Матеріали з рубрики: символістська драма

Про Бельгію майже нічого не відомо. ЇЇ навіть часом плутають із Нідерландами. Небезпідставно: фламандський живопис (як його трактувати дивіться у нашому відео) сильно вплинув на бельгійське мистецтво. Широко застосований символізм цієї школи малярства швидко розповсюдився (як коронавірус) на всі жанри творчости. Так виникла символістська драма на зламі ХІХ–ХХ століть. Її часто описують як конфлікт “дійсности” і “сну” або “свідомого” і “несвідомого” ще до того, як про це балакав Фройд. З’ясовуємо, чому після перших показів п’єс символістської драми бельгійці виходили заплакані та тремтіли. А також розповідаємо, чому сільський боксер, альпініст і пасічник на ім’я Моріс Метерлінк (1862–1949) завоював Європу мовчанням на сцені.

 

Татко символіст і матуся етнографиня

ХІХ століття в європейському мистецтві було таким же бурхливим, як і ХХ, тільки менш радикальним. Бодлер, Рембо й інші французькі символісти прирівняли містику до поезії. Тому, у 60–70 роках було модно вдавати знавців потойбіччя. Кожне слово цих митців — символ чогось. Тобто, трансцендентальний знак. Вони сприймали себе “ясновидцями” (“Битва екстрасенсів” за ними плаче), яким творчість відкрила інші світи. Символісти розхитували виховану на романтизмі та реалізмі мораль і принесли ідею, що істини не існує. Тоді ж про це говорив німецький філософ Шопенгауер, але поетів знали краще. Їхні вірші увійшли в склад ДНК людей ХІХ століття і не виводилися до Першої світової.

 

Молодий Моріс Метерлінк

Проте не одна поезія. Водночас популярною була етнографія. Вона спиралася на вчення про еволюцію видів і на художні тексти (казки, балади, народні пісні). Уже тоді зародилася ідея колективного несвідомого. Етнографи проаналізували багато народної творчости та дійшли до висновку, що всі казки всіх етносів — однакові, у них є одні й ті самі сюжети і герої. А це свідчить, що всі народи (африканські, європейські, азійські, американські тощо) розвивалися за тотожними законами. Відтак, є колективна свідомість — принцип мислення та еволюції, який рухає всі культури в одному напрямку. Хоча, вкрай важко вичленувати ці закономірності, і часом самі етнографи не можуть розібратися, чому саме так сталося. Тому, вирішили називати це “колективним несвідомим”. 

 

Синок новатор

Невідомо як, але ці дві ідеї потрапили до Моріса Метерлінка. Він був провінційним хлопаком, який з батьком вирощував персики, катався на велосипеді (тоді це вважали екстремальним спортом) і писав у шухляду. За іронією долі він став адвокатом і видав першу п’єсу власним коштом. Метерлінку пощастило, бо її помітив французький драматург Октав Мірбо. Він вподобав дебютну п’єсу і написав розлогу критику. Мірбо хвалив Метерлінка за незвичне застосування символізму, назвавши це “новим мистецтвом”.

Метерлінк-велосипедист

Що саме здивувало критика? У дебютній п’єсі Метерлінк використовував два види символів. Природа першого — абстрактна, його завдання — представити всесвіт у знаках. Тобто, те саме, що в поезії символістів: це розумова діяльність, в якій потрібно бути ерудитом і лускати знаки як насіння. Наприклад, синя пташка — очевидно позначає мрію або щастя, священник – релігію, сліпота – не тільки як фізичне явище, а й духовне. Другий вид символів – підсвідомий, він існує поза поетом і думкою. Тобто, інтуїтивне відчуття, суміжне з метафізикою. Це саме те “колективне несвідоме”: загальнолюдські страхи, переживання, емоції, щось, що апелює абсолютно до всіх. Такі символи неможливо зобразити чи вимовити, їх потрібно показувати і відчувати. “Колективне несвідоме” — те нове, що зумів показати Метерлінк. Саме воно справляє найбільше враження.

 

Театр тиші

Так назвав Метерлінк перший етап своєї творчости. Насправді, він давав багато імен, і ще більше їх пропонували критики: театр жаху, театр смерти, театр маріонеток, театр статичний. Проте, саме тиша є головною в п’єсах, написаних у цей період. Почасти вона — головна героїня.

"Сліпі"

“Сліпі” (1891 рік) — п’єса на одну дію, де нічого не відбувається. Старий священник вів через місто 12 сліпих, проте помер ще до того, як дійство почалося. Тіло небіжчика лежить всю п’єсу перед глядачами. На кількох каменях сидять сліпі. Повна темінь. Більше нічого немає. Їм здалося, що священник кілька днів тому обіцяв піти по хліб і воду та ще досі не повернувся. Сліпі його чекають, бо самі не можуть рухатися — бояться, що зашпортаються. Чути хвилі моря, які постійно розбиваються об скелі. Три сліпі жінки не перестають читати в голос молитви. Так продовжується всю п’єсу — звуки моря і тихі молитви. Врешті, сліпі починають розмовляти. Вони намагаються вгадати, чи зараз день чи ніч, де вони перебувають, проте так, як ніколи нічого не бачили, то описують це через відчуття:


Найстарший сліпий. Не знаю… Здається, я чую: серед вас хтось плаче!..

Перший сліпий. Не треба боятися! Гадаю, то божевільна…
Найстарший сліпий. Є ще дещо… Я певен: іще дещо… Я боюся не лише її плачу...!”

 

Метерлінк зазначав, що між цими фразами повинен бути простір, тиша. За кількістю сторінок “Сліпі” не перевищують 25-и, проте сама п’єса триває півтори години: більшу її частину займає мовчання.

“Непрохана” (1891 рік) — тут також нічого не відбувається. Сім’я чекає приходу далекої родички, яка має прийняти пологи у хворої породіллі. Діти і старше покоління найбільше бояться за втрату жінки, а члени сім’ї середнього віку не переймаються. Метерлінк вважав, що люди, які одним кроком від народження або одним кроком до смерти спроможні відчувати потойбічний світ, бачити “Невідоме”. Саме тому вони чують, що за стіною біля ліжка породіллі хтось ходить, дихає; у них відкрита свідомість, і вони вгадують прихід лиха. А всі інші персонажі нічого не відчувають. Вони загрузли в справах і роботі й не можуть осягнути щось поза буденним світом. Вся п’єса – це очікування смерти.

 

У п’єсах Метерлінка першого періоду (“Театр тиші”) діалог — марний, важливі ірраціональні сили, несвідоме. Герої – не психологічні характери, не індивідуальності. Вони — універсальна людина, яка відчуває найсильніші загальні емоції – вічний страх перед смертю і секундне щастя любови. У п’єсах Метерлінка завжди присутній герой Тиша або її ще називають “Невідоме”. Вона одночасно повсюди і ніде, тут і не тут. Вона несе смерть або життя: часто в наприкінці п’єси народжується немовля як символ надії. Це й відрізняє творчість Метерлінка від Бекета. Обох драматургів можна віднести до течії “театру абсурду”, адже у їхніх п’єсах нічого не відбувається, персонажі очікують, а діалоги абсурдні або безглузді. Проте у Бекета немає амбівалентности, і віри в оптимістичний фінал не передбачено. У Метерлінка завжди є надія. Якщо в першому періоді творчости були лише натяки на неї, то в другому вона стала головною.

 

Театр надії

Метерлінку пропонують надію

Метерлінк став відомим і переїхав у Париж. Це були 1910-і: драматург купив автівку і щовихідних їздив на дачу доглядати вулики. Він визначив для себе дві істини: 1) “Людське  життя – лише миттєвість із погляду вічности”, 2) “Проте воно — найважливіше і навіть єдино важливе явище в історії світів”. Це була маніфестація оптимістичного погляду на життя і творчість. Метерлінк бере різноманітні сюжети казок (вплив матінки-ентографині) і “зшиває” їх докупи. Герой залишається універсальною людиною, проте його завдання тепер не чекати, а усвідомити власне внутрішнє “я”.

 

“Аріана і Синя Борода” (1901 рік) — казкова історія про те, як альфа самець-бабій садить у темниці своїх дружин. Проте його нова “жертва” (Аріана) розумніша за інших, вона відчуває себе, знає своє “я”, тому в неї є сила обдурити Синю Бороду і визволити всіх його дружин. Проте, коли вона відчиняє їм двері, дівчата не рухаються, не хочуть виходити. Вони — поневолені душі, яким добре перебувати під владою когось. У дружин Синьої Бороди немає власної волі, бо вони не усвідомлюють себе.

 

У 1908 році до Метерлінка приїжджає К. Станіславський (той самий, який нікому не вірить), щоб порадитися, як поставити “Блакитного птаха” на московській сцені. Хлопчик і дівчинка — Тільтіль і Мітіль — відправляються на пошуки блакитного птаха, бо тільки він може розвеселити їхню депресивну сусідку. Щоб знайти його, вони мандрують в Пам’ять, де зустрічають померлих родичів, до цариці Ночі, яка тримає всі страхи, в Майбутнє, де знайомляться з усіма, хто повинен народитися, принести трохи світла і померти, а ще дізнаються, що смерти немає. Проте, ця подорож символічна: діти ходять не різними світами, а мандрують у собі, у власних спогадах, страхах і сподіваннях. Врешті, Тільтіль і Мітіль знаходять блакитного птаха, але поки вони його несли додому, він змінив колір пір’я. Як це трактувати, гадайте самі.

Постановка в Російській імпреії 1908 року

П’єси другого періоду (“Театр надії”) вже не настільки тихі. У них більше ритму і дії. Репліки героїв набувають вагомости, і саме в них відчувається “колективне несвідоме”. Сюжети казкові, проте не вони так важливі, як сенси, що стоять за ними. Це вже більше не відчуття страху і очікування, а намагання пізнати “Невідоме”.

Як казав сам драматург: “Моя творчість еволюціонувала від “трагічного оптимізму” до радости з нагоди існування в цьому непізнаном світі”. У передсмертному есе “Пісковий годинник” (1936 рік) Метерлінк казав, що життя має сенс тільки тоді, коли ми пізнаємо Невідоме. А ми промоутимо п’єси драматурга, щоб  ви тремтіли і плакали від щастя відчувати внутрішнє “я” і “колективне несвідоме”.

 

Олексій Гаврилюк 

Published in Література