Матеріали з рубрики: фестиваль

Фестиваль Docudays UA 2020 завершується 10 травня, проте ще так багато оригінального та неочікуваного залишилося до перегляду. Наша кіножурналістка Маша склала добірку фільмів, які варто встигнути подивитися. Обережно: висока концентрація естетичної плівкової зйомки, елегійно-ностальгічних сюжетів, дитячих мрій, гостросоціальної проблематики та одвічних пошуків себе.

 

1. «Спогади про подорож до Литви» (Йонас Мекас. США; 1972)

Стрічка – кінематографічний щоденник авангардного режисера Йонаса Мекаса. Він у часи Другої Світової емігрував до Америки із Литви і лише через 25 років відвідав батьківщину. 

 

 

Сюжетно картина об’єднана у меланхолічний організм добіркою візуалізованих спогадів: сімейні застілля, дозвілля родичів і сусідів, пасторальні пейзажі, праця в колгоспі, ранкова елегія саду, матір, яка готує традиційні деруни на вогнищі. Тут радянські жінки з відбитком важкої печалі на лицях. Радянські чоловіки за роботою в полі, які співають, попри все. Мекас переповідає буденність рідного села в умовах непростих реалій, роблячи це сентиментально, крізь призму болісного щему та ностальгії – тут він у ролі спостерігача, а не учасника подій.

У власних «Спогадах…» Йонас Мекас – і режисер, і оператор, і монтажер, і закадровий голос, який коментує усе зображуване. Це цілковито його історія – творена його очима, його руками, його голосом, його пам’яттю. Стрічка вийшла теплою, спокійною та печальною, подібною до серпневих ранків на самому схилі літа. Вона сприймається, як щось світле, видиме, втім, невловиме – немовби примарний день із дитячих снів, який ніколи не настане.

«Спогади…» – не лише про подорож. Це –  драматична сповідь людини без дому, відірваної від рідного середовища, яке за 25 років змінилося та відчужилося, перейшло до категорії «минулого» – про це Мекас із гіркотою у голосі рефлексує на початку картини. Режисер постає перед нами завислим поміж «учора», яке складно забути, та «сьогодні», до якого неможливо адаптуватися. Чи віднайде він гармонію, повернувшись до Литви на кілька днів та подивившись у вічі тому, що довго ятрило йому груди? Дивіться тут

 

2. «Салют, кубинці» (Аньєс Варда. Франція; 1963)

На початку 60-их років режисерка Аньєс Варда відвідала Кубу, привізши звідти естетично-документальний «сувенір» – 1800 плівкових фотографій. Саме вони – ця чорно-біла тремтлива зерниста матерія, сповнена облич, тіл і танцю – стали матеріалом для створення стрічки. Сюжет нагадує деталізовану замальовку кубинського життя із дещо хаотичною історією в дусі імпресіоністичного мистецтва. За допомогою своїх знімків Варда розповідає про життя країни у перші роки правління Фіделя Кастро, про кубинських людей, їхні звичаї, побут, про енергетику острова та його специфічну свободу.

 

Салют, кубинці — Міжнародний фестиваль документального кіно про ...

 

Як правило, про Кубу ми чуємо як про батьківщину сигар, старих автомобілів, запальних танців, ілюзорного соціалізму та злиденної буденности. У стрічці Варда розкриває її з іншого боку: романтичний дух повстання ще не вщухнув; люди, натхненні та піднесені, досі плекають утопічні мрії, навіяні революцією; Все довкола дихає пристрастю та природною сексуальністю. Здається, зображуване пульсує яскравістю навіть через чорно-білу плівку. Динамічний монтаж резонує із загальним настроєм візуальної складової – вони створюють органічну живу динаміку.

Кінематографічна замальовка Варди не лише сповнена екзотичної естетики, а й енциклопедична. Режисерка занурюється у деталі релігійного життя кубинців, шукаючи його витоки у католицьких, європейських та язичницьких африканських традиціях; вивчає, як функціонують культурні інститути постреволюційної держави; натхненно розповідає про розвиток місцевого мистецтва та енергійних, неординарних людей, що його продукують. Стрічку цікаво дивитися тепер, за майже 60 років після її створення. Цікаво та дещо болісно: нині бачимо, у що можуть обернутися романтичні революційні мрії. Дивитися тут

 

 3. «Я часто думаю про Гаваї» (Елфі Мікеш. Німеччина; 1978)

Кінокартина нагадує сюрреалістичну, дещо печальну дитячу казку. У центрі сюжету – шістнадцятилітня Кармен, яка мешкає з матір’ю та братом на околиці Берліна. Її батько – солдат із Пуерто-Рико – покинув сім’ю, залишивши по собі лише гірко-солодкі спогади та вініл із екзотичною музикою. Історія стрічки – про щодення героїні, сповнене монотонного побуту у чотирьох стінах і романтичних мрій про заходи сонця на далеких островах. Зображуване супроводжується монологом Кармен: вона розповідає про своє життя, сім’ю, проблеми та, найголовніше, – про Гаваї – центральний символ картини, який уособлює нездійсненність, віра в яку тримає людей на плаву.

 

Я часто думаю про Гаваї — Міжнародний фестиваль документального ...

 

Візуально стрічка подібна до тісної скриньки, заповненої різноманітними побутовими дрібницями: яскравими, кітчевими, потрібними або ж зовсім не прикладними. Це формує естетику картини, що криється у всьому, варто лише придивитися до предметів навколо. Їхнє поєднання формує єдиний візуальний простір. Його атмосфера – дискомфортна та занурює у стан пригнічености й клаустрофобії. Втім, відображає реальне життя в деталях. Воно видаватиметься нестерпно важким, якщо не мріяти та не бачити у буденності прекрасного.

Картина сповнена легкої динамічної музики, яка контрастує із напругою зображуваного. Синтез аудіального та візуального – це іронічна гра протилежностей, що проводить межу між дійсним та внутрішнім світами Кармен, яку дівчина почасти намагається стерти. Для цього героїня перевдягається у традиційні острівні вбрання та оформлює подібно навколишній простір. Що це: своєрідна терапія чи хвороблива втеча від реальности? Сцени перевтілення – нетривіальні та самобутні, зафільмовані у манері американського андеграундного кіно. Дивитися тут

 

4. «Ангели вулиці Діамант» (Петр Лом. Нідерланди, Норвегія; 2019)

Картина розповідає історію трьох жінок: пасторки Рене, кухарки Мамі та колишньої активістки із партії «Чорних пантер» Барбари. Вони – афроамериканки, які з власного досвіду знають, що таке несправедливість, пригнічення та дискримінація, а тому сповна допомагають тим, хто цього потребує. Героїні працюють в афроамериканській церкві у Філадельфії на вулиці Діамант – Church of Advocate. Її назва перекладається як «церква Захисника». Назва збігається з тим, чим у ній займаються. Ця організація – не просто релігійна, а соціальна. Тут утримують біженців і безкоштовно годують нужденних. У центрі сюжету – буденність церкви, її прихожан, гостей кафе та персоналу. Це – історія про невпинну боротьбу за хороше життя, розказана не абстрактно та демагогічно, а на прикладі реальних людей та їхніх учинків.

 

Ангели вулиці Діамант — Міжнародний фестиваль документального кіно ...

 

Стрічка радше соціальна, ніж естетична. Її краса – у проблематиці. У людях, що прагнуть свободи, рівности та справедливости. У жінках, які демонструють відвагу, сміливість, незламність. У важкості їхнього минулого та натхненні, із яким вони будують майбутнє й допомагають у цьому іншим. 

Кінематографічна розповідь – максимально жива та достатньо динамічна. Вона видається сюжетно насиченою, багатою, майже всеохопною завдяки великій кількості подій, персонажів та інтерв’ю. У всьому цьому різноманітті складно виокремити один аспект, який би можна було назвати центральним сценарним компонентом. «Ангели вулиці Діамант» – це натхненно та зболено про силу, людяність і любов. Дивіться тут

 

5. «Я вас вітаю, Сараєво» (Жан-Люк Годар. Швейцарія; 1993)

Стрічка триває лише 2 хвилини 15 секунд. За цей час вона встигає спантеличити, занурити у задушливий рефлексійний вакуум, заплутати в множинності тверджень, змусити думати над кожним словом, промовленим закадрово. Годар комбінує фрагменти плівки – незворушні, статичні, навіть важкі – та будує на них універсальну філософську історію без кінця і початку. Вона одвічна та мобільна у своїх проявах. Історію про людське життя, коли у те раптом входить страх. Історію про війну, як елемент європейської культури та мистецтво, як ствердження життя, котре ця війна забирає.

 

Я вас вітаю, Сараєво — Міжнародний фестиваль документального кіно ...

 

На агресивно яскравій, контрастній фотоплівці у кадрі – солдати зі зброєю у руках. Довкола них – вулиця та люди, які лежать, подібно до викинутих предметів ужитку, просто на асфальті. Один із солдатів приставляє гвинтівку до скроні жінки, готуючись до пострілу. Що станеться далі? Ця сцена – зафільмована реальність боснійського конфлікту початку 90-х років. Бачимо. Годар філософськи, багатозначно рефлексує над майбутнім людства, опираючись на наявний стан речей. Чуємо. Замислюємося над тим, чого хочемо найменше. Проте мусимо. Дивитися тут

 

На що ще звернути увагу?

«Віч-на-віч» (Джон Вебстер. Фінляндія; 2020)

 

Віч-на-віч — Міжнародний фестиваль документального кіно про права ...

Кінематографічна рефлексія проблем злочину, покарання та прощення. Режисер фільмує зустрічі родичів загиблих молодих людей із їхніми убивцями, які відбуваються у межах програми, спрямованої на відновлення соціальних стосунків після скоєння злочинів. Що це: жорстокий цинічний експеримент над людською психікою, можливість отримати відповіді на питання, які хвилюють, чи терапія внутрішнього звільнення, необхідна для обох сторін?

 

«У пошуках Єви» (Піа Гелленталь. Німеччина, 2019)

У пошуках Єви — DOCU/SPACE

Це – Єва, їй 25 і вона – людина. Така, як усі довкола, і водночас – така, якою бути може лише вона сама. В основі сюжету стрічки про неї – фрагменти із побутового життя, комунікація з людьми, моменти усамітнення, внутрішні монологи про різноманітні речі – від дитячих травм до мистецтва та політики. Єва веде інтернет-блог, у якому щоденно стикається із сотнями позитивних та негативних анонімних коментарів на свою адресу. Так стрічка не лише розкриває особистість героїні (чи принаймні намагається це зробити, торкнувшись різних аспектів її персоналії), а й зачіпає актуальну на даний момент проблему кібербулінгу.

Марія Васильєва

Останні кілька місяців нашого життя доводять, що без інтернету будь-яка людська діяльність повністю зупинилася б. Та й за повноцінного офлайн-життя важко уявити себе без розповідей у інстаграмі чи лонгрідів фейсбуку – не на жаль і не на щастя, просто така поведінка в сучасному світі є природною. Тільки хейтерів ніхто не скасовував, як і булінг, який знаходить свій шлях до ментального здоров’я жертв і через інтернет. 

Минулого року Docudays UA започаткували Всеукраїнську кампанію проти кібербулінгу, а цьогоріч діляться її результатами у дискусіях програми RIGHTS NOW! та вже традиційно звертають глядацьку увагу на проблему фільмами фестивалю. Наприклад, стрічкою німецької режисерки Пії Гелленталь “У пошуках Єви”. Ми ж у межах фестивалю досліджуємо кібербулінг і намагаємося знайти Єву (та чи Єву?). 

P.S. Рекомендований вік для перегляду фільму – 21+.

 

searchingeva

 

Вона

“Ти схожа на постмодернову Жанну Д’арк”

 

Hot Docs Film Festival - Searching Eva

 

“У пошуках Єви” – історія без дорослішання чи висновків. Це фільм про середньостатистичну дійсність, яка, втім, не позбавлена певної маргінальної романтизації.  Єва живе вільним життям, не мириться з умовностями та соціальними стереотипами. Вона сповнена суперечностей: залежна від свого блогу і, разом з тим, підкреслює, що інтернет – пастка, з якої міленіалам уже не втекти. Від народження Єва мала інше ім’я. Втім, у межах історії біблійне коріння обраного імені має свою іронічність (особливо, враховуючи те, що зараз героїня просить називати її Адамом). 

У фільмі Єва розповідає про себе як про поетку, блогерку, секс-працівницю, модель, феміністку, наркозалежну та про ще кілька своїх амплуа, часто суперечних між собою. Її світ – неони, постійні переїзди, графіті берлінських провулків, численні друзі й подруги та анонімні коментарі у соціальних мережах. Єва сама обрала це все й любить своє життя. Демонстративно, але щиро. У стрічці багато оголень. Це не відверті сексуальні сцени, а портрет сучасної декадентки. Ось Єва і вона саме така. 

Вона ставить собі й своїм підписникам запитання: як жити після зґвалтуваня, як позбутися наркозалежности, який вигляд повинна мати жінка та чи вона взагалі комусь щось повинна і ще безліч “як”. І не дає жодної відповіді, хоча й робить спроби їх відшукати, як і знайти себе саму. А тим часом продовжує жити серед своїх численних образів. 

 

Вони

“Боюся, ти не справжня”

“Недивно, що тобі дах рве з батьками-наркоманами”

 

The visually stunning documentary giving a provocative account of ...

 

Найвлучніше у фільмі – анонімні коментарі, які надходять до Євиного блогу. Вони титрами ділять стрічку на тематичні частини. Серед фраз коментаторів багато критики і часто безпідставного хейту. І саме з них часто починається кібербулінг не лише стосовно героїні, а й на адресу багатьох користувачів мережі. Ставлення Єви до них залишається незрозумілим. Вона може дати підписникам_цям пораду, як не звертати увагу на негатив у мережі, однак сама залежить від суспільної думки. Цими титрами “У пошуках Єви” демонструє проблему нетерпимости, яка процвітає завдяки анонімності мережі.

 

Україна

У контексті європейських мегаполісів проблема є гучною, а от серед наших провінційних містечок і сіл розкрита не так. Хоча в українській статистиці не прослідковується залежність поширення кібербулінгу від масштабу населених пунктів – зауважує Богдан Мойса, аналітик Правозахисного департаменту ГО «Докудейз». А от за статевою ознакою найчастіше страждають дівчата. Підлітки жорстокі і часто не усвідомлюють цього – тому про булінг треба говорити вголос. І не лише з дітьми, адже ланцюжок онлайн-цькувань довгий. 

Стрічка про Єву не розрахована на підлітків, та й фільм не лише про булінг. У ньому не дається негативної оцінки явищу. Радше, констатується сам факт існування та намагання прийняти його як даність – так само, як героїня приймає власне тіло. Втім, показ таких фільмів, як і проведення дискусій, нехай і для дорослої авдиторії, вже свідчить про готовність суспільства протидіяти.

 

Searching Eva / Controversial Dox / Official Program / Programme ...

 

Як реагувати на онлайн-цькування у навчальних закладах, учасники дискусії радять довідатися з наказу МОН №1646. І в жодному випадку його не замовчувати. Ми ж радимо подивитися “У пошуках Єви” (краще, звісно, якщо вам вже є 21). Стрічка у відкритому доступі на DOCU/SPACE до 10 травня.

Стася Лісовіна

“Нам сказали, що війна вже закінчується і ми більше не будемо лазити у підвал” – говорить один із наймолодших героїв документальної стрічки “Земля блакитна, ніби апельсин”. 

Прем’єра повнометражного дебюту Ірини Цілик в Україні відбулася онлайн у межах Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини “Docudays UA”. До цього фільм відзначили нагородою за найкращу режисуру документалістики на американському фестивалі незалежного кіно Sundance Film Festival. З’ясовуємо, що то за блакитні цитрусові та оксюморони війни.

 

Перший український фільм у програмах кінофестивалів Sundance Film ...

Постер до фільму

 

ПРО КОГО?

Ганні – 36. Вона любить своїх чотирьох дітей, грати на клавішах і монтувати разом із донькою аматорські фільми. 

А ще жінка живе у Красногорівці, в “червоній зоні” Донбасу і, коли чує постріли, гукає сину “не ходи там” так, ніби то лише гавкіт сусідських собак. Протягом стрічки герої снідають усією сім’єю, співають, сперечаються, святкують дні народження, бавляться з котами й черепашкою. Кожен із них має надію, гобі, думки та плани на майбутнє – обов’язково мирне та світле. 

У центрі опиняється також і старша донька Ганни Мирослава. Дівчина закінчує школу і мріє вступити до столичного кіно-ВНЗ. Через неї та її сестру Настю у сім’ї з’являється любов до операторства й монтажу – в якийсь момент стрічка стає про те, як сім’я фільмує своє життя під час воєнних дій. 

Здається, що для сім’ї фільмування – не лише спосіб цікаво провести час, а й рефлексія на події, що відбулися у їхньому житті  2014-го. Своєрідний ментальний видих, відчути сповна який можуть лише мешканці цих міст і селищ, а зрозуміти варто усім.

Тема цьогорічного фестивалю “Docudays UA” – “Teen Spirit”. Старші доньки влучно розкривають процес дорослішання, яке триває попри війну. Мирослава у красивій випускній сукні з подругою позує на тлі зруйнованого фасаду школи, а поруч проїжджає військова техніка. Ось дівчина вступила до омріяного вишу, а мати, прощаючись з нею на вокзалі, обіцяє, що неодмінно приїде, якщо хтось буде ображати її доню. А ось Настя зустрічає сестру, яка повернулася додому на канікули фразою про те, що новий шарф їй не личить.

 

Вийшов міжнародний трейлер фільму про Донбас Земля блакитна, ніби ...

 

(СЮР)РЕАЛЬНІСТЬ 

Попри те, що у сім’ї затишний і теплий будинок, під час перегляду нас не покидає відчуття сюрреалістичного неспокою. Воно починається з назви – рядків французького поета Поля Елюара й продовжує вигравати контрастами до фінальних титрів.

Спокійним і дружелюбним видається у стрічці Київ, куди Ганна з Мирославою приїздять подавати документи до університету. У них на двох – сумний задумливий погляд посеред столичних барвистих вулиць і тривожні спогади, попри неони атракціонів та історичні пам’ятки. Разом з героїнями не віриш, що київські реалії та зруйновані будинки рідного містечка сім’ї поєднує пів доби у плацкартному вагоні. 

“У місті порожньо. Все, що було звичним і шумним, так само стає порожнім” – говорить Мирослава про Красногорівку.

І якщо фільм доньки й має елемент постановки – адже сім’я прагне відтворити події їхнього життя початку бойових дій, то сама “Земля блакитна…” документує героїв “тут і зараз”. Стрічка наповнена теплими барвами, які зігрівають та обіймають. Вона передає запахи: цитрусів і новорічної ялинки, вранішньої кави, пилу й тривожного диму. Останнє для сім'ї – також звичний побут. У фільмі відчутна любов знімальної групи до героїв. І картина від того не суб’єктивна – лише щира. Життя Ганни та її дітей рухається далі. Навіть, коли дуже страшно. Навіть, коли порожньо. 

 

The Earth Is Blue as an Orange' Trailer: Sundance Documentary ...

 

“The world is blue as an orange
No error the words do not lie” – хочеться завершити цими рядками Елюара. Рецензія завершується. Завершується фільм. Життя героїв триває. Обставини в яких вони живуть – також. 

Що таке вбивство? Не з юридичної точки зору, а з етичної. Не однобоко, немовби «в анфас», а багатогранно та комплексно. Рідні загиблих страждають, переживаючи гіркоту втрати. Вони відчувають біль, спустошення, самотність, гнітючу несправедливість. А що відчувають їхні вбивці? Чи мають вони після усього скоєного право щось відчувати? Чи мають вони право на висловлення власних почуттів? У своїй стрічці «Віч-на-віч», що увійшла до конкурсної програми Docudays UA від Фінляндії, режисер Джон Вебстер кінематографічно розмірковує над феноменом убивства у всій множинності його складових. Щоб повноцінно розкрити проблему, митець залучає обидві сторони: родичів убитих молодих людей та тих, хто позбавив їх життя. Розглядаємо, які плоди принесло таке непросте поєднання.

 


Джон Вебстер, режисер кінострічки 

 

СЮЖЕТНЕ

Стрічка об’єднує історії людей, які втратили своїх близьких, у єдину лінію – сюжетно просту, проте емоційно насичену. Головні герої стають учасниками соціальної програми, спрямованої на відновлення стосунків між людьми після скоєння злочинів. У її межах вони мають можливість зустрітися віч-на-віч із убивцями своїх рідних, взяти участь у так званій очній ставці, сівши з ними за стіл перемовин. Організатори проєкту сподіваються, що ця непроста процедура допоможе обом сторонам ефективно вивільнити деструктивні почуття, які роками тиснуть на них ізсередини: відпустити біль, позбутися образи та ненависти, спробувати зрозуміти та пробачити. Ніхто не очікує на моментальний успіх, проте всі вірять у потужну силу людського милосердя.

Сюжетна складова картини – фрагментована, моментами хаотична, та водночас – логічна і зрозуміла. Вона розповідає історію не лише з точки зору фактів та хронології, а й опираючись на відчуття, емоції, асоціації, рефлексію. Основна лінія почасти супроводжується свого роду ліричними відступами: візуалізованими спогадами головних героїв про загиблих рідних – меланхолійними, сентиментальними, повітряними: ніби ще трохи, і вони розчиняться, потонуть у товщі довгих тягучих років.

 


Фрагмент постера до стрічки

 

ВІЗУАЛЬНЕ

Ми бачимо обличчя. Бачимо очі, носи, вуха, вилиці, підборіддя. Бачимо зморшки. Бачимо усмішки. Бачимо сльози. Ми ловимо погляди – усі вони дуже різні: пронизливі, відсутні, стомлені, засмучені, сповнені згаслих надій та запитань, на які люди прагнуть отримати відповіді. Портретна зйомка у кінострічці відіграє ледь не ключову роль: вона впритул наближає нас до героїв та їхньої реальності – максимально інтимної та почасти емоційно нестабільної, гетерогенної. Разом із тим, камера поводиться дуже обережно: ми торкаємося особистого простору персонажів, проте не вдираємося та не занурюємося у нього. У кадрі превалюють середні плани, великі ж майже відсутні – таким чином зберігається певна дистанція.

Кольорова гама стрічки – м’яка та пастельна. У ній превалюють блакитний, сизий, сірий, персиковий, жовтий відтінки. Це резонує із її загальним меланхолійним настроєм і немовби зумисно сповільненою динамікою. Портретна зйомка у процесі зустрічей в рамках проєкту відбувається на контрастному темному фоні. Обличчя ж постають яскраво освітленими. Завдяки цьому зображення деталізується, сповнюється ясности, чіткости, виразности. Здається, усі ці люди ще ніколи не були настільки реальними, настільки живими. В усіх значеннях.

 


Візуальне наповнення

 

«Віч-на-віч» – кінокартина, що проймає. Проймає, неочікувано б’є у вуха криком реальности, змушує думати – не постфактум, а безпосередньо в процесі перегляду. Вона зачіпає ті нерви у вашому нутрі, про існування яких ви, певно, навіть не здогадувалися. Це – якісна мистецька рефлексія на питання, які так ніколи і не матимуть остаточних вичерпних відповідей, проте які мусять бути озвученими, почутими, артикульованими у таких категоріях та термінах, аби із площини особистого та індивідуального перейти у поле соціального, суспільного, глобального. Ми ніколи не знатимемо достеменно, якими мотивами керуються люди, ідучи на вбивство. Ми ніколи не знатимемо, що переживає кожен окремо взятий індивід, який втратив близьку людину. Втім, ми точно знаємо, що і перших, і других – багато, тому про це не можна мовчати. Люди мають право говорити – заради себе та заради інших. І не важливо, по який бік столу перемовин вони знаходяться.

Марія Васильєва

Дивитися на будівлю Держпрому, познайомитися з сім’єю з Краснівки, відчути себе мешканцем французького села та дослідити злочини в Одесі 1930-х можна, сидячи вдома на ліжку. Бо цьогоріч фестиваль документального кіно Docudays UA відбудеться в онлайн-форматі. З 24.04 до 3.05 переглядатимемо на сайті найкращі українські та зарубіжні документалки, говоритимемо про важливе в межах програми RIGHTS NOW! і подорожуватимемо: венесуельськими в’язницями, гірськими селами та пострадянськими квартирами.

Стрічки з конкурсної програми можна буде переглянути віртуальному кінотеатрі DOCU/SPACE. Фільми залишатимуться у вільному доступі до 10 травня. Також щовечора викладатимуть новий епізод документального серіалу про південь Франції “Село” Клер Сімон.

Із 25—го квітня в межах правозахисної програми RIGHTS NOW! на головній сторінці щодня проводитимуть онлайн—трансляції та зустрічі на певні теми: «Права людини», «Кібербулінг», «Війна», «Сім’я», «Активізм», «Рівність», «Можливості», «Освіта».

25 квітня — Права людини

 

14:30 — дискусія «COVID—19: чи готові ми поступитися своїми правами?»

 

18:30 —  Презентація ілюстрацій про права дітей від інтернет—мему Гусь.та тренінг «Про

права дітей простою мовою»

 

26 квітня — Кібербулінг

 

18:30 — дискусія «Кампанія проти кібербулінгу. Історії успішної протидії»

 

27 квітня — Кібербулінг

 

14:30 — творці платформи “Історії, які зворушують”, як використати її при дистанційному навчанні, щоб влаштувати для тінейджерів ефективну дискусію про дискримінацію.

 

18:30 — презентація коміксу “Я тобі не кицька: маленька книжка для дівчат про власні кордони”

 

28 квітня — Війна

 

18:30 — дискусія «Дітям не місце на війні!»

 

29 квітня — Сім’я

 

14:30 — дискусія “Дітям потрібен шериф”, де автори проєкту «Шерифи для нових громад» розкажуть, як якісна організація  безпечного середовища в громадах впливає на дотримання прав дітей.

 

18:30 — дискусія «Насильство в сім’ї: як допомогти дітям?»

 

30 квітня — Активізм

 

18:30 — дискусія «Підлітковий активізм: плюси, мінуси, підводні камені» .

 

1 травня — Рівність

 

18:30 — дискусія: «ВІЛ—позитивний статус — не вирок!»

 

2 травня — Можливості

 

18:30 — дискусія «Про права дитини і бізнес. Як діти можуть заробляти ?».

 

3 травня — Освіта

 

14:30 — практична лекція «Як навчати без дискримінації?»

.

18:30 — тренінг «Чому дітям і дорослим потрібна сексуальна освіта?»

 

Також у межах правозахисної програми RIGHTS NOW! з 27 квітня по 2 травня вперше проходитиме онлайн «Жива бібліотека» — можливість познайомитися з унікальними «книжками» про те, наскільки життя людини з вразливої групи в суспільстві відрізняється від наших уявлень про неї. Реєстрація на читання за покликанням:  https://forms.gle/LBAuGngS3q8ahKnE8 

Published in Інше