Матеріали з рубрики: укрліт
13 березня 2020 р.

Шевченко: що читати?

Якщо ви вже перечитали "Кобзаря" і подумки римуєте на Шевченків манір, пропонуємо відкрити його для себе з протилежного боку – прозового і російськомовного.  У Новопетрівському укріпленні Тарасові заборонили писати поезію і використовувати українську навіть у листуванні. Тому він створював повісті російською, серед яких збереглися лише дев’ять. Розповідаємо, чому їх варто читати і жаліємося на Пантелеймона Куліша.

Всі ці повісті об’єднані темою ворожости кріпосницького суспільства мистецтву, сповнені автобіографізмом і підпорядковуються одному творчому методу. Вони наче перетікають одна в одну і є важливим джерелом інформації про біографію автора.

“Я” оповідача перетікає в “Ми”. В одній повісті воно змінює стать, вік, статус. Це наче театр одного актора, де в кожній постаті читачі впізнають риси та переживання самого автора.

 

 

1. Музикант (1854): Шевченко кріпак-інтеліґент.

Читати, щоб зрозуміти, що інтеліґент, замкнений у статусі кріпака, – це не лише історія життя Шевченка. Він називає героїв своїм іменем: Тарас (музикант-кріпак) і Тарасевич (артистка-кріпачка). У такий спосіб він ставить знак рівности між собою й українськими селянами, яких спіткало горе з розуму. Річ у тім, що мати освічених кріпаків було модно, тому пани віддавали їх на навчання, а ті потім страждали через високі знання в низькому становищі. Шевченко підкреслює, що “історія мого життя становить історію моєї батьківщини” і що таких “шевченків” було тоді чи не у кожному селі. От тільки не всі могли свій біль перетворити на крик всього народу. 

Герой повісти говорить в одному листі: «О, якби я мав велике мистецтво писати! Я написав би величезну книгу про мерзоти, що відбуваються в селі Качанівці. Не пам'ятаю, в який саме книзі я вичитав такий вислів, — що якщо ми бачимо негідника і не показуємо на нього пальцями, то і ми майже такі ж негідники». Так розуміємо, чому Шевченко принципово не може мовчати.

Про російськомовні повісті Тараса є різні думки. Хтось вважає, що Шевченко міг би стати і російським пророком, якби видав їх за життя і продовжив писати російською. Інші впевнені, що Шевченко немислимий без української і лише вона сповна розкриває його  думки, бо рідна мова є його сутністю. Так вважав і Пантелеймон Куліш, який ці повісті відмовлявся друкувати.

 

«Не хапайся, братику, друкувати московських повістей. Ні грошей, ні слави за них не добудеш. Адже ж і Данте і Петрарка думали, що прославляться латинськими своїми книгами. Отак тебе морочить ся москальщина. Цур їй! Лучче нічого не роби, так собі сиди да читай, а ми тебе хлібом прогодуємо, аби твоє здоров’є!» –  П. Куліш у відповідь на надіслану повість “Музикант”

 

Тарас Шевченко "Солдат і смерть"

 

2. Близнюки (1855) Шевченко – солдат.

Читати, щоб займатися сродною працею і відкосити від армії.

Шевченко досліджує проблему виховання дітей через близнюків, яких підкинули немолодому подружжю. Попри візуальну схожість, однакове виховання та умови зростання, шляхи братів розходяться: Зосим йде навчатися до кадетського корпусу, а Савватій – до семінарії. У повісті зображений згубний вплив військового середовища на формування особистости.  “Близнюки” поєднані тематикою з “Нещасним” і “Капітаншою”.

Майже вся повість перегукується з ученням Григорія Сковороди. Сучасники Шевченка вже тоді потроху знімали портрети філософа зі стін, щоб замінити на Кобзаря. У “Близнюках” варто звернути увагу на опис художнього методу автора, яким об’єднані всі його тогочасні повісті:

 

"Спочатку опишу старанно місце, тобто, пейзаж; потім опишу дійових осіб, їх домашній побут, характери, звички, недоліки і чесноти, а потім вже, у міру сил, приступлю до драми, тобто до самої дії. Метода, або манера, це не нова, проте гарна манера, а гарне, як кажуть, не старіє, за винятком гарненької кокетки, яка, на жаль! в'яне передчасно ".

 

 

3. Художник (1856) Шевченко – Попелюшка.

Якщо ви вважаєте себе людиною чуттєвою і відчуваєте, що за хрестоматійними фактами від вас ховають справжнього Тараса, готуйте серветки. У “Художнику” Шевченко вишукано і розлого розповідає історію свого звільнення з кріпацтва і найпрекраснішого періоду життя одразу потому. 

Драматизм автобіографічного сюжету криється в історичному контексті, який читачі часто оминають. Причина викупу Шевченка лежала в його бажанні здобути освіту, яка була забороненою цілій верстві населення. Ця заборона не була дискримінаційною формою. Пани часто віддавали своїх обдарованих кріпаків в академію лише для того, щоб не платити художникам чи портретистам, а мати власних. Уявіть, наскільки жорстоко облагородити душу людини високими помислами вільного мистецтва і залишити її в неволі нарівні з іншими дворовими. По закінченню освіти і поверненню назад до власника багато кріпаків вчиняли самогубство. 

У творі є герой-художник (власне, Тарас) і оповідач, які по черзі ведуть оповідь. Вони змальовують Шевченка в різні періоди життя і  взаємодіють між собою. Зв’язок між ними двома відрізняється від усіх інших персонажів. Твір нагадує, що Шевченко – академік мистецтва та високоерудований естет. У цій повісті міститься близько 150-ти літературно-мистецьких посилань і оціночних судження щодо них. Так, “Художник” – це також своєрідний довідник мистецького життя не лише Петербурга середини ХІХ ст., а й усієї Европи.

 

4. Нещасний (1855) Шевченко – Достоєвський.

У цій повісті з’являється досить оригінальний для світової літератури типаж – “нещасний”, який передвіщає всесвітньо відомого “ідіота” (1868-1869) Достоєвського. Виведені письменниками персонажі вельми віддалені один від одного, проте дослідники Достоєвського свідчать, що за попереднім задумом останнього “ідіот” мав бути схожим до того героя, якого ми бачимо в “Нещасному” та “Близнюках” Шевченка. Сам Тарас передає сутність “нещасного” через поняття “ідіот” так: 

 

"Слово "нещасний" дивно якось було вимовлено солдатом. Мені здалося, що він цим словом називає якийсь стан, а не те, що воно власне виражало".

"Це було щось на зразок ідіота. Тверезий, він уперто мовчав, від однієї чарки він п'янів і починав проклинати мати свою, самого себе і все, що його оточує. Одні танці для нього мали ще якусь ману. А більше нічого".

 

У повісті Шевченко продовжує тему згубного впливу суспільства на долю людини. На думку більшости дослідників прози Шевченка, “Нещасний” належить до найбільш вдалих його творів повістевого жанру. Зокрема, Микола Костомаров був переконаним, що вона зайняла б «почесне місце між кращими творами наших белетристів, якщо б вона була надрукована».

Добре це чи ні, але повісті за життя надруковані не були і, на жаль, більша частина не збереглась до нашого часу. Шевченко залишив спроби увійти в російську белетристику і продовжив писати поетичні твори рідною мовою. Про них і про інші повісті Тараса поговоримо вже у цю суботу (14.03) на лекції "Тарас Шевченко: перформанс безсмертя".

Данило Гайдамаха

Published in Література

Виростити Пророка – не поле перейти. Інструкція в таких ситуаціях зайвою не буде. Не знаємо, чи читали Тарасові батьки схожу статтю перш ніж народити сина, втім, його батько був грамотним (рідкість для тогочасного села), тому все можливо. У будь-якому разі інструкція відтворена ним майже дослівно. Читайте й користуйтеся в міру власних можливостей. 

 

 

1. Знайдіть гідного партнера.

Для того, щоб зачати Пророка нації, потрібні відповідні генетичні дані. Вибір партнера залежить переважно від місця проживання, бо український геній мусить мати кров із двох берегів Дніпра. Тарасів дід, Іван, родом із Кирилівки. Він, швець за ремеслом (звідси і прізвище Шевченко), був свідком, а, може, й учасником гайдамацького руху. Інший дід, Яким Бойко, виходець із Прикарпаття. Деякі дослідники вважають, що він був сином Івана Бойка (Бойчука) – побратима легендарного учасника повстанського руху Олекси Довбуша. 

 

 

2. Не народжуйте Тараса з першої спроби

Ну, передовсім, як це ви зібралися виховувати генія одразу? Спочатку потренуйтесь кілька разів і старші діти стануть вам у пригоді для виконання наступних пунктів. Тарас був третьою дитиною після сестри Катерини та брата Микити. Згодом народилися Ярина, Марія і брат Йосип. Після смерти матері народжується сестра Марія (оригінальність для творення Пророка необов’язкова) від другого шлюбу його батька, Григорія Шевченка.

 

Хвильовий 2.0

 

3. Дитину варто зачати у червні і бажано назвати Хвильовим

Тарас народився 206 років тому. Це означає, що його зачали приблизно у червні і він Риби за знаком звірокругу. Невідомо, чи це вплинуло на його геніальність, але, щоб максимально наблизитись до бажаного результату, зорі краще не гнівити. Врешті, астрологи запевняють, що Тарасові мрійливість, самоіронічність та емпатійність – характерні риси його знаку. Оскільки ХХ століття з його розкутістю тоді лише насувалося, а батьки Тараса жили у консервативному оточенні й назвати сина просто Хвильовим не могли, обрали ім‘я Тарас. Дослівно з давньогрецької воно означає «хвилювати».

 

 

4. Віддавайте дитині все своє життя

Катерина Якимівна, Тарасова мати, була з тих матерів, які віддають дітям усе, які нічого  не знають, окрім самопосвяти нащадкам і непосильної праці. Тарасів батько, Григорій Іванович, одним із перших зауважив обдарованість сина і робив усе, щоб дати хлопцеві освіту і розвинути його розум. Він часто брав юнака на чумакування. Чумацький фольклор, природа, дорожні пригоди та розмови дорослих сформували світогляд чутливого Тараса. 

 

 

5. Якнайшвидше помирайте. Генію треба рости самостійним

Тарасова мати померла, коли йому було дев’ять років. У Святвечір тієї зими він разом із братом Микитою і сестрою Яриною приніс святу вечерю дідові Івану. Діти стали промовляти: «Святий вечір! Прислали нас, діду, батько й мати…» – перед словом «мати» затнулися і всі троє заридали. Овдовівши, батько одружився вдруге. За звичаєм, взяв також удову, опис якої пропущено, через їхню взаємну несимпатію з Тарасом. В одинадцять років хлопець втратив і батька, який застудився під час подорожі до Києва пізньої осені. Може, саме через небажання повторити цю долю в образ Тараса назавжди ввійшла тепла шапка. 

Опікуном сиріт став їхній дядько Павло, дуже суворий до дітей. Тому Тарас часто втікав до сестри Катерини, яка з чоловіком жила у сусідньому селі. Врешті Тарас утік від дядька до косоокого дяка Петра (сподіваюсь не переплутав), у якого продовжив своє навчання. Далі у житті Тараса почалося найцікавіше і ви або спостерігатиме за його безмертним перформансом з небес, якщо правильно виконали всі пункти, або можете просто прийти на лекцію “Тарас Шевченко: перформанс безсмертя” вже цієї суботи.

Ремарка від автора: Особисто я не хотів би повторювати життєвий шлях батьків Тараса, а тому на лекцію прийду. Навіть проведу її.

Данило Гайдамаха,
чорнобровий блогер,
прихильник проєкту «Пусто»

Published in Література

Українські письменниці не святі. Вони не хочуть, щоб їх вважали великомученицями, називали «доньками» Шевченка і приписували вічні страждання. Принаймні, Марко Вовчок не хотіла. Шкільна програма зробила з неї послідовницю Кобзаря, яка писала твори про українських селян, вередливих панночок і способи отруїти дитину маком. Нічого з цього не викликає відчуття революційности, притаманне творчости письменниці. Розповідаємо, якими роботами руйнувати стереотипи про першу українськомовну літераторку.

Марко Вовчок думає, як отруїти людину маком


Повість «Три долі», щоб бути щасливими на самоті


Хима, Катря та Маруся люблять Якова. На перший погляд це типова вікторіанська жіноча історія: тут є страждання, сліпе кохання, весілля та зламані долі. Втім, це ще й революційна повість про жінок, які не хочуть коритися чоловікові.

Застереження: наступний абзац містить спойлери

Катря — це приклад тогочасної бунтівниці. Вона не мириться з виявом батькової влади над собою у вигляді заборони виходити заміж. Тому робить єдине, що дає жінці у ХІХ столітті свободу — йде в монастир. Хима ж, від імені якої написана повість, залишається сама. У часи Марка Вовчка така доля вважалася нещасною й невдалою. Мовляв, дівчина не змогла виконати свій головний обов’язок. Але Хима не страждає: вона щаслива. Заміжжя вона уникає не через невдачу, а з власної волі. Їй добре на самоті.

Читати, щоб побачити світ очима дівчат ХІХ століття та зрозуміти, що на чоловіках життя не закінчується. А ще відчути, що годиннички не цокають, хай би там що казали надокучливі родичі з вічними питаннями про заміжжя.

Повість «Інститутка», щоб бунтувати та відчувати


У часи Марко Вовчок поняття “феміністка” не існувало. Письменницю називали “емансипанткою”, бо її життя і твори маніфестували: незалежність, рішучість і бунтарський дух. Її героїні дозволяли собі відчувати та не коритися. Такою, наприклад, була героїня повісті “Інститутка”. Попри те, що Устя мусить слухатися своєї жорстокої панночки, вона не хоче миритися з несправедливістю: захищає стареньку служницю, співчуває бідолашній дівчині, яка втратила дитину, виходить заміж та живе власним життям. Устина господиня ж, та сама “інститутка” (бо закінчила вищий навчальний заклад) — приклад типової маніпулянтки, а її стосунки з чоловіком ми зараз назвали би токсичними.

Народні розповіді Марка Вовчка

“Інститутка” показує, як глибоко Вовчок досліджувала психологію селян. Для неї вони були не просто однорідною масою, а особистостями зі своїми проблемами, переживаннями та радощами. Те, як Марко розкрила персоналії дівчат, вплинуло на розвиток української соціально-психологічної прози: авторка показала, що чуттєвість притаманна не лише паннам з вищих станів.

Читати, щоб зрозуміти, чому плаче, сміється та чим живе українське село ХІХ століття, дико гніватися на вередливих “інституток” і знати, як використовувати непотрібні знання з університету.

Оповідання «Тюлева баба», щоб усвідомити: суперництво у сім’ї призводить не лише до всохлих груш


Часом заради репутації можна зробити все. Головні героїні цього оповідання, наприклад, були готові ледве не вбити купця та зруйнувати греблю, щоб просто приготувати найкращу тюлеву бабу (традиційна страва на Великдень). Це невелике оповідання — цікавий приклад того, як свекруха та невістка можуть зруйнувати все навколо у боротьбі за вище місце у патріархальному світі. Навіть, якщо це суперництво ніколи не закінчиться, а перше місце ніхто не посяде.

Читати, щоб навчитися падати на коліна перед духовою пічкою в екстазі і молитися муці.

Уривок з "Сестри"

Радимо також оповідання “Сестра”, щоб побачити: в українському селі були не лише покірні й смиренні “Марусі”; “Два сини”, щоб забути про мілленіальські фінансові проблеми та подумати про родину, та роман “Жива душа”, аби дізнатися, як інтелектуальність стимулює виникнення зморшок, а рожеві стіни в кімнаті не співвідносяться зі стосами книжок. Останній, щоправда, радимо шукати в бібліотеках. Він відноситься до російського періоду творчости Марко Вовчок, твори з якого важко знайти у вільному доступі. Тогочасні романи Марії автобіографічні: наприклад, головна героїня “Живої душі”, Маша, так само, як і авторка, живе у своєї тітки на правах не то родички, не то гувернантки. Вона байдужа до світського життя та чоловіків і цікавиться лише літературою. “Жива душа” — історія про дівчину не зі свого часу, яка бачить життя поза концепцією заміжжя.


Марко Вовчок була несправедливо забута. Їй приписували долю “чорної вдови” та “фатальної жінки” через двох мертвих чоловіків, а її особисте життя обговорювали більше, ніж літературний доробок. Хоча, окрім вкладу в українську літературу, Марія зробила чимало для російського та французького культурного простору. Наприклад, перекладала твори Жуля Верна з його особистого дозволу. Ми не можемо змінити долю письменниці, але можемо відновити її репутацію та зруйнувати шкільні стереотипи “літератури про село”. Відчувати, бунтувати та читати.

Кулик Тетяна

Published in Література

Ми розуміємо: читати хворих і бідних жінок, які, як одинокі мужчини на всю літературу, стояли у віночку й слухали весну, не дуже цікаво. Скільки там вже без надії сподіватись знайти щось близьке нам й захопливе до здивованих вигуків. Тому звертаємося до іншої жінки, Лесі Українки: “почитаємої, але не читомої”, як вона сама себе називала. Тої, яка писала про вольових народних дівчат, сильних Еврідік і чесних поетів, які завуальовано втирали носа “кацапам”. Розбираємося, що читати в Лесі Українки собі на втіху. 

 

Леся Українка “чілиться” з братом Михайлом на сіні

 

1. Оповідання, щоб порадитися з дівчатами кінця XIX - початку XX століття про дорослішання.

Вона написала не лише купу віршів і “Лісову пісню”. У Лариси Петрівни є невеликий прозовий доробок, із якого згадаємо три оповідання в порядку публікації: “Жаль”, “Над морем” і “Приязнь”.  

“Жаль” Леся написала в межах родинного літературного конкурсу Косачів на тему “кушетка”. Оповідання з таким унікальним персонажем є і в Олени Пчілки, і в брата письменниці – Михайла. Втім, довгий шлях до опублікування пережило лише творіння Лесі. У ньому вона оповідає історію Софії Турковської, щойно повнолітньої дівчини середнього стану, яка в житті, крім захоплення рожевими канапами та власним відображенням, знає мало. Хіба пісеньку “Si tu m’amais”. Нею й зачаровує місцевого князя Бориса, який швиденько бере її за дружину. Софія тішиться, як мала дитина. І тут варто було б забрати сполучник “як”, бо насправді світогляд її незрілий. По-модному ми б сказали, що вона носить рожеві окуляри, які життя смертю чоловіка й злиднями нагло знімає. Тоді Софії залишається або подорослішати й жити своїм життям, або зовнішньо подорослішати й постійно за чимось жаліти. Вона (спойлер!) обирає друге.

Письменниця дуже дотепно описує думки дівчини, викликає до неї співчуття з легким нальотом критики і вражає несподіваним закінченням, від якого й Достоєвський знервовано курив би збоку. А ще змальовує гарний психологічний портрет жінки, якою б сама воліла не бути, але які й досі ходять між нас і потребують кращого батьківського виховання й відповідних можливостей у суспільстві. І, звісно, здатности до саморефлексії.

Читати, коли трохи сумно, бо ваші однокласники чи просто ровесники одружуються, і хочеться гострих завершень на папері. 

 

Над морем. Перша сторінка автографа, 1898р.

 



“Над морем” – оповідання, в якому є не лише героїня, з якої приклад брат не варто, а й мовчазна авторка, яка шукає свій правильний шлях до дорослішання. Події відбуваються в Ялті, курорті, куди люди їздили лікувати сухоти. Маємо двох персонажок: московку Аллу та оповідачку, прототипом якої стала Леся Українка. Перша безперестанно балакає, виспівує циганських пісень, поки ніхто не бачить (на людях соромиться, бо то заняття не для знатної пані) і дбає лише про свій зовнішній вигляд. Вона мріє одурити якогось тутешнього ловеласа, а в результаті, як воно буває в житті, він одурює її. Тільки наша пані того не визнає, просто занедужує і кличе оповідачку читати немилі останній бульварні романи. 

У творі є два цікавих персонажі: море та заздрість. Перше символізує прихід до себе самої, ту саморефлексію, якої не вистачає героїні першого оповідання. Друга зображує непроговорений конфлікт між жінками, які тоді ставали свідомішими, йшли навчатися, цікавилися інтелігентною літературою, та тими, які боялися покинуте так зображене Лесею “дитинство” безвідповідальне, бо не потребує вибору майбутнього. Адже попереду – заміжжя. 


Читати, щоб навчитися казати чоловікам, що їхня зовнішність посередня, інтелектуально, знайти в оповіданні витоки еко-активізму та побачити опис бажання покинути людей і ніколи їх не бачити, який цілком міг надихнути Коцюбинського на “Intermezzo”.

 

Приязнь, 1905 р.

 

З кожним оповіданням Леся Українка додає до кола типажів своїх героїнь ще одну. У “Приязні” є селянка Дарка (той же типаж, що оповідачка в попередньому творі), панянка Юзя (присутній у всіх трьох текстах типаж) і Зоня – доросла дівчина, яку доля кинула напризволяще ще в дитинстві. Остання сама себе не усвідомила, а хитрістю вийшла до вершків суспільства. Історія оповідає про дитячо-жіночу дружбу. Спершу між панянкою й селянкою, де спілкуванню заважає заздрість бідної й співчуття багатої. А потім – хитра й підлеслива взаємодія між Зонею й Юзею. Та головне тут не дружба, а те ж дорослішання. Ми спостерігаємо, як злидні й близькість до землі й власної національної ідентичности в образі народних пісень та забав, витесує з Дарки сильну й здібну дівчину, якій не страшно дивитися “прямо перед себе”. А Юзю ж натомість поглинають замкнені стіни та панські звички, які залишають її між усього товариства ровесниць маленькою, дрібненькою й дитячою.

Читати, щоб знайти в українській літературі розмаїття жіночих образів, схожих на нас і наших сучасниць, побачити токсичну дружбу ґатунку XX століття та навчитися інтелектуально казати “ні” хлопцям у танці за допомогою українських пісень. 

 

2. Драми, щоб набратися незламности духу та зрозуміти силу власної культури.

Драматичний доробок Лесі Українки – 21 драма. Всі особливі. Та найбільше вирізняє їх те, що написані вони не за народними мотивами й оповідають не про селянське життя. Письменниця хотіла робити твори для еліти, такі, до яких потрібно було інтелектуально дорости. А ще вважала: щоб творити власну літературу треба ознайомитися з витоками всесвітньої. Тож писала на древньогрецькі, ранньохристиянські та середньовічні сюжети. Її за це дуже критикували: мовляв, чого не пишеш про наш знедолений народ, нащо лізеш в інші країни, коли в нас тут свої криваві події. Втім, тоді не вміли читати між рядків і не бачили, як за далекими образами ховалися заклики до боротьби та спонукання не повторювати гіркий досвід. Ми згадаємо всього дві: “Оргія” та “Бояриня”.

 

Тут можете пограти у гру "впізнай українського письменника"

 

“Оргія” оповідає про окуповані Римською імперією еллінські землі. Зокрема про талановитого співця-грека Антея та його дружину-танцівницю Нерісу. Перший влаштовує для хлопців-еллінців підпільні домашні навчання та всіляко відмовляється співпрацювати з окупантами навіть на правах пошани з їхнього боку. Друга каже, що згине без слави, як без води й хліба, та мріє піти на оргію окупантів потанцювати. За еллінсько-римськими образами неважко побачити майже одвічний українсько-російський конфлікт. 

 

Читати, щоб сумніватися щодо того, чи варта слава ганебної співпраці, а забуття – власної честі; розшифрувати цитату “Рим ходив у Грецію до школи” на манір Київської Русі та вкотре подивуватися майстерним завершенням письменниці.


У “Боярині” Леся Українка описує козацькі часи, але нетипово зображує Москву замість сповненої бурхливих подій України. Річ у тім, що вільна й квітуча “ростинка” Оксана йде заміж за Степана, українського боярина при царському дворі. Поки на батьківщині подружжя проливається купа крові, вони повинні всіляко догоджати ворожій владі та звичаям. І під дією страху за власне життя відмовитися від допомоги співвітчизникам.

Читати, щоб побачити, як Леся лагідно-феміністично виправляє вустами Оксани недбало кинуті образливі фрази Степана, споглянути різницю між українською й російською культурами в усій контрастній красі та подумки полаяти тодішніх критиків за нерозуміння.

 

3. “Лісову пісню”, щоб побачити, як недолюблена в школі “сільська” література це ж село критикує

Не знаємо, як ви, та наша головна редакторка (а за сумісництвом – авторка цієї статті) “Лісову пісню” не любила. Їй здавалося, що герої там дуже прості й незрозумілі у своїй нерозважливості, а кохання – занадто трагічне. Втім, чотири року після останнього прочитання вона сходила на однойменну виставу у Львівський академічний театр Леся Курбаса і зрозуміла все зовсім інакше. 

 

Світлина з фейсбук-сторінки театру Леся Курбаса

 

Передовсім, “Лісова пісня” створена за мотивами відомої давньогрецької історії про Орфея і Еврідіку, де поет намагається порятувати кохану з царства мертвих. Тільки в Лесі Українки Еврідіка, себто, Мавка рятує й себе, й загубленого та безпомічного Орфея-Лукаша. (І це письменниця себе феміністкою навіть не називала!) Крім того, в драмі велику увагу приділено мові, яка може й від смерті, й від забуття врятувати, й правду показати, й лихо накликати. Лише той, хто майстерно володіє словом, як дядько Лев, може жити в гармонії з природою й суспільством. Інших байдужість до сказаного губить.

Але найбільше губить героїв те, за що Леся Українка критикувала село. Річ у тім, що ми звикли сприймати останнє як джерело культури, та саме в час життя письменниці селяни почали від неї відмовлятись на користь прагматики й бажання будувати комфортне майбутнє. Вони, як Килина й мати Лукаша, готові були продати весь ліс і всі свої традиції, аби жити зручно. Леся вважала це неправильним, тому вони всі й загинули (класно бути письменницею, погодьтеся, не подобається хтось – можна його літературно вбити).

 

Лісова пісня. Сторінка автографа, 1911р.

 

Скажемо ще, що читати для того, щоб подивуватися з надкрасивих і нездіснених жодним театром описів сценографії, подумати, що Мавка й Килина можуть бути насправді однією жінкою, зміненою під суспільним тиском (натхненником цієї теорії є режисер Андрій Приходько, який власне і поставив “Лісову пісню” в театрі Леся Курбаса), та пережити всю цю історію критично по-новому. І дуже радимо сходити в театр.

 

Радити читати Лесю Українку можна ще нескінченно довго. До нашого списку “must read” належать і ранньохристиянські драми “В катакомбах” та “Руфін і Прісцилла”, які обговорюють суперечку між миром і мечем у новій тоді релігії, а відтак вказують на схильність Ісуса Христа до фемінности. Цікавим є і твір “Камінний господар”, де письменниця змальовує прагнення жінки до лідерства через маніпуляції між чоловіками. А також, вірш “Плющ” (який ви мали чути у виконанні гурту “Бумбокс”), драматична поема “Одержима” та прозовий уривок “Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами…”, які показують силу любови однієї геніальної жінки. Словом, читати варто багато. Щоб віщий сон письменниці, де вона стоїть на сцені й грає в своїй драмі “Блакитна троянда”, а в залі абсолютно порожньо, не збувся. Щоб вона не була “одинокою в пустині”, як сама казала. Щоб хоча би півтора століття потому стала й почитаємою, й читаною.

Дарія Гуцалюк

Published in Література

Уважно подивіться у люстерко. На вашому одязі не вистачає одного ґудзика, у кишені видно коробку дешевих цигарок, а на очі спадає густе темне волосся? Чи, може, у вухах постійно шелестить шелест? Обережно, це може призвести до хвильовізму. Пусто відібрало найм’ятежніші ознаки перетворення на Миколу й склало для вас тест. Про вовків, довголіття, вишні (без хрущів) та азіятський ренесанс – читайте, пустуйте й відповідайте за посиланням.

 

Published in Література

Якби Микола Хвильовий писав “Я (Романтика)” за мотивами свого життя, там було б більше alter ego, ніж просто чекіст і людина. Письменник-революціонер змінював псевдоніми, як шкарпетки: чи то через свою творчу сутність, чи то через неврастенію (хоча це може бути взаємопов’язано, ох, вже та геніальність!) Назмінював стільки, що для кожного знайдеться по Миколі або навіть Стефану. Який же ви сьогодні?

 

Микола Фітільов

Ви малий революціонер Колька. Народилися улюбленого 13-го числа. Батько Григорій (“у вищому ступені безалаберна людина”), нащадок бідної дворянської сім’ї та мрійник, розлучається з вашою матір’ю Єлисаветою. Наспівуючи українських пісень та підсовуючи під носа “Кобзар”, вона забирає вас жити в інше село. Там ви навчаєтеся в школі, любите літературу, Діккенса, Флобера, Ґюґо та статті літературного критика Добролюбова проти російського самодержавства, які потай передає батько. Захоплюєтесь революційними ідеями, берете участь в нелегальному прокомуністичному гуртку і ще в гімназії намагаєтесь бунтувати. Але ваші батьки – вчителі, тому єдиний можливий бунт і вияв внутрішньої свободи – начитатися Максима Горького та “бродити Руссю”. Тому, кинувши освіту, вирушаєте в подорож Україною, несвідомо збираючи резюме зразкового пролетаря: працюєте чорноробочим котельного цеху Дружківського заводу, вантажником у Таганрозькому порту, на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської та вантажником коксу в Горлівці. Потім – в канцелярії волоської управи, де організовуєте драматичний гурток і пишете перші “свідомі” вірші (слово свідомі в лапках, бо ми їх ніколи не читали). У вашому житті все принципово: українською та революційно.

 


Це не Микола Фітільов, а Михайло Солоненко з ресурсу РівнеРетроРим. У Кольки світлин не було, але треба ж вам якусь приблизну ілюстрацію
 

Дядько Микола

Вам 23 роки і ваш волоцюжно-культурний стиль життя ще не встигає вам набриднути, як у 1916 році призивають до армії. Перша світова війна.

“Три роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я ніяк не ризикну, три роки голгофи в квадраті на далеких полях Галичини, в Карпатах, в Румунії і т. д. і т. д., – все це теж що-небудь значить”.

Значить те, що ви остаточно стаєте більшовиком, активним членом Української партії соціалістів-революціонерів і пишете комуністичні маніфести. А ще – вірите в ідею. Навіть тоді, коли до влади приходить гетьманат Скоропадського. Коли знову починається революція. Коли приходить Денікін. А щоб бути більш впевненим у своїй вірі, як хитрий “знавець української мови” без освіти, пишете агітаційні та сатиричні матеріали в більшовицькі газети і “перекладаєте з польської” універсали надзвичайно вправного та мудрого Симона Петлюри!

“Універсал головного отамана – генерала Петлюри з того боку, де поляки, зза червоної гори, до холопів до бандитів і до щирих куркулів, до заможних і жорстоких, і пикатих пузанів”.

 

Скани з універсалу Дьдька Миколи

 

Ви в розквіті сил і вам поки не страшно. Ви рятуєтеся від Директорії, яка вас майже розстрілює, записуєтеся в КП(б)У, одружуєтеся з Катериною Гащенко та вирушаєте на фронт знову, бо надворі 1919 рік. Тепер у вас є донька Іраїда, статус політпрацівника та загроза бути страченим ЧеКою. Рятує вас від смертного вироку “молоденька, чорноока комуністка” Юлія Уманцева: чи то через знайомство із вашою сестрою, чи то хотіла зробити вас зразковим чоловіком і вітчимом для своєї доньки Любові. Але це вже вас не стосується: революцію втілено, памфлети дядька Миколи нікому непотрібні, час жити спокійним життям. А шкода, бо було весело і по-справжньому. Ви ж-бо вірили.

 

Стефан Кароль

Ви поет-авангардист разом із Майком Йогансеном і Володимиром Сосюрою. Приїжджаєте до столиці, Харкова, долучаєтесь до літературних спілок, бунтуєте і створюєте свої. Словом, намагаєтеся продовжувати революціонувати (от як Франко навчив!) Щоб продемонструвати незгоду та інноваційність – берете новий псевдонім. Тепер ви Стівен Кінг на буржуазно-австрійський манір. Ніхто поняття блакитного (такого близького вам!) немає, чого ви раптом стали Стефаном, але всі мовчки моляться “Отче наш” вашими словами в атеїстичному столітті.

 

“Отче наш — електричної системи віку! На твоїх крицевих віях запеклася майбуття сльоза. Твоя напруженість воліє на патлах буйних днів провести лабіринти смаку.

Да святиться — твоє ім’я Да буде твоя непохитна воля там — на землі, як тут — в заводі.

І глузували над святим святих, і в сміх підмішували кал”.

 

Як би ви не борсалися в пошуках бунту та революції, їм прийшов кінець. Ви змирилися з тим, що коренізація здійснюється, комуністична партія при владі і для цього не треба нічого робити. Ви засмучені своєю поетичною діяльністю та політичною бездіяльністю.

“Є два типи революціонера. Один з них той, що живе на хвилях революційних битв, в гуркоті класової боротьби – до таких революціонерів належу я. Другий – це коли настає тиша, і він робить “буденну”, чорнову роботу. Я не вмію бути революціонером у тиші”.

 

Микола Хвильовий

Одного ранку ви прокидаєтесь передовим радянсько-українським письменником. На Катеринославщині якийсь білявий молодик (ні, його не спиняє те, що ви брюнет) навіть заробляє гроші, бо вдає із себе вас і читає твори із “Синіх етюдів”, а ще замість вас збирає венеричні захворювання, бо, виявляється, ви класний коханець. Ви, натомість, з тихим скандалом розлучаєтеся зі своєю першою дружиною, не можете бачитися з донькою, тому (або не тому, а через те, що ви її боржник) одружуєтеся з тією ж “молоденькою, чорноокою комуністкою” Юлією Уманцевою та стаєте батьком для маленької Любові, яку ніжно називаєте Любисток.

 


Микола Хвильовий, Юлія Уманцева та Любисток

 

Ви працюєте в культурних журналах, листуєтеся з Миколою Зеровим, любите дощ і неоднозначні образи. Не знаємо, чому ви обрали такий псевдонім. Можливо, через те, що “сам хвилюєтеся та всіх хвилюєте”, а, можливо, тому, що передбачаєте свій туберкульоз і години, проведені біля моря в пошуках одужання та психотерапії. Ви періодично пишете літературні шедеври та ходите за межі Харкова з тужливою метою.

“Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим: очевидно, боягуз я великий, нікчема”.

Коли ви презентуєте свій magnus opus “Я (Романтика)” вас нарікають чекістом, думають, що ви вбили матір попри те, що вона переживе вас на десятки років, і дивляться на вас з острахом і повагою. Якось ви помічаєте, що в літературу пхається графоманство, і, висловивши заперечення, ненароком розпочинаєте літературну дискусію. Всупереч виступає ціла партія зі Сталіном особисто на чолі: ваша ідея і віра йдуть проти вас самих. Тому ви зрікаєтесь своїх “неправильних” думок і переконань. Не видаєте памфлет “Україна чи Малоросія?”, спалюєте другу частину роману “Вальдшнепи” (яку не знайдуть до сьогодні) та переїжджаєте в будинок “Слово” з іншими діячами культури. Терпите відчуття переслідування, майже не спілкуєтесь із дружиною, часто їздите на полювання, втрачаєте друзів через діяльність партії і під шаленим внутрішнім зневіреним і зовнішнім насильницьким тиском пускаєте собі кулю в голову.

“Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя – ви і не уявляєте. Сьогодні 13-те. Пам'ятаєте як я був закоханий в це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична партія".

 

Вальдшнеп

Виявляється, ви були націоналістом. Приховували свою освіту в Харківському університеті (причини невідомі). А ще аж занадто захоплювалися, як пише вождь, “якоюсь месіаністичною роллю української молодої інтелігенції”. В справі ҐПУ, заведеній на вас, а точніше, на Вальдшнепа (таке у вас там позивне), вказано: “Перш за все, треба визнати прилюдно: М. Хвильовий не просто розумна, а надзвичайно розумна людина. Крім того, він надзвичайно хитра і дипломатична людина. І якраз в цій надмірності – його слабке місце. Чайковський був “царем і рабом мінора” і так само М. Хвильовий – “цар і раб хитрощів”. Дякуючи перевазі дипломатування над безсторонньо-розумовими здібностями, з Хвильовим трапилось те, що визначається формулою: сам себе перехитрував”. Перехитрували ви себе настільки, що не помітили, як вас нібито любов’ю оточили прихильники націоналістів. Перехитрували їх настільки, що справа в ҐПУ залишилася на рівні папірців і доносів, а не фатальних дій, які ви самі вчинили. Ні, ви не вальдшнеп. Ви любили полювати на вальдшнепів. ҐПУ просто переплутала мисливця й здобич.

 


Микола Хвильовий (не Вальдшнеп)

 

Ми можемо хотіти бути Фітільовим, Стефаном Каролем на зло Кінгу та навіть іронічним дядьком Миколою. Але бути Хвильовим – метром розстріляного відродження – попри всю геніальність та нашу любов до нього, нікому не побажаємо. Нехай його розпачлива розгублена шедевральність залишається на сторінках.

“І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло: — я — чекіст, але і людина”. Микола Хвильвий “Я (Романтика)”

Дарія Гуцалюк

Published in Література