Матеріали з рубрики: образотворче

Снігу важко дочекатися в реальності, але легко знайти в мистецтві. І як тло, і як ключовий персонаж він додає роботам живописців святкової містерії. Розповідаємо, чому до Брейгеля ніхто не писав сніг і скільки кольорів лапатого було в Кандинського.

До XV століття західні митці майже не писали зимові пейзажі. Сніг був лише як тло для релігійних сюжетів. Одне з перших його зображень з’явилося в 1416 році в рукописі “Розкішний часослов герцога Беррійського”. У манускрипті є цикл мініатюр-календарів “Пори року”, де зображено типові щомісячні заняття селян. 

На сторінці з лютим бачимо селище, вкрите снігом. Автор мініатюри Поль Лімбург прибрав стіну, щоб ми зазирнули всередину. Там троє людей сидять біля полум’я. Двоє селянок без крихти сорому оголили ноги, щоб швидше зігрітися. Їхня пані відвернулася, аби не бачити “неподобство” та підняла плаття не вище за литки.

“Розкішний часослов герцога Беррійського”. Мініатюра "Лютий"

Під час Північного Ренесансу, коли Відродження поширилося в країнах на північ від Італії, протестантські держави відмовилися від релігійних сюжетів. Митці відкинули зайвий патос середньовічних постулатів. В їхній свідомості закріпився пантеїзм – віра, що Бог є, але це не особистість, а енергія, що пронизує природу. У цей час популярними стали пейзажі. 

Першу “сніжну” картину написав Пітер Брейгель Старший у 1565. Це “Мисливці на снігу” (про неї детально читайте тут). Її часто використовують на різдвяних листівках, але з зимовими веселощами вона має мало спільного.

Пітер Брейгель Старший. "Мисливці на снігу"

У XVI-XIX сторіччях у Європі було похолодання, відоме як Малий льодовиковий період. Люди відморожували кінцівки й вмирали від холоду, замерзлі птахи падали на землю. Зима 1564-1656, коли були написані “Мисливці на снігу”, вважається однією з найхолодніших в історії. Ми бачимо, як мисливці на картині втомлено повертаються додому, вполювавши одну лисицю. На другому плані містяни гріються біля вогнища. Лише тло свідчить про спалах надії: селяни встановлюють ринки та ковзанки на вкритих льодом озерах і грають в ігри, схожі на хокей. 

Сніг став стилем життя та новим жанром для митців, а Брейгель – першим, хто зробив зиму частиною серйозних мистецьких робіт. Сніжні пейзажі мати попит, тому їх продовжив писати і його син, Пітер Брейгель Молодший.

Пітер Брейгель Молодший. "Зимовий пейзаж із пасткою для пташок"

Період романтизму став 15 хвилинами слави для снігу, адже зима вважалася вдалим часом для меланхолії та рефлексії. Митці часто зверталися до неї в картинах. Завдяки цьому прославився німецький художник-пейзажист Каспар Давид Фрідріх.

Його пейзажі – не просто зображення природи. Кожне полотно має своє емоційне забарвлення. В спогляданні природи Фрідріх бачив постійні спроби людини возз'єднатися з Богом та усвідомлення власної самотности у світі. 

Придивіться до “Зимового пейзажу із церквою”. Біля каменя сидить чоловік. Він відкинув милиці та тримає долоні в молитві перед хрестом, який спирається на дерево. Образ церкви повторює силует ялинки. Символізм роботи в постійній недосяжности вічного для земної людини.

Каспар Давид Фрідріх. "Зимовий пейзаж із церквою"

Найважче зимові пейзажі давалися імпресіоністам. Вони започаткували писання картин на пленерах, а не в студіях (з французьскої en plen air – “на відкритому повітрі”). Заради сніжних пейзажів вони проводили години на морозі та тримали пензлі обмороженими пальцями. Писати треба було швидко й без деталей, інакше митець закінчував би картину наступного дня, коли світло було інакшим.

Серед сучасників Клод Моне був відомий передовсім як автор зимових пейзажів. Це почалося з однієї незвично холодної зими в Франції. Річка Сена, біля якої жив митець, вперше за багато років замерзла. Так Моне написав серію “Танення льоду”.

previous arrow
next arrow
Slider

Моне любив використовувати яскраві світлі кольори, щоб передати чисте зимове повітря. Його пейзажі рідко були “порожніми”. Він додавав будівлі чи інші об’єкти, щоб прив’язати картину до місця і часу і схопити момент.

previous arrow
next arrow
Slider

П’єра-Оґюста Ренуара, ще одного імпресіоніста,  важко назвати прихильником зими. На відміну від інших представників течії, він майже не писав зимові пейзажі та часто казав, що погано витримує морози. Один з небагатьох винятків — картина “Ковзанка в Булонському лісі”.

П'єр-Оґюст Ренуар. “Ковзанка в Булонському лісі”

З еволюцією мистецьких напрямів і рухом до абстракціонізму, палітра зимових пейзажів змінювалася. На початку XX сторіччя світ познайомився з орфізмом – мистецьким напрямом, який виводив на перший план динаміку та гармонію кольору. Одним із ключових орфістів був Василь Кандинський. 

previous arrow
next arrow
Slider

На початку своєї кар’єри він багато експериментував з палітрою. Тоді Василь жив у горах і писав багато пейзажів. Митець захоплювався теорією кольору і в роботах вчився поєднувати яскраві барви.

Яскравою зиму бачив і абстрактний експресіоніст Джексон Поллок (про нього ми писали тут). Використавши авторську техніку “спонтанного автоматизму”, намагався фарбою передати своє враження від зими.

Джексон Полок. "Зимовий ритм"

За всю історію мистецтва сніг показували різним – від холодного і жорстокого до яскравого і натхненного. Втім, є одне спільне в усіх роботах. Незалежно від сюжету, для митця сніг символізує передовсімемоцію, спогад, момент. Тому не сумуйте, якщо у вас досі не впало нічого, крім дощу. Краще колекціонуйте зимові враження, вдягайтеся тепло та читайте Пусто.

 

 

Країни люблять перетворювати особисту трагедію митця в національне надбання. Змалку нам вкладають образи приречених пророків, страчених бунтівників і хворобливих дівчат, які "щоб не плакати, сміялись". Що  більше випробувань випало на долю, то сильніший геній – формула нескладна і дієва. Бо великомучеників люблять усі. Мексиканці, наприклад, сакралізують образ “голубки”, яка лежачи писала портрети, мала гарні брови й носила квіти у волоссі. Спробуємо розповісти про справжню Фріду Кало за тавром страдниці.

 

Фріда народилася в 1907 році в родині фотографа-атеїста Гільєрмо Кало і затятої католички Матільди Кальдерон. Між цими полюсами вона сформувала власну віру – в себе. У дитинстві хворіла поліомієлітом, через що одна нога перестала повноцінно розвиватися. Дівчинка страждала від комплексів, вислуховувала глузування однолітків, майже не мала друзів і тому, щоб не потонути в жалю до себе, почала займатися плаванням, футболом, боксом, багато читала й малювала. Батько вважав Фріду найрозумнішою з трьох дочок, ставився до неї найбільш прихильно й часто запрошував її допомогти на роботі. Час, проведений з ним у майстерні, помітно відобразився на майбутньому стилі Фріди.

 

У 1922 році Кало вирвалась з-під домашнього контролю та вступила до Державної початкової школи, де навчалися діти еліти. Оточення енергійної й талановитої молоді допомогло їй частково позбутися комплексів і проявити вибуховий характер. Фріда одразу стала частиною клану “Качучас” (назва походить від форми капелюхів, які вони носили), угруповання з семи хлопців і двох дівчат, які обговорювали найгарячіші новини у культурній, політичній і соціальній сферах й зухвало відстоювали свої права. Так, наприклад, коли Фріду відрахували через погану поведінку, вона пішла до міністра освіти й поскаржилась на директора. Наступного дня надійшов дзвінок з наказом її відновити й залишити в спокої. 

 

У тій же школі Фріда зустріла свого майбутнього чоловіка, 36-річного Дієґо Ріверу, якого запросили розписати стіни аудиторії. “Качучас” приходили подивитися, як працює маестро й викрикували глузливі фрази щодо його зовнішності. Попри те, що найголосніше виступала Фріда, вона  вже тоді повідомила друзів, що обов’язково народить йому дитину. Але тоді в неї був ще Алегандро Аліас, лідер “Качучас”. Їх спершу суто дружні стосунки переросли з часом в палкі почуття. Саме з ним 17 вересня 1925 року Фріда поверталася додому, коли в їхній автобус врізався трамвай.

 

“Це було жахливе зіткнення. Воно було несильним, доволі тихим, повільним. Але постраждали всі, і я найбільше з усіх” – з щоденника Фріди.

 

Металева труба проштиркнула її наскрізь, стягнувши весь одяг, а мішечок із золотим пігментом, який був у когось з пасажирів, лопнув і вкрив її тіло. Вона лежала між уламками, немов “закривавлений оголений янгол”. Три переломи в хребті, розтрощені таз і нога – у лікарні її збирали як пазл. Аварія прикувала дівчину до ліжка без жодних шансів знову ходити, тоді як Алегандро переїхав до Європи. Фріда боляче переживала розставання. Вона знову хвора, в чотирьох стінах і самотня. Відволіктися від руйнівних думок допомагало малювання: на гіпсі, який вкривав її тіло, не залишилось вільного місця. Тоді батько прикрутив до ліжка мольберт і дав пензлі, щоб донька могла виплескувати емоції на полотно. Фріда малювала те, що знала найкраще, – себе.

 

 

На подив лікарів, Кало почала швидко одужувати. Вона терпіла численні операції, перев’язування, огляди і вже через півроку позувала перед батьковою камерою в чоловічому костюмі.

 

 

Нещасний випадок залишив родину майже без грошей, тому Фріді, яка тільки-но стала на ноги, довелось шукати спосіб заробітку. На думку одразу спало малювання, але Кало не була впевнена у своїй майстерності, тож вирішила спитати авторитетного чоловіка. 18-річна тендітна дівчинка схопила свої найкращі роботи й пішла на пошуки Дієґо Рівери. Фріда застала його в лісі за роботою.

 

“Піді мною стояла дівчина років 18–ти. У неї було гарне нервове тіло й ніжне обличчя, довге темне волосся. Густі брови сходилися на переніссі. Вони нагадували крила чорного дрозда” – описував цю зустріч Дієґо.

 

Майстра вразила її діловитість і наполегливість. Він спустився й оглянув картини: “У цих полотнах були надзвичайна енергія й експресія, водночасно з істинною серйозністю. У них не було ніяких штучних прийомів заради оригінальності, властивих новачкам. Було очевидно, що ця дівчина – вроджена художниця”. Він попросив її написати ще одну картину, а сам пообіцяв прийти наступного дня й оцінити. 

“Тоді я ще не усвідомив, що Фріда стала найважливішою частиною мого життя. І залишилась такою упродовж наступних 27 років”. 

 

“В моєму житті було дві аварії: перша – коли в нас врізався трамвай, друга –  зустріч із Дієґо” – так Фріда писала в своєму щоденнику. Їх називали парою “голубки й слона”: товстий, високий, непривабливий, до того ж атеїст і комуніст – не найкраща партія для ніжної, тендітної дівчини. Втім, невгамовна пристрасть, спільні захоплення ідеями соціалізму й мистецтвом пом’якшували контрасти.

 

 

Фріді імпонувала роль традиційної дружини, яка залишається “за чоловіком”, принаймні, спочатку. 

“Дієґо – початок. Дієґо – будівник. Моя дитина, матір, мій наречений, художник, коханий, чоловік, друг, батько, син. Дієґо – я. Дієґо – Всесвіт. Відмінність в єдності. Але чому я кажу “мій Дієґо”? Він ніколи не буде моїм. Він належить тільки собі самому”.

 

Вона не вважала себе справжньою художницею, бо Дієґо “малює для народу, а я заради розваги”. Коли Ріверу запросили до США розписати Рокфеллер-центр, Фріда поїхала з ним, але залишалась в його тіні. Художниця найдужче хотіла народити чоловікові сина, але через травму не могла виносити дитину. У 1932 році в неї стався найважчий викидень:  13 днів Фріда провела в лікарні. Опісля вона попросила чоловіка принести їй підручники з медицини, щоб зобразити свого ненародженого сина. Картина “Госпіталь Генрі Форда” передає паралізуючий відчай, який відчуває жінка, втративши дитину. Тут на горизонті індустріальний Детройт, вона в крові на лікарняному ліжку й червоні нитки, які пов’язують породіллю з ембріоном, зламаним тазом (причиною її горя), равликом (символом повільності родів) і квіткою, яку Дієґо приніс їй до палати.

 

Після цього США стали їй ще більш ненависними, вона хотіла повернутися додому, до Мексики. “Автопортрет на кордоні між Мексикою і Сполученими Штатами” поділений на дві частини: соковиту ліву з ацтекськими руїнами й задимлену індустріальну праву. “Промислова частина Детройта справді цікава; в іншому місто потворне й дурне” – писала Фріда. Картина “Тут висить моя сукня” демонструє те, наскільки художниця не вписується в американське середовище і наскільки воно їй чуже. Кало страждала від депресії, до того ж, її матір захворіла. Фріда встигла якраз на похорон.

 

 

 

Черговим ударом стала зрада Дієґо з її молодшою сестрою Крістіною. Цьому присвячене полотно “Всього лише кілька подряпин!”. Прочитавши в газеті про те, як якийсь чоловік вбив дружину двадцятьма ударами ножа, Фріда перенесла цю трагедію на своє життя й ретранслювала свої почуття щодо невірності. Втім, і Фріда не була зразковою дружиною. Вона мала довгі стосунки з кількома чоловіками й жінками одночасно, їй приписували навіть роман з Левом Троцьким. Після семи років подружнього життя Кало і Рівера розлучилися, хоч і ненадовго. Дієґо знову зробив пропозицію через деякий час, Фріда погодилась, але за умови, що їх пов’язуватиме лише платонічне кохання й взаємоповага. 

 

“Від мене очікують почути скарги на страждання, спричинені Дієґо. Але я не думаю, що береги скаржаться, що між ними протікає ріка”. 

 

Фріда ніколи не зображала себе усміхненою. Вона завжди напружена, серйозна, агресивна, сексуальна й епатажна. Зміст її картин трактують через образи, фігури й деталі на тлі. Тут жодної вигадки – все життя: “Я малюю саму себе, тому що знаю себе краще за інших. Я ніколи не зображую мрії або кошмари, лише власну реальність”. Її творчість – одночасно міцний зв’язок з прогресуючим світовим авангардом й ексцентрична автентична самобутність доколумбівського періоду. Критики зараховували її до сюрреалістів, що Фріда гостро заперечувала й навіть звинувачала їх у тому, що “ці інтелектуальні сучі діти розчистили дорогу всім Гітлерам і Муссоліні”.

 

 

Кало ніколи не церемонилась з висловами, казала все, що вважала потрібним, не подумавши про наслідки. Вона любила ходити в бари, пити текілу, фліртувати й співати. Її єдина прижиттєва виставка відбулася в 1953 році, коли їй ампутували ногу й вона не могла рухатися. Фріду привезли на каталці, вбрану в її традиційному стилі. Вона сиділа в центрі зали з сигарою і пляшкою віскі й була, як завжди, неперевершена. За тиждень до смерті Фріда Кало написала свою останню роботу «Viva la vida!» зі стиглими яскравими кавунами як символом кінця з написом: “Я весело чекаю, коли піду, і сподіваюсь ніколи не повертатися. Фріда”.