Матеріали з рубрики: франція

“Страшно подумати, скільки пам'ятників і творів мистецтва погубили революції”, – каже Ежен і створює рефлексію на революційні події у Франції. 

Напівгола жінка у легкій сукні, яка тримає триколор і рушницю – саме так французи уявляють революцію у своїх солодких снах. Творець цього видіння – Ежен Делакруа,  автор відомої всьому світові картини “Свобода на барикадах” за мотивами революції у Франції 1830. 

 

Історичний контекст картини “Свобода на барикадах”

 

Липнева революція 1830 року ознаменувала перехід від однієї конституційної монархії – реставрації Бурбонів до іншої – Липневої монархії. Вона стала торжеством народного суверенітету над принципом Божественного права короля, а також встановленням ліберального режиму.

Каталізатором подій став Карл X – прихильник абсолютної монархії. Він видав декілька законів, які обмежували свободи громадян, а також направив військо розгромити друкарню опозиційної газети. Парижани відповіли стріляниною, місто захопили барикади і за декілька днів режим Бурбонів упав. Новим королем призначили Луї-Філіпа, який повернув народові втрачені свободи (публічного висловлення власної думки, отримання освіти, зборів і мітингів) і пообіцяв правити, поважаючи Конституцію.

 

Романтизм+реалізм = Делакруа

 

Делакруа не вважав себе романтиком, хоча його творчість сповнена ліризмом, героїчною піднесеністю, емоційністю, прагненням до кульмінаційних, драматичних моментів. Він пройшов класичну школу живопису в майстерні П'єра Герена, надихався Джоном Констеблем, а пізніше Рубенсом і Гойєю. Але справжнім джерелом натхнення для художника був Лувр, де він проводив ледь не весь час, вивчаючи привезені у Францію Наполеоном Бонапартом картини із захоплених країн. Свій стиль художник знайшов завдяки подорожі в Північну Африку. Барвиста, сповнена сонця і світла місцевість, контрасти світла і тіні, незвичний стиль життя та одягу – все це згодом відобразилось на його картинах.

 

Картина Ежена “Різня на Хіосі” зробила художника відомим ще за життя, викликавши обурення глядачів з одного боку, і захоплення з іншого. Ще тоді художник цурався дрібної і вульгарної повсякденності. І тільки в липні 1830-го дійсність несподівано втратила для нього відштовхуючу оболонку буденності. Натхненний революційними подіями, Делакруа створює блискавичну рефлексію – “Свободу на барикадах” яка увіковічнила його ім'я. Художник говорить про свободу через символи, не шкодуючи полотна. 

 

Більше символів, більше!

Напівоголена жінка – Маріанна, символ Французької республіки і уособлення національного девізу “Свобода, рівність, братерство”. У цьому образі Делакруа вдалося поєднати велич античної богині і відвагу простої жінки з народу – справжнє втілення свободи. Дослідники вважають, що Делакруа писав її зі знаменитої паризької революціонерки – прачки Анни–Шарлотти, яка вбила дев’ятьох гвардійців. Вона вийшла на барикади після того, як її брат загинув від рук королівських солдатів.

Оголені груди – символ безстрашності та самовідданості, з якими революціонери готові боротись за свою ідею.  

Босі ноги. Ноги Свободи у Делакруа босі – так у Стародавньому Римі зображали богів.

Фрігійський ковпак – символ звільнення. Такі в давнину носили персидські

солдати і звільнені раби.

Французький триколор – символ французької національної ідеї: свобода (синій), рівність (білий) і братерство (червоний). Під час подій у Парижі він сприймався не як республіканський прапор (більшість повсталих були монархістами), а як прапор антибурбонський.

За Свободою йдуть представники різних соціальних класів, що символізує єдність і братерство французького народу під час революції: 

  • Чоловік у циліндрі – уособлення французької буржуазії. Вважається, що це автопортрет, хоча художник не брав участі в революції.
  • Чоловік у береті – представник робітничого класу. Такі берети носили паризькі друкарі, які першими вийшли на вулиці: за указом Карла Х про скасування свободи преси більшість друкарень мали закрити, і їх працівники залишилися би без засобів до існування.
  • Хлопець в капелюсі–бікорні (з двома кутами) – представник інтелігенції, студент Політехнічної школи. 

Жовто–синій прапорець – символ бонапартистів: геральдичні кольори Наполеона. Серед повсталих було чимало військових, які воювали в армії імператора. Адже більшість з них Карл Х відправив у відставку з половиною колишньої платні.

Фігура підлітка – дослідники вважають, що це реальний історичний персонаж, якого звали д'Арколь. Він очолив атаку на міст, що веде до ратуші, і загинув в бою.

Вбитий гвардієць – символ жорстокості революції.

Вбитий напівоголений чоловік – брат прачки Анни–Шарлотти, після смерті якого дівчина вийшла на барикади. Те, що труп роздягнутий мародерами, вказує на ниці пристрасті натовпу, які виявляються в часи соціальних потрясінь.

Фігура вмираючого революціонера, який стоїть на колінах – символізує готовність парижан, які вийшли на барикади, віддати життя за свободу.

Собор Паризької Богоматері – точно вказує на головне місце подій революції. Дзвони храму впродовж усього часу видзвонювали “Марсельєзу”.

 

Мистецтвознавці стверджують, що до Делакруа нікому не вдавалося створити такий реальний і повнокровний символ певного абстрактного поняття. Всі деталі, символи, кольори, настрої на картині сходяться до прославлення однієї цінності – свободи.

«Я вибрав сучасний сюжет – барикади. І якщо вже я не бився за свою країну, я буду писати на її честь», – пише художник до свого брата. І хто його знає, можливо, битися пензлем із історією декому корисніше, аніж нівечити свою геніальність ризиком. Відповідь залишаємо за вами.

Ангеліна Шевчук

Бунтівник без ідеалу. Мабуть, так найкраще охарактеризувати одного з найвизначніших французьких поетів ХІХ століття. Поета, який провів 37 років свого життя бунтуючи проти всього: консервативних поглядів на мистецтво, усталених порядків, людської ницості та проти себе і свого творіння. Поет, який до 21 року встиг розквитатися з літературою та зарікся більше ніколи не писати знову.

То ким був Артюр Рембо – юнак, який творив, прагнув стати ясновидцем і жив дорогою, яскравою та блискавичною, як він сам?

Подалі

«Моє рідне місто виділяється граничним ідіотизмом серед маленьких провінційних містечок» – писав поет про свою малу батьківщину – Шарлевіль – нудну сонну французьку провінцію. Вона не мала нічого спільного з яскравим вируючим Парижем, який пахнув свободою й так манив юного Рембо. Саме відсутність свободи гостро відчував юнак під постійним наглядом консервативної матері. Освіту Рембо отримував у тому ж таки ненависному Шарлевілі, приятелював із своїм викладачем Жоржем Ізамбаром, який багато говорив про літературу, радив і позичав учневі книжки, котрі мати категорично не схвалювала і навіть забороняла читати.

Хай там як, терпець Артюру вривається, і в серпні 1970 році, у 15 років, він уперше тікає до міста своєї мрії, в Париж. Однак подорож завершується в’язницею через безквитковий проїзд. І хоч Жорж Ізамбар вносить необхідну суму та визволяє невдаху-втікача, і хоч Рембо деякий час живе у нього, пригода врешті-решт закінчується там, де почалася – у Шарлевілі під наглядом ще уважнішої та суворішої матері, яка вимагає абсолютної покори та за будь-який вибрик залишає жити на хлібі та воді.

maxresdefault-12 Юний Рембо

Уже в жовтні Рембо знову намагається втекти у Париж. Проте Франція на рубежі 60-70 років, а разом з нею і її столиця, – велике потрясіння, рана, що кровоточить, вулкан, що от-от має вибухнути: франко-пруська війна, революція 1870 року, Комуна 1871-го. Проте саме ця революційність, провокативність, свобода – ті почуття, які надихають, живлять Рембо та його юнацький максималізм. «Я гину, я гнию у світі злому, сірому. Я впертий у своєму обожнюванні вільної волі. Я тікаю знову і знову…» – пише юнак у листі до свого викладача. Поет (бо всерйоз Рембо пише ще з 15 років) рушає до Шарлеруа, оскільки Париж оточений. Зазнавши невдачі з наміром стати журналістом, прямує до Брюсселя, сподіваючись на зустріч із Ізамбаром, який, підкорившись вимогам матері Рембо, доправляє його додому.

Як тільки облога Парижу завершується (лютий 1871 року), Рембо, натхненний ідеями Комуни, знову тікає.

Брюссельська драма

У Парижі Рембо швидко помічає богема: він зухвалий, лайливий неохайний п’яний хлопчисько, який, попри дикі витівки, пише настільки добре, глибоко та влучно, що не помітити його неможливо. Рембо – свіже м'ясо, дикий та вільний, і це приваблює. Про його витівки на поетичних зібраннях говорять усі. Рембо ж тим часом розхвицькує залишки грошей на абсент і гашиш, краде книжки з книгарень, дружить із Полем Верленом, успішним поетом, який нестямно закохується в юнака, кидає дружину, дітей і вирушає з Артюром до Лондона, а потім – Брюсселя. Частково для того, щоб вщухли розмови про те, як Рембо посеред обіду поранив тростиною відомого паризького фотографа Етьєна Каржа, частково тому, що пліток про стосунки двох поетів не уникнути. 

1552381931-f4c248a9b2c0ddae1f4880a8026db2d0
Поль Верлен та Артюр Рембо, 1873, Брюссель

Апогеєм їхніх стосунків стає так звана «брюссельська трагедія» – сварка між поетами, внаслідок якої Верлен вирішує покаятись, повернутися до дружини та померти у разі її відмови. Рембо, упевнений у несерйозності намірів Верлена, переслідує його, на що п’яний Верлен починає стрілянину та, поранивши коханця в руку, потрапляє до в’язниці.

<Листи ясновидця

Одна з речей, яка формує особистість Рембо – його сприйняття мистецтва та творця. Він є автором теорії «ясновидіння», яку сформулював у 17, почавши експериментувати над собою. Він намагається досягти поетичного трансценденталізму шляхом тривалого, сильного та систематичного розладу всіх відчуттів. Він хотів створювати нову поезію, очолити поетичну революцію, щоб покласти край усталеному буттю.

І він втілює свій намір через тривалі голодування, постійне зловживання алкоголем і наркотиками, введення себе у тривалий стан безсоння. Він агресивний і наелектризований – саме той стан, аби, забувши про зовнішній світ, творити. «Поет робить себе ясновидцем, створюючи довгий, нескінченний безлад навколо. Усі форми любови, страждань, божевілля. Він шукає самого себе, він випробовує на собі всі яди, щоб зберегти лише квінтесенцію. Невимовна каторга, протягом якої йому потрібна вся віра, уся надлюдська сила, через яку він стає найвеличнішим хворим, найвеличнішим злочинцем, найвеличнішим проклятим – і верховним Ученим! – бо ж він прагне невідомого. Поет несе тягар, покладений на нього людством і навіть тваринами. Він повинен зробити так, щоб можна було відчути, доторкнутися, почути його творіння».

Поет має бути посередником між людиною та всесвітом. І це саме те, чого намагається досягти Рембо. Він виходить поза звичні уявлення про поезію і пише твори на межі поетичної та прозової мови, створює чуттєві замальовки. Артюр майже повністю позбувається причинно-наслідкових зв’язків між образами, підкорює усе, що бачить, власній свідомості і створює найвідоміший свій твір – «П’яний корабель» – одісею поета-ясновидця.

Нове життя

Після розриву з Верленом Рембо пише «Сезон у пеклі» – збірку нарисів, де він переосмислює своє життя, погляди та творчість. «Я ненавиджу містичні пориви та стилістичні виверти. Тепер я можу сказати, що мистецтво – дурна вигадка… Я поважаю доброту». І це не просто слова, бо Артюр Рембо назавжди полишає поезію і до самої смерті не пише ні рядка. Точні причини невідомі.

Наступні 18 років були заповнені низкою віддалених подорожей, тяжких робіт і карколомних пригод, поезії серед яких місця не було.

Рембо записувався до голландського війська, прямував до Яви і дезертував.

Працював у кам’яному кар’єрі на Кіпрі.

Займався продажем кави у Харарі.

Пішки подорожував Італією, Німеччиною, Бельгією.

Перетнув сніжні Альпи.

Подорожував як перекладач для бродячого цирку Німеччиною, Швецією та Данією.

Рембо першим проходить шлях, за яким потому прокладають залізну дорогу до Ефіопії.

0608-RimbaudEthiopie
Рембо в Ефіопії

Аби доставити зброю, він іде двадцять один день пустелею.

У Франції тим часом його поезія стає популярною, адже Верлен поширює та видає старі рукописи Рембо. Проте його це більше анітрохи не хвилює.

Помирає Артюр у віці 37 років, незадовго після ампутації ноги, викликаної саркомою.

Завіса

Рембо і досі залишається феноменом. Підліток із власною філософією, власним баченням, власною дорогою. Чи не перший сюрреаліст і символіст. Рання дитина французького модернізму, яка ламала усталене уявлення про поезію та версифікацію, відкрито бунтувала, бо відчувала вітер змін. Рембо – поет, який відрікся від себе. «Розгнівана дитина», як називав його Верлен. Дитина, що увіковічила свій гнів та вдихнула нове життя у французьку поезію, тим самим до непізнаваності змінивши її. 

Аріна Кравченко

Published in Література