Матеріали з рубрики: театр

Спочатку було Слово, і Слово було в драматичного театру. А ще в нього була музика, пантоміма, танець і акторське перевтілення. Потім у відповідь на карнавалізацію та пишноту в театральному суспільстві зчинився бунт. Як протестанти протиставилися католицизму мінімалізмом і скромністю, так і камерний театр зробив щодо драматичного. Розбираємося, в чому різниця й розглядаємо дві вистави-лавреати української театральної премії “ГРА”.

 

Драматичний театр

 

Драматичний театр – це один із основних видів театру разом з оперою, балетом, театром ляльок і пантомімою. Його історія починається із Стародавньої Греції, трагедій Софокла, Есхіла й Евридіпа. Відтоді, як на сцені поряд із хором з’явилися актори, які декламували монологи й вдавали з себе різних персонажів.

 

Основа драматичного театру  – слово (в опері – музика, в балеті – танець). З одного боку, він покликаний точно відтворювати реальність, бо містить елементи буденного міжособистісного спілкування, з іншого – є найсинтетичнішим, адже поєднує засоби всіх головних видів театру. 

 

Світлина з вистави “Погані дороги” Тамари Трунової. Джерело: Укрінформ

 

Одним із важливих елементів драматичного театру є імпровізація. Вона виникає через створення характеру виконуваного героя, перевтілення актора. Це означає, що дія на сцені може відбуватися не чітко по сценарію, а за відчуттям людини, яка грає.

Якщо порівнювати драматичний театр із літературними жанрами, то це – роман. Твір, який охоплює великий проміжок часу з великою кількістю персонажів і багатьма проблемами. Жанрове розмаїття драматичного театру охоплює драму, комедію й трагедію, від соціальної до ліричної й історичної тематики. 

 

Драматичний приклад: “Погані дороги” Тамари Трунової, Київський академічний театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра

Із театру виходили зі словами “У моїй країні війна” і зі сльозами на очах після гуманістичної вистави драматургині Наталі Ворожбит і режисерки Тамари Трунової “Погані дороги”. Це збірка шести новел-історій із життя людей у зоні бойових дій. Журналістки, яка закохалась у військового й поїхала з ним на Схід, трьох старшокласниць із коханими(/-нцями) по різні боки правди, бабусі, якій у голові тільки російські ток-шоу, жінки, яка ховає не свого чоловіка, і дівчини, яка зберігає людяність перед курми, коли люди зовсім поряд вбивають людей. Гуманістичною виставу називаємо через те, що акцент зроблений на переживаннях окремих особистостей, а війни ми зовсім не бачимо. Втім, відчуваємо.

 

Світлина з вистави “Погані дороги” Тамари Трунової. Джерело: Укрінформ
 

Вистава “Погані дороги” вдало демонструє розмаїття драматичного театру. Кількість героїв на сцені більше десяти і вони плавно перепливають із історії в історію. На сцені підносять як питання війни, патріотизму (яким, як стверджує перша героїня, можна заразитися через мінет), любови, так і смерті, батьків і дітей, добра і зла тощо. 

 

Цікаві тут елементи сценографії: глядачів і акторів відділяє великий металевий паркан з широкими прогалинами – це схоже на межу мирної України з Донбасом. На сцені є три виміри: вищий, райський, який втілює кімнатка згори сцени із зображенням Ісуса та телевізором, середній, де відбувається майже вся дія вистави, та нижній, підпарканний. Герої постійно намагаються сягнути раю, до якого веде стрімка залізна гірка. Вона показує, що дістатися туди складно, а скотитися – просто. 

 

Світлина з вистави “Погані дороги” Тамари Трунової. Джерело: Укрінформ

 

Цікавим режисерським прийомом є використання хору в першій новелі, який нагадує грецький хор у трагедіях, міксує українську й російську музику, хропе, сопе й відображає суспільство. Важливим у виставі також є звук, який пропрацьований так добре, що не потрібно дзвону куль, дотик акторів до залізних елементів на сцені, викликає тремтіння й бажання дивитися й сховатися під сидіння водночас (за роботу над музичним оформленням Акмал Гурєзов отримав премію “ГРА”).

“Погані дороги” отримали премію “ГРА” “За найкращу драматичну виставу”. Радимо дивитися, щоб познайомитися з поняттям драматичного театру й лагідно та болісно визнати стан у країні. А ще – побачити поміж цього надію.

 

Камерний театр

Якщо ви втомилися від того, що меси ведуть латиною, в церквах так багато всього дорогого, золотого й непотрібного, а священники далекі від народу, то ви – Мартін Лютер і скоро заснуєте протестантизм. Втім, якщо вас дратує надмірність засобів втілення театру, багато акторів і проблем, а ще множинність тем і синтетичність світу драматичного театру, то ви – людина, яка заснувала камерний театр. Його початок датують ще із “інтимних драм” Шекспіра. Офіційно ж розвиток починається в XX столітті та триває досі.

 

Світлина з вистави “Фрекен Юлія” Івана Уривського. Джерело: Укрінформ

 

Основним у камерному театрі вважають саме сюжет. Він часто базується на літературних творах, які написані в недраматичній формі. Всі проблеми й конфлікти вистави зводяться до кількох головних. Кількість героїв переважно коливається в цих ж межах. 

 

Камерний театр вирізняється не лише обмеженістю сценічних засобів й мінімалізмом, а й близькістю до глядача. Він може залучати його до епізодичної гри та розташовує світ постановки на відстані двох-трьох метрів від залу. Для кращого ефекту кількість місць обмежена. Жанрове розмаїття театру зазвичай обмежує гостропсихологічна, інтимна чи соціальна тематики.

 

Камерний приклад: “Фрекен Юлія” Івана Уривського, Київський академічний театр “Золоті ворота”

 

“Що це все врешті означало, крім очевидного?” – запитували ми себе на виході з вистави “Фрекен Юлія” Івана Уривського. Передовсім – це історія про двох заручених служників Яна і Христину та їхню господарку, доньку графа, Юлію. Останню покидає наречений, тож вона намагається звабити свого підлеглого. Чи навпаки – він користається шансом вилізти по соціальній драбині за допомогою її статусу? Відповідь на сцені. Втім, без пояснень режисер залишає нам десятки символів, які можуть означати все або нічого.

 

Світлина з вистави “Фрекен Юлія” Івана Уривського. Джерело: Укрінформ

 

Мінімалізм у виставі повсюдний: від соціальної тематики верств населення, яка виключає з себе навіть питання кохання, до сценографії. Уся постановка відбувається в темному коридорі, куди часом пробивається світло з кількома декораціями: колесом, гілкою дерева та трубкою з вином, яка звисає зі стелі. Акторів всього троє.

Втім, такий мінімалізм не позбавляє нас множинності трактувань. Аналізувати хочеться й закривавлену руку Христини-служниці, яку вона пропонує як їжу Янові та Юлії, й дерев’яне колесо, яке герої котять по сцені по черзі, й жест фрекен, коли та постійно торкається своїх грудей у зоні серця, ніби щось захищає чи то обіцяє. Режисер через виставу ніби навпростець розмовляє з глядачем, залишивши в собі привабливу загадковість, яку кожен мусить розгадати сам.

 

Світлина з вистави “Фрекен Юлія” Івана Уривського. Джерело: Укрінформ

 

“Фрекен Юлія” перемогла у номінації “За найкращу виставу камерної сцени”. Радимо йти за тривалим аналізом, грою світла й тіні та відсутністю стану театрального афекту.

Після ознайомлення з цими видами театру радимо повертатися до рівного дихання. Нагадуємо, що позаду ми залишили загальні відомості про його розвиток в Україні та про експериментальні постановки, попереду – музика й балет на великах сценах. Готуйтеся за дихальними правилами Стрельнікової до наступних драматичних зустрічей.

Дарія Гуцалюк

Published in Література

Ідіть у театральні храми – закликає команда Пусто. Або сідайте з нашою головною редакторкою під їхні стіни й дихайте. Хапайте повітря й випускайте. Бо британські вчені зазначають: сучасний український театр може очистити ваш мозок від пластику й CO2 швидше, ніж Ілон Маск створить екологічні ракети. Чи не задихнетеся від такого свіжого повітря? Не знаємо. Принаймні, ще ніхто не вмирав. Ми перевірили тиждень тому на ІІ Всеукраїнському театральному фестивалі-премії “ГРА”. У його шорт-листі найкращі з найкращих. Як споживати переглянуті нами постановки (бризкати лимоном чи лити кетчуп?) розповідаємо далі. 

Експеримент – це пошук. Чого? Експериментальний театр  шукає на це запитання відповідь. Адже за всім, що ми маємо на сцені зараз, є щось краще. Або гірше. Може, виявиться, що єврейська історія, показана потворними ляльками, стане вам рідною або, що ви – сестра (брат) сонця, а ваші очі складаються з хімічних елементів зірок. Схожі припущення висуває  перша в списку шорт-листа фестивалю-премії “ГРА” п’єса “Світ у горіховій шкарлупі” від режисера Дмитра Захоженка.

 

 

Горіхи, шкарлупи й світи

На кожному стільці лежить грецький горішок. Люди заходять до зали без сцени, а актори наче починають п’єсу й одночасно наче не грають: розмовляють з глядачами, кажуть їм їсти горіхи й дискутують про час. Межі стерті: сцена нероздільна з партером, актори – з глядачами. Різниці між останніми немає: усі ми граємо якісь соціальні ролі. Тому весь простір – сцена. Один із акторів промовляє: “Якби я жив у горіховій шкарлупі, я був би володарем світу” – і стає моторошно. На екрані в глибині кімнати вмикаються титри – починається вистава.

 

 

“Світ у горіховій шкарлупі” (“Universe in a nutshell”) – це не п’єса про горіхи й шкаралупу. Вона про час. На 14 метрів простору кімнати актори розкинули 14 мільярдів років – вік нашого Всесвіту. Зв допомогою ідей астрофізика Стівена Гокінга, вони пояснюють історію галактик, крокуючи метр за метром, мільярд років за мільярдом. А потім граються в “Micro Universe Bar”, де з базових хімічних елементів наочно створюють Всесвіт. Як виявилося, люди складаються з тих самих частинок, що й зірки. Тобто, ви – Сіріус, або Оріон, або Сонце, або... Просто по-іншому організовані. Батьки усе ж були праві, коли в дитинстві казали вам, що ви – зірочка! Так само й весь інший світ складається з 17 базових елементів. Кожна людина – це Всесвіт у тілі.

У кожного всесвіту є свій час. Те, що ми носимо в циферблатах годинників – умовність. Для когось цей момент читання статті – теперішнє, а для іншого – минуле. Актори пояснюють складні Гокіновські теорії, але наш журналіст не запам’ятав формули і графіки їх доведення. Тому повірте на слово, що “чиєсь минуле може бути чиїмось майбутнім”.

 

 

Якщо традиційні п’єси ставлять питання стосунків, кохання абощо, то експериментальний театр – глобальні. Під кінець вистави актори доходять до висновку, що людина своєю діяльністю за одне десятиліття може зруйнувати Землю, яку всесвіт створював приблизно 10 мільярдів років. Про це писав Стівен Гокінг у “Короткій історії часу”. Людина стала настільки потужною, що знищує сама себе. Або ми почнемо діяти й намагатимемося врятувати планету, або ми складемо руки й помремо. У кінці п’єси актори просять глядачів зробити вибір. У голі стоять дві скляні чаші: одна за піклування про Землю, інша – за байдуже ставлення до проблеми. Горіх, на який глядачі на початку вистави випадково сіли, символізує їхній голос. В яку чашу вкинули б ви?

 Що тут експериментального?

 

 

“Світ у горіховій шкарлупі” – п’єса-лекція про астрофізичний погляд на історію часу. Але не треба лякатися. Вона не така нудна, як в школі чи університеті. Завдання акторів – донести складну інформацію, яка перевертає світогляд з ніг на голову. Наш журналіст запевняє, що саме й так відбувається, бо після вистави він ще тиждень ходив шокований

Усі роздуми Стівена Гокінга викладені неакадемічно. Просто про складні речі. Для цього режисер Дмитро Захоженко, використав елементи блокбастеру. Яскраві кольори й екшен. Режисер вважає, що так можна привернути увагу широкого загалу. Він і тут робить розрив із традицією: експериментально-пошукові вистави спрямовані на вузьке коло глядачів, які розуміються на мистецтві. Проте на цю виставу можуть приходити критики й звичайні “смертні”, які цікавляться наукою, мистецтвознавці й люди, які нічого не тямлять в астрофізиці. “Світ у горіховій шкарлупі” – п’єса для всіх.

 

 

Ляльки, євреї й маски

Від одного експерименту до іншого недалеко. Якщо ви думаєте, що театр ляльок – лише для дітей, бо в ньому показують “Колобка” і “Пана Коцького”, то помиляєтеся. Маріонетки в руках акторів можуть змусити сміятися, плакати або тремтіти від напруги навіть дорослих. Одеський академічний театр ляльок пропонує трагікомедію “Баби Бабеля”. П’єса заснована на трьох новелах одеського письменника початку 20-го століття Ісака Бабеля: “Беня Крик”, “Батько” і “Страсті Христові”. Усі історії поєднані проблемою видання дівчат заміж. Беня Крик намагається знайти чоловіка своїй 40-річній сестрі Двойрі. Фроїм Грач (“Батько”) шукає пару дочці. У “Страстях Христових” Аріна вимолює в Бога ідеального чоловіка. Він посилає їй ангела, але дівчина поїть його самогоном, і він помирає. Тоді ж вона несе кару за весь людський рід. У всіх трьох частинах п’єси “Баби Бабеля” розвиваються феміністичні ідеї.

 

 

Через веселий колорит одеський двориків початку 20-го століття трагічні ситуації сприймаються, як комічні. Це схоже на насміхання над проблемами, применшення їхньої значимости. Акторів на сцені не більше десяти, всіх інших грають ляльки. Люди носять їх на руках, рухають їхніми кінцівками, іноді одягають на себе. Межа між ними стирається. Цікавим є принцип подачі історії. Її розповідають самі герої просто глядачам у лице.

 

 

Колорит двориків передано без стереотипів і надмірної пародії. Хоч це й Одеський академічний театр ляльок, виставу виконує білоруська трупа. Режисер Євген Корняг, хотів, щоб актори переоцінили цей специфічний національно-географічно-історичний матеріал. Тут немає ані педальованої одеської говірки, ані впізнаваних мелодій, пов’язаних з портовим містом. Є лише бажання показати незамулену реальність. 

Використані режисером ляльки – потвори, гротескні гримаси. Саме такими бачить Євген Корняг героїв новел Ісака Бабеля – непривабливими.

 

 

Що тут експериментального?

  1. Актори починають грати задовго до того, як зберуться глядачі. Це прелюдія. Вони грають підготовку до вистави: виносять декорації, миють підлогу, випивають вино. Наче намагаються показати, що життя – театр, а театр – життя. 
  2. Використання ляльок неоднакових розмірів, щоб показати різницю в соціальному статусі. 
  3. Актори діють, а потім переповідають та дають оцінку власним вчинкам.
  4. Показ єврейського народу не як типових “поганців”, а звичайних людей. 
  5. Сучасний театр ляльок спрямований на дорослих. Він розвиває складні теми. Уже це є експериментом, еволюцією театральної галузі. Хоч він такий не перший і не один в Україні.

 

 

Тож, пані та панове, продовжуємо дихати. Український експериментальний театр дає свіже повітря. А ми готуємося до кисню з балету, опери, камерної та великої сцени. Далі буде.

Гаврилюк Олексій

 
Published in Інше

Якщо у школі вас водили на “Наталку Полтавку”, “Запорожця за Дунаєм” і “Лісову пісню” (і то була не версія львівського театру Курбаса); якщо вам здається, що на сцені ходять лише у вишиванках й шароварах і говорять мовою Карпенка-Карого, Котляревського чи Куліша; якщо ви переконані, що театр – нудний пережиток минулого, мусимо вас засмутити – ви помиляєтесь. І втішити, бо допоможемо розібратися, що твориться в сучасному українському театрі, де і для кого він твориться та які вистави там дивитися.

 

На що дихає сучасний український театр?

Не на ладан (фразеологізм “дихати на ладан” означає бути слабким або при смерті). Театрознавці визначають ситуацію української сцени як нормальну. У Києві зараз близько тридцяти державних театрів і ста – незалежних. І хоча в інших європейських містах ситуація масштабніша, ми розвиваємося в бік кількости та якости. Це помітно з активної появи театральних фестивалів останніми роками. Серед них “ГРА”, який скидається на український “Оскар” у театральній сфері, “Відкрита сцена”, де незалежні театри можуть позмагатися одне з одним і вийти на ширшу авдиторію, та “Кіт Ґаватовича” у Львові, де на акторів не лише дивляться, а й спілкуються з ними та переймають досвід просто неба.

 


Чим же тоді дихає театр?

Така кількість театрів, особливо незалежних, спричиняє розмаїття тем, стилів і форм виступів. З часів здобуття Україною незалежности театр припинив виконувати завдання уряду. Тому художні керівники й режисери почали хапатися за все, що пропустили в світовому розвитку, ставити драми абсурду Беккета і Йонеско, переосмислювати класику і пригадувати, що ж відкрив репресований Курбас. Тоді на сцені була каша. А глядачі не знали, куди ж їм піти. За 28 років незалежности ми змирилися зі свободою і кожен театр визначив свій вектор розвитку. Втім, є дві спільні риси “театрального” повітря. Передусім, через політичну ситуацію в країні більшість вистав несуть соціальну функцію та рефлексують на те, що відбувається. Навіть якщо це “Різдвяна ніч” Гоголя. 

 

 

Крім того, український театр пластично-музично-драматичний. Наші актори на світовій сцені посідають особливе місце, бо відповідають не лише за гарну гру, а й добре співають та рухаються. Їх називають універсальними. Тепер розуміємо, чому,  коли у виставі відсутній один із трьох компонентів, складається враження, що нас обікрали. Український глядач театру балуваний. Але в хорошому сенсі.

 

Де театр дихає?

Всюди. Принаймні, намагається. Театральні вікенди можна влаштовувати в різних містах України, бо повітря там інше. Ні, у Львові театри не грають лише Франка і вистави про Бандеру, а в Харкові – тільки адаптації російської літератури. Просто в різних міст – різний досвід. 

У Берегово можна відвідати Угорський театр, познайомитися з незнайомою мовою, грою та почитати субтитри. У Чернігові – зловити театр Шевченка a.k.a. “такі класні, що весь час на гастролях” і подивитися “Вій” і “Різдвяну ніч”. У Івано-Франківську побачити “Калігулу” Камю, зіграну українськими акторами та поставлену французьким режисером і керівником театру (сюрприз!) Франка. В Одесі піти не тільки в Оперний (хоча й туди теж), а й у театр Василька на “Одруження” та “Вона його любила”. У Львові – в театр Леся Курбаса на “Перехресні стежки” з бездоганною роботою з постановкою сцени та хореографією акторів, “Благодарний Еродій” і “Так казав Заратустра” – щоб впасти у філософсько-хореографічно-музичний транс і з’їсти яблуко; у театр Лесі Українки на “Горизонт-200”, щоб подивитися на перетин сучасного з прийомами Курбаса та перейнятися до бажання написати рецензію, та “Люди”, щоб посміятися з власної депресії, (знову) її усвідомити та помітити, як часто вас оточують гомо сапіенс.

Окремо розберемо повітря в кількох київських театрах:

ЛГБТ, фемінізм, жорстка сатира на реалії – це все вміст “легенів” Дикого театру. Сюди варто іти за поглядом на контроверсійну сучасність, брати своїх друзів-сексистів, гомофобів і скептиків. А ще тут можна побачити класичні історії на по-справжньому новий лад, як “Кайдаші 2.0” та “Вій 2.0”.
Вистави: “Кицюня”, “Віталік”, “Кайдаші 2.0”.

 



Ваші психологічні травми дитинства, соцмережі та суржик – театр “Золоті ворота” дихає і не задихається, бо дивиться на це по-свіжому. Себто, не все воно так погано. Навіть, якщо від впізнавання в героях вистав себе й друзів/батьків у вас буде мороз по шкірі, а потім захочеться говорити, як у бабусі в селі, одночасно плачучи від роз’ятрених ран.
Вистави: “Фрекен Юлія”, “Тату, ти мене любив”, “Отелло/Україна/Фейсбук”.

Класика, Новопечерські липки, ретроспективність – кажуть, літературу та драматургію попередніх сторіч потрібно знати, бо інакше ви не інтеліґент. Втім, якщо ви втомились читати, приходьте в Театр на Печерську. Тут покажуть і “Гамлета”, і уривки різних творів Гоголя за версією режисера, і документальне переосмилення “Наталки Полтавки”. А ще поставлять бійку дітей на майданчику “Новопечерських липок”.

Вистави: “Бог різанини”, “Світ у горіховій шкарлупі”, “Покоління Пепсі”.

 

 

Актори з усієї країни, новинки, сленг – писати про повітря Театру драми і комедії на Лівому Березі важко, бо з лютого 2019-го року тут новий керівник Стас Жирков і головна режисерка – Тамара Трунова, та вони тільки на початку шляху втілення своїх ідей. До їхніх прем’єр долучаються актори з усієї країни, зокрема наші львівські фаворити з театру Курбаса – Олег Стефан і Ярослав Федорчук. Про роботи режисерки схвальні відгуки пишуть закордонні медіа. На виставах розповідають і про подружнє життя, і про війну, і про сучасні ґаджети та цирюльні.
Вистави: “Погані дороги”, “Гарантія два роки”, “Лондон”.

Рок, бродвей і українська література – як не дивно, це про повітря Театру оперети. Його керівники експериментують з різними жанрами музики, мюзиклів і сучукрлітом. У репертуарі і красиві постановки про полотно Шагала (“Скрипаль на даху”), і перша українська рок-опера “Біла ворона”, і “Маруся Чурай” Ліни Костенко та “Москалиця” Марії Матіос.

Вистави: “Скрипаль на даху”, “Біла ворона”, “Москалиця”.

 

А чи не задихнемося ми з такою кількістю повітря?

 

Ні. Ймовірніше, за таких масштабів забудемо й просто банально залишимо театр на тоді, коли нас туди хтось покличе. Це ніби мати велику бібліотеку і не читати, бо не можеш обрати. Щоб бути в курсі театру радимо підписатися на сторінку ProТеатр у Facebook, де публікують афіші (переважно) Києва, розповідають новини сцени і мотивують невеликими цитатами акторів і режисерів. Також забігайте на сторінку Національної спілки театральних діячів України – вони розповідають про різноманітні театральні фестивалі (деякі безкоштовні) та тримають в курсі стану сцени в Україні загалом. Часом показує ознаки життя інтернет-видання “Український театр 2.0”, де можна почитати про цікаві постановки в різних містах, познайомитися з іменами режисерів тощо.

 

 

Найближчим часом радимо купити квитки на фестиваль-премію “ГРА”, де з 24 по 30 листопада показуватимуть вистави з усієї України, які пройшли подвійний відбір експертів і потрапили до шорт-листа найкращих постановок країни. Саме завдяки ньому пошуки хороших вистав у інших містах стали для нашої команди менш часозатратними, ніж раніше. Поділимося власною інструкцією: перед поїздкою відкриваємо їхні лонґ-листи за 2018 і 2019 роки, шукаємо театр у потрібному місті, запам’ятовуємо вистави і купуємо квитки (якщо щастить) або плачемо (бо їдемо не в ті дні). Номінантів цьогорічного шорт-листа радимо переглянути в межах тижня фестивалю, щоб усю зиму законно сидіти в теплі дому і почуватися драматично-сповненими. 

 

Більшість інформації про становище українського театру ми взяли з власного подкасту “Випуск №5 "Граємо, отже, існуємо?" з театрознавицею Анною Липківською”, який радимо послухати дорогою на якусь виставу (бо час вже кудись купувати квитки), та подекуди поклалися на смаки експертів фестивалю-премії “ГРА”, бо не вдихнули ще всього театрального повітря. Хіба львівського. Там тільки те, за версією нашої головної редакторки, й можна робити. Якщо раптом зустрінете її на лавці навпроти театру Курбаса безмовну та тремтячу, то це вона подивилась якусь красиву виставу. І почувається, ніби побалакала в театральному храмі з Богом. Чого вам (не так гіперболізовано) й бажаємо.

Авторка: Дарія Гуцалюк

Published in Література
Сторінка 2 із 2