїтському коледжі, де вивчав давньогрецьку та латину, і став лікарем – це визначило його поетичний стиль. Рейс писав лірику, стилізовану під античність. Його також вигнали із Бразилії за монархічні погляди. Зовнішній вигляд Рікарду протилежний до Каейро: смаглявий, жилавий і низький. Пессоа характеризує Рейша так: «Поет-неокласик, послідовник Горація. Його філософія являє собою поєднання стоїцизму і епікурейства».

The ancient rhythmic stomping of bare feet,
This repetitive rhythm of the nymphs,

         When canopied by trees
         They beat the sound of dance,

Ye upon the white strand shall remember
How befoul’d the foam’s become; Ye, children,

         Still dispossessed of cure
         Of having cure, restore

The roaring wheel, while Apollo arches,
As a high bough, the gildening blue curve,

         And the eternal tide
         Flows, flooding or ebbing.

 

Альвару де Кампуш 

Гетеронім Альвару де Кампуш жив у Глазго, де працював інженером-суднобудівником. Він –  імпульсивний та невротичний сноб, декадент і нігіліст який багато подорожував Сходом та мав гомосексуальні зв'язки. Його вірші яскраві, емоційні, експериментальні і новаторські.

So many gods!
They’re like books—you can’t read everything, you never know anything.   
Happy the man who knows but one god, and keeps him a secret.   
Every day I have different beliefs—
Sometimes in the same day I have different beliefs—
And I wish I were the child now crossing
The view from my window of the street below.
He’s eating a cheap pastry (he’s poor) without efficient or final cause,
An animal uselessly raised above the other vertebrates,
And through his teeth he sings a ribald show tune...
Yes, there are many gods,
But I’d give anything to the one who’d take that child out of my sight

 

Бернарду Соареш 

Четвертий важливий гетеронім Пессоа – Бернарду Соареш. Він працював помічником бухгалтера в Лісабоні та упорядковував найвідомішу працю письменника «Книгу неспокою». Його вважають напівгетеронімом Фернандо Пессоа, бо Бернарду був найбільш близький за духом до автора.

Необхідно відзначити, що гетероніми Пессоа взаємодіяли і впливали один на одного. Вони вели полеміку в пресі, критикували, об'єднувалися, розходилися, давали поради – вели життя повноцінних творчих особистостей.

"Книга неспокою"

Головним літературним доробком Пессоа, квінтесенцією його багаторічних духовних пошуків відповідей на вічні філософські питання є автобіографічна “Книга неспокою”. Вона за за кілька сторінок виводить читача зі стану душевної рівноваги та провокує відчуття неспокою щодо себе, світу, релігії, мистецтва, страждань та істинного шляху.

 

Самотність приводить мене у відчай; суспільство людей мене пригнічує. Присутність іншої людини заважає ходу моїх думок; я думаю в його присутності з особливою неуважністю, якої не може пояснити мій аналітичний розум.

 

Перший фрагмент задуманого твору Na floresta do alheamento («У лісі відчуження») побачив світ у 1913 році. Другий уривок з'явився у пресі через 16 років, того ж року був написаний текст заключної і найбільш напруженої фази твору. Згодом Пессоа видав ще 11 уривків, а інші 22 так і не вийшли друком за його життя. Після смерті Пессоа було знайдено бабусину скриню із неопублікованими матеріалами. «Скриня, повна людей» - так назвав це «сховище» італійський дослідник Антоніо Табуккі. Вона також містила конверт із написом Livro do Desassossego, де були ще близько 300 фрагментів незакінченої книги.

Відкинувши ігри іменами та стилістикою, ми зачаровуємося красою мови «Книги неспокою»: вона іноді проста настільки, що важко уявити, як можна висловити такі складні речі такою  простою мовою. Його полістилістика, яка розгортається в просторі від меланхолійного щоденника до критичної філософської есеїстики, настільки непомітна в моментах переходу, що фрагментарна форма ніби спростовує саму себе. Те, що написано в різний час, з різною інтонацією і різними гетеронімами раптово створює ілюзію цілісного монологу.

 

Розуміння нас іншими людьми складається з багатьох маленьких непорозумінь.

 

Фернандо Пессоа відкидає протиставлення «поверхове – глибоке» стосовно мистецтва. Завдяки нагромадженню імен і гетеронімів, стилістики та сюжетів, масок політичних ідентичностей і метафізичних ідей, він відмовляється йти по поверхні, але водночас не бажає копирсатись в глибинах. І в цьому його новаторство та неспокій.

Письменник помер 30 листопада 1935 року у віці 47 років в його улюбленому Лісабоні. Останнє, що поет написав перед смертю – фраза англійською мовою: «I know not what tomorrow will bring...».

Ангеліна Шевчук

Published in Література

У попередній статті Вірджинія Вулф застрягла на "віджитому психологізмі" і впала у невеличку меланхолію. Вона вразлива. Але, як не крути, всі почуття минаються.  

Крім сигар, які Вулф зосереджено курила в глибокому англійському кріслі, вона багато читала. Достоєвський і Толстой вже не задовольняли творчого голоду. Після поразки роману “День і ніч” письменниця шукала нові методи оповіді. Вона заглянула під ліжко – порожньо; у старій шафці – теж; на полицях й у вазах – нічого; під сходами – також. Урешті-решт жінка одягнула старомодного капелюха зі штучними квітами й пішла в левади на полювання. За новими формами. Вулф обожнювала ходити навколо свого котеджу. За кілька місяців щоденних ловів (прогулянок), вона обійшла весь Сасекс й іноді забрідала в інші села. Це стало звичкою, від якої вона не відмовилася до кінця життя. Якось Вулф усілася в крісло, розкинула руки й зачепила томик Пруста на тумбочці. За два дні письменниця закінчила читати “На Сваннову сторону” і ще дві ночі обговорювала книгу з чоловіком. Потім задумливо примружила очі, видихнула табачний дим і сказала, що знайшла новий метод оповіді.

 

 

Модернізм 

Пруст створював не героїв зі сталими характерами, як у романній традиції попереднього століття, а персонажів, які складалися зі спогадів і міріадів вражень звичайної свідомісті у звичайний день. Вулф втілила його метод у своєму наступному романі “Кімната Джейкоба” (1922). Через проєкцію думок і ремінісценції оточення головного героя, Джейкоба Фландерса, вибудовується образ самого персонажа. Це оповідь написана від імені багатьох персонажів. Їхні історії зациклені на Джейкобі з дитинства до смерті на війні. Вулф таки не змогла оминути тему Першої світової. Хоча “Кімната Джейкоба”  не про події 1914-1918, а про їхні наслідки в буденному житті. У кінці роману університетський друг і мати Джейкоба заходять у кімнату небіжчика, аби розібрати його речі. У цьому епізоді про головного героя говорять не персонажі, а кімната й речі в ній.

 

Також Вулф спробувала використати “потік свідомості”, який підлаштувала під себе й створила підвид – “Вулфівський потік свідомості”. Крапка з комою в ньому визначає всеохопну жіночу свідомість. Кажуть, Вулф вірила в теорію, за якою чоловіча свідомість працює послідовно, хронологічно, причинно-наслідково, а жіноча – хаотично, захоплюючи кілька речей, які не пов'язані між собою, одночасно. Її підвид також вирізняє те, що центр уваги обернений не на тілесність і відчуття (як у Джойса), а на почуття, тісно пов’язані зі спогадами. Персонажі письменниці не живуть теперішнім – вони постійно в своїх думках. Вулф обожнювала поезію (Кітс, Байрон, Колрідж), але вважала її нудною. Її більше цікавив епістолярій поетів. У листах вони трансформували вірші в прозу, при тому зберігали ритміку перших. Виходило щось нове й свіже. Це, на думку письменниці, підходило до модерного методу оповіді. Її романи ритмізувалися за принципом поезії. Роман “Кімната Джейкоба” отримав позитивні відгуки, і Вулф заробляла непогані гроші. Проте на горизонті літературного рингу з’явився величезно-товстезно-страшенний “Улісс”, і розпочався  двобій між Вірджинією і Джеймсом Джойсом. Письменник зі своєї сексистської точки зору не міг прийняти, що жінка пише про війну-травму-реальне-життя. А Вулф сильно розкритикувала його “писанину”, назвавши її непристойною й додала, що роман зіпсував їй апетит (кухарка розізлилася на письменницю). Попри те, що Вулф почерпнула багато ідей, як, наприклад, оповідь про один день із життя героя  (роман “Місіс Делловей”), усе одно не любила Джойса, бо той захоплювався Фройдом. Вірджинія була свідома всіх теорій психоаналітика, адже її Hogarth Press першим в Англії видавав його роботи. Через ранній травматичний досвід і такі ж травматичні спроби завести дітей, вона не сприймала заанґажований на тілесності фройдистський підхід до проблеми свідомості.

Їй більше був до душі Юнг з теорією андрогінності. За його вченням, свідомість людини складається з Аніми і Анімуса – жіночої і чоловічої енергії, які присутні в кожному з нас, але в чоловіків Анімус домінує над Анімою, а в жінок – навпаки. Тому існують маскулінні чоловіки (aka токсична маскулінність), які пишуть романи про спорт і війну, і фемінні жінки (aka токсична фемінність), які пишуть про шопінг і тістечка. Але якщо їх поєднати (фемінні чоловіки і маскулінні жінки), то отримаємо золоту середину, ідеальну людину без гендерних стереотипів. Ця ідея потім вилилася в роман “Орландо” –  найбільш сміливий текст Вулф. Справжнім експериментальним полем для письменниці були новели. Коротка форма дозволяла Вулф досліджувати різноманітні техніки, гратися з оповіддю і сюжетом, розвивати персонажів, які потім потрапляли в романи. Її чоловік, Леонард, говорив, що Вірджинія завжди писала новели, адже так могла повноцінно звільнитися від канонів роману й змішувати різні мікстури і настоянки, як середньовічний алхімік, який намагається створити філософський камінь. Вулфівські вічні пошуки чогось нового приводили до інноваційних методів оповіді: монтажу, пришвидшення, музикальності, несинхронності. Велика частина написаних новел укомплектовані в збірнику “Понеділок і вівторок”, ще більша – ненадруковані.

 

Фемінізм і есеїстика

Усі ці роки Вулф писала статті-рецензії-критику для The Guardian i The Times Literary Supplement, проте не всі приймала редакція. Багато її феміністичних есеїв не публікували через їхні прогресивні настрої. Проте Вулф запрошували читати лекції з фемінізму в жіночі університети. У 1929 році, вона видала збірку есеїв назвою “Власний простір”. Головна теза: письменниця повинна стати на один соціальний та економічний щабель з письменником. Вона має мати власний простір (кімнату) і 500 фунтів щомісяця. Це есе згодом стало програмним маніфестом для другої хвилі фемінізму. Вулф зробила значний вклад у цей рух своїми романними та критичними роботами. Коли Вірджинія не могла писати художню прозу через мігрень, переміщалася з будинку в альтанку під каштаном, який збудував для неї Леонард, одягала смішні круглі окуляри й писала на голубому італійському папері філософські есеї. Вона видала дві збірки “Звичайний читач”, в яких укомплектувала тексти про літературу, роль читача, функції письменника, теорію сприйняття прози і поезії.

 

 

 

Кохання

Під час написання “Кімнати Джейкоба” Вулф познайомилася з екстравагантною письменницею Вітою Секвілл-Вест. Ця жінка втілювала ідеал сильної-чутливої-впевненої феміністки, а поглядом нагадувала матір, Джулію Стівен. Вони багато спілкувалися, відвідували одна одну, дарували книги, ходили разом на полювання (прогулянки). І закохалися. Вірджинія і її чоловік сповідували відкриті стосунки, тому Вулф спокійно забавлялася з Вітою, а Леонард з іншими жінками і чоловіками. Зв’язок із Секвілл-Вест сприяв подоланню психічних проблем письменниці. У жінок було активне сексуальне життя, неврози Вірджинії зменшилися, вона більше не відвідувала “курорти”. До того ж, Віта стала музою роману “Орландо”, для якого Вулф взяла біографію коханки. Як закінчуються хороші книги та вино, так і пристрасне кохання. Віта, будучи сильною і незалежною жінкою, бажала бути завжди вільною, навіть від стосунків.  Вона швидко рухалася життям, що виливалося у постійні зради, а Вірджинія трималася за неї, як за останній шанс ментального спокою. Розрив стосунків погано вплинув на самопочуття письменниці: у неї стався напад депресії, близько двох місяців вона не вставала з ліжка, а потім ще довше відходила від такого стану. Попри це, Віта і Вірджинія залишилися подругами і намагалися підтримувати одна одну до кінця життя.

 

 

Друга світова 

Роки минали. Вірджинія писала романи-новели-есеї, запрошувала живих друзів на посиденьки ввечері, а на ранок йшла на похорони мертвих, присвячувала їм біографії та щороку вирушала у відпустку. У 1937 сімейство Вулфів подорожувало Німеччиною. Вони побували на воєнному марші, бачили Гітлера, божевільні очі людей у формі й чули про ненависть до євреїв. Після повернення додому, вони вигадали план спільного самогубства на випадок, якщо німці захоплять Британію. Вірджинія сильно хвилювалася за Леонарда, бо той був євреєм. Її лякала загроза ще однієї війни, тому вона написала антивоєнний роман “Три гінеї”.  Письменниця вже втратила брата Андріана на Першій світовій і не могла витримати ще одного катаклізму. Її самопочуття погіршувалося, вона вже не здатна була стабільно працювати, адже жила в постійному страху за своє життя та чоловіка. Напади депресії та маніакальні стани частішали. У 1940 році німецькі бомби влучили в будинок Вулфів у Лондоні. На щастя, вони тоді були в Monk’s House. Втім, постраждала велика бібліотека, яку письменниця збирала майже все життя. 

 

Остаточне самогубство

У 41-му на Сасекс, село, в якому жила Вулф, впало кілька німецьких бомб. Вони зруйнували місця, якими зазвичай гуляла  Вірджинія. Вона думала, прийшов кінець усьому; боялася бути вбитою нацистами. У своїх маніакальних станах письменниця почала чути голос батька, який говорив, що Вірджинія – нікчема-жахлива-письменниця-грішниця. З часом він ставав сильніший, до нього додалися голоси інших небіжчиків. Завершивши першу редактуру роману “Між актів” у березні того ж року, Вулф сміливо надіслала її своєму видавцю зі словами, що цей текст дурний і тривіальний. Зазвичай письменниця по 7-10 разів переписувала свою художню прозу, але тоді вважала себе вже неспроможною що-небудь писати. Наступного ранку, 28 березня, ще коли лист не надійшов видавцю, Вірджинія Вулф спустилася до ріки Уз, кишені пальта набила камінням і втопилася. Чоловік думав, що вона вийшла на прогулянку зранку, тому не турбувався й продовжував висаджувати тюльпани. Коли до обіду Вірджинія не повернулася, Леонард запанікував і перевірив увесь будинок. В альтанці на столі він помітив два листи –  один для нього, інший для сестри Ванесси. "Я божеволію, писала 59-річна жінка. Я чую голоси й не можу зосередитися на роботі. Намагалася боротися, але  більше не можу. Я не хочу псувати тобі життя". Її тіло знайшли три тижні опісля. Його кремували, а попіл розсипали на подвір’ї Monk’s House, в якому Леонард прожив до своєї смерті у 1969. Він плекав цей сад, бо в кожній з квіток і в кожному з дерев була частинка Вірджинії.

 

Олексій Гаврилюк

Published in Література