Матеріали з рубрики: театр

Дихати, співати й танцювати в театрах поки що можна лише онлайн. Тому український театральний Оскар, фестиваль-премія "ГРА" змінює правила.

Через форс-мажорні обставини, спричинені пандемією COVID-19, III Всеукраїнський театральний фестиваль-премія «ГРА» у 2020 році пройде у зміненому форматі. Доведеться відмовитися від підсумкового фестивального тижня за участю міжнародного журі. Та є й позитив. Цього року буде більше переможців. Лауреатами щорічної національної театральної премії стануть усі вистави, що увійдуть до шорт-листа.

Всеукраїнський театральний фестиваль-премія «ГРА» розпочав свій третій річний цикл у штатному режимі. У 2020 р. на адресу Національної спілки театральних діячів України надійшло 83 заявки, що представили роботи 68 театральних колективів.

Експертна рада переглянула їх та 27 березня, у Міжнародний день театру, оголосила лонг-лист з 28 вистав. Надалі за Положенням мав розпочатися другий етап – перегляд експертами вистав лонг-листа наживо. А далі – заплановане на 10 липня оголошення шорт-листа. Однак, через карантинні обмеження, спричинені пандемією COVID-19, театри України у березні призупинили свою діяльність. Це унеможливило проведення ІІ етапу фестивалю-премії у передбаченому форматі.

Анна Липківська, театрознавець, кандидат мистецтвознавства, голова Експертної ради ГРИ: «Відтак ми змушені внести корективи у цьогорічний перебіг «ГРИ». Оскільки театри відновлюватимуть свою діяльність згідно власних графіків, починаючи з серпня 2020 р., то й Експертна рада розпочне перегляди наживо у цей самий період. Розраховуємо повністю завершити перегляди до кінця жовтня, якщо театри працюватимуть та не будуть введені нові обмеження. Тому формування шорт-листа очікується не раніше кінця жовтня-початку листопада».

Це, у свою чергу, унеможливлює проведення підсумкового тижня фестивалю в останню декаду листопада, як це відбувалося два роки поспіль. За словами організаторів, підготовка фестивалю, що включає узгодження роботи 12 відібраних колективів, не можлива в такий короткий термін. До того ж, на сьогодні вкрай проблематичною виглядає перспектива сформувати авторитетне міжнародне журі та забезпечити його приїзд в Україну.

Богдан Струтинський Голова НСТДУ, н. а. України: «Цього року і Фестиваль-Премія, і театри зіткнулися з рядом непростих викликів. Нашим театрам дуже нелегко, але ми не повинні здаватися. Радує те, що нам вдалося відстояти фінансування і ГРИ, і Національної спілки театральних діячів. А значить, незважаючи на складні обставини, зможемо зробити багато корисного для театральної галузі навіть у цей непростий час».

Отже, рішення Дирекції фестивалю-премії «ГРА» передбачає відмову цього року від проведення підсумкового фестивального тижня та від запрошення міжнародного журі. Лауреатами «ГРИ» у 2020 р. оголосять усі вистави, що увійдуть до шорт-листа (до 12 вистав). Результати оприлюднять під час фінальної церемонії 3 грудня.

Нагадуємо, засновником та організатором Фестивалю-Премії «ГРА» («GRA» («Great Real Art»)) є НСТДУ. «ГРА» проводиться на конкурсній основі один раз на рік за підсумками минулого календарного року. Цьогоріч театри представляють прем’єри, що вийшли у період з 1 січня по 31 грудня 2019 року. Участь у проєкті беруть професійні театральні колективи різних форм власності і форматів роботи.

Лауреати фестивалю-премії будуть визначатися у шести загальних номінаціях: За найкращу драматичну виставу; За найкращу виставу для дітей; За найкращу музичну виставу у жанрі опери/оперети/мюзиклу; За найкращу хореографічну/балетну/пластичну виставу; За найкращу камерну виставу (до 150 глядачів); За найкращу пошуково-експериментальну виставу (на перетині театральних/мистецьких жанрів).

Найкращих гравців у ГРІ за театральний Оскар нагородять Дипломом лауреата та грошовою винагородою на реалізацію нового творчого проєкту.

Прес-служба НСТДУ

Published in Інше

Про Бельгію майже нічого не відомо. ЇЇ навіть часом плутають із Нідерландами. Небезпідставно: фламандський живопис (як його трактувати дивіться у нашому відео) сильно вплинув на бельгійське мистецтво. Широко застосований символізм цієї школи малярства швидко розповсюдився (як коронавірус) на всі жанри творчости. Так виникла символістська драма на зламі ХІХ–ХХ століть. Її часто описують як конфлікт “дійсности” і “сну” або “свідомого” і “несвідомого” ще до того, як про це балакав Фройд. З’ясовуємо, чому після перших показів п’єс символістської драми бельгійці виходили заплакані та тремтіли. А також розповідаємо, чому сільський боксер, альпініст і пасічник на ім’я Моріс Метерлінк (1862–1949) завоював Європу мовчанням на сцені.

 

Татко символіст і матуся етнографиня

ХІХ століття в європейському мистецтві було таким же бурхливим, як і ХХ, тільки менш радикальним. Бодлер, Рембо й інші французькі символісти прирівняли містику до поезії. Тому, у 60–70 роках було модно вдавати знавців потойбіччя. Кожне слово цих митців — символ чогось. Тобто, трансцендентальний знак. Вони сприймали себе “ясновидцями” (“Битва екстрасенсів” за ними плаче), яким творчість відкрила інші світи. Символісти розхитували виховану на романтизмі та реалізмі мораль і принесли ідею, що істини не існує. Тоді ж про це говорив німецький філософ Шопенгауер, але поетів знали краще. Їхні вірші увійшли в склад ДНК людей ХІХ століття і не виводилися до Першої світової.

 

Молодий Моріс Метерлінк

Проте не одна поезія. Водночас популярною була етнографія. Вона спиралася на вчення про еволюцію видів і на художні тексти (казки, балади, народні пісні). Уже тоді зародилася ідея колективного несвідомого. Етнографи проаналізували багато народної творчости та дійшли до висновку, що всі казки всіх етносів — однакові, у них є одні й ті самі сюжети і герої. А це свідчить, що всі народи (африканські, європейські, азійські, американські тощо) розвивалися за тотожними законами. Відтак, є колективна свідомість — принцип мислення та еволюції, який рухає всі культури в одному напрямку. Хоча, вкрай важко вичленувати ці закономірності, і часом самі етнографи не можуть розібратися, чому саме так сталося. Тому, вирішили називати це “колективним несвідомим”. 

 

Синок новатор

Невідомо як, але ці дві ідеї потрапили до Моріса Метерлінка. Він був провінційним хлопаком, який з батьком вирощував персики, катався на велосипеді (тоді це вважали екстремальним спортом) і писав у шухляду. За іронією долі він став адвокатом і видав першу п’єсу власним коштом. Метерлінку пощастило, бо її помітив французький драматург Октав Мірбо. Він вподобав дебютну п’єсу і написав розлогу критику. Мірбо хвалив Метерлінка за незвичне застосування символізму, назвавши це “новим мистецтвом”.

Метерлінк-велосипедист

Що саме здивувало критика? У дебютній п’єсі Метерлінк використовував два види символів. Природа першого — абстрактна, його завдання — представити всесвіт у знаках. Тобто, те саме, що в поезії символістів: це розумова діяльність, в якій потрібно бути ерудитом і лускати знаки як насіння. Наприклад, синя пташка — очевидно позначає мрію або щастя, священник – релігію, сліпота – не тільки як фізичне явище, а й духовне. Другий вид символів – підсвідомий, він існує поза поетом і думкою. Тобто, інтуїтивне відчуття, суміжне з метафізикою. Це саме те “колективне несвідоме”: загальнолюдські страхи, переживання, емоції, щось, що апелює абсолютно до всіх. Такі символи неможливо зобразити чи вимовити, їх потрібно показувати і відчувати. “Колективне несвідоме” — те нове, що зумів показати Метерлінк. Саме воно справляє найбільше враження.

 

Театр тиші

Так назвав Метерлінк перший етап своєї творчости. Насправді, він давав багато імен, і ще більше їх пропонували критики: театр жаху, театр смерти, театр маріонеток, театр статичний. Проте, саме тиша є головною в п’єсах, написаних у цей період. Почасти вона — головна героїня.

"Сліпі"

“Сліпі” (1891 рік) — п’єса на одну дію, де нічого не відбувається. Старий священник вів через місто 12 сліпих, проте помер ще до того, як дійство почалося. Тіло небіжчика лежить всю п’єсу перед глядачами. На кількох каменях сидять сліпі. Повна темінь. Більше нічого немає. Їм здалося, що священник кілька днів тому обіцяв піти по хліб і воду та ще досі не повернувся. Сліпі його чекають, бо самі не можуть рухатися — бояться, що зашпортаються. Чути хвилі моря, які постійно розбиваються об скелі. Три сліпі жінки не перестають читати в голос молитви. Так продовжується всю п’єсу — звуки моря і тихі молитви. Врешті, сліпі починають розмовляти. Вони намагаються вгадати, чи зараз день чи ніч, де вони перебувають, проте так, як ніколи нічого не бачили, то описують це через відчуття:


Найстарший сліпий. Не знаю… Здається, я чую: серед вас хтось плаче!..

Перший сліпий. Не треба боятися! Гадаю, то божевільна…
Найстарший сліпий. Є ще дещо… Я певен: іще дещо… Я боюся не лише її плачу...!”

 

Метерлінк зазначав, що між цими фразами повинен бути простір, тиша. За кількістю сторінок “Сліпі” не перевищують 25-и, проте сама п’єса триває півтори години: більшу її частину займає мовчання.

“Непрохана” (1891 рік) — тут також нічого не відбувається. Сім’я чекає приходу далекої родички, яка має прийняти пологи у хворої породіллі. Діти і старше покоління найбільше бояться за втрату жінки, а члени сім’ї середнього віку не переймаються. Метерлінк вважав, що люди, які одним кроком від народження або одним кроком до смерти спроможні відчувати потойбічний світ, бачити “Невідоме”. Саме тому вони чують, що за стіною біля ліжка породіллі хтось ходить, дихає; у них відкрита свідомість, і вони вгадують прихід лиха. А всі інші персонажі нічого не відчувають. Вони загрузли в справах і роботі й не можуть осягнути щось поза буденним світом. Вся п’єса – це очікування смерти.

 

У п’єсах Метерлінка першого періоду (“Театр тиші”) діалог — марний, важливі ірраціональні сили, несвідоме. Герої – не психологічні характери, не індивідуальності. Вони — універсальна людина, яка відчуває найсильніші загальні емоції – вічний страх перед смертю і секундне щастя любови. У п’єсах Метерлінка завжди присутній герой Тиша або її ще називають “Невідоме”. Вона одночасно повсюди і ніде, тут і не тут. Вона несе смерть або життя: часто в наприкінці п’єси народжується немовля як символ надії. Це й відрізняє творчість Метерлінка від Бекета. Обох драматургів можна віднести до течії “театру абсурду”, адже у їхніх п’єсах нічого не відбувається, персонажі очікують, а діалоги абсурдні або безглузді. Проте у Бекета немає амбівалентности, і віри в оптимістичний фінал не передбачено. У Метерлінка завжди є надія. Якщо в першому періоді творчости були лише натяки на неї, то в другому вона стала головною.

 

Театр надії

Метерлінку пропонують надію

Метерлінк став відомим і переїхав у Париж. Це були 1910-і: драматург купив автівку і щовихідних їздив на дачу доглядати вулики. Він визначив для себе дві істини: 1) “Людське  життя – лише миттєвість із погляду вічности”, 2) “Проте воно — найважливіше і навіть єдино важливе явище в історії світів”. Це була маніфестація оптимістичного погляду на життя і творчість. Метерлінк бере різноманітні сюжети казок (вплив матінки-ентографині) і “зшиває” їх докупи. Герой залишається універсальною людиною, проте його завдання тепер не чекати, а усвідомити власне внутрішнє “я”.

 

“Аріана і Синя Борода” (1901 рік) — казкова історія про те, як альфа самець-бабій садить у темниці своїх дружин. Проте його нова “жертва” (Аріана) розумніша за інших, вона відчуває себе, знає своє “я”, тому в неї є сила обдурити Синю Бороду і визволити всіх його дружин. Проте, коли вона відчиняє їм двері, дівчата не рухаються, не хочуть виходити. Вони — поневолені душі, яким добре перебувати під владою когось. У дружин Синьої Бороди немає власної волі, бо вони не усвідомлюють себе.

 

У 1908 році до Метерлінка приїжджає К. Станіславський (той самий, який нікому не вірить), щоб порадитися, як поставити “Блакитного птаха” на московській сцені. Хлопчик і дівчинка — Тільтіль і Мітіль — відправляються на пошуки блакитного птаха, бо тільки він може розвеселити їхню депресивну сусідку. Щоб знайти його, вони мандрують в Пам’ять, де зустрічають померлих родичів, до цариці Ночі, яка тримає всі страхи, в Майбутнє, де знайомляться з усіма, хто повинен народитися, принести трохи світла і померти, а ще дізнаються, що смерти немає. Проте, ця подорож символічна: діти ходять не різними світами, а мандрують у собі, у власних спогадах, страхах і сподіваннях. Врешті, Тільтіль і Мітіль знаходять блакитного птаха, але поки вони його несли додому, він змінив колір пір’я. Як це трактувати, гадайте самі.

Постановка в Російській імпреії 1908 року

П’єси другого періоду (“Театр надії”) вже не настільки тихі. У них більше ритму і дії. Репліки героїв набувають вагомости, і саме в них відчувається “колективне несвідоме”. Сюжети казкові, проте не вони так важливі, як сенси, що стоять за ними. Це вже більше не відчуття страху і очікування, а намагання пізнати “Невідоме”.

Як казав сам драматург: “Моя творчість еволюціонувала від “трагічного оптимізму” до радости з нагоди існування в цьому непізнаном світі”. У передсмертному есе “Пісковий годинник” (1936 рік) Метерлінк казав, що життя має сенс тільки тоді, коли ми пізнаємо Невідоме. А ми промоутимо п’єси драматурга, щоб  ви тремтіли і плакали від щастя відчувати внутрішнє “я” і “колективне несвідоме”.

 

Олексій Гаврилюк 

Published in Література

Карантин карантином, а театру опісля нього бути. Ще й отримувати нагороди на фестивалі-премії ГРА, інформаційними партнерами якого ми є. Наші статті про минулорічних переможців читайте у рубриці Театр. А зараз дізнаємося, які вистави потрапили в лонг-лист. Із 83 заявлених гравців експерти визначили 28 найкращих. Саме вони продовжать боротьбу за національний театральний Оскар.

Коротка довідка

Засновником та організатором Фестивалю-Премії «ГРА» («GRA» («Great Real Art»)) є НСТДУ. «ГРА» проводиться на конкурсній основі один раз на рік за підсумками минулого календарного року. Цьогоріч театри представляють прем’єри, що вийшли у період з 1 січня по 31 грудня 2019 року. Участь у проєкті беруть професійні театральні колективи різних форм власності і форматів роботи.

Як зазначають організатори, активна участь театрів і стабільна висока кількість заявників цього року (а він вже від самого початку став непростим для українського театру) свідчить: фестиваль-премія ГРА має високий рівень довіри в театральному світі. 

Фестиваль-премія має чітко встановлені правила. На основі поданих від театрів заявок, Експертна рада вже сформувала лонг-лист із 28 учасників. Далі експерти подорожуватимуть Україною і переглянуть постановки наживо. На початку липня буде сформовано шорт-лист з 12 вистав. А у листопаді в Києві відбудеться фінальний етап: глядачі зможуть долучитися до фестивального руху і переглянути вистави-фіналісти на різних театральних майданчиках столиці. Завершальний акорд – оголошення переможців міжнародним журі. 

 

Про лонг-лист

Анна Липківська — театрознавець, кандидат мистецтвознавства, голова Експертної ради ГРИ (подкаст із нею можна послухати тут) зазначає, що цьогорічній лонг-лист ГРИ став результатом ледве не цілодобового онлайн-листування експертної ради – з двома турами голосувань та відеоконференціями.

«Це – 28 вистав з дев’яти міст України. Підтвердили свій авторитет визнані лідери – обидва Національні імені І. Франка (Київський та Івано-Франківський), Національна оперета, Молодий, Національні опери зі Львова, Одеси, Харкова, чернігівці, сумчани, одесити з Театру ім. В. Василька, кияни з Лівого берега, Дикого, Золотих воріт, Перший та «Люди і ляльки» зі Львова. З відкриттів – молода команда «Покоління Пепсі» (Печерськ), ProEnglish Theatre, інклюзивний проект полтавських лялькарів… Так, хотілося б більше нового – яскравого, гучного. Але, погодьтеся,  час нині такий, що стабільність і еволюційний поступ – уже неабияке досягнення», каже пані Анна.

 

Тож, лонг-лист театральних колективів, які продовжать ГРАти (список за абеткою):

 «За найкращу драматичну виставу»:

  1. ГО «Креативний фонд імені Михайла Булгакова»/Київський академічний театр на Подолі – вистава «Зойчина квартира» 
  2. ГО «Культура. Інновації. Майбутнє»/Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра – вистава «Альбатроси» 
  3. Одеський академічний український музично-драматичний театр імені Василя Василька – вистава «ЕНЕЇДА XXI» 
  4. Підприємство Національної спілки театральних діячів України «Будинок актора»/Київський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка – вистава «Верба» 
  5. Сумський обласний академічний театр драми та музичної комедії імені М. С. Щепкіна – вистава «Пер Гюнт» 

 

«За найкращу виставу камерної сцени»: 

  1. ProEnglish Theatre – вистава «AMORphine» 
  2. ГО «Європейський Культурний Центр»/Київський академічний театр «Золоті ворота» – вистава «MIŁOŚĆ / ЛЮБОВ» 
  3. ГО «Фестивальний центр «ЗОЛОТИЙ ДЮК»/Одеський академічний український музично-драматичний театр імені Василя Василька – вистава «Фантоми» 
  4. Київський національний академічний Молодий театр – вистава «Ласкаво просимо до пекла» 
  5. Київський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка – вистава «Лимерівна» 
  6. Чернігівський обласний академічний український музично-драматичний театр імені Т.Г. Шевченка – вистава «Наймичка» 

 

«За найкращу виставу для дітей»:

  1. ГО «Інститут дослідження театру «Шостий поверх»/Дикий театр – вистава «Синя борода» 
  2. Дитяча театральна школа м. Одеси/Київський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка – вистава «Снігова королева» 
  3. Миколаївський академічний обласний театр ляльок – вистава «Мауглі» 
  4. Перший академічний український театр для дітей та юнацтва – вистава «Аліса» 
  5. Полтавський академічний обласний театр ляльок – вистава «На хвилі» 

 

«За найкращу музичну виставу у жанрі опери/оперети/мюзиклу»:

  1. Open Opera Ukraine (Київ) – вистава «Ацис і Галатея» 
  2. Київський національний академічний театр оперети – вистава «Сімейка Адамсів» 
  3. Львівський національний академічний театр опери та балету імені Соломії Крушельницької – вистава «Лоенґрін» 
  4. Одеський національний академічний театр опери та балету – вистава «La Traviata» 
  5. Харківський національний академічний театр опери та балету імені Миколи Лисенка – вистава «Любов до трьох апельсинів» 

 

«За найкращу хореографічну/балетну/пластичну виставу»:

  1. Ethnо Contemporary Ballet (Харків) – вистава «Скажи тихіше, якщо зможеш» 
  2. Театр «Нєфть» (Харків) – вистава «APOLLO» 

 

«За найкращу пошуково-експериментальну виставу»:

  1. «Творча Майстерня «ЕтноТолока»/Київський новий драматичний театр на Печерську – вистава «Покоління пепсі»
  2. ГО «Театральна платформа» – вистава «ПЕНІТА.опера» 
  3. Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка – вистава «Дванадцята ніч, або Що захочете» 
  4. Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра – вистава «Сімейний альбом / Album di Famiglia» 
  5. Львівський академічний театр естрадних мініатюр «І люди, і ляльки» – вистава «Пустостан»

 

Нагадуємо, лауреати фестивалю-премії будуть визначатися у шести загальних номінаціях: За найкращу драматичну виставу; За найкращу виставу для дітей; За найкращу музичну виставу у жанрі опери/оперети/мюзиклу; За найкращу хореографічну/балетну/пластичну виставу; За найкращу камерну виставу (до 150 глядачів); За найкращу пошуково-експериментальну виставу (на перетині театральних/мистецьких жанрів), та шести індивідуальних номінаціях: За найкращу жіночу роль; За найкращу чоловічу роль; За найкращу режисерську роботу; За найкращу сценографію; За найкраще пластичне рішення вистави; За найкраще музичне рішення вистави.

 

Найкращих гравців у ГРІ за театральний Оскар буде нагороджено Дипломом лауреата та грошовою винагородою на реалізацію нового творчого проєкту. А глядачів – знайомством із найкращими з найкращих у театральному світі України. 

Published in Інше

Ми так довго вчилися дихати, співати  й танцювати в театрі, щоб цього року чекати не лише на Оскар, який відбудеться 10-го лютого, а й слідкувати за Третім всеукраїнським театральним фестивалем-премією “ГРА” («GRA» — «GreatRealArt») з самого початку. Власне, Національна спілка театральних діячів України оголосила прийом заявок на участь у ньому. В українських театрів є час до 15 березня, аби приєднатися до національної премії та стати потенційними переможцями в грі за театральний Оскар.

 

ГРА була заснована НСТДУ у 2018 році. Лише за два роки проведення проєкт об’єднав навколо себе всю прогресивну театральну спільноту країни. У ГРІ беруть участь театральні колективи з різних куточків України. Змагаючись і презентуючи свої найкращі доробки, вони формують здорове конкурентне середовище та популяризують національне театральне мистецтво. Простими словами: розповідають, де і які вистави дивитися. Особливо, якщо ви вирішили стати новоспеченим театралом. І вже послухали наш подкаст із експерткою премії про те, що воно таке цей український сучасний театр.

За короткий час премія ГРА стала свого роду театральним «знаком якості», а фестивальна частина проєкту полюбилася глядачам. Адже всі поціновувачі сценічного мистецтва можуть стати учасниками фінального етапу проєкту і переглянути кращі вистави наживо.

 

Фестиваль-премія ГРА проводиться на конкурсній основі за підсумками минулого календарного року. Цьогоріч розглядатимуться прем’єри, що вийшли у період з 1 січня по 31 грудня 2019 р. Взяти участь у проєкті можуть професійні театральні колективи різних форм власності: чи то державні, чи комунальні, або приватні. Подавати заявки мають право професійні театральні колективи/заклади культури різної форми власності, статутна діяльність яких пов’язана з театральним мистецтвом. Подавати заявки можуть також  громадські організації, статутна діяльність яких пов’язана з театральним мистецтвом та які були зареєстровані не менше ніж за два роки до дати подання. Кожний заявник має право висунути на здобуття премії лише одну з прем’єр, які вийшли протягом року.

 

Відбір учасників здійснюється у декілька етапів. Спочатку на основі поданих від театрів заявок Експертна Рада, (складається з відомих і компетентних театральних критиків, театро- і музикознавців) сформує лонг-лист учасників. Далі у березні-червні  експерти подорожуватимуть Україною і переглядатимуть наживо всі вистави з лонг-листа, аби сформувати шорт-лист з 12 вистав. А в кінці листопада в Києві відбудеться відкритий показ вистав-фіналістів та оголошення переможців міжнародним журі. Театральний колектив, до репертуару якого входить вистава-переможець, нагороджується Дипломом лауреата та грошовою винагородою на реалізацію нового творчого проекту.

 

Цьогоріч лауреати фестивалю-премії будуть визначатися у шести загальних номінаціях: За найкращу драматичну виставу; За найкращу виставу для дітей; За найкращу музичну виставу у жанрі опери/оперети/мюзиклу; За найкращу хореографічну/балетну/пластичну виставу; За найкращу камерну виставу (до 150 глядачів); За найкращу пошуково-експериментальну виставу (на перетині театральних/мистецьких жанрів), та шести індивідуальних номінаціях: За найкращу жіночу роль; За найкращу чоловічу роль; За найкращу режисерську роботу; За найкращу сценографію; За найкраще пластичне рішення вистави; За найкраще музичне рішення вистави.

Published in Література

Якби ми грали в доньки-матері у світі театру, то як камерний театр протестував би проти материнського драматичного, так мюзикл став би міленіалом у сім’ї музично-драматичних постановок на чолі з оперою. Ми вирішили шукати різницю між останніми двома і особливості кожного. Розглядаємо їх теоретично й на прикладі вистав-номінанток української театральної премії “ГРА”. (А ще дізнаємося, як змусити друзів ніяковіти, запитавши, чому “Ла-ла-ленд” мюзикл, а не опера, крім того, що так всюди пише).

Опера

Опера – це один з основних видів театру, який належить до музично-драматичної групи. Тут синтезується музика як основа у вигляді вокалу та інструментального супроводу, слово (текст в опері називається лібретто), часто балет або пантоміма і образотворче мистецтво (сценографія, костюми і подібне).

Світлина з опери “Орфей і Еврідіка” Одеського національного академічного театру опери та балетуСвітлина з опери “Орфей і Еврідіка” Одеського національного академічного театру опери та балету

 

Опера виникла у кінці XVI століття в Італії. Це була спроба поєднати давньогрецьку трагедію з музикою. Першою вважають “Дафну” Якопо Пері 1594 року. Протягом століть цей жанр розвивався в межах Італії. Втім, успішно кочував до Австрії, Німеччини та Франції. У XX столітті вона зазнала аванґардних змін, з’явилися експресіоністичні та імпресіоністичні твори, а ще сини й дочки у вигляді мюзиклу й рок-опери.

 

Особливості опери:

 

  • Головним елементом опери є музика, а не слово. Саме тому твори не заведено перекладати на мову театру-постановника, а сюжети часто взяті з відомих мітів чи літературних творів. Тональності, тембри та музичні прикраси передають всю необхідну інформацію. А історію можна почитати в програмці або в мережі.
  • Опера повністю співана. Хіба деякі частини виконуються речитативом. Він зазвичай виконує функцію зв'язку між вокальними композиціями (або аріями). При цьому в речитативних частинах відбувається драматична дія, а в аріях – емоційна реакція персонажів на неї. Є також хорові, вокально-ансамблеві  й увертюрні (оркестрові) уривки опери.

 

Світлина з опери “Орфей і Еврідіка” Одеського національного академічного театру опери та балетуСвітлина з опери “Орфей і Еврідіка” Одеського національного академічного театру опери та балету

Щоб грати в опері треба, насамперед, бути вправним вокалістом. Володіти, наприклад, технікою вібрато (періодичне змінювання частоти і спектра звуку голосу співака, від якого залежить характер сприймання його звучання), щоб донести звук без мікрофонів над оркестром до дальніх рядів театру. А іноді бути готовим до кастрації для розвитку виняткового тембру – контртенора (хоча такі практики припинили остаточно в XX столітті). 

 

У опері можуть бути хореографічні номери. Вони зазвичай мають форму балету і виконуються балеринами з трупи театру. 

 

Один із спеціалістів The Guardian визначив ще одну особливість: “Якщо хтось починає співати після того, як його зарізали, це – опера”.


Оперний приклад сучасности: “Орфей і Еврідіка” Одеського національного академічного театру опери та балету

 

Світлина з опери “Орфей і Еврідіка” Одеського національного академічного театру опери та балетуСвітлина з опери “Орфей і Еврідіка” Одеського національного академічного театру опери та балету

 

Це опера Крістофа Віллібальда Глюка у трьох діях, написана на лібрето Раньєрі де Кальцабіджі. Вона оповідає історію відомого грецького міту “Орфей і Еврідіка”, де кохана поета Орфея Еврідіка помирає, він йде по неї у царство мертвих і Аїд дозволяє йому вивести її у світ живих за однієї умови: не озиратися на дівчину, поки вони не пройдуть увесь шлях.

Оперу в межах фестивалю “ГРА” показували без перекладу і субтитрів. Вся вона була співана, актори надавали перевагу співу, а не грі (але в нашої головної редакторки поганий зір, тож впевнені не можемо бути), а всередині вистави був ряд балетних постановок. Словом, особливості жанру підтверджені.

Люди схильні думати, що опера – це справа снобів-інтелектуалів-консерваторів. Команда Одеського національного академічного театру опери та балету намагається довести протилежне. До класичної постановки XVIII століття вони додали цікаву сучасну сценографію, де поєднується мінімалізм і неонове світло. А ще герой замість того, щоб користуватися допомогою богів, застосовує чудо техніки – VR-окуляри. Саме за допомогою них Орфей переноситься у царство мертвих і йому на зміну у віртуальній реальності приходить танцівник. Балет у виставі поставлений на сучасний лад, тоді як музика незмінна з XVIII століття.

Світлина з опери “Орфей і Еврідіка” Одеського національного академічного театру опери та балетуСвітлина з опери “Орфей і Еврідіка” Одеського національного академічного театру опери та балету

 

Сходити варто, щоб переконатися, що сучасні технології проникли всюди, а співають і грають люди (мабуть) так само гарно, як і раніше. А ще, щоб подивитися на стильне та красиве неонове світло на вишуканій класичній сцені.

 

Мюзикл

Мюзикл – це жанр музично-драматичного театру, який поєднує в собі музичну, драматичну й хореографічну складові. Він походить з оперети. Із останньою мюзикл часто плутають, бо вони відрізняються від опери наявністю розмовних сцен (НЕ речетативних), і починалися як постановки з комедійними сюжетами.

Початком розвитку жанру мюзиклу заведено називати постановку 1866 року “Black Crook” (“Чорний шахрай”) у Нью-Йорку. Відтоді на сценах США почали з’являтися нові вистави такого формату, а згодом перекочували й до Європи. Найвидатнішим “мюзикл-голом” вважають Бродвей.

Світлина з мюзиклу “Скрипаль на даху” Київського театру оперети
Світлина з мюзиклу “Скрипаль на даху” Київського театру оперети

 

Особливості мюзиклу:

У мюзиклі слово має більшу вагу, ніж спів. Тексти постановок майже завжди перекладають під мову театру. У мюзиклах багато розмовних частин, втім, це не варто вважати єдиноправильною особливістю, адже є постановки повністю співані, як “Знедолені” за Гюго. 

 

У мюзиклах танцюють ті ж актори, які співають. Для виконання ролі в мюзиклі вокальні дані не такі важливі, як акторські. Більшість співу виконується без специфічних технік і не надто гучно – тут є мікрофони. Це естрадний звук, а не академічний. Хореографія в мюзиклах сучасна і не схожа на балет.

 

Світлина з мюзиклу “Скрипаль на даху” Київського театру оперети
Світлина з мюзиклу “Скрипаль на даху” Київського театру оперети

Мюзикли складні за постановкою і славляться своєю багатоманітною сценографією та спецефектами. Саме тому їх так охоче прийняли в світ кіно: вони достатньо драматичні та яскраві, щоб сподобатися людям у кінозалі. А ще пісні звідти часто стають відомими й мають комерційний успіх. 

У складі оркестру можуть з’являтися нові сучасні інструменти крім чи замість традиційного складу, як от електрогітара.

 

Приклад мюзиклу сучасности: “Скрипаль на даху” Київського театру оперети

Один із п’яти найкращих мюзиклів світу (за версією УНІАН) композитора Джеремі Бока та лібретистів Джозефа Стайна й Шелдона Харніка за мотивами повісті Шолом-Алейхема “Тев’є-Молочник”. П’ять років готувався цей мюзикл до показу в Україні, чотири з яких велися переговори щодо придбання прав у Бродвею. Постановку в Києві в результаті дозволено впродовж двох років, тож поспішайте.

 

Світлина з мюзиклу “Скрипаль на даху” Київського театру оперетиСвітлина з мюзиклу “Скрипаль на даху” Київського театру оперети

 

Історія вистави крутиться навколо Тев’є, молочника (очевидно) й батька п’ятьох доньок. Він розповідає нам про важливість традицій, говорить із Богом і змінює свої погляди під тиском любови. Події відбуваються у єврейському містечку Анатівка під Києвом. Хоча йдеться на перший погляд про конкретну нацменшину, насправді мова, як заведено в сучукртеатрі, про сучасні проблеми співіснування різних національностей на належній комусь і загарбаній кимось землі.

 

У мюзиклі багато як і музичних номерів, так і розмовних елементів. До постановки залучено було майже всю трупу Київського театру оперетти (від вокалістів до балерин), а сценографія багата на красиві деталі (як от крихітні будинки, які герої змушені забирати з собою в інші краї, або елементи побуту сім’ї головного героя).

Світлина з мюзиклу “Скрипаль на даху” Київського театру оперети
Світлина з мюзиклу “Скрипаль на даху” Київського театру оперети

 

Сходити варто, щоб знати, що показують на тому Бродвеї, дізнатись, як популярні закордонні історії адаптують до українських проблем, і навчитись казати “мазаль тов”.

 

Іврит, італійська чи українська – по яку мову ви б не пішли в театр пізнавати музично-драматичне його відгалуження, готуйтесь до чогось абсолютно іншого за відчуттями від театру драматичного й камерного, балету сучасного й класичного чи чогось експериментального. Втім, цікавого й сповненого театрального кисню. Приємного перегляду! До речі, тепер ви можете по пунктиках пояснити, чому “Ла-ла-ленду” не доля називатися оперою (хоча сумнівів щодо його жанру, ми впевнені, у вас не було).

 

Дарія Гуцалюк

Published in Література

Щоб порозумітися із балетом, необхідні три речі: очі, неупереджена свідомість і бажання вчити нову мову. Не хвилюйтеся: важких граматичних конструкцій чи орфографічних правил не буде. Лише безліч рухів, вміння бачити деталі й відчувати. Розповідаємо, як знайомитися з балетом легко і безболісно через історію, слова й сучасні українські постановки.

Як балет став балетом?

Довгий час танцювальні постановки були частиною театральних п’єс. У греків вони могли заміняти хор, а в операх балет і пантоміма часом пояснювали сюжет вистави. Він був не частиною п’єси, а розвагою для втомлених глядачів між актами. Аристократи більше поважали музику, а не танець, тому балет не відділяли від опери й не вважали серйозним.

Однак, у 1760 році придворний балетмейстер Марії-Антуанетти Жан-Жорж Новерр опублікував роботу “Листи про танці й балети”, де розглядав ці види мистецтва як самостійні твори. На його думку, балет, як і живопис, міг стати космополітичним та універсальним, адже не потребував слів. Новерр приніс у балет сюжет, наділив персонажів характерами, додав емоційности й щирости та натомість забрав неприродні рухи й надмірну декоративність. Саме після його реформ у Парижі з’явилися перші самостійні балетні п’єси.

У Російській імперії цей вид мистецтва взагалі набув політичного значення. Балети були реакцією на воєнні перемоги (Огюст Пуаро, наприклад, поставив “Тріумф Росії, але росіяни в Парижі”), актуальні новини (Маріус Петіпа поставив “Дочку Фараона”, коли всі газети обговорювали будівництво Суецького каналу в Єгипті) та лад у суспільстві. Адже прима-балерина, яка наприкінці вистави возвеличувалася над трупою, уособлювала монарха.

Ще однією причиною популяризації балету як самостійного мистецтва стали самі танцівниці. Довгий час більшу частину трупи складали чоловіки. Вони ж виконували складні й розкуті па. Така “обмеженість” жінок була пов’язана з їхніми важкими довгими сукнями, які сковували рухи балерин. В епоху романтизму ці плаття змінили на легкі пачки, які зробили танцівниць вільнішими. Тоді ж з’явилися пуанти. Популярним став “білий балет”. У ньому возвеличували легкість, повітряність, граційність, які стали можливими завдяки новому одягу. Танцівниці поступово витіснили з головних сцен колег-чоловіків. Їм дозволялося те, що у суспільстві було неприпустимим: балету “пробачали” оголені жіночі ноги, короткі сукні, пластичні рухи. Це приваблювало нову заможну авдиторію чиновників та аристократів, які масово ходили на танцювальні п’єси, щоб обрати собі серед солісток фаворитку, обговорити нових танцівниць кордебалету й подивитися на жіночі гомілки.

Балерина Анна Павлова

“Білий балет” надовго заполонив сцену й став еталоном класичного танцю. Його ми зараз можемо побачити в “Лебединому озері” чи “Жизелі”. Сюжетами вони дещо нагадують казку чи наївну драму. Втім, особливість “білих балетів” полягала в поетичному танці, який мав зачаровувати, хвилювати й позбавляти глядачів відчуття реальности. Послідовником цього мистецтва став один із найвідоміших балетмейстерів ХІХ століття Маріус Петіпа. Його хореографії на музику Чайковського зараз є основою чи не всього класичного балету. Він довів до ідеалу характерний танець — частину, де солісти й солістки виконують балет з елементами рухів різних народів. Петіпа пов’язав його із основним сюжетом: у “Лускунчику”, наприклад, характерні танці виконують на балу в царстві солодощів, в “Сплячій красуні” — на весіллі Дезіре та Аврори, а в “Лебединому озері” — на дні народженні принца Зігфріда.

Як зрозуміти, про що говорять персонажі класичного балету?

Хоч балет і відділився від театральних п’єс, потреба розповідати історії залишилася. Тепер це доводилося робити без слів, тому на допомогу прийшла пантоміма. Щоб розуміти розмови й події в класичних постановках, слід пам’ятати кілька головних жестів.

Якщо герой торкається свого серця, він говорить про любов. Про красу можна сказати, поцілувавши стиснуті пальці (так робить батько Аврори в “Сплячій красуні”).

Коли балерина обіймає саму себе, вона говорить про матір. Схрещення рук до землі чи різкий удар в серце передають смерть, а два піднятих пальці, направлені в небо чи до глядачів — присягу, обіцянку чи клятву

Якщо танцівник торкається губ, то каже про розмову, а якщо вух — просить послухати. Дотики до чола чи рухи над ним найчастіше передають сни, ілюзії, видіння. Якщо артист бентежиться, хмурить брови чи схрещує руки над головою, то говорить про щось темне: морок чи ніч

Звідки взявся сучасний балет?

У ХХ столітті балет розділився. В Радянському Союзі надавали перевагу театральности, при цьому нівелювали танцювально-експериментальну частину. Всі авангардні хореографи й танцівники Російської імперії втекли до Європи. Класичні постановки Петіпа втратили актуальність, а балет розвивався разом з авангардним мистецтвом.

1923 року у Маріїнському театрі Федір Лопухов поставив абстрактний балет “Величність світостворення”. Він суперечив новому радянському принципу, де танець і музика були способом розповісти історію. Балет Лопухова не мав сюжету й персонажів. Жінки й чоловіки грали ролі світла, життя, смерті, птахів, тепла тощо під четверту симфонію Бетховена, яка не була призначена для танцю. Публіка відреагувала негативно: просто мовчала після прем’єри. Попри це, “Величність світостворення” була виведенням танцю в абсолют: пластика, хореографія і відчуття витіснили сюжет і надмірні декорації.

Результатом відмови від класичних балетних догм, естетики й рухів став “танець модерн”. Його основоположниці — Лої Фуллер та Айседора Дункан — імпровізували, експериментували зі стилем і порушували загальноприйняті правила танцю. Модерном могли займатися не лише випускники класичних балетних шкіл. Через нього намагалися осучаснити хореографію, показати настрої нового століття, використовувати пластику тіла на повну, а не обмежувати себе класичними рамками. 

Танець-модерн

Впродовж ХХ століття класичний балет йшов пліч-о-пліч із експериментальним. Основоположник американського балету Джордж Баланчин, з одного боку, ставив “Рубіни”, де танцівники рухалися розкуто й сексуально, фліртували, робили повні шпагати (що раніше в класичному балеті вважалося неприпустимим і вульгарним). З іншого ж, створив “Ballet Imperial” на музику Чайковського, який показував  ідеали танцю Маріуса Петіпа. З’явилося поняття “неокласичного” балету: Баланчин експериментував, але вшановував класику.

Так само робив і данський балетмейстер Гаральд Ландер у постановці “Етюди”. Тут його танцівники інсценували повсякденне тренування. У такий спосіб Ландер показував, що основою всього є добре відпрацьовані класичні базові рухи. Показати їх майстерно — не менш складно, ніж станцювати грандіозний спектакль.

 

Американець Мерс Каннінгем намагався позбавити балет будь-яких обмежень назвою, музикою чи концепцією. Був лише танець, і танець був центром постановки. У його постановках танцівники досліджували своїм тілом простір, а музичний супровід був радше шумом, ніж тим, що надавало балетові ритм.

У 70-х роках поступово відбувався синтез балету й танцю-модерн. Американська хореографка Твайла Трайп, послідовниця другого, додала у свій “Deuche Coupe” балерину, а француз Моріс Бежар, який схилявся до класичних ідеалів, створив для балерини Майї Плісецької соло “Айзедора”. У ньому вона наслідувала рухи вже згаданої Дункан, основоположниці танцю-модерн. Змінювалися й ролі у балеті: через Ролана Петі, наприклад, один з жіночих актів “Лебединого озера” станцювали чоловіки в білих трико.

 

У 80-х балет почав нагадувати те, що ми можемо зустріти зараз: демократичність сюжетів і форм, експерименти з музикою і рухами, інтеграція інших видів мистецтва. 1983-го року Джером Роббінс поставив “Частинки скла”, де то танцівники просто йдуть, то чоловіки бігають, то пара виконує па-де-де (танець двох) на тлі кордебалету. Декорацією слугує тло у вигляді аркуша зі шкільного зошита в клітинку. Класичний танець тут є водночас основою, на якій побудований спектакль, а з іншого – лише інструментом. Незабаром Роббінс створив ще одну експериментальну постановку “Рухи,” де відмовився від музики. Балет супроводжувався лише звуком тіл і пуантів.

Що відбувається зараз?

Сучасний балет використовує технічний потенціал для врізноманітнення постановок. У Національному балеті Нідерландів 2016-го року створили перший балет для віртуальної реальности, завдяки якому глядач міг сам стати частиною танцю. Також для спектаклів використовують світлові проєкції. Так, наприклад, робить Вейн МакҐреґор у “Atomos”: 

В Україні приклад використання технологій для модернізації класичних постановок можна побачити у “Сплячій красуні” від Київ модерн-балет, яка цього року брала участь у театральному фестивалі “ГРА”. Тут немає симфонічного оркестру, натомість музика переплітається із записами звуків грому, природи тощо, що додає казковому дійству реалістичности. Редакція Пусто радить ходити у Київ-модерн балет по сучасність й експерименти: його керівник Раду Поклітару не боїться по-новому читати класичні постановки і створювати нові актуальні п’єси.

По модерні інтерпретації класики закликаємо також їхати до Львова: тут на сцені Національної опери ім. Крушельницької ставлять “Правду під маскою”, цьогорічного лавреата “ГРИ”. Це поєднання двох балетів Стравінського, яке створили італійський хореограф Марчелло Алджері та художній керівник Василь Вовкун. Безліч дзеркал, мінімалістичні костюми, динамічна й майже агресивна пластика створюють відчуття, наче ви спостерігаєте за аванґардним дійством початку ХХ століття. “Правда під маскою” — це сучасне прочитання “Пульчинелли” та “Весни священної”. Хоч на перший погляд і музика, і постановки у цих двох балетах здаються непоєднуваними, львівська трупа робить цей синтез природним і зрозумілим. “Пульчинелла” — перший акт, рефлексія на сучасне суспільство, яке “одягає маску” та пристосовується до обставин, а “Весна священна” — другий акт, відображення справжніх почуттів, які ми боїмося показувати.

 

"Правда під маскою" Фото: Львівський портал

У березні 2020 в Києві радимо використати можливість познайомитися із іноземним сучасним балетом: 29 та 30 числа у Жовтневому палаці виступатиме трупа британського хореографа кололівського балету Вейна МакҐреґора із абстрактною роботою “Autobiography”, яка досліджує тіло як сховище пам’яті і складається із 23-х частин, як кількість пар хромосом у людини.

Із класичними балетами в Україні можете знайомитися цілий рік: у Львові, Києві, Харкові, Дніпрі та Одесі будь-коли можна переглянути “Лебедине озеро”, “Жизель”, “Баядерку” чи різдвяного “Лускунчика”.


Кулик Тетяна

Мандаринами ви вже наситилися, снігу на вулицях все немає, а переглядати різдвяні фільми не сила? Якщо хочеться згадати, що таке дитячість, казковість та очікування дива на Різдво, розповідаємо про найсвятковішу балетну постановку та чому взимку слід сходити на “Лускунчика” Петра Чайковського.

Рік: 1892

Автори: музика Петра Чайковського, лібрето Маріуса Петіпа, перша постановка Лева Іванова за розробками Маріуса Петіпа

Про що?

У кожного є родич, якого не хочуть бачити на свята. У сім’ї доктора Штальбаума це трішки дивний хрещений батько його дітей, Дросельмаєр, який приїздить на Різдво. Він  вміє оживляти іграшки і дарує своїй похресниці Марі дерев’яного Лускунчика. Але його ламає її брат Фріц і засмучена Марі йде спати. 

Вночі дівчинка прокидається і бачить, як її хрещений оживляє ляльок. Дросельмаєр розказує Марі, що дерев’яна іграшка – це його зачаклований племінник і вона, як Прекрасна дама, має йому допомогти знову перетворитися на людину. Добро проти зла, протагоністка Марі та антагоніст Фріц, хороший Лускунчик із важкою долею та злий Мишачий король. “Лускунчик” – це казка на сцені, написана за однойменною повістю Гофмана, тому тут все побудовано за казковими стандартами.

 

Прем'єра "Лускунчика"

 

Історія в балеті ділиться на дві реальності: людську та лялькову. Умовним “містком” між фантастичним і буденним світами є Дросельмаєр. Працюючи з таким дуалізмом в історії, Чайковський зміг задіяти всю свою майстерність: світи на сцені розділяються не лише костюмами, героями та декораціями, але й різними музичними аранжуваннями.

У “реальності” композитор використав класичні для оркестру тембри та мотиви танців: вальсу, мазурки, польки тощо. Тоді як у “нічному” світі Лускунчика переплітаються звуки арфи із флейтою під час сцен “добра”, а “зло” у вигляді мишей супроводжується низьким звучанням туби й басового кларнета. 

У другому акті Марі та Лускунчик потрапляють до чарівного світу, Конфетюрнбурга, де зустрічаються із іншими персонажами фантазійного світу. Серед них Фея Драже, котра з’являється на сцені під партію челести, клавішного інструмента, який Чайковський привіз із Парижа та ввів у свій твір. Маріус Петіпа, який працював над лібрето, написав, що сцена з варіацією Феї Драже “має супроводжуватися звуком крапель, що падають у фонтан”. Звучання челести під цей опис ідеально підходило. В Петербурзі тоді про цей музичний інструмент не знали, тому Чайковський ретельно приховував його наявність у своєму творі аж до самої прем’єри.

Хто, де і коли

Балет у Петербурзі другої половини ХІХ століття – це суворо впорядкований і дисциплінований конвеєр. У театрах працювали штатні композитори, які щосезону створювали нові постановки. Писали такі балети або за шаблоном, або приурочено до якоїсь події. Так, наприклад, “Донька Фараона” з’явилася на сценах у період, коли на перших шпальтах газет писали про будівництво Суецького каналу в Єгипті. Мистецтво балету було тісно пов’язане з політикою як з практичного боку – імператорська сім’я його любила, постійно відвідувала нові постановки й замовляла виступи для свят, – так і з боку підсвідомого, філософського: балерина на чолі цього ідеально впорядкованого й чіткого танцю уособлювала особу могутнього монарха.

У такому Петербурзі творив композитор Петро Чайковський. Він вже був відомий публіці: 1890 року відбулася прем’єра “Сплячої красуні”, над якою Чайковський працював разом із одним з найвидатніших балетмейстрів того часу – французом Маріусом Петіпа. Покровителем і художником костюмів цієї постановки був Іван Всеволжський, за сумісництвом чиновник і директор Імператорських театрів. Саме йому після успіху “Сплячої красуні” спало на думку створити балет по казці Гофмана, який він згодом замовив у Чайковського й Петіпа. 

Ескізи костюмів Всеволжського

У 1891 році Петро Чайковський змушений був поїхати на відкриття Карнегі-холлу в США і дописати музику для балету не встигав. Прем’єру довелося перенести на наступний сезон. Те, що вже було готово – замальовки плану, лібрето, композиція і чорновики кордебалетних танців – Маріус Петіпа передав балетмейстру Левові Іванову. 1892 року відбулася довгоочікувана прем’єра. Однак, публіка зустріла постановку Іванова доволі контроверсійно: одні критики були в захваті від того, як танець переплітається із музикою композитора, інші писали, що мелодії надто трагічні й епічні для такої спокійної святкової історії. Однією із особливостей “Лускунчика” було задіяння учнів Імператорського театрального училища, яким Чайковський після прем’єри подарував по коробці дорогих шоколадних цукерок. На постановників нарікали: такі “зелені” танцівники ще не готові до сцени. Втім, зараз задіяння дітей у “Лускунчику” перетворилося на традицію.

“В цьому балеті наймолодші вихованці й вихованки (балетного відділення) були задіяні в танцях і у сцені “діти на ялинці” в першому акті. Коли ми вже вивчили наші танці, галоп і гросфатер, нас привели у великий зал для репетицій, де займалася балетна трупа. Нас зустрів капельмейстер Р. Дріго і роздав нам дитячі музичні іграшки. Як ми згодом дізналися, всі вони були зроблені на замовлення фірмою “Циммерман” і виготовлені у вказаній композитором тональності” – І. Н. Іванов, тоді вихованець балетного відділення Імператорського театрального училища

“Лускунчик”, як і більшість робіт Маріуса Петіпа, зазнав змін за редакцій інших постановників. Видатний балетмейстр Рудольф Нуреєв переробив сюжет і кінцівку другого акту на свій “фрейдистський варіант”. Деякі сцени забрали, як, наприклад, подорож Марі та Лускунчика до країни Феї Драже, а деякі були зовсім втрачені. Так трапилося із однією авторською частиною постановки Іванова, танком сніжинок, яку він написав без Петіпи. Тому варіанти балету, які зараз показують, не є автентичною версією шедевру.

Найбільших змін зазнало ім’я головної героїні. В казці Гофмана її звати Марі, як і в переказі Александра Дюма, за яким Петіпа написав лібрето. Деякі постановники помилково записували її як Клару, хоча так звали не головну героїню, а ляльку дівчинки. А після Першої світової війни, з патріотичних поглядів, Марі перетворили на Машу. Ім’я її брата Фріца, до речі, залишили незмінним, адже він виступав негативним героєм.

У перші роки свого існування “Лускунчик” не здобув популярності. “Святкова культовість” балету з’явилася після постановки Василя Вайнонена, котра відбулася в СРСР 1934 року. Тоді ж “Лускунчика” переробили із різдвяного дійства на новорічне і він став невід’ємною частиною свят.

Nota benе або що слід знати, перш ніж йти на “Лускунчика”

“Лускунчик” – це класичний балет, тому він побудований за його типовою структурою: пантомімна зав’язка » танцювальна композиція » пантомімна розв’язка.

Не всі в постановці є балеринами чи балерунами. На сцені з’являються танцівники кордебалету (corps de ballet – склад балету)  – найчисленніша частина трупи, яка виконує масові номери. Серед кордебалету є корифеї, які танцюють в першій лінії й іноді виконують невеликі окремі танці. Солісти можуть отримувати як свої партії, так і виконувати щось разом. У Маріїнському театрі, де відбулася прем’єра “Лускунчика”, існувало також поняття “соліста характерних танців”. Такі артисти виконували партії, побудовані на деталях народних танків. У “Лускунчику” це танець шоколаду (іспанський), кави (арабський), чаю (китайський), карамельної палички (російський трепак) та марципану (датський). На чолі балету були прем’єр і прима-балерина. Зазвичай молоді танцівниці з училища потрапляли в склад кордебалету. Іноді, якщо володіли визначними здібностями й харизмою – у солісти. Отримати звання “балерини” було важко, воно вважалося поважним і майже недосяжним.

Балетна трупа Royal Opera House

Прем’єрові, тобто першому танцівнику, на той час відводилася незначна роль в балетних постановках. Навіть у па-де-де (pas de deux – танець двох), який він виконував з балериною, прем’єр був радше підтримкою для прими, яка чарувала всіх своїм “соло”. Танцівники балету отримували меншу зарплатню, ніж танцівниці й рідше здобували славу.

 

Кулик Тетяна

Спочатку було Слово, і Слово було в драматичного театру. А ще в нього була музика, пантоміма, танець і акторське перевтілення. Потім у відповідь на карнавалізацію та пишноту в театральному суспільстві зчинився бунт. Як протестанти протиставилися католицизму мінімалізмом і скромністю, так і камерний театр зробив щодо драматичного. Розбираємося, в чому різниця й розглядаємо дві вистави-лавреати української театральної премії “ГРА”.

 

Драматичний театр

 

Драматичний театр – це один із основних видів театру разом з оперою, балетом, театром ляльок і пантомімою. Його історія починається із Стародавньої Греції, трагедій Софокла, Есхіла й Евридіпа. Відтоді, як на сцені поряд із хором з’явилися актори, які декламували монологи й вдавали з себе різних персонажів.

 

Основа драматичного театру  – слово (в опері – музика, в балеті – танець). З одного боку, він покликаний точно відтворювати реальність, бо містить елементи буденного міжособистісного спілкування, з іншого – є найсинтетичнішим, адже поєднує засоби всіх головних видів театру. 

 

Світлина з вистави “Погані дороги” Тамари Трунової. Джерело: Укрінформ

 

Одним із важливих елементів драматичного театру є імпровізація. Вона виникає через створення характеру виконуваного героя, перевтілення актора. Це означає, що дія на сцені може відбуватися не чітко по сценарію, а за відчуттям людини, яка грає.

Якщо порівнювати драматичний театр із літературними жанрами, то це – роман. Твір, який охоплює великий проміжок часу з великою кількістю персонажів і багатьма проблемами. Жанрове розмаїття драматичного театру охоплює драму, комедію й трагедію, від соціальної до ліричної й історичної тематики. 

 

Драматичний приклад: “Погані дороги” Тамари Трунової, Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра

Із театру виходили зі словами “У моїй країні війна” і зі сльозами на очах після гуманістичної вистави драматургині Наталі Ворожбит і режисерки Тамари Трунової “Погані дороги”. Це збірка шести новел-історій із життя людей у зоні бойових дій. Журналістки, яка закохалась у військового й поїхала з ним на Схід, трьох старшокласниць із коханими(/-нцями) по різні боки правди, бабусі, якій у голові тільки російські ток-шоу, жінки, яка ховає не свого чоловіка, і дівчини, яка зберігає людяність перед курми, коли люди зовсім поряд вбивають людей. Гуманістичною виставу називаємо через те, що акцент зроблений на переживаннях окремих особистостей, а війни ми зовсім не бачимо. Втім, відчуваємо.

 

Світлина з вистави “Погані дороги” Тамари Трунової. Джерело: Укрінформ
 

Вистава “Погані дороги” вдало демонструє розмаїття драматичного театру. Кількість героїв на сцені більше десяти і вони плавно перепливають із історії в історію. На сцені підносять як питання війни, патріотизму (яким, як стверджує перша героїня, можна заразитися через мінет), любови, так і смерті, батьків і дітей, добра і зла тощо. 

 

Цікаві тут елементи сценографії: глядачів і акторів відділяє великий металевий паркан з широкими прогалинами – це схоже на межу мирної України з Донбасом. На сцені є три виміри: вищий, райський, який втілює кімнатка згори сцени із зображенням Ісуса та телевізором, середній, де відбувається майже вся дія вистави, та нижній, підпарканний. Герої постійно намагаються сягнути раю, до якого веде стрімка залізна гірка. Вона показує, що дістатися туди складно, а скотитися – просто. 

 

Світлина з вистави “Погані дороги” Тамари Трунової. Джерело: Укрінформ

 

Цікавим режисерським прийомом є використання хору в першій новелі, який нагадує грецький хор у трагедіях, міксує українську й російську музику, хропе, сопе й відображає суспільство. Важливим у виставі також є звук, який пропрацьований так добре, що не потрібно дзвону куль, дотик акторів до залізних елементів на сцені, викликає тремтіння й бажання дивитися й сховатися під сидіння водночас (за роботу над музичним оформленням Акмал Гурєзов отримав премію “ГРА”).

“Погані дороги” отримали премію “ГРА” “За найкращу драматичну виставу”. Радимо дивитися, щоб познайомитися з поняттям драматичного театру й лагідно та болісно визнати стан у країні. А ще – побачити поміж цього надію.

 

Камерний театр

Якщо ви втомилися від того, що меси ведуть латиною, в церквах так багато всього дорогого, золотого й непотрібного, а священники далекі від народу, то ви – Мартін Лютер і скоро заснуєте протестантизм. Втім, якщо вас дратує надмірність засобів втілення театру, багато акторів і проблем, а ще множинність тем і синтетичність світу драматичного театру, то ви – людина, яка заснувала камерний театр. Його початок датують ще із “інтимних драм” Шекспіра. Офіційно ж розвиток починається в XX столітті та триває досі.

 

Світлина з вистави “Фрекен Юлія” Івана Уривського. Джерело: Укрінформ

 

Основним у камерному театрі вважають саме сюжет. Він часто базується на літературних творах, які написані в недраматичній формі. Всі проблеми й конфлікти вистави зводяться до кількох головних. Кількість героїв переважно коливається в цих ж межах. 

 

Камерний театр вирізняється не лише обмеженістю сценічних засобів й мінімалізмом, а й близькістю до глядача. Він може залучати його до епізодичної гри та розташовує світ постановки на відстані двох-трьох метрів від залу. Для кращого ефекту кількість місць обмежена. Жанрове розмаїття театру зазвичай обмежує гостропсихологічна, інтимна чи соціальна тематики.

 

Камерний приклад: “Фрекен Юлія” Івана Уривського, Київський академічний театр “Золоті ворота”

 

“Що це все врешті означало, крім очевидного?” – запитували ми себе на виході з вистави “Фрекен Юлія” Івана Уривського. Передовсім – це історія про двох заручених служників Яна і Христину та їхню господарку, доньку графа, Юлію. Останню покидає наречений, тож вона намагається звабити свого підлеглого. Чи навпаки – він користається шансом вилізти по соціальній драбині за допомогою її статусу? Відповідь на сцені. Втім, без пояснень режисер залишає нам десятки символів, які можуть означати все або нічого.

 

Світлина з вистави “Фрекен Юлія” Івана Уривського. Джерело: Укрінформ

 

Мінімалізм у виставі повсюдний: від соціальної тематики верств населення, яка виключає з себе навіть питання кохання, до сценографії. Уся постановка відбувається в темному коридорі, куди часом пробивається світло з кількома декораціями: колесом, гілкою дерева та трубкою з вином, яка звисає зі стелі. Акторів всього троє.

Втім, такий мінімалізм не позбавляє нас множинності трактувань. Аналізувати хочеться й закривавлену руку Христини-служниці, яку вона пропонує як їжу Янові та Юлії, й дерев’яне колесо, яке герої котять по сцені по черзі, й жест фрекен, коли та постійно торкається своїх грудей у зоні серця, ніби щось захищає чи то обіцяє. Режисер через виставу ніби навпростець розмовляє з глядачем, залишивши в собі привабливу загадковість, яку кожен мусить розгадати сам.

 

Світлина з вистави “Фрекен Юлія” Івана Уривського. Джерело: Укрінформ

 

“Фрекен Юлія” перемогла у номінації “За найкращу виставу камерної сцени”. Радимо йти за тривалим аналізом, грою світла й тіні та відсутністю стану театрального афекту.

Після ознайомлення з цими видами театру радимо повертатися до рівного дихання. Нагадуємо, що позаду ми залишили загальні відомості про його розвиток в Україні та про експериментальні постановки, попереду – музика й балет на великах сценах. Готуйтеся за дихальними правилами Стрельнікової до наступних драматичних зустрічей.

Дарія Гуцалюк

Published in Література

Ідіть у театральні храми – закликає команда Пусто. Або сідайте з нашою головною редакторкою під їхні стіни й дихайте. Хапайте повітря й випускайте. Бо британські вчені зазначають: сучасний український театр може очистити ваш мозок від пластику й CO2 швидше, ніж Ілон Маск створить екологічні ракети. Чи не задихнетеся від такого свіжого повітря? Не знаємо. Принаймні, ще ніхто не вмирав. Ми перевірили тиждень тому на ІІ Всеукраїнському театральному фестивалі-премії “ГРА”. У його шорт-листі найкращі з найкращих. Як споживати переглянуті нами постановки (бризкати лимоном чи лити кетчуп?) розповідаємо далі. 

Експеримент – це пошук. Чого? Експериментальний театр  шукає на це запитання відповідь. Адже за всім, що ми маємо на сцені зараз, є щось краще. Або гірше. Може, виявиться, що єврейська історія, показана потворними ляльками, стане вам рідною або, що ви – сестра (брат) сонця, а ваші очі складаються з хімічних елементів зірок. Схожі припущення висуває  перша в списку шорт-листа фестивалю-премії “ГРА” п’єса “Світ у горіховій шкарлупі” від режисера Дмитра Захоженка.

 

 

Горіхи, шкарлупи й світи

На кожному стільці лежить грецький горішок. Люди заходять до зали без сцени, а актори наче починають п’єсу й одночасно наче не грають: розмовляють з глядачами, кажуть їм їсти горіхи й дискутують про час. Межі стерті: сцена нероздільна з партером, актори – з глядачами. Різниці між останніми немає: усі ми граємо якісь соціальні ролі. Тому весь простір – сцена. Один із акторів промовляє: “Якби я жив у горіховій шкарлупі, я був би володарем світу” – і стає моторошно. На екрані в глибині кімнати вмикаються титри – починається вистава.

 

 

“Світ у горіховій шкарлупі” (“Universe in a nutshell”) – це не п’єса про горіхи й шкаралупу. Вона про час. На 14 метрів простору кімнати актори розкинули 14 мільярдів років – вік нашого Всесвіту. Зв допомогою ідей астрофізика Стівена Гокінга, вони пояснюють історію галактик, крокуючи метр за метром, мільярд років за мільярдом. А потім граються в “Micro Universe Bar”, де з базових хімічних елементів наочно створюють Всесвіт. Як виявилося, люди складаються з тих самих частинок, що й зірки. Тобто, ви – Сіріус, або Оріон, або Сонце, або... Просто по-іншому організовані. Батьки усе ж були праві, коли в дитинстві казали вам, що ви – зірочка! Так само й весь інший світ складається з 17 базових елементів. Кожна людина – це Всесвіт у тілі.

У кожного всесвіту є свій час. Те, що ми носимо в циферблатах годинників – умовність. Для когось цей момент читання статті – теперішнє, а для іншого – минуле. Актори пояснюють складні Гокіновські теорії, але наш журналіст не запам’ятав формули і графіки їх доведення. Тому повірте на слово, що “чиєсь минуле може бути чиїмось майбутнім”.

 

 

Якщо традиційні п’єси ставлять питання стосунків, кохання абощо, то експериментальний театр – глобальні. Під кінець вистави актори доходять до висновку, що людина своєю діяльністю за одне десятиліття може зруйнувати Землю, яку всесвіт створював приблизно 10 мільярдів років. Про це писав Стівен Гокінг у “Короткій історії часу”. Людина стала настільки потужною, що знищує сама себе. Або ми почнемо діяти й намагатимемося врятувати планету, або ми складемо руки й помремо. У кінці п’єси актори просять глядачів зробити вибір. У голі стоять дві скляні чаші: одна за піклування про Землю, інша – за байдуже ставлення до проблеми. Горіх, на який глядачі на початку вистави випадково сіли, символізує їхній голос. В яку чашу вкинули б ви?

 Що тут експериментального?

 

 

“Світ у горіховій шкарлупі” – п’єса-лекція про астрофізичний погляд на історію часу. Але не треба лякатися. Вона не така нудна, як в школі чи університеті. Завдання акторів – донести складну інформацію, яка перевертає світогляд з ніг на голову. Наш журналіст запевняє, що саме й так відбувається, бо після вистави він ще тиждень ходив шокований

Усі роздуми Стівена Гокінга викладені неакадемічно. Просто про складні речі. Для цього режисер Дмитро Захоженко, використав елементи блокбастеру. Яскраві кольори й екшен. Режисер вважає, що так можна привернути увагу широкого загалу. Він і тут робить розрив із традицією: експериментально-пошукові вистави спрямовані на вузьке коло глядачів, які розуміються на мистецтві. Проте на цю виставу можуть приходити критики й звичайні “смертні”, які цікавляться наукою, мистецтвознавці й люди, які нічого не тямлять в астрофізиці. “Світ у горіховій шкарлупі” – п’єса для всіх.

 

 

Ляльки, євреї й маски

Від одного експерименту до іншого недалеко. Якщо ви думаєте, що театр ляльок – лише для дітей, бо в ньому показують “Колобка” і “Пана Коцького”, то помиляєтеся. Маріонетки в руках акторів можуть змусити сміятися, плакати або тремтіти від напруги навіть дорослих. Одеський академічний театр ляльок пропонує трагікомедію “Баби Бабеля”. П’єса заснована на трьох новелах одеського письменника початку 20-го століття Ісака Бабеля: “Беня Крик”, “Батько” і “Страсті Христові”. Усі історії поєднані проблемою видання дівчат заміж. Беня Крик намагається знайти чоловіка своїй 40-річній сестрі Двойрі. Фроїм Грач (“Батько”) шукає пару дочці. У “Страстях Христових” Аріна вимолює в Бога ідеального чоловіка. Він посилає їй ангела, але дівчина поїть його самогоном, і він помирає. Тоді ж вона несе кару за весь людський рід. У всіх трьох частинах п’єси “Баби Бабеля” розвиваються феміністичні ідеї.

 

 

Через веселий колорит одеський двориків початку 20-го століття трагічні ситуації сприймаються, як комічні. Це схоже на насміхання над проблемами, применшення їхньої значимости. Акторів на сцені не більше десяти, всіх інших грають ляльки. Люди носять їх на руках, рухають їхніми кінцівками, іноді одягають на себе. Межа між ними стирається. Цікавим є принцип подачі історії. Її розповідають самі герої просто глядачам у лице.

 

 

Колорит двориків передано без стереотипів і надмірної пародії. Хоч це й Одеський академічний театр ляльок, виставу виконує білоруська трупа. Режисер Євген Корняг, хотів, щоб актори переоцінили цей специфічний національно-географічно-історичний матеріал. Тут немає ані педальованої одеської говірки, ані впізнаваних мелодій, пов’язаних з портовим містом. Є лише бажання показати незамулену реальність. 

Використані режисером ляльки – потвори, гротескні гримаси. Саме такими бачить Євген Корняг героїв новел Ісака Бабеля – непривабливими.

 

 

Що тут експериментального?

  1. Актори починають грати задовго до того, як зберуться глядачі. Це прелюдія. Вони грають підготовку до вистави: виносять декорації, миють підлогу, випивають вино. Наче намагаються показати, що життя – театр, а театр – життя. 
  2. Використання ляльок неоднакових розмірів, щоб показати різницю в соціальному статусі. 
  3. Актори діють, а потім переповідають та дають оцінку власним вчинкам.
  4. Показ єврейського народу не як типових “поганців”, а звичайних людей. 
  5. Сучасний театр ляльок спрямований на дорослих. Він розвиває складні теми. Уже це є експериментом, еволюцією театральної галузі. Хоч він такий не перший і не один в Україні.

 

 

Тож, пані та панове, продовжуємо дихати. Український експериментальний театр дає свіже повітря. А ми готуємося до кисню з балету, опери, камерної та великої сцени. Далі буде.

Гаврилюк Олексій

 
Published in Інше

Якщо у школі вас водили на “Наталку Полтавку”, “Запорожця за Дунаєм” і “Лісову пісню” (і то була не версія львівського театру Курбаса); якщо вам здається, що на сцені ходять лише у вишиванках й шароварах і говорять мовою Карпенка-Карого, Котляревського чи Куліша; якщо ви переконані, що театр – нудний пережиток минулого, мусимо вас засмутити – ви помиляєтесь. І втішити, бо допоможемо розібратися, що твориться в сучасному українському театрі, де і для кого він твориться та які вистави там дивитися.

 

На що дихає сучасний український театр?

Не на ладан (фразеологізм “дихати на ладан” означає бути слабким або при смерті). Театрознавці визначають ситуацію української сцени як нормальну. У Києві зараз близько тридцяти державних театрів і ста – незалежних. І хоча в інших європейських містах ситуація масштабніша, ми розвиваємося в бік кількости та якости. Це помітно з активної появи театральних фестивалів останніми роками. Серед них “ГРА”, який скидається на український “Оскар” у театральній сфері, “Відкрита сцена”, де незалежні театри можуть позмагатися одне з одним і вийти на ширшу авдиторію, та “Кіт Ґаватовича” у Львові, де на акторів не лише дивляться, а й спілкуються з ними та переймають досвід просто неба.

 


Чим же тоді дихає театр?

Така кількість театрів, особливо незалежних, спричиняє розмаїття тем, стилів і форм виступів. З часів здобуття Україною незалежности театр припинив виконувати завдання уряду. Тому художні керівники й режисери почали хапатися за все, що пропустили в світовому розвитку, ставити драми абсурду Беккета і Йонеско, переосмислювати класику і пригадувати, що ж відкрив репресований Курбас. Тоді на сцені була каша. А глядачі не знали, куди ж їм піти. За 28 років незалежности ми змирилися зі свободою і кожен театр визначив свій вектор розвитку. Втім, є дві спільні риси “театрального” повітря. Передусім, через політичну ситуацію в країні більшість вистав несуть соціальну функцію та рефлексують на те, що відбувається. Навіть якщо це “Різдвяна ніч” Гоголя. 

 

 

Крім того, український театр пластично-музично-драматичний. Наші актори на світовій сцені посідають особливе місце, бо відповідають не лише за гарну гру, а й добре співають та рухаються. Їх називають універсальними. Тепер розуміємо, чому,  коли у виставі відсутній один із трьох компонентів, складається враження, що нас обікрали. Український глядач театру балуваний. Але в хорошому сенсі.

 

Де театр дихає?

Всюди. Принаймні, намагається. Театральні вікенди можна влаштовувати в різних містах України, бо повітря там інше. Ні, у Львові театри не грають лише Франка і вистави про Бандеру, а в Харкові – тільки адаптації російської літератури. Просто в різних міст – різний досвід. 

У Берегово можна відвідати Угорський театр, познайомитися з незнайомою мовою, грою та почитати субтитри. У Чернігові – зловити театр Шевченка a.k.a. “такі класні, що весь час на гастролях” і подивитися “Вій” і “Різдвяну ніч”. У Івано-Франківську побачити “Калігулу” Камю, зіграну українськими акторами та поставлену французьким режисером і керівником театру (сюрприз!) Франка. В Одесі піти не тільки в Оперний (хоча й туди теж), а й у театр Василька на “Одруження” та “Вона його любила”. У Львові – в театр Леся Курбаса на “Перехресні стежки” з бездоганною роботою з постановкою сцени та хореографією акторів, “Благодарний Еродій” і “Так казав Заратустра” – щоб впасти у філософсько-хореографічно-музичний транс і з’їсти яблуко; у театр Лесі Українки на “Горизонт-200”, щоб подивитися на перетин сучасного з прийомами Курбаса та перейнятися до бажання написати рецензію, та “Люди”, щоб посміятися з власної депресії, (знову) її усвідомити та помітити, як часто вас оточують гомо сапіенс.

Окремо розберемо повітря в кількох київських театрах:

ЛГБТ, фемінізм, жорстка сатира на реалії – це все вміст “легенів” Дикого театру. Сюди варто іти за поглядом на контроверсійну сучасність, брати своїх друзів-сексистів, гомофобів і скептиків. А ще тут можна побачити класичні історії на по-справжньому новий лад, як “Кайдаші 2.0” та “Вій 2.0”.
Вистави: “Кицюня”, “Віталік”, “Кайдаші 2.0”.

 



Ваші психологічні травми дитинства, соцмережі та суржик – театр “Золоті ворота” дихає і не задихається, бо дивиться на це по-свіжому. Себто, не все воно так погано. Навіть, якщо від впізнавання в героях вистав себе й друзів/батьків у вас буде мороз по шкірі, а потім захочеться говорити, як у бабусі в селі, одночасно плачучи від роз’ятрених ран.
Вистави: “Фрекен Юлія”, “Тату, ти мене любив”, “Отелло/Україна/Фейсбук”.

Класика, Новопечерські липки, ретроспективність – кажуть, літературу та драматургію попередніх сторіч потрібно знати, бо інакше ви не інтеліґент. Втім, якщо ви втомились читати, приходьте в Театр на Печерську. Тут покажуть і “Гамлета”, і уривки різних творів Гоголя за версією режисера, і документальне переосмилення “Наталки Полтавки”. А ще поставлять бійку дітей на майданчику “Новопечерських липок”.

Вистави: “Бог різанини”, “Світ у горіховій шкарлупі”, “Покоління Пепсі”.

 

 

Актори з усієї країни, новинки, сленг – писати про повітря Театру драми і комедії на Лівому Березі важко, бо з лютого 2019-го року тут новий керівник Стас Жирков і головна режисерка – Тамара Трунова, та вони тільки на початку шляху втілення своїх ідей. До їхніх прем’єр долучаються актори з усієї країни, зокрема наші львівські фаворити з театру Курбаса – Олег Стефан і Ярослав Федорчук. Про роботи режисерки схвальні відгуки пишуть закордонні медіа. На виставах розповідають і про подружнє життя, і про війну, і про сучасні ґаджети та цирюльні.
Вистави: “Погані дороги”, “Гарантія два роки”, “Лондон”.

Рок, бродвей і українська література – як не дивно, це про повітря Театру оперети. Його керівники експериментують з різними жанрами музики, мюзиклів і сучукрлітом. У репертуарі і красиві постановки про полотно Шагала (“Скрипаль на даху”), і перша українська рок-опера “Біла ворона”, і “Маруся Чурай” Ліни Костенко та “Москалиця” Марії Матіос.

Вистави: “Скрипаль на даху”, “Біла ворона”, “Москалиця”.

 

А чи не задихнемося ми з такою кількістю повітря?

 

Ні. Ймовірніше, за таких масштабів забудемо й просто банально залишимо театр на тоді, коли нас туди хтось покличе. Це ніби мати велику бібліотеку і не читати, бо не можеш обрати. Щоб бути в курсі театру радимо підписатися на сторінку ProТеатр у Facebook, де публікують афіші (переважно) Києва, розповідають новини сцени і мотивують невеликими цитатами акторів і режисерів. Також забігайте на сторінку Національної спілки театральних діячів України – вони розповідають про різноманітні театральні фестивалі (деякі безкоштовні) та тримають в курсі стану сцени в Україні загалом. Часом показує ознаки життя інтернет-видання “Український театр 2.0”, де можна почитати про цікаві постановки в різних містах, познайомитися з іменами режисерів тощо.

 

 

Найближчим часом радимо купити квитки на фестиваль-премію “ГРА”, де з 24 по 30 листопада показуватимуть вистави з усієї України, які пройшли подвійний відбір експертів і потрапили до шорт-листа найкращих постановок країни. Саме завдяки ньому пошуки хороших вистав у інших містах стали для нашої команди менш часозатратними, ніж раніше. Поділимося власною інструкцією: перед поїздкою відкриваємо їхні лонґ-листи за 2018 і 2019 роки, шукаємо театр у потрібному місті, запам’ятовуємо вистави і купуємо квитки (якщо щастить) або плачемо (бо їдемо не в ті дні). Номінантів цьогорічного шорт-листа радимо переглянути в межах тижня фестивалю, щоб усю зиму законно сидіти в теплі дому і почуватися драматично-сповненими. 

 

Більшість інформації про становище українського театру ми взяли з власного подкасту “Випуск №5 "Граємо, отже, існуємо?" з театрознавицею Анною Липківською”, який радимо послухати дорогою на якусь виставу (бо час вже кудись купувати квитки), та подекуди поклалися на смаки експертів фестивалю-премії “ГРА”, бо не вдихнули ще всього театрального повітря. Хіба львівського. Там тільки те, за версією нашої головної редакторки, й можна робити. Якщо раптом зустрінете її на лавці навпроти театру Курбаса безмовну та тремтячу, то це вона подивилась якусь красиву виставу. І почувається, ніби побалакала в театральному храмі з Богом. Чого вам (не так гіперболізовано) й бажаємо.

Авторка: Дарія Гуцалюк

Published in Література
Сторінка 1 із 2