Матеріали з рубрики: образотворче

Кожна нова мистецька школа прагнула руйнувати традиції, та жодна з них не наблизилася до справжнього мистецтва провокації – вуличного. Озброєні фарбою та сенсами, стріт-арт митці виходять на вулиці, щоб кричати про наболіле. Вчимося у вуличних художників правилам ідеального протесту. 

1. Говоріть там, де вас почують.

Кіт Гарінг почав свою кар’єру з Нью-Йоркського метро. Він вважав підземку своєю “лабораторією для експериментів”, а місце під рекламу – безкоштовним полотном. Кіт брав багато крейди та малював жирними білими лініями все, що його турбувало тоді.

previous arrow
next arrow
Slider
Кіт Гарінг розмальовує Нью-Йоркське метро

Його роботи скоро почали впізнавати за характерним стилем, а також своєрідним підписом – символом “Променистої дитини”, однією з ранніх робіт, що символізує дитячу чистоту та невинність. Гарінга почали кликати невеликі галереї, як-от “Клуб 57”.

previous arrow
next arrow
Slider
"Промениста дитина" та інші роботи Кіта Гарінга
У 1980-их Кіт Гарінг організовував особисті виставки, а його ім’я знала вся мистецька тусівка Нью-Йорка. Він користувався славою, щоб просувати соціально важливі теми: прийняття гомосексуальности, боротьбу з наркотиками та поширенням ВІЛ/СНІД.
 
previous arrow
next arrow
Slider
 

2. Друзі допоможуть.

Жан-Мішель Баскія за перші два роки кар’єри перетворився з сироти з вулиці на культового митця, який зустрічався з Мадонною та дружив із Девідом Бові та Енді Ворголом. Його щасливим квитком став мистецький дует SAMO.

previous arrow
next arrow
Slider
Графіті Samo

SAMO (розшифровується як “щоразу те саме лайно”) вкривали будівлі Нью-Йорка графіті, в яких сміливо звертали увагу на нерівність у суспільстві, політичний безлад та несправедливу соціальну систему. 

Дует припинив роботу у 1980-их, але його слави вистачило, щоб Баскія успішно запустив мистецьку кар’єру. Він відмовився від графіті-надписів та почав розвиватися у нео-експресіонізмі. Його яскраві роботи нагадували наскельні малюнки. У них він продовжував “бити в лоба” суспільство, нагадуючи про несправедливість та нерівність, яку відчув на собі в дитинстві.

previous arrow
next arrow
Slider

3. Цінуйте анонімність.

Обличчя сучасного вуличного мистецтва Бенксі розпочав кар’єру значно пізніше, ніж інші колеги, які почали у 1980-их. Утім він швидко надолужив це, створивши справжню містерію навколо своєї особистости.

previous arrow
next arrow
Slider

Перші роботи Бенксі були сатиричними та швидко стали медіа-сенсацією. Тоді Бенксі не розголошував ім’я, адже його стріт-арт розміщувався незаконно і загрожував йому арештом. Кожна нова робота ставала більш масштабною за попередню, тому він почав користуватися трафаретами – швидше намалюєш, швидше втечеш від поліції. 

previous arrow
next arrow
Slider

Невідомий (за чутками, сам Бенксі) виставив у 2011 на аукціоні лот – папірець зі справжнім ім’ям митця. Його майже продали за один мільйон доларів, утім, автор лоту видалив пропозицію. 

4. Не бійтеся стати мемом.

Шепарду Фейрі вдалося двічі зробити вірусні роботи. Коли він ще навчався у школі дизайну, митець зробив серію наліпок “Obey Giant” (“підкорися гіганту”) та розмістив їх по місту. Для нього це був жарт, утім значення роботи привернуло багато уваги. Згодом Фейрі створив марку одягу “Obey Clothing”.

previous arrow
next arrow
Slider

"Andrew The Giant Has A Posse..." та інші наліпки з колекції "Obey The Giant"

Вдруге робота Фейрі привернула увагу під час передвиборної кампанії у США. Митець висловив підтримку Бараку Обамі за допомогою постеру “Hope”. Сам Обама не визнав цей постер частиною своєї кампанії, утім, робота неформально стала обкладинкою виборів.

5. Більше конкретики.

Guerrilla Girls (“Партизанки”) є символом особливого виду вуличного мистецтва – протестного, тобто мистецтва, яке йде нерозривно з соціальною діяльністю. Мисткині від початку мали чітку мету: боротися з сексизмом у житті та мистецтві. 

Постери “Партизанок” мають чіткий стиль: вони яскраві та емоційні, але засновані на фактах та цифрах. Як типовий приклад протестного мистецтва, їхні роботи супроводжуються освітніми лекціями, публікаціями та протестами.

previous arrow
next arrow
Slider

Деякі критики досі не можуть відрізнити стріт-арт від вандалізму. І все ж вуличні художники краще за попередні школи впоралися із завданням принести мистецтво у щоденне життя і тепер використовують його як поштовх до змін. Відстоюйте ідеї, в які ви вірите, кричіть про наболіле і читайте більше “Пусто”. 

Кухарська Єлизавета

Снігу важко дочекатися в реальності, але легко знайти в мистецтві. І як тло, і як ключовий персонаж він додає роботам живописців святкової містерії. Розповідаємо, чому до Брейгеля ніхто не писав сніг і скільки кольорів лапатого було в Кандинського.

До XV століття західні митці майже не писали зимові пейзажі. Сніг був лише як тло для релігійних сюжетів. Одне з перших його зображень з’явилося в 1416 році в рукописі “Розкішний часослов герцога Беррійського”. У манускрипті є цикл мініатюр-календарів “Пори року”, де зображено типові щомісячні заняття селян. 

На сторінці з лютим бачимо селище, вкрите снігом. Автор мініатюри Поль Лімбург прибрав стіну, щоб ми зазирнули всередину. Там троє людей сидять біля полум’я. Двоє селянок без крихти сорому оголили ноги, щоб швидше зігрітися. Їхня пані відвернулася, аби не бачити “неподобство” та підняла плаття не вище за литки.

“Розкішний часослов герцога Беррійського”. Мініатюра "Лютий"

Під час Північного Ренесансу, коли Відродження поширилося в країнах на північ від Італії, протестантські держави відмовилися від релігійних сюжетів. Митці відкинули зайвий патос середньовічних постулатів. В їхній свідомості закріпився пантеїзм – віра, що Бог є, але це не особистість, а енергія, що пронизує природу. У цей час популярними стали пейзажі. 

Першу “сніжну” картину написав Пітер Брейгель Старший у 1565. Це “Мисливці на снігу” (про неї детально читайте тут). Її часто використовують на різдвяних листівках, але з зимовими веселощами вона має мало спільного.

Пітер Брейгель Старший. "Мисливці на снігу"

У XVI-XIX сторіччях у Європі було похолодання, відоме як Малий льодовиковий період. Люди відморожували кінцівки й вмирали від холоду, замерзлі птахи падали на землю. Зима 1564-1656, коли були написані “Мисливці на снігу”, вважається однією з найхолодніших в історії. Ми бачимо, як мисливці на картині втомлено повертаються додому, вполювавши одну лисицю. На другому плані містяни гріються біля вогнища. Лише тло свідчить про спалах надії: селяни встановлюють ринки та ковзанки на вкритих льодом озерах і грають в ігри, схожі на хокей. 

Сніг став стилем життя та новим жанром для митців, а Брейгель – першим, хто зробив зиму частиною серйозних мистецьких робіт. Сніжні пейзажі мати попит, тому їх продовжив писати і його син, Пітер Брейгель Молодший.

Пітер Брейгель Молодший. "Зимовий пейзаж із пасткою для пташок"

Період романтизму став 15 хвилинами слави для снігу, адже зима вважалася вдалим часом для меланхолії та рефлексії. Митці часто зверталися до неї в картинах. Завдяки цьому прославився німецький художник-пейзажист Каспар Давид Фрідріх.

Його пейзажі – не просто зображення природи. Кожне полотно має своє емоційне забарвлення. В спогляданні природи Фрідріх бачив постійні спроби людини возз'єднатися з Богом та усвідомлення власної самотности у світі. 

Придивіться до “Зимового пейзажу із церквою”. Біля каменя сидить чоловік. Він відкинув милиці та тримає долоні в молитві перед хрестом, який спирається на дерево. Образ церкви повторює силует ялинки. Символізм роботи в постійній недосяжности вічного для земної людини.

Каспар Давид Фрідріх. "Зимовий пейзаж із церквою"

Найважче зимові пейзажі давалися імпресіоністам. Вони започаткували писання картин на пленерах, а не в студіях (з французьскої en plen air – “на відкритому повітрі”). Заради сніжних пейзажів вони проводили години на морозі та тримали пензлі обмороженими пальцями. Писати треба було швидко й без деталей, інакше митець закінчував би картину наступного дня, коли світло було інакшим.

Серед сучасників Клод Моне був відомий передовсім як автор зимових пейзажів. Це почалося з однієї незвично холодної зими в Франції. Річка Сена, біля якої жив митець, вперше за багато років замерзла. Так Моне написав серію “Танення льоду”.

previous arrow
next arrow
Slider

Моне любив використовувати яскраві світлі кольори, щоб передати чисте зимове повітря. Його пейзажі рідко були “порожніми”. Він додавав будівлі чи інші об’єкти, щоб прив’язати картину до місця і часу і схопити момент.

previous arrow
next arrow
Slider

П’єра-Оґюста Ренуара, ще одного імпресіоніста,  важко назвати прихильником зими. На відміну від інших представників течії, він майже не писав зимові пейзажі та часто казав, що погано витримує морози. Один з небагатьох винятків — картина “Ковзанка в Булонському лісі”.

П'єр-Оґюст Ренуар. “Ковзанка в Булонському лісі”

З еволюцією мистецьких напрямів і рухом до абстракціонізму, палітра зимових пейзажів змінювалася. На початку XX сторіччя світ познайомився з орфізмом – мистецьким напрямом, який виводив на перший план динаміку та гармонію кольору. Одним із ключових орфістів був Василь Кандинський. 

previous arrow
next arrow
Slider

На початку своєї кар’єри він багато експериментував з палітрою. Тоді Василь жив у горах і писав багато пейзажів. Митець захоплювався теорією кольору і в роботах вчився поєднувати яскраві барви.

Яскравою зиму бачив і абстрактний експресіоніст Джексон Поллок (про нього ми писали тут). Використавши авторську техніку “спонтанного автоматизму”, намагався фарбою передати своє враження від зими.

Джексон Полок. "Зимовий ритм"

За всю історію мистецтва сніг показували різним – від холодного і жорстокого до яскравого і натхненного. Втім, є одне спільне в усіх роботах. Незалежно від сюжету, для митця сніг символізує передовсімемоцію, спогад, момент. Тому не сумуйте, якщо у вас досі не впало нічого, крім дощу. Краще колекціонуйте зимові враження, вдягайтеся тепло та читайте Пусто.

 

Pre.S. Для того щоб максимально зануритися в атмосферу роздумів та налаштуватися на хвилю Енді, пропонуємо вам увімкнути музику, під яку цю статтю було створено:

The Velvet Underground| The Beatles | Kirill Richter |

Глава I. Мати. Героїнова королева. Вбивця.

«Жінок особливо хочеться цілувати,

коли на них немає косметики.

Губи Мерилін цілувати не хотілося,

але вони були дуже фотогенічні»

Енді Ворґол

Енді, він же Ворґол, він же герой 60-х років нью-йоркської богеми, це амплітуда і дисонанс, це хор, акомпанемент, за і проти.

ПРОВОКАЦІЯ. КОМЕРЦІЯ. КРИК. КОЛІР. ПІДКАЗКА. ПРАВДА.

 

Крок 1. Провокація.

Провокація – головний девіз усіх сміливців мистецтва 20-ого століття. Серед таких відчайдухів був молодий хлопець з біснуватим поглядом і звичками генія: вільний, невблаганний і відвертий. Хто він: бідний юнак у зношеному светрі брата або нью-йоркський денді в білому фраці?

Все почалося в Пітсбурзі, в сім'ї вихідців зі східної Європи. Хлопчик був слабкий і у дев’ять років «познайомився» з хореєю Сиденгама (захворювання, при якому людина не контролює власні рухи) – майже рік його найкращим другом було ліжко, а сам він утворив тандем із аркушем паперу і фарбами. Відтоді хлопчик навчився знаходити естетику в тривіальному. Енді перемальовував все: батькові пачки сигарет, тюбики з маминою помадою, пляшки з-під напоїв, випитих за святковим столом. Потім, знайшовши собі нове захоплення, почав створювати колажі з фото, газетних вирізок, присвячених богемному життю і місту. Найголовніше: в центрі кожної композиції – автор. Початок було покладено. Все стало зрозумілим після бесіди мами з хлоп’ям, у якій він щиро поділився, що «хоче бути в центрі цього світу і стати в ньому головним». Вона  усміхнулася, подивившись синові в очі, а його погляд говорив сам за себе. Після цього сумніви залишилися в минулому: він, неодмінно, буде великим. Мати стала першою людиною, яка повірила в Енді.

Місіс Ворґол переконує батька сімейства в важливості рішення, і  після закінчення школи юнак вирушає до Каліфорнії. В Технологічному університеті Карнегі-Меллон, цитаделі освіти золотої молоді, Енді починає вивчати графіку і основи комерційної ілюстрації. Він не є душею компанії – швидше дивакуватим одинаком; бідний, у старому светрі брата, Енді яскраво і впевнено крокує крізь перешкоди, незважаючи ні на що. І ось нова віха в житті художника – 1949 рік. Він переїжджає до Нью-Йорка, де одразу  починає пошуки роботи, не соромлячись оббивати пороги модних редакцій і невеликих шоурумів у закапелках. Він має величезну перевагу – сміливість. Юнак активно береться за оформлення різних вітрин і магазинів, використовуючи зухвалі ідеї і нові техніки. Потім на його шляху зустрінеться Vogue і Harper's Bazaar, де йому вдається познайомитися з головним редактором Кармел Сноу, яка відразу ж зрозуміє:Ворґол – воістину свіжий ковток повітря, а 1950 рік стає стартом абсолютного успіху. Хлопець вдало оформлює рекламу для I. Miller, виразно, сміливо, бунтівничо, майстерно скориставшись можливістю розповісти про себе світові в «рупор» мистецтва. У цьому йому також допомагає мама Джулія, яка вигадує не менш зухвалі підписи до його ескізів: «Дядечко Сем хоче ці туфлі».

«Шоу взуття в Америці» (журнал «Life»), «кричущо» ( «The New York Times»), «Якщо ви хочете знати, що саме було популярним в Америці в той період, потрібно подивитися на малюнки Енді Ворґола» (Мік Джаггер).

Потім – тріумф, прийняття і водночас відторгнення публікою, що було для художника синонімом до цілковитого визнання. Він стає героєм і символом епохи, а всі, хто його оточує, крокують разом із ним до олімпу без жодних гарантій, але з вірою і захватом.

 

Крок 2. Комерція.

Легендарний 1963 рік – рік початку життя нового «організму», богемного уособлення мрії маленького Андрійка Варгола, адже тепер він точно в центрі уваги, він король і повелитель божевільних і ексцентричних, він керує і тепер саме він задає тон всім і всьому. Це рік народження його дітища – мангетенської «Фабрики». Саме тут збираються десятки талановитих і молодих, які  разом почнуть йти назустріч комерційному мистецтву і тепер воно буде доступно більшій кількості поціновувачів, а його зелена пляшка кока-коли стане символом боротьби з дискримінацією і сегрегацією. Багато хто запитує: хто дав Енді ідею про просте в мистецтві? Відповідь прозаїчна: це була його подруга. Дівчина запропонувала зображати те, що він любить і без чого не може жити. А в цьому і була істина, бо публіка, як і світ в цілому, була перенасичена мораллю та патетичністю. Людство жадало простоти і фарб.

Майстер починає захоплюватися альтернативним мистецтвом, не відмовляючись зайвий раз зруйнувати чергові рамки. Він взявся за фото і безсюжетний кінематограф, у якому підкреслював швидкоплинність часу і тлінність буття. Люди стали для нього, перш за все, матеріалом для створення чогось нового і вічного. А головною метою автора було зобразити те, перед чим будуть схилятися мільйони. Якось в студію під час зйомки чергового фільму зайшов друг Енді з молодою незнайомкою. Це була юна представниця аристократичної американської династії, яка жила в 14-кімнатній золотій «клітці» поруч, на Парк-авеню, Едді Седжвік. Ворґол одразу зрозумів: це саме та, яка потрібна поруч. Вона – чистий аркуш: чи то наївна і сором’язлива, чи то надміру розкута, розумна  і, водночас, її козирний образ чарівної дурепи спантеличує всіх. А головне, що сама дівчина не знала, хто вона, дозволяючи собі просто бути собою, що і було основною заповіддю художника. Їхня дружба стала плідною: разом вони відзняли більше 12 фільмів ( «Дівчина з Челсі», «Багата бідолаха», «Вініл» тощо), що вже говорити про численні картини і фото. Друзі стали одним цілим: спільний стиль в одязі, колір волосся і нігтів, Едді навіть називала себе «леді ​​Ворґол». Вони часто любили заходити у нашумілий готель «Челсі», особливо в бар, де можна було скуштувати недорогих лобстерів. Саме тоді вони неодноразово зустрічали “незнайомця” на протилежній стороні вулиці в червоному шкіряному плащі і з леопардом на діамантовому повідку.  Це був Сальвадор Далі, який любив коротати час за столиком своєї улюбленої кав'ярні, спостерігаючи за Енді і Едді. Ця дружба тривала близько шести років, і досі невідома причина їх розриву. Ймовірно, це була залежність дівчини від героїну. Було це дружбою чи романом? Ніхто не знає, але історія підтверджує: це була не дарма. Едді змінила колишнього генія назавжди. Відтепер він буде шукати схожих на неї моделей і вірити. Але зустріч із фатальною жінкою його життя була все ще попереду.

previous arrow
next arrow
Slider
 

Крок 3. Крик.

Не менш важлива жінка в житті Енді була зовсім не його подругою, коханкою чи шанувальницею. Це неприборкане, непримиренне, гостре, неотесане створіння дуже хотіло вірити йому. Яскрава та зухвала у своїх відповідях Валері Соланас мала грубі манери, а всередині приховувала купу страхів і вразливість. Вони зустрілися на «Фабриці», дівчина підкорила його своєю відповіддю на запитання, звідки вона, відповівши, що вона з ріки (тут вона згадала власний досвід проживання протягом року на березі річки). Ворґолу був ситий донесхочу рафінованими відповідями гламурних пані – енергетика та норов Валері зачепили його.

Вона – дівчина з важким дитинством, але, попри те, дуже розумна і дотепна. До того ж, яскравий погляд і неабияка чесність вирізняли її поміж «законсервованої» богеми. Соланас була феміністкою, яка мріяла про кар'єру письменниці, режисерки та марила ідеями маніфесту і всесвітньої рівності. Беручи участь у багатьох мітингах і протестах, Валері нерідко потрапляла в поліцію, при цьому не втрачаючи власної мрії і гідності. Її кращими друзями і вічними супутниками були цигарки, яких вона викурювала близько трьох пачок на день, безглузда кепка і величезна джинсова куртка. Цей образ відлякував, перетворюючи її на неблагонадійного вуличного хлопчака. Дівчина,  тендітна за натурою, повністю довірилася художнику, віддавши свій сценарій після його обіцянки неодмінно ознайомитися з ним і відзняти фільм.

За вдачею Ворґол був боязким і сором'язливим, шик і блиск тільки маскували справжнього Енді, не даючи відійти далеко в минуле. Він був обережним з такими, як Валері, тому, не дочитавши сценарій до кінця, відклав його подалі. Її розум і кмітливість в сукупності з шаленою енергетикою не на жарт налякали віртуоза. Він надавав перевагу фривольним і безтурботним мешканкам одного дня, а їй здавалося огидним подібне ставлення до життя. Тому після спостережень за його вчинками та марних спроб зустрітися, вона наважилася вбити майстра.

10 червня 1968 року дівчина чекала на Ворґола під його студією. Енді вийшов на вулицю близько третьої години дня і погодився поспілкуватися. Пройшовши до майстерні, Соланас поцікавилася, чи не передумав Енді знімати фільм за її сценарієм, а він відповів, що, на жаль, втратив його. Вона дістала заряджений револьвер, поцілила й тричі вистрілила –  він впав, закривавлений і “обеззброєний”. Велері зробила крок у відчинений ліфт зі словами: «Я щойно застрелила Енді Ворґола, затримайте мене».

Її засудили лише до трьох років позбавлення волі, завдяки тому, що художник не дав жодних свідчень проти. Він вижив, але тепер був залежний від лікувального корсета і від постійних жахіть, адже ще ніколи його головний страх, смерть, не був таким близьким. Ця жінка його зламала.

 

previous arrow
next arrow
Slider
 

На цьому історія генія не закінчується: на його шляху зустрілися ще десятки гарненьких мінливостей, але після цього дня життєвий хрест митця стає важчим, а бездонний погляд зелених очей Валері назавжди закарбувався в пам'яті.

Він і його музи, ті, хто змінював, ламав, проходив повз або крізь нього, могли бути воістину спорідненими або залишатися осторонь. Жінки, як і його творчість, були флаконом негативної позитивності. А побожний католик, що оспівував оди фривольності й легковажності, виявився маленькою дитиною, яка так і не знайшла ту, що повірить і зрозуміє так, як мати. Шукав він саме ЇЇ, а не ЙОГО? Такі питання залишимо на дозвілля міщанам і обивателям. Факт в тому, що серед тих дам, хто витесував образ великого Енді, не знайшлася та, що знищила б маленького вразливого Андрійка, сором'язливого і боязкого.  Андрійко та Енді боролися до останнього подиху.

 

previous arrow
next arrow
Slider

Автор: SashaV

 

Країни люблять перетворювати особисту трагедію митця в національне надбання. Змалку нам вкладають образи приречених пророків, страчених бунтівників і хворобливих дівчат, які "щоб не плакати, сміялись". Що  більше випробувань випало на долю, то сильніший геній – формула нескладна і дієва. Бо великомучеників люблять усі. Мексиканці, наприклад, сакралізують образ “голубки”, яка лежачи писала портрети, мала гарні брови й носила квіти у волоссі. Спробуємо розповісти про справжню Фріду Кало за тавром страдниці.

 

Фріда народилася в 1907 році в родині фотографа-атеїста Гільєрмо Кало і затятої католички Матільди Кальдерон. Між цими полюсами вона сформувала власну віру – в себе. У дитинстві хворіла поліомієлітом, через що одна нога перестала повноцінно розвиватися. Дівчинка страждала від комплексів, вислуховувала глузування однолітків, майже не мала друзів і тому, щоб не потонути в жалю до себе, почала займатися плаванням, футболом, боксом, багато читала й малювала. Батько вважав Фріду найрозумнішою з трьох дочок, ставився до неї найбільш прихильно й часто запрошував її допомогти на роботі. Час, проведений з ним у майстерні, помітно відобразився на майбутньому стилі Фріди.

 

У 1922 році Кало вирвалась з-під домашнього контролю та вступила до Державної початкової школи, де навчалися діти еліти. Оточення енергійної й талановитої молоді допомогло їй частково позбутися комплексів і проявити вибуховий характер. Фріда одразу стала частиною клану “Качучас” (назва походить від форми капелюхів, які вони носили), угруповання з семи хлопців і двох дівчат, які обговорювали найгарячіші новини у культурній, політичній і соціальній сферах й зухвало відстоювали свої права. Так, наприклад, коли Фріду відрахували через погану поведінку, вона пішла до міністра освіти й поскаржилась на директора. Наступного дня надійшов дзвінок з наказом її відновити й залишити в спокої. 

 

У тій же школі Фріда зустріла свого майбутнього чоловіка, 36-річного Дієґо Ріверу, якого запросили розписати стіни аудиторії. “Качучас” приходили подивитися, як працює маестро й викрикували глузливі фрази щодо його зовнішності. Попри те, що найголосніше виступала Фріда, вона  вже тоді повідомила друзів, що обов’язково народить йому дитину. Але тоді в неї був ще Алегандро Аліас, лідер “Качучас”. Їх спершу суто дружні стосунки переросли з часом в палкі почуття. Саме з ним 17 вересня 1925 року Фріда поверталася додому, коли в їхній автобус врізався трамвай.

 

“Це було жахливе зіткнення. Воно було несильним, доволі тихим, повільним. Але постраждали всі, і я найбільше з усіх” – з щоденника Фріди.

 

Металева труба проштиркнула її наскрізь, стягнувши весь одяг, а мішечок із золотим пігментом, який був у когось з пасажирів, лопнув і вкрив її тіло. Вона лежала між уламками, немов “закривавлений оголений янгол”. Три переломи в хребті, розтрощені таз і нога – у лікарні її збирали як пазл. Аварія прикувала дівчину до ліжка без жодних шансів знову ходити, тоді як Алегандро переїхав до Європи. Фріда боляче переживала розставання. Вона знову хвора, в чотирьох стінах і самотня. Відволіктися від руйнівних думок допомагало малювання: на гіпсі, який вкривав її тіло, не залишилось вільного місця. Тоді батько прикрутив до ліжка мольберт і дав пензлі, щоб донька могла виплескувати емоції на полотно. Фріда малювала те, що знала найкраще, – себе.

 

 

На подив лікарів, Кало почала швидко одужувати. Вона терпіла численні операції, перев’язування, огляди і вже через півроку позувала перед батьковою камерою в чоловічому костюмі.

 

 

Нещасний випадок залишив родину майже без грошей, тому Фріді, яка тільки-но стала на ноги, довелось шукати спосіб заробітку. На думку одразу спало малювання, але Кало не була впевнена у своїй майстерності, тож вирішила спитати авторитетного чоловіка. 18-річна тендітна дівчинка схопила свої найкращі роботи й пішла на пошуки Дієґо Рівери. Фріда застала його в лісі за роботою.

 

“Піді мною стояла дівчина років 18–ти. У неї було гарне нервове тіло й ніжне обличчя, довге темне волосся. Густі брови сходилися на переніссі. Вони нагадували крила чорного дрозда” – описував цю зустріч Дієґо.

 

Майстра вразила її діловитість і наполегливість. Він спустився й оглянув картини: “У цих полотнах були надзвичайна енергія й експресія, водночасно з істинною серйозністю. У них не було ніяких штучних прийомів заради оригінальності, властивих новачкам. Було очевидно, що ця дівчина – вроджена художниця”. Він попросив її написати ще одну картину, а сам пообіцяв прийти наступного дня й оцінити. 

“Тоді я ще не усвідомив, що Фріда стала найважливішою частиною мого життя. І залишилась такою упродовж наступних 27 років”. 

 

“В моєму житті було дві аварії: перша – коли в нас врізався трамвай, друга –  зустріч із Дієґо” – так Фріда писала в своєму щоденнику. Їх називали парою “голубки й слона”: товстий, високий, непривабливий, до того ж атеїст і комуніст – не найкраща партія для ніжної, тендітної дівчини. Втім, невгамовна пристрасть, спільні захоплення ідеями соціалізму й мистецтвом пом’якшували контрасти.

 

 

Фріді імпонувала роль традиційної дружини, яка залишається “за чоловіком”, принаймні, спочатку. 

“Дієґо – початок. Дієґо – будівник. Моя дитина, матір, мій наречений, художник, коханий, чоловік, друг, батько, син. Дієґо – я. Дієґо – Всесвіт. Відмінність в єдності. Але чому я кажу “мій Дієґо”? Він ніколи не буде моїм. Він належить тільки собі самому”.

 

Вона не вважала себе справжньою художницею, бо Дієґо “малює для народу, а я заради розваги”. Коли Ріверу запросили до США розписати Рокфеллер-центр, Фріда поїхала з ним, але залишалась в його тіні. Художниця найдужче хотіла народити чоловікові сина, але через травму не могла виносити дитину. У 1932 році в неї стався найважчий викидень:  13 днів Фріда провела в лікарні. Опісля вона попросила чоловіка принести їй підручники з медицини, щоб зобразити свого ненародженого сина. Картина “Госпіталь Генрі Форда” передає паралізуючий відчай, який відчуває жінка, втративши дитину. Тут на горизонті індустріальний Детройт, вона в крові на лікарняному ліжку й червоні нитки, які пов’язують породіллю з ембріоном, зламаним тазом (причиною її горя), равликом (символом повільності родів) і квіткою, яку Дієґо приніс їй до палати.

 

Після цього США стали їй ще більш ненависними, вона хотіла повернутися додому, до Мексики. “Автопортрет на кордоні між Мексикою і Сполученими Штатами” поділений на дві частини: соковиту ліву з ацтекськими руїнами й задимлену індустріальну праву. “Промислова частина Детройта справді цікава; в іншому місто потворне й дурне” – писала Фріда. Картина “Тут висить моя сукня” демонструє те, наскільки художниця не вписується в американське середовище і наскільки воно їй чуже. Кало страждала від депресії, до того ж, її матір захворіла. Фріда встигла якраз на похорон.

 

 

 

Черговим ударом стала зрада Дієґо з її молодшою сестрою Крістіною. Цьому присвячене полотно “Всього лише кілька подряпин!”. Прочитавши в газеті про те, як якийсь чоловік вбив дружину двадцятьма ударами ножа, Фріда перенесла цю трагедію на своє життя й ретранслювала свої почуття щодо невірності. Втім, і Фріда не була зразковою дружиною. Вона мала довгі стосунки з кількома чоловіками й жінками одночасно, їй приписували навіть роман з Левом Троцьким. Після семи років подружнього життя Кало і Рівера розлучилися, хоч і ненадовго. Дієґо знову зробив пропозицію через деякий час, Фріда погодилась, але за умови, що їх пов’язуватиме лише платонічне кохання й взаємоповага. 

 

“Від мене очікують почути скарги на страждання, спричинені Дієґо. Але я не думаю, що береги скаржаться, що між ними протікає ріка”. 

 

Фріда ніколи не зображала себе усміхненою. Вона завжди напружена, серйозна, агресивна, сексуальна й епатажна. Зміст її картин трактують через образи, фігури й деталі на тлі. Тут жодної вигадки – все життя: “Я малюю саму себе, тому що знаю себе краще за інших. Я ніколи не зображую мрії або кошмари, лише власну реальність”. Її творчість – одночасно міцний зв’язок з прогресуючим світовим авангардом й ексцентрична автентична самобутність доколумбівського періоду. Критики зараховували її до сюрреалістів, що Фріда гостро заперечувала й навіть звинувачала їх у тому, що “ці інтелектуальні сучі діти розчистили дорогу всім Гітлерам і Муссоліні”.

 

 

Кало ніколи не церемонилась з висловами, казала все, що вважала потрібним, не подумавши про наслідки. Вона любила ходити в бари, пити текілу, фліртувати й співати. Її єдина прижиттєва виставка відбулася в 1953 році, коли їй ампутували ногу й вона не могла рухатися. Фріду привезли на каталці, вбрану в її традиційному стилі. Вона сиділа в центрі зали з сигарою і пляшкою віскі й була, як завжди, неперевершена. За тиждень до смерті Фріда Кало написала свою останню роботу «Viva la vida!» зі стиглими яскравими кавунами як символом кінця з написом: “Я весело чекаю, коли піду, і сподіваюсь ніколи не повертатися. Фріда”.