Матеріали з рубрики: як дивитися

Ви б одружилися, якби знали, чим все закінчиться? Якби точно знали, що таки закінчиться? Уявіть, що могли б подивитися на майбутнє своїх стосунків. А може, насправді, ви вже про нього знаєте, просто нікому не говорите? Навіть собі. Франсуа Озон, французький режисер, ставить нам ці запитання стрічкою “5 на 2”. З’ясовуємо, як у фільмі митець грається із часом, обирає кольори і яке кіно знімає. 

 

Dissecting a broken marriage -- in reverse - SFGate

 

Жанр: Драма, мелодрама
Рік: 2004
Країна: Франція 
У ролях: Валерія Бруні-Тедеські, Стефан Фрейс та інші 

 

Сюжет

Жиль і Маріон звичайна сім'я. У них один син, робота, спільна квартира. Коли подружжя вкладає сина спати, Маріон одягає сукню і фарбує губи, до них приходять друзі. Вони влаштовують посиденьки на кухні, курять, танцюють, говорять про вірність і зраджують. 

Фільм складається з п'яти епізодів життя двох людей. Епізодів перших побачень, теплих спогадів і холодного розлучення. Але Франсуа Озон грається з часом. Він ламає звичний порядок речей, і показує події в зворотньому порядку. “Подружжя зобов'язується повернути один одному всі подарунки, дорогоцінності, отримані ними один від одного за час спільного життя” – фраза, яку чуємо на початку фільму. Він починається сценою розлучення, а закінчується – знайомством. 

Amor em 5 Tempos

 

Про режисера

Франсуа Озон – режисер, який вирізняється стабільністю і продуктивністю. Він випускає по фільму щороку. Його стрічки відверті і дещо провокативні. Стосунки між людьми і їх психологія – ось на чому будується більшість сюжетів режисера. Часто головними героїнями стрічок є жінки. Саме їх внутрішній світ цікавить автора найбільше. 

Жінки в озонівських картинах стикаються з найрізноманітнішими соціальними проблемами, які стають частинами і їхніх особистостей. Наприклад, сімнадцятирічна Ізабель із «Молодої та прекрасної» (2013), приваблива зовні, дещо інфантильна дівчина із благополучної сім’ї, починає займатися проституцією. Представниця типової золотої молоді Мус, заможна наркозалежна з драми «Притулок» (2009), вагітніє від свого приятеля, який незадовго потому гине від передозування. Вона змушена самотужки вживатися у нову для себе роль майбутньої матері. Режисер не створює своїх героїнь ідеальними і не гіперболізує їхні недоліки – він зображує жінок так, як відчуває, – живими, справжніми й тому абсолютно прекрасними. Більше про особливості кіно режисера читайте в матеріалі Море жінки та убивства Франсуа Озона (прим. від ред.: цей абзац – цитата з вищевказаного матеріалу).

У “5 на 2” Озон знову глибоко досліджує внутрішні світи. Тільки цього разу і чоловіка, і жінки.

DVD – Pagina 16 – Cinemien

Час

Ми звикли бачити речі просто – від початку і до кінця, розвиток чогось від його народження до умовної смерти. Режисер цього фільму пропонує дистанціюватися від такого сприйняття та дає можливість дивитися на життя зворотньо і аналізувати. Спочатку пара проходить процес розлучення, вони обговорюють, хто і коли проводитиме час з сином. Потім ми маємо можливість бачити звичайний день чи то вечір у сімейному колі і з друзями. Наступна сцена – народження сина. Після того було весілля і знайомство пари. Найцінніше у цьому те, що моменти, показані в стрічці, підібрані хоч і логічно, але ніби випадково. Ніби нам показали записи прихованої камери, де нема гри на публіку. Тим паче, глядачам показують окремі моменти з життя обох партнерів, про які навіть Жиль і Маріон можуть не знати.

5×2 – 2004 | We Can't Hear the Mime!

 

У фільмі немає нічого зайвого. Всі п'ять сцен побудовані на стосунках двох людей і дотичних до них осіб, які з'являються у фільмі поступово. Якщо на передостанній сцені весілля пара була оточена величезною кількістю людей, то першу сцену розлучення вони провели удвох. Кожна сцена закінчується темним екраном і спокійною італійською музикою. Це дає час подумати перш ніж дивитися далі. 

 

Колір

Кольори кінострічки – спосіб говорити про час і стан героїв. Вони впродовж фільму переходять з приглушених холодних відтінків до яскраво-теплих. Сцена розлучення і прощання відбувається в темній кімнаті із синім відтінком стін у холодну пору року. Маріон одягнена в сіре пальто і блакитний шарф. Наступні сцени стають все яскравішими, а пори року – теплішими. Сцена весілля відбувається влітку в світлих коричнево-жовтих тонах а знайомиться пара на курорті, на березі моря. Фільм закінчується романтичною сценою саме там у променях західного сонця. 

Якщо дивитися фільм поступово, відчуття контрасту не виникає зовсім, але достатньо зіставити перший і останній епізоди, щоб бачити різницю кольору, якою так майстерно змальований настрій кожної зі сцен. Стосунки розвиваються так само поступово, як і змінюються кольори. Найважче в цій послідовності і плавності зрозуміти момент, де саме сталося щось, після чого розлучення було вже неминучим. Зрештою, для цього цей фільм і створений – для роздумів і аналізу. 

Five Times Two streaming: where to watch online?

Здавалося б, таке закінчення, як тут – ідеальне для типової історії кохання в романтичних фільмах. Вони знайшли однк одного, а попереду в них довге і щасливе життя. Але Франсуа Озон пропонує подивитися на такі історії глибше. Він без жодного моралізаторства показує у буденних речах моменти, які призводять до руйнування сімейного життя. То що означає це знайомство? Початок стосунків? Початок сім'ї? Початок кінця? Вирішувати кожному. 

Ірина Пельц

Восени ми радили у межах ІІІ Київського тижня кінокритики подивитись монохромний горор "Маяк" Роберта Еґґерса. Сподіваємося, що ви нас послухали, але не прокляли, як головні герої один одного. Якщо від середини фільму ви запитували себе “Що це було”, а в кінці “Що це, в біса, сталося?”, ділимося здогадками та спробуємо наштовхнути на ймовірну розв'язку фіналу. 

ОБЕРЕЖНО, СПОЙЛЕРИ!

Мітологія

Ключем до розуміння “Маяка” є мітологія, байки та фольклор, з яких для Еґґерса починається його кінематограф. У цій стрічці режисер створює алюзії на дві грецькі мітологічні постаті — Протея та Прометея.

Протей — син Посейдона і Фетіди, морське божество. За епосом, жив на острові Фарос, мав дар віщування і здатність перетворюватися в тварин і  різноманітні речі. Прометей ж у грецькій мітології добрий син титана Япета й німфи Фетіди. Викрав з Олімпу вогонь і передав його людям, за що був увʼязнений богами. Протей був споконвічним хранителем знань, який знав усе, що можна знати, але ненавидів ділитися цим знанням. Прометей, з іншого боку, був гуманним і дав людям вогонь, за що Зевс наказав прикувати його до скелі, куди щодня прилітав орел, щоб клювати титана. І хоч немає жодного міту про Протея і Прометея, Еґґерс в інтерв’ю сказав: “Так, вони ніколи не зустрічались у мітах, але, здається, саме це відбувається у фільмі”.

Мітологічні відсилки “Маяка” легко читаються: молодий Томас (герой Паттінсона) протистоїть "богу" (у фільмі це морське божество – Протей, який на кілька секунд показує своє справжнє обличчя молодому Томасу), піднімається по спіральних сходинках маяка, ніби на Олімп і смакує заборонене світло. За це потім відплачує так, як Прометей. Еґґерс зазначав, що остаточний образ Томаса натхненний Жаном Дельвілем, бельгійським художником-символістом, чия картина “Прометей” зображує крадіжку вогню, як щось красиве, сумне, і навіть сексуальне. От вам і короткий опис фільму.

Символізм

У цій історії про двох чоловіків, які борються зі своїми справжніми ідентичностями злодіїв і вбивць всередині гігантського фалоса (так, це ми про маяк), кожна друга хвилина може похвалитись якимось символом, який побачите саме ви й інтерпретуєте по-своєму — вбивство чайки, дерев'яна фігурка русалки, справжня русалка. Але конкретного означення основного символу, того, що побачив молодший Томас, коли нарешті дістався вершини маяка, немає. 

Чайки, наприклад, символізують свободу, а також, за морськими повір’ями, є душами моряків, які загинули на морі. Вважається, що вони наділені голосним клекотінням — щоб сповіщати живих моряків про наближення суші. Старший Томас попереджав, що вбити чайку до великої біди, проте герой Паттінсона у пориві гніву таки розтрощив одну об каміння. І зовсім, як Адам, який з'їв заборонений плід, розпочавши цим перший виток страждань людства, герой Паттінсона накликав біду і з того моменту божевільні події у фільмі розвиваються швидше.

Впродовж фільму, визираючи з туману, маяк нагадує про прагнення людства прорватися за грань: закрити на планеті всі білі плями, подолати земне тяжіння, освоїти космос. Про це також згодом згадує і молодший Томас, коли розповідає: що далі в океані маяк, то більше грошей помічнику наглядача обіцяно, тобто що далі, то більше доступу до знання, але і більша небезпека. 

Кульгавий старий моряк Томас (Томас-старший — це герой Дефо), який розказує морські байки, охороняє доступ до маяка, як зіницю ока. Герой Паттінсона вимушений мити підлогу, виносити горщики з сечею, фарбувати маяк і займатися іншою чорною роботою, з кожним днем ​​все більше вірить у неймовірні властивості маяка. Він внутрішньо тягнеться до нього, як метелик до світла, як дитина до того, що найбільше забороняють. 

Інтерпретація фіналу

Одна з наших улюблених теорій полягає в тому, що Томас-молодший і старший — одна і та ж людина, яка проходить нескінченний цикл, людина, яка заново переживає свої минулі помилки. На це наштовхує звук зламаної ноги молодшого Томаса, коли той падає з вежі маяка, і кульгавість старого Томаса. Збіг імен. Деградація образу Паттінсона, який зі збільшенням кількости спожитого алкоголю уподібнюється в манері розмови до образу Дефо. Мить ж, коли Томас-молодший падає по спіралі сходинок нагадує про циклічність життя, і відразу згадується ніцшеанське "час – це пласке коло", що лиш підтверджує теорію. 

Іншою можливою інтерпретацією є те, що старий наглядач Томас – людське уособлення маяка, а не справжня людина. Можливо, Паттінсон вже давно працює на маяку сам, далеко від живих людей і цивілізації, тож маяк став йому за друга, ворога, співрозмовника та товариша по чарці. Морські теревені старого Томаса звучать як буботіння в голові Паттінсона, а статевий акт з русалкою лише доводить його божевільність. Теорія підтверджується кадром, де оголені чоловіки завмерли в дивній позі, а з очей Дефо, що велично стоїть над Паттінсоном, сяє світло – зовсім як із маяка. 

Хоча неоднозначність і недомовки “Маяка” піддаються різного роду метафоричним глибоким прочитанням, є також кілька прямолінійних інтерпретацій. Наприклад, що Томас-молодший втратив розум, чекаючи на свій корабель у великій бурі, тому більшість з того, що відбувається після п’яної ночі, відбувається в його голові. 

Посилання на інших митців

«Маяк» стилізований під фільми початку ХХ століття з відсилками до німецького експресіонізму (наприклад, «Кабінету доктора Калігарі»).  Еґґерс навіть використовує автентичне співвідношення сторін кадру 1.19:1, яке створює необхідне фільму про замкнутий простір відчуття клаустрофобії. Багато що в ньому також натхненне образотворчим мистецтвом:  гравюрами Альбрехта Дюрера, а також картинами модерніста Саші Шнайдера. Зокрема, нашу другу теорію інтерпретації фіналу фільму ілюструє гравюра «Гіпноз» (1904).

З перших кадрів відчувається, що «Маяк» натхненний поетикою Едгара По і його похмурими новелами. Брат режисера і сценарист Макс Еґґерс адаптував однойменне оповідання письменника, який той не закінчив через смерть у 1849 році. 

Роберт також згадав про свою дебютну кінокартину “Відьма” в контексті Салему, де Томас-старший ніби-то мав сексуальні пригоди. 

Протягом фільму згадується і культовий “Психо” (1960) Гічкока, коли на весь екран показане око, розширене від страху, і фільми Йоргоса Лантімоса, через вміння змусити глядача затамувати подих від страху без страшних кадрів на екрані. Складно не впізнати також стрічку “Сяйво” — головні герої так само божеволіють в закритому стихією просторі та бігають з сокирою.

Ми не розказували про геніальну гру світлом, що створює особливу атмосферу горору, чи талановитість акторів, які сваряться та говорять, ніби і справді божеволіють на тому маяку. Це все, здається, і так лежить на поверхні для невибагливого глядача. Еґґерс залишив багато простору для здогадок та інтерпретацій – в цьому справжня краса стрічки “Маяк”, яку ми не могли залишити осторонь. 

Ангеліна Шевчук

 

«Деякі речі, якщо ти полюбив їх одного разу, назавжди стають твоїми, а якщо ти намагаєшся їх відпустити, вони, зробивши коло, знову повертаються до тебе, вони стають частиною тебе або убивають тебе» – ці слова лунають на початку картини режисера Джона Крокідаса «Убий своїх коханих» про біт-покоління. Ці ж слова лунають наприкінці. Все в житті – циклічне, а ми, приходячи у світ, рухаємося по колу, розірвавши яке, переходимо в інше. Цього торкався у своїх творах Вільям Батлер Єйтс, ірландський поет і драматург, із цим стикаються герої кінострічки, які звертаються до нього по натхнення. Що дає нам цей безперервний коловий рух, до чого може призвести та чому навчити? Крокідас мистецьки рефлексує на ці питання, а ми розповідаємо про естетику, проблематику та геометричну специфіку кінопродукту його роздумів.

 


Берроуз, Гінзберг, Карр та Керуак

 

Рік: 2013

Країна: США

У головних ролях: Деніел Редкліфф, Дейн ДеГаан, Бен Фостер, Майкл С. Голл, Джек Г’юстон, Елізабет Олсен та інші

Засновано на реальних подіях та книзі Джека Керуака і Вільяма С. Берроуза «І бегемоти зварилися у своїх басейнах»

 


Керуак, Гінзберг та Карр в університетській бібліотеці

КОЛО

Сюжет картини можна умовно розділити на дві лінії. Вони не чергуються чи змінюють одна одну, а є у стані перманентного взаємного проникнення, даючи змогу розглянути загальну історію з різних аспектів і ракурсів. У центрі першої лінії – бітники, які сприяли зародженню та розвитку цього руху: юний, захоплений поезією студент Аллен Гінзберг, письменник-початківець Джек Керуак, наркозалежний виходець із заможної родини Вільям Берроуз та ідейний вільнолюбний Люсьєн Карр. Історія кожного з них так чи так –  важлива. Втім, із перших сцен кінострічки бачимо: основним персонажем виступає Гінзберг. Він – молодий, сором’язливий, дещо невпевнений у собі – приїздить на навчання до Колумбійського університету, де знайомиться з іншими героями. Це стає переломним моментом для хлопця: він розриває коло свого «минулого» життя, сповненого рутини та сімейних труднощів, і потрапляє до нового циклу послідовного розвитку персонажа. Його початок знаменує заснування мистецького угрупування «Нове бачення». Так Аллен із товаришами кидають виклик консервативним догматам, які обмежують, поневолюють революційну силу їхньої думки. Вони прагнуть створити нові літературні напрями та форми, аби пропагувати свободу творчого вияву та розповідати про життя, яким воно є.

Друга сюжетна лінія формується довкола особистих відносин Гінзберга та Карра. Водночас вона знайомить нас із Девідом Каммерером – товаришем Люсьєна, палко у нього закоханим. Одержимість Девіда змушує переслідувати юнака по Америці, що врешті приводить його до Колумбійського університету, де розгортається більшість подій картини.

«Деякі речі, якщо ти полюбив їх одного разу, назавжди стають твоїми, вони, зробивши коло, знову повертаються до тебе…». Коло. Саме на цю геометричну фігуру структурно подібна сюжетна складова стрічки. Проявляється це, передовсім, візуально: в історію нас «вводять» та «виводять» із неї ідентичними кадрами. Та аудіально: на початку та наприкінці ми чуємо ту саму  фразу. Свого роду циклічними виступають і події. Зокрема це стосується розвитку персонажа Гінзберга: контекстуально він завершує у точці, із якої почав, лише психологічно, внутрішньо іншим – зрілим і досвідченим. Здається, хлопець знову готовий розімкнути старе коло та ступити на шлях нового.

 


Дейн ДеГаан в ролі Люсьєна Карра

 

ТРИКУТНИК

Тут він – романтичний. «Аллен Гінзберг – Люсьєн Карр – Девід Камеррер»: на цьому будується основа психологічна проблематика картини. Стосунки ревнивого Каммерера та незалежного Карра – історія невзаємної одержимости, що приносила більше гіркоти, аніж задоволення, і врешті вилилася у трагедію. Знайомство ж Гінзберга із Люсьєном не лише дало старт революційній мистецькій течії, а й пробудило у першому незнані до того почуття. Люсьєн розкрив у Алленові природні сторони, первинно пригнічені тогочасним наскрізь гомофобним суспільством. Він показав йому «іншу» пристрасть, що врешті органічно вкоренилася в ідентичності юнака. Відтак, чи була їхня недовготривала дружба випадковістю? Певно, що ні. У цьому виявляється одна із найголовніших ідей стрічки: усі люди, що трапляються нам на життєвому шляху, так чи так відіграють конкретну роль, а, отже, їхню участь, якою б вона не була, не варто оскаржувати чи знецінювати.

 


Аллен Гінзберг та Люсьєн Карр

 

ЕСТЕТИКА

Естетика кінострічки – у деталях. Старі фотознімки, незліченні рукописні нотатки, вінілові платівки, вінтажні пастельні квіткові шпалери, саксофони – усе це передає дух епохи: джазово-літературний вакуум на межі консервативного минулого та незвіданого повоєнного майбутнього. Тут зароджуються революційні мистецькі течії, тут формується наркокультура, тут кидають виклик цензурі. Миготлива, мобільна, тремтлива, ніби плач саксофона, динаміка доби відображена у картині виважено та майстерно.

 


Деніел Редкліфф у ролі Аллена Гінзберга

 

У кольоровій палітрі картини преважають темні приглушені відтінки та пастельні барви. Це впливає на її загальний настрій: врівноважує, робить його меланхолійним. Завдяки цьому сюжетні події, навіть найдраматичніші, сприймаються по-філософськи: як закономірне і невідворотнє, що так чи так мало відбутися. Із візуальною складовою стрічки контрастує її саундтрек. Він нагадує барвисту мозаїку із пристрасного інтелектуального джазу 40-их та більш сучасної імпульсивної, навіть нервової музики. Завдяки цьому загальна динаміка стрічки є живою та гармонійною.

 


Люсьєн Карр та Аллен Гінзберг 

 

«Убий своїх коханих» Джона Крокідаса – це філософська притча про вічну дійсність людських стосунків, обрамлена у контекст специфічної буремної доби. Так стрічка дає змогу не лише рефлексувати щодо сутности взаємин, а й занурює в історію формування течії бітництва, яка надихає самим своїм єством. Розповідаючи про життя реальних людей: Аллена, Люсьєна, Девіда, Джека та інших – картина живе власним життям. Вона пульсує юнацьким максималістським запалом, випромінює світлу та дещо печальну чуттєвість. Сюжетно, настроєво та емоційно кінострічка веде нас «кільцевим» шляхом. «Деякі речі, якщо ти полюбив їх одного разу, назавжди стають твоїми, а якщо ти намагаєшся їх відпустити, вони, зробивши коло, знову повертаються до тебе, вони стають частиною тебе або убивають тебе». Так було, є та буде завжди.

Марія Васильєва

Уявіть світ. А тепер проаналізуйте: що перше спало вам на думку, що зародилося у надрах фантазії, коли почули це слово? Уявіть світ таким, яким би хотіли його бачити: чи надто відрізняється від того, який оточує вас зараз? Уявіть світ, де можливо все.Нереально? Насправді це – наша дійсність, та сама, у якій ми живемо. Адже можливо все, допоки ми не зробили вибір. Саме на цьому будує свою науково-фантастичну драму «Пан Ніхто» режисер Жако Ван Дормель. Ми не намагатимемося розібратися у хаотичному та водночас логічному сплетінні сюжетних ліній стрічки (за нас це давно зробила Вікіпедія). Натомість, спробуємо розкрити основні символи у вимірах часу та простору, завдяки яким картина постає неординарним витвором кінематографу.

 


Постер до стрічки

 

Жанр: науково-фантастична драма

Рік: 2009

Країни: Бельгія, Франція, Канада, Німеччина

У ролях: Джаред Лето, Діана Крюгер, Сара Поллі, Лін Дан Фам та інші

 

СЮЖЕТ

Стрічка розповідає історію Немо (Джаред Лето) – останнього смертного чоловіка на Землі. Герою 118 років, проте він упевнений, що йому 34. Лікарі застосовують гіпноз, щоб пацієнт зміг повноцінно відтворити хроніку власного життя. Вдається це лише фрагментарно: Немо плутано переповідає журналістові три життєві історії – від народження і до смерті. Всі вони мають спільний початок: день із дитинства героя, коли той мусив зробити вибір, з ким із батьків залишитися після їхнього розлучення. Подальший розвиток кожної із сюжетних ліній так чи так залежав від рішення хлопчика.Ці історії можуть виявитися настільки ж реальними, наскільки фантасмагоричними. То чи відбулася насправді хоч одна з них?

 


Джаред Лето у ролі Немо

 

ЧАС

Пригадайте, як під час дощу краплі стікають вертикальною площиною: тремтливі потоки різних форм і розмірів постійно зливаються один в одного та розмножують десятки нових потічків. Саме так можна метафорично описати час у картині. Три рясно фрагментовані історії переплітаються та регулярно чергуються, почасти збиваючи з пантелику. Загалом ми бачимо, здавалося би, хаотичну нарізку сюжетів, що нагадує довге строкате полотно. Втім, не варто одразу намагатися реконструювати їх із метою віднайти первинну цілісність. Неймовірна множинність, непередбачуваність та, водночас, закономірність причинно-наслідкових зв’язків – ось одна із центральних філософських засад кінострічки. Кажучи просто: все відбувається чомусь, і чомусь саме так. Здебільшого це – питання часу, проте не варто недооцінювати силу людського вибору. «Все на світі могло бути іншим, але мати той же сенс» – розмірковує Немо та має рацію.

 


Юність головних героїв

 

Час постає основним сюжетним компонентом і головним героєм, найглибшим питанням та найбільш вичерпною відповіддю, підставою жалю та джерелом надії. Час вправно керує людьми так само, як і вони ним: залишається науково рефлексувати, хто зробив це першим. Мультивимірний портрет життя Немо – свого роду філософська притча про стосунки із часом: його марнування та розумний ужиток, втрату та набуття.

 

ПРОСТІР

Багатоскладовість сюжету диктує вимоги до специфіки простору. Картина постає барвистою мозаїкою різноманітних локацій: затишного передмістя, дещо декоративного у своїх побутових проявах, сталево-скляного масштабного мегаполісу, вогненної сюрреалістичної поверхні Марсу, футуристичного міста майбутнього, крихкого та водночас величного у світлі вранішнього сонця. Загальна сюжетна історія нанизує на себе усі ці уламки простору, ніби яскраві намистини, утворюючи єдину гетерогенну композицію. Оскільки у центрі стрічки життя справжніх людей, візуально кожна локація – надзвичайно предметно деталізована, завдяки чому сповнена реалістичности та натуральности.

 


Батьки головного героя

 

КОЛІР

Відповідно до особливостей кольорової палітри, стрічку можна чітко поділити на дві частини: минуле Немо та його теперішнє. Останнє зображене мінімалістичним і майже монохромним: у ньому переважають білий, пастельний бежевий та світло-блакитний кольори. Причому перший – насичений, подібний до різкого лабораторного світла – виразно переважає. Кадри стають схожими на величезне полотно, цнотливе та недоторканне. Такі колористичні рішення логічно накладаються на стан головного героя, який той переживає. 

У старості Немо перебуває у повному забутті, він слабкий та майже нерухомий, через що скидається на новонароджене дитя, занурене в сон та абстрактні наївні фантазії. Втім, відрізняє героя від дитини його досвід, огорнутий філософським фльором. Білий колір символізує чистоту героя, а також – його старечу мудрість, хоч і приспану, проте дуже потужну. Білий також активно застосовується для зображення Раю, де, за розповідями Немо, до народження мешкають усі немовлята. Така колористична паралель асоціативно пов’язує ці два виміри, натякаючи на деяку спорідненість.

 


Маленький Немо у Раю до народження

 

Минуле героя можна додатково сегментувати за кольорами. Дитинство Немо огорнуте теплими барвами: жовтою, персиковою, трав’яною. Вони наскрізь просяклі сонцем і створюють відчуття абсолютної захищености, безтурботности та затишку. Підлітковий вік насичений яскравими, виразними відтінками – малиновим, червоним, помаранчевим. Вони контрастують із меланхолійним сизо-блакитним тлом, загалом властивим стрічці. Доросле життя персонажа не позбавлене природнього різнобарв’я, втім, здебільшого зображене у стриманих, холодних поєднаннях бежевого, блакитного та сірого. Вони вичерпно уособлюють Немо – його внутрішню невизначеність, самотність, постійні вагання та пошуки. Кожна жінка, яка зустрічається на життєвих шляхах героя, також має колір, який свого роду маркує її, визначає настроєво та естетично: червоний, жовтий, блакитний. Вони яскраво виражені у відповідних елементах одягу, деталях образу, декорі побуту.

 


Немо та Анна

 

«Пан Ніхто» – мистецький витвір на межі неординарної наукової фантастики та кінематографічної філософської повісти. Перше виступає радше не центральним жанром, а дуже вигідним середовищем для повноцінного розвитку другого. У пошуках прихованих та явних смислів картини можна заплутатися: це кіно охоплює сфери наукового та чуттєвого, раціонального та емоційного, плинного та вічного. Воно про життя загалом та різноманітні його вияви окремо; про деструктивну силу відчуження та творчу силу кохання; про важливість бути свідомим і відповідальним за усі свої дії на рівні з бездіяльністю, адже у прояви всього сущого закладені певні наслідки – у цьому і зміст, така собі константа, яка залишається сталою незалежно від форми. Не кожен із нас доживе до 2092 року, коли, за словами героїні стрічки Анни (Діана Крюгер), Всесвіт перейде від розпаду до стискання, і часові процеси перезапустяться у зворотному напрямку, що дасть людям можливість повернутися у минуле. Тому варто пам’ятати про безупинну плинність часу та значення прийнятих нами рішень. Врешті, вся ця філософська аналітика впирається у єдине твердження, що пронизує та водночас підсумовує загальну історію кінострічки: допоки вибір не зроблено – можливо усе, саме тому часом так важливо просто зупинитися.

Марія Васильєва

Уявіть світ. А тепер проаналізуйте: що перше спало вам на думку, що зародилося у надрах фантазії, коли почули це слово? Уявіть світ таким, яким би хотіли його бачити: чи надто відрізняється від того, який оточує вас зараз? Уявіть світ, де можливо все.Нереально? Насправді це – наша дійсність, та сама, у якій ми живемо. Адже можливо все, допоки ми не зробили вибір. Саме на цьому будує свою науково-фантастичну драму «Пан Ніхто» режисер Жако Ван Дормель. Ми не намагатимемося розібратися у хаотичному та водночас логічному сплетінні сюжетних ліній стрічки (за нас це давно зробила Вікіпедія). Натомість, спробуємо розкрити основні символи у вимірах часу та простору, завдяки яким картина постає неординарним витвором кінематографу.

 


Постер до стрічки

 

Жанр: науково-фантастична драма

Рік: 2009

Країни: Бельгія, Франція, Канада, Німеччина

У ролях: Джаред Лето, Діана Крюгер, Сара Поллі, Лін Дан Фам та інші

 

СЮЖЕТ

Стрічка розповідає історію Немо (Джаред Лето) – останнього смертного чоловіка на Землі. Герою 118 років, проте він упевнений, що йому 34. Лікарі застосовують гіпноз, щоб пацієнт зміг повноцінно відтворити хроніку власного життя. Вдається це лише фрагментарно: Немо плутано переповідає журналістові три життєві історії – від народження і до смерті. Всі вони мають спільний початок: день із дитинства героя, коли той мусив зробити вибір, з ким із батьків залишитися після їхнього розлучення. Подальший розвиток кожної із сюжетних ліній так чи так залежав від рішення хлопчика.Ці історії можуть виявитися настільки ж реальними, наскільки фантасмагоричними. То чи відбулася насправді хоч одна з них?

 


Джаред Лето у ролі Немо

 

ЧАС

Пригадайте, як під час дощу краплі стікають вертикальною площиною: тремтливі потоки різних форм і розмірів постійно зливаються один в одного та розмножують десятки нових потічків. Саме так можна метафорично описати час у картині. Три рясно фрагментовані історії переплітаються та регулярно чергуються, почасти збиваючи з пантелику. Загалом ми бачимо, здавалося би, хаотичну нарізку сюжетів, що нагадує довге строкате полотно. Втім, не варто одразу намагатися реконструювати їх із метою віднайти первинну цілісність. Неймовірна множинність, непередбачуваність та, водночас, закономірність причинно-наслідкових зв’язків – ось одна із центральних філософських засад кінострічки. Кажучи просто: все відбувається чомусь, і чомусь саме так. Здебільшого це – питання часу, проте не варто недооцінювати силу людського вибору. «Все на світі могло бути іншим, але мати той же сенс» – розмірковує Немо та має рацію.

 


Юність головних героїв

 

Час постає основним сюжетним компонентом і головним героєм, найглибшим питанням та найбільш вичерпною відповіддю, підставою жалю та джерелом надії. Час вправно керує людьми так само, як і вони ним: залишається науково рефлексувати, хто зробив це першим. Мультивимірний портрет життя Немо – свого роду філософська притча про стосунки із часом: його марнування та розумний ужиток, втрату та набуття.

 

ПРОСТІР

Багатоскладовість сюжету диктує вимоги до специфіки простору. Картина постає барвистою мозаїкою різноманітних локацій: затишного передмістя, дещо декоративного у своїх побутових проявах, сталево-скляного масштабного мегаполісу, вогненної сюрреалістичної поверхні Марсу, футуристичного міста майбутнього, крихкого та водночас величного у світлі вранішнього сонця. Загальна сюжетна історія нанизує на себе усі ці уламки простору, ніби яскраві намистини, утворюючи єдину гетерогенну композицію. Оскільки у центрі стрічки життя справжніх людей, візуально кожна локація – надзвичайно предметно деталізована, завдяки чому сповнена реалістичности та натуральности.

 


Батьки головного героя

 

КОЛІР

Відповідно до особливостей кольорової палітри, стрічку можна чітко поділити на дві частини: минуле Немо та його теперішнє. Останнє зображене мінімалістичним і майже монохромним: у ньому переважають білий, пастельний бежевий та світло-блакитний кольори. Причому перший – насичений, подібний до різкого лабораторного світла – виразно переважає. Кадри стають схожими на величезне полотно, цнотливе та недоторканне. Такі колористичні рішення логічно накладаються на стан головного героя, який той переживає. 

У старості Немо перебуває у повному забутті, він слабкий та майже нерухомий, через що скидається на новонароджене дитя, занурене в сон та абстрактні наївні фантазії. Втім, відрізняє героя від дитини його досвід, огорнутий філософським фльором. Білий колір символізує чистоту героя, а також – його старечу мудрість, хоч і приспану, проте дуже потужну. Білий також активно застосовується для зображення Раю, де, за розповідями Немо, до народження мешкають усі немовлята. Така колористична паралель асоціативно пов’язує ці два виміри, натякаючи на деяку спорідненість.

 


Маленький Немо у Раю до народження

 

Минуле героя можна додатково сегментувати за кольорами. Дитинство Немо огорнуте теплими барвами: жовтою, персиковою, трав’яною. Вони наскрізь просяклі сонцем і створюють відчуття абсолютної захищености, безтурботности та затишку. Підлітковий вік насичений яскравими, виразними відтінками – малиновим, червоним, помаранчевим. Вони контрастують із меланхолійним сизо-блакитним тлом, загалом властивим стрічці. Доросле життя персонажа не позбавлене природнього різнобарв’я, втім, здебільшого зображене у стриманих, холодних поєднаннях бежевого, блакитного та сірого. Вони вичерпно уособлюють Немо – його внутрішню невизначеність, самотність, постійні вагання та пошуки. Кожна жінка, яка зустрічається на життєвих шляхах героя, також має колір, який свого роду маркує її, визначає настроєво та естетично: червоний, жовтий, блакитний. Вони яскраво виражені у відповідних елементах одягу, деталях образу, декорі побуту.

 


Немо та Анна

 

«Пан Ніхто» – мистецький витвір на межі неординарної наукової фантастики та кінематографічної філософської повісти. Перше виступає радше не центральним жанром, а дуже вигідним середовищем для повноцінного розвитку другого. У пошуках прихованих та явних смислів картини можна заплутатися: це кіно охоплює сфери наукового та чуттєвого, раціонального та емоційного, плинного та вічного. Воно про життя загалом та різноманітні його вияви окремо; про деструктивну силу відчуження та творчу силу кохання; про важливість бути свідомим і відповідальним за усі свої дії на рівні з бездіяльністю, адже у прояви всього сущого закладені певні наслідки – у цьому і зміст, така собі константа, яка залишається сталою незалежно від форми. Не кожен із нас доживе до 2092 року, коли, за словами героїні стрічки Анни (Діана Крюгер), Всесвіт перейде від розпаду до стискання, і часові процеси перезапустяться у зворотному напрямку, що дасть людям можливість повернутися у минуле. Тому варто пам’ятати про безупинну плинність часу та значення прийнятих нами рішень. Врешті, вся ця філософська аналітика впирається у єдине твердження, що пронизує та водночас підсумовує загальну історію кінострічки: допоки вибір не зроблено – можливо усе, саме тому часом так важливо просто зупинитися.

Марія Васильєва

Ви любите весну, золотоволосих кучерявих італійців і бути оголеним найпрекраснішим божеством, яке народжується з мушлі? Алессандро Філіпелі теж. А ще називати себе Сандро Ботіччеллі, розписувати державні споруди, тусуватися з ренесансним бомондом і жити у Флоренції. 

Картини митця не належать до Високого Відродження Леонардо да Вінчі, Рафаеля і Мікелянджело, але від цього вони не менш шедевральні. Головним принципом творчості Ботіччеллі є виняткова увага до ліній, тобто, лінеарність. Чіткі контури водночас підкреслюють реалістичність персонажів на полотні та драматичність й ірреальність сюжетів. Його герої нагадують вирізані образи святих, які вставлені на неймовірне декоративне тло.

Тло, як і персонажі на картинах Сандро Ботіччеллі, уквітчане, позолочене та орнаментоване. Своєю увагою до деталей він нагадує нам Клімта. У Густава був збанкрутілий батько-ювелір, а Сандро починав свій шлях в майстерні прикрас. І якщо для того, щоб потрапити на картину австрійського модерніста достатньо лиш перефарбувати волосся в рудий, оголитися і зробити тріумфально-фатальний вираз обличчя, то до муз, натурників і натурниць Сандро Ботіччеллі вимог більше. І з ними ми вирішили розібратися детально.

 

Будьте красивою, доброю, та невинною

Бачили прекрасну даму з картин Сандро “Весна”, “Народження Венери”, “Мадонна Магніфікат”, “Портрет молодої жінки”, “Венера і Марс”, “Паллада і Кентавр” тощо? Це – Сімонетта Веспуччі. Хоча мистецтвознавці не визнають, що на всіх полотнах Ботіччеллі зображена одна модель, ми можемо неозброєним історичними аргументами оком сказати: це та ж золотоволоса героїня.

Сімонетта Веспуччі народилася в Портовенере поруч із Генуєю. Це місто вважали місцем народження Венери (або почали так вважати після картини Сандро Ботіччеллі). В 16 років, одружившись із  Марко Веспуччі, батько якого був впливовим діячем церкви, переїхала у Флоренцію. Саме тоді у розквітлому від Ренесансу місті до влади прийшов Лоренцо Медічі. Подружжя брало участь у бенкетах, святкуваннях і отримало достойний прийом (чи, як то кажуть зараз, новосілля). Але публічні виходи Сімонетти не пройшли дарма: її помітили брати Лоренцо та Джуліано Медічі та, завдяки ним, митці-покровителі торгівельного сімейства Медічі: поети, біографи, художники, серед яких і був Сандро Ботіччеллі.

 

pallas-and-centaur
Сімонетта на полотні Паллада і Кентавр

 

Сімонетта сподобалася і Лоренцо Медічі, який вже мав Прекрасну Даму, і його безпрекраснодамному братові Джуліано. Тому чоловіки разом із своїми творчими друзями вирішили провести цілу піар-кампанію (наскільки це було можливо в XV столітті) на честь краси дівчини. Вона отримала неофіційне звання “найпрекраснішої красуні флорентійського ренесансу”, а ще прізвисько Незрівнянна (з фр. La Sans Pareille) та Прекрасна Сімонетта (з італ. La Bella Simonetta). Щоб приховати можливі подружні зради та створити ілюзію (може, воно так і було насправді, просто ілюзія звучить цікавіше) високого, платонічного кохання Джуліано та Веспуччі поет Поліциано писав:

“Вона була простою й невинною жінкою, яка ніколи не давала приводу до ревнощів або скандалу. Серед інших дарів природи вона володіла такою милою і привабливою манерою спілкування, що всі, хто мав з нею близьке знайомство, або ж ті, до кого вона проявляла хоч найменшу увагу, відчували себе об'єктом її прихильності. Не було жодної жінки, яка б заздрила їй, і всі настільки хвалили її, що це здавалося чимось незвичайним: так багато чоловіків любили її без збудження і ревнощів, і так багато дам вихваляли її без злоби”.

 

madonna-del-magnificat
"Мадонна Магнфікат" Сандро Ботіччеллі

 

Саме таку Сімонетту писав Ботіччеллі. За її життя це трапилося аж один раз і мистецтвознавці не впевнені, чи це його рук робота, чи його помічників. Веспуччі була зображена на штандарті (особливий вид прапора) Джуліано під час лицарського турніру в образі Афіни Паллади в білій сукні, із щитом і списом, з головою Медузи Горгони в руках і девізом La Sans Pareille. Джуліано виграв той турнір і офіційно проголосив Сімонетту Дамою свого серця. А вона незадовго після того померла від сухот.

 
sandro-botticelli-la-nascita-di-venere-google-art-project-edited"Народження Венери" Сандро Ботіччеллі

 

Це не змусило Ботіччеллі припинити змальовувати її на своїх полотнах. Саме після смерті риси доброти, прекрасності та невинності Сімонетти стали ідеальними до зображення: їх можна було робити ще більш красивими, естетичними та божественними. Бо справжня Веспуччі забувалася, а художник завжди про неї пам’ятав і навіть був похований поруч із нею.

 

Будьте молодшим братом із легковажним характером

У Флоренції часів Ренесансу розвитку мистецтва сприяла влада. Тому, приїхавши туди, Сандро Ботіччеллі потрапив під покровительство правлячої родини Медічі. Він виконував їхні мистецькі замовлення для оформлення місцевих споруд, приватних маєтків і писав портрети близьких сім’ї. А ще їв за їхні гроші, часто жив при їхньому “дворі” та тусувався з плеядою італійських творців. У Лоренцо не було часу розважатися зі своїми друзями-майстрами, бо він майстрував тогочасну Флоренцію. Але для таких легковажних справ у нього був брат Джуліано, душа будь-якої компанії

 

giuliano-de-medici
Портрет Джуліано Медічі, Сандро Ботіччеллі

 

Кажуть, за веселощі та несерйозність молодшого Медічі Сандро собі його дуже вподобав. Джуліано мав пишне кучеряве каштанове волосся, витончені риси обличчя та впевнений спокійний погляд. Він постійно стримував свого різкого брата від конфліктів із ворогами. А ще був закоханий у “найпрекраснішу даму флорентійського ренесансу” та робив для неї джентльменські вчинки. Для Ботіччеллі платонічне кохання Сімонетти Веспуччі та Джуліано Медічі стало щасливим ідеалом. Особливо, коли останній помер через політичний замах. У вічності Сімонетта та Джуліано залишися разом у “Весні”, а сам молодик на кількох портретах та історичних полотнах, як от “Поклоніння волхвів”.

 

primavera
"Весна" Сандро Ботіччеллі

 

Будьте злим ворогом, який вбиває близьких художнику людей

У династії Медічі навіть із такою мистецькою і меценатською діяльністю були вороги. Лоренцо обов’язково повинні були сприймати як тирана, тому треба було таємно агітувати проти нього та влаштувати змову. Так зробили дворяни Франческо та Яколо ді Пацці. Вони апелювали до свобод республіканської моделі правління та обіцяли їх втілити в ролі представників нової правлячої династії. Пацці підтримував папа Сікст IV, який запропонував вчинити замах на братів Медічі під час літургії в Санта-Марія-дель-Фйоре. Коли кардинал підніс Святі Дари й народ схилився на коліна, нападники з кинджалами атакували Лоренцо та Джуліано. Старший Медічі отримав легке поранення в шию та, завдяки своїй силі та прудкості, зміг врятуватися. Джуліано не пощастило. Він втратив свідомість від удару важким предметом і помер від вісімнадцяти ударів ножем.

 

venus-and-marsПолотно "Венера і Марс", ліворуч Сімонетта, праворуч, можливо, Джуліано

Людей, причетних до змови, було страчено. Деяких спіткав самосуд натовпу на місці події, а втікачів згодом повісили на вікнах Палаццо Веккіо, як і самого Франческо Пацці. Сандро Ботіччеллі, як вірному другові Джуліано та майстерному художнику під покровительством Медічі, доручили написати ганебні обличчя винуватців на фасаді Палаццо делла Синьйорія з боку Порту деі Догана. Так навіть некрасиві та злі люди бути увіковічнені рукою майстра.

 

Будьте багатим активістом

Не тільки Медічі могли замовляти картини в Сандро Ботіччеллі. Це міг зробити будь-який громадянин, який мав достатньо грошей і бажання. Плюсом, який міг більше заохотити художника, було створення зображення для якоїсь публічної споруди. Так, наприклад, було з Джованні да Дзанобі Ламі. На замовлення цього банкіра Сандро створив одну із найвідоміших робіт “Поклоніння волхвів”, яку розмістили в каплиці собору Санта-Марія Новелла. Богоматір тут нагадує нам ту ж прекрасну добру й невинну Сімонетту Веспуччі, біля її ніг бачимо Козімо Медічі, нижче – двох його синів. Це предки Джуліано та Лоренцо, які теж зображені на картині ліворуч. І, звісно, зовсім ненароком серед натовпу зображено замовника роботи, який вказує на себе пальцем, мовляв, я це зробив! А з правого кута на нас дивиться золотоволосий художник Сандро Ботіччеллі та розглядає реакцію глядача. Може, навіть оцінює наш потенціал потрапити на його полотно.

 

adoration-of-the-magi-1476-1
"Поклоніння волхвів" Сандро Ботіччеллі

 

У вас також були шанси потрапити на полотно Ботіччеллі, якщо ви були папою, бо таких Сандро написав аж одинадцять для однієї зі стін Сікстинської капелли, нагадували йому Христа, були схожі на святого Домініка, Ієроніма чи ще якогось визначного церковного діяча. Але кожному митцеві свій час, кожному натурнику чи натурниці – теж. Тому весняних персонажів картин Ботіччеллі залишимо в мріях і на просторах нашого видання, а самі будемо створювати сучасних Сімонетт, Джуліано та Джованні.

Гуцалюк Дарія

У час, коли деструктивна паніка поширюється з неймовірною швидкістю, пропонуємо психологічно реабілітуватися мистецтвом. І не лише насолоджуватися естетикою, а й рефлексувати актуальні проблеми, нею обрамлені. Для цього розповідаємо про кінострічку режисера Девіда Маккензі «Остання любов на землі»: аналізуємо специфіку сюжету, особливості візуальної складової та актуальність висвітлених ідей.


Рік: 2011
Жанр: драма, наукова фантастика
У ролях: Єва Грін, Юен Макгрегор та інші

 


Єва Грін у ролі С'юзан

 

СЮЖЕТ

Кінострічка розповідає історію знайомства та стосунків двох дотепер самотніх людей: епідеміологині С’юзан (Єва Грін) і шеф-кухаря Майкла (Юен Макгрегор). Тривожним, драматичним тлом розвитку основної сюжетної лінії є епідемія невідомого вірусу, який розповсюджується Європою. Хвороба поступово вражає органи чуття, робить їх несприйнятливими до смаку, запаху, світла, звуку та перевтілює життя на неконтрольований хаос. Постають питання: чи зможуть головні герої разом встояти перед руйнівною силою епідемії, та як залишитися людиною тоді, коли все людське раптово атрофується? Стрічка пропонує відповіді та водночас залишаєи нам ґрунт для саморефлексії.

«Остання любов на землі» має щось від Данте: відчуження кожного із чуттів метафорично скидається на чергове коло пекла, яке мусять подолати люди. У той же час, епідемію можна сприймати як акт примусового очищення, масової терапії для капіталістичного суспільства споживання, яке забуло, що означає по-справжньому цінувати те, чим наділила природа.

 


Вулиці міста до хаосу епідемії

 

ВІЗУАЛЬНЕ

Картина поєднує в собі естетичну витончену навіть інтимну портретну зйомку та середні і загальні плани, сповнені руху, світла та кольору, зафільмовані у документальній манері. Така комбінація оживляє стрічку, робить її структурно складною та багатоплановою. Історія двох людей органічно вписується у дискурс глобальний – усе для того, аби різносторонньо продемонструвати масштаби та наслідки епідемії.

 


Головні герої посеред хаосу

 

Кольорова палітра картини гармонійно балансує між теплим та холодним, де останнє почасти переважає. Помітно, як відтінки резонують із емоцією подій, що відбуваються: романтичні епізоди усамітнення С’юзан та Майкла – приглушено пастельні, з гірчичними та бежевими тінями; коли ж ми стаємо свідками конфлікту, розлуки, ізоляції героїв, кольори наливаються відтінками сірого, брудно-білого, блакитного.

 

ІДЕЯ

Для того, аби сповна розкрити ідею, закладену у стрічку, варто знову звернутися до Данте та розділити картину на умовні «Пекло», «Чистилище» та, врешті, «Рай». І головні герої, і все суспільство проходять крізь ці три стадії.

«Пекло»

Картина починається саме з цього етапу, який знаменує поширення невідомої епідемії. Суспільство занурюється в хаос, адже втрачає здатність контролювати буденність. У передчутті атрофії чуттів, люди маніакально наїдаються та напиваються, поводяться по-первісному егоїстично та тваринно, чинять дико, керуються інстинктами. Візуальна репрезентація «Пекла» – динамічна та розхристана; камера поводиться нервово, кольорова палітра сповнена різких контрастів світлого й темного, теплого та холодного.

 


Закохані посеред "Пекла"

 

«Чистилище»

На цьому етапі люди призвичаюються до хаосу, що полонив соціум. Вони адаптують власну рутину та звичні практики до нових обставин; шляхом смирення, рефлексії та переосмислення подій намагаються віднайти гармонію і допомогти у цьому своїм близьким. Багатьох хвороба змушує повністю усамітнюватися, залишатися вдома, фактично відриватися від цивілізації та бути наодинці зі своїми думками. Візуальний супровід сповнений рівноваги, статики, немовби відсторонений від сюжетних подій; кольори втрачають виразність, стають нейтральними, природніми.

 


Закохані: "Чистилище"

 

«Рай»

Попри метаморфози на рівні масової психології, які відбуваються з плином сюжету, люди продовжують втрачати чуття та поступово віддалятися один від одного. Етапу «Раю» досягають лише головні герої. Вони, на контрасті із деморалізованим суспільством,  змогли виплекати свою людськість, внутрішнє світло і тепло, кохання та надію, хоча це було важко. Лиха епідемії зробили їх сильнішими та символічно очистили, забрали зір буквально, проте фігурально розплющили очі на те, що є дійсно важливим. А важливим є вірити та любити – один одного та життя.

 


Просто закохані. Дуже

 

«Остання любов на землі» – естетичний, драматичний та чуттєвий витвір кінематографу, сповнений емоцій та раціо, кохання та актуальної проблематики. У картині поєднуються символізм, метафоричність і реалізм. Ми бачимо, наскільки маленькою та слабкою постає людина перед тим, що холоднокровно відчужує її ж природну сутність; ми бачимо, наскільки крихкими виявляються усі ті, здавалося би, монолітні блага капіталістичної цивілізації, та як легко перетворити функціонування останньої на хаос; ми бачимо, що робить із соціумом страх, паніка, ненависть. Та, попри усе, ми бачимо альтернативу – любов, і вона зцілює у всіх своїх проявах.

Марія Васильєва

 

Ми знаємо Ксав’є Долана як майстерного викривальника складних людських сутностей, який експериментує зі впізнаваними саундтреками, яскравими кольорами, затишними інтер’єрами та богемною естетикою побутових деталей. Такий він, наприклад, у стрічці “Вигадане кохання”. Попри схожість проблематики (ідентичність, самосприйняття, кохання, сім’я), кінокартина «Том на фермі» похмура, напружена та естетично лаконічна. Вона емоційно виснажує, та разом із тим вводить у гіпнотичний транс із гіркуватим присмаком автентичної затишної канадської провінції восени. Радимо дивитися, аби пройнятися живими природними почуттями та віднайти відповіді на складні внутрішні запитання. А тут розповідаємо про основні риси та акценти стрічки.

 


Ксав'є Долан у ролі Тома

 

Рік: 2013

Жанр: драма, психологічний триллер

Мова: французька

У ролях: Ксав’є Долан, П’єр-Ів Кардинал та інші

За мотивами однойменної п’єси Мішеля Марка Бушара

 


Том, щойно приїхавши на ферму

 

СЮЖЕТ

Кінострічка розповідає про юнака Тома, який приїздить із Монреаля у провінцію на похорони свого бойфренда, Гійома, звідки той родом. Головний герой зупиняється на фермі, де мешкають матір та старший брат загиблого. Їхній стиль життя разюче відрізняється від міського. Том планував нетривалу поїздку, проте раптові обставини змушують його затриматися. Він потроху розкриває для себе  єство нового місця та приховане минуле його мешканців.

 


Головні герої

 

СТАН

Картина просякнута напругою – вона у стосунках між героями, у внутрішньому стані персонажів, у загальній атмосфері. Підсилює настрій тремтливе нервове інструментальне оформлення на бекграунді – то меланхолійно сповільнене, то неврівноважено динамічне. Напруга – у психологічному насильстві, у пасивній та активній агресії, у станах ненависти, нерелізованости, невизначености, нерозуміння, якими сповнена стрічка. Такий симбіоз робить її непростою для сприйняття, втім це втілено гармонійно і лише такою мірою, аби ефективно концентрувати увагу глядачів та перманентно тримати їх у стані натягнутого оголеного нерву, стимулювати до співпереживання та емпатії.

 


Том у момент емоційного напруження

Емоційне напруження також репрезентується завдяки великим портретним планам – глибоким, чіпким, пронизливим та проникливим. Це дало можливість максимально деталізувати міміку персонажів, зробити акцент на усіх візуальних виявах їхнього стану.

 

КОЛІР

Кольорова гама «Тома на фермі» поєднує у собі переважно відтінки жовтого, коричневого та зеленого. Втім, їхня насиченість та теплота варіюються залежно від локації та обставин: на початку стрічки ми бачимо залиті сонцем жовтувато-бежеві пейзажі, посеред яких Том – самотній та у відчаї, проте сповнений любови. Кольори ферми – все такі ж природні за своїм походженням, проте ненатурально насичені, позбавлені сонця, зате кислотні, немовби загрозливі та агресивні, дещо сюрреалістичні. Завдяки цьому уся картина сприймається як граничний стан між реальністю та хворобливим сновидінням головного героя. Жовтий межує із гірчичним, зелений – із різким салатовим, бежевий – із брудною вохрою: ці зміни також загострюють рівень напруги з плином сюжетної історії.

 


Візуальні деталі та кольорова гама стрічки

 

Блакитний колір, ностальгійний, печальний, проте чистий та легкий, асоціюється лише з Томом до його приїзду на ферму – саме ним сповнені перші кадри стрічки, у яких хлопець пише напівпрозорими синіми акварелями відверте розпачливо-закохане послання загиблому Гійому.

 


Естетика кольору стрічки

 

ДВОЇСТІСТЬ

Том увесь час балансує на межі двох дуже різних світів. Передовсім – свого власного, у якому Гійом був таким, яким головний герой його знав та відчував. Цей світ сповнений сентиментального символізму: спогадів, пісень, запахів парфумів, відлуння голосу. Завдяки цьому ми починаємо уявляти загиблого юнака, формуємо про нього своє перше враження. Інший світ – та консервативна капсула ферми, з якої Гійом вирвався, поїхавши до великого міста. У ній він досі живе сільським підлітком у спогадах матері та брата, вона зберігає контроверсійні таємниці його минулого, бажання, страхи, особливості ідентичности. Ці два світи конфліктують між собою, немовби борються, весь час доводячи власну природність та істинність, проте накладаються один на одного, сумбурно змішуються, коли на ферму приїздить Том.

 


Том на фермі

 

З плином історії «Тома на фермі» Долана здається, ніби у провінції головний герой заповнює собою місце загиблого коханого, компенсуючи болючу втрату. Відтак, головним завданням для Тома постає не втратити самого себе, цілковито не заплутатися, не загубитися у цьому ілюзорно затишному, проте насправді – небезпечному, перенапруженому, дещо нездоровому механізмі. А також, утікаючи, віднайти справжню свободу та гармонію, зумівши назавжди відпустити минуле.

Марія Васильєва

Коли в одній кінокартині поєднується самобутня літературна манера Леопольда фон Захер-Мазоха, оригінальність авторських рішень драматурга Девіда Айвза та тяга до містично-еротичної естетики Романа Поланські, народжуються мистецькі продукти на кшталт «Венери в хутрі» – заплутані, сміливі, провокативні. Про історію в історії, важливу роль діалогів, специфіку конструювання кінематографічного простору та сюжетно-естетичні контрасти – далі у матеріалі.

 


Постер до кінострічки

 

Рік: 2013

Жанр: драма

Акторський склад: Еммануель Сеньє та Матьє Амальрік

На основі п’єси «Венера в хутрі» Девіда Айвза, що базується на однойменному творі Леопольда фон Захер-Мазоха

 

СЮЖЕТ

Один із найбільш сміливих та неординарних компонентів «Венери в хутрі» як складного мистецького творіння – сюжет. Це динамічна та непередбачувана історія взаємодії дещо мрійливого, заглибленого у себе театрального постановника Тома (Матьє Амальрік) та ексцентричної жінки Ванди (Еммануель Сеньє), яка пробується на роль у його спектаклі за повістю Леопольда фон Захер-Мазоха «Венера в хутрі». Ця інтеракція розгортається одразу в двох площинах: герої взаємодіють і як акторка та постановник, і як Ванда та Северин, тобто персонажі самої вистави. Завдяки цьому сюжетну історію можна вважати двовимірною. На початку картини один із вимірів логічно та плавно перетікає в інший, створивши ілюзію повного, глибокого занурення героїв у їхні театральні ролі. Втім, із розвитком дії, виміри чергуються все частіше та більш непердбачувано, почасти – накладаються один на одного, врешті зовсім розмивають межі між історіями. Вони поєднуються між собою не суто сюжетно, а й комплексно: ми бачимо, наскільки ролі Ванди та Тома в постановці резонують з їхніми дійсними персоналіями, стають до них цілком природніми, гармонійними продовженнями.

Фінал стрічки – неочікуваний та дещо сюрреалістичний, цілковито руйнує грані між вимірами, наділивши нас свободою інтерпретації: що ж насправді відбувалося упродовж всієї історії та що потенційно могло б статися далі?

 


Ванда та Тома (або ж Ванда та Северин)

 

ДІАЛОГИ

Картина базується лише на діалогах двох головних (та єдиних) персонажів – Ванди та Тома. Відповідно до сюжету, ця лінія також двовимірна. Репліки із повісті Захер-Мазоха спершу логічно, а з плином стрічки – все більш сумбурно переплітаються з тим, що говорять одне одному герої в реальному житті. Врешті, ці межі цілковито розмиваються, надавши загальному дійству абсурдного й бурлескного характеру. Постає питання: чи самі герої відчувають напів прозору делікатну межу.

Діалоги у кінострічці виразні, емоційні, подібні до живої, безперервно пульсуючої матерії, яку можна відчути на дотик – виступають окремим самодостатнім персонажем. Вони цілковито заповнюють собою увесь фігуральний простір картини, замінюючи будь-які спецефекти та декорації.

 


Коли постановка перетворюється на дійсність

 

ПРОСТІР

Дія «Венери в хутрі» відбувається на одній локації – у театральному залі, здебільшого безпосередньо на сцені. Кінематографічний простір стрічки оздоблено досить мінімалістично, з використанням невеликої кількості освітлення. Роль останнього полягає винятково у визначенні сюжетно-візуальних акцентів, а також глибокої кольорової палітри, у якій переважають чорний, брунатний, червоний та синій кольори. Локація не перенасичена деталями – це сповна фокусує нашу увагу на взаємодії головних героїв, змушує слідкувати за її найтоншими нюансами.

Замкнений простір театрального залу концентрує, затримує в собі всі емоції персонажів, не дає їм розсіятися, максимально загостривши, а подекуди навіть гіперболізувавши їх. Він створює умовні рамки, в межах яких різні риси характерів героїв як позитивні, так і негативні, викриваються найбільш яскраво та повно.

 


Матьє Амальрік, Еммануель Сеньє та Роман Поланські на зйомках кінострічки

КОНТРАСТИ

Кінострічка сповнена контрастів. Передовсім вони характерні для вербальної складової картини. Театральні діалоги, взяті з твору Леопольда фон Захер-Мазоха, – витончені, дещо патосні та патетичні. У порівнянні з ними діалоги Ванди та Тома за межами постановки здаються побутово-спрощеними, позбавленими словесної естетики: це помічаємо і в лексиці, і в емоційному забарвленні.

Ще одну гру контрастів уособлює в собі образ Ванди. Ім’я в цьому випадку іронічно відіграє важливу роль, об’єднавши дві різні персоналії: Ванду-акторку – експресивну, гучну, дещо безцеремонну, не надто культурно освічену, та Ванду-героїню повісті Захер-Мазоха – стриману витончену аристократку, елегантну та навіть величну. Гармонійний симбіоз цих двох образів наштовхує на роздуми: чи справжнім є напів комічний образ Ванди-акторки, якщо вона так легко, майстерно та природно перевтілюється в інтелігентну літературну героїню?

 


Еммануель Сеньє, виконавиця ролі Ванди

 

«Венера в хутрі» Романа Поланські – непередбачуваний та дещо містичний синтез складного сюжету, виразних емоцій, гумору та специфічної театральної естетики, яка надає стрічці особливого шарму. Це – витончено, майстерно сконструйована історія в історії, насичена почуттями, експресією та пронизана несподіваними сюжетними поворотами, завдяки чому до останнього тримає в емоційному тонусі. Також вона – джерело абсолютної свободи розуміння та інтерпретації, що стимулює до рефлексії побаченого та пошуку власних пояснень, а, отже, долучає до створення мистецького феномену. А що ще робити якогось п’ятничного вечора, як не співтворити?

Марія Васильєва

Вербова дощечка, вербова дощечка,
Ходить по ній Настечка,
На всі боки леліє,
Звідки милий над'їде

Сергій Параджанов вважав, що найкраща помста – це любов. Тому мстив Україні. За те, що його звинуватили у націоналізмі, посадили й не випускали за кордон. А ще за те, що місцевий фольклор, люди й пісні надихнули його зняти свій найвідоміший фільм – “Тіні забутих предків”. Розповідаємо, як Сергій Параджанов зупинив роботу колгоспів, налякав Івана Миколайчука і створив шедевр світової класики.

 

previous arrow
next arrow
Slider

 

Рік: 1964
Жанр: поетично-містична стрічка-повість
Акторський склад: Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Тетяна Бестаєва, Спартак Багашвілі, Микола Гринько, гуцули

Про що?

Іван – дев’ятнадцята дитина сім’ї Палійчуків, “леґінь” та гуцул.  Він росте серед високих гірських смерічок, ходить з батьками до церкви, вірить у Щезника (карпатського злого духа), грає на денцівці (гуцульській сопілці) й понад усе ненавидить сім’ю Гутенюків. Чому – не знає, просто це сімейна традиція. Якось старший Гутенюк сокиркою вбив старшого Палійчука. Однак Іванові цей день запам’ятався не смертю батька, а зустріччю із Марічкою. Вона – донька Гутенюків, доброзичлива й спокійна. Герої закохуються, ростуть разом, плавають голяка та збираються одружитися. Втім, їхні батьки проти.До того ж, після смерті старого Палійчука сім’я Івана ледве зводить кінці з кінцями.  Юнак мусить іти пасти овець на полонину, а Марічка – чекати його.

“Тіні забутих предків” – історія не лише про кохання та втрату, а й про самобутню культуру карпатських гуцулів. Кадри так і “пашіють” безліччю атрибутів, колоритним одягом, горами,  ріками, лісом. Здається, що природа – це ще один герой фільму, який спостерігає за історією збоку. Гори гудуть, їхні звуки змішуються із народними піснями, і в усьому відчувається природний гармонійний ритм, наче стрічка – це поезія. Такою кіномовою Параджанов зміг передати особливості стилю Михайла Коцюбинського – описи природи гір та життя горян. Дуже вдало, якщо врахувати, що Сергій оригінального тексту не читав.

Звідки взялася ідея?

Картина була приурочена до 100-річчя Михайла Коцюбинського, якого вважали “правильним” письменником для радянської влади. Його повість довірили екранізувати Сергію Параджанову з Кіностудії Довженка. У свої 38 він був співрежисером кількох неуспішних фільмів і через це почувався пригнічено. Сергій пообіцяв собі до сорока створити геніальну (його улюблене слово) стрічку, інакше – він посередність.

 

За допомогою у написанні сценарію Параджанов звернувся до Івана Чендея, який писав оповідання про життя горян. Сергій місяць жив у нього, спав на дивані, вчив дружину Івана готувати долму (голубці з виноградного листя, балканська страва) та пояснював, як писати сценарії. Коли текст був готовий, Параджанов почав  формувати команду. Оператором обрав режисера Юрія Іллєнка, а на роль Марічки взяв дружину Юрія – Ларису Кадочникову.

 

Марічка

 

Тоді дівчина була провідною акторкою в московському театрі “Современник”. Вона мала перспективне майбутнє, славу й авторитет серед столичної інтелігенції. Коли Іллєнко познайомив Ларису із Параджановим, той мимохіть вигукнув: “О, Марічка!” Саме в той момент вона і отримала головну роль у фільмі. У “Современнику” Кадочникову вважали божевільною. Мовляв, як можна покинути успішну театральну кар’єру, щоб на рік поїхати з невідомим режисером в Карпати знімати казна-що? Але Лариса погодилася. Казала, що Параджанов постійно називав себе генієм, і вона в це вірила.

На роль Івана було два претенденти: російський актор Геннадій Юхтин та український – юний Іван Миколайчук. На кастингу останній Параджанову не сподобався, бо “не підходив через зовнішність”. Він пішов і залишив молодого актора з Юрієм Іллєнком.

 

“Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрій: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття». Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався, і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, дуже стурбований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувались з нього, що ми були вражені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор” – Сергій Параджанов

 

Іван Миколайчук

 

Музику до стрічки, на думку режисера, міг написати композитор лише із Західної України, тому він звернувся до львів’янина Мирослава Скорика із проханням написати “геніальну” композицію. Після релізу фільму Скорик сказав, що вона “достойна”. Музичний супровід у фільмі – це поєднання гуцульських мотивів із хоровим співом та народною веснянкою “Вербовая дощечка”. Її виконували місцеві гуцули, а найбільш “повноголосих” Параджанов відправляв до Києва записувати саундтреки. Сергій навіть помістив до пасажирської частини літака десятьох трембітярів із триметровими трембітами.

Як минали зйомки?

Зйомки “Тіні забутих предків” проходили у Карпатах, в селі Криворівня, де відпочивав та надихався Михайло Коцюбинський. На відміну від колег, Сергій Параджанов мешкав у звичайній гуцульській хаті, ходив на весілля й похорони та їв місцеві страви, щоб краще відчути атмосферу.

 

Знімальна група

Жителів села теж запросили взяти участь у зйомках. Кажуть, через Параджанова зупинилася робота колгоспів – люди цілі дні проводили на знімальному майданчику, а вночі пили й розважалися з режисером. Закадрові голоси, які колоритною говіркою пліткують, трембітярі, люди в шинку, церкві, на весіллі – це місцеві гуцули. До того ж, Сергій вигадав гуцулам кілька традицій. Наприклад, момент, де на весіллі на Івана й Палагну одягають ярмо. Такого звичаю в гуцулів немає, однак Параджанов почув цю метафору в коломийці й захотів додати у фільм.

Зйомки тривали більше, ніж рік, а над деякими сценами доводилося працювати по кілька днів. Щоб відзняти останні кадри художникам-постановникам довелося розфарбувати срібною фарбою не лише головних акторів, але й листя, дерева та валуни. Режисер Василь Катанян, друг Параджанова, згадував, що під час однієї з подорожей Карпатами вони дивувалися, чому скеля восени відливає синім. А Сергій сказав: “Та це ж я пофарбував для “Тіней”! Невже досі не облізли?”

 

Срібний Іван Миколайчук

Одну із найдраматичніших сцен, коли Іван прощається з Марічкою, довелося знімати восени, хоча за сюжетом події відбуваються влітку. Для цього Лариса Кадочникова в легкій сорочці терпіла холодне повітря, вітер у горах і крижану воду, яку на них вилили для імітації дощу. Якось акторка навіть хотіла покинути зйомки, бо почала сумніватися, що з фільму щось вийде. Параджанов уже запросив  Валентину Малявіну зі стрічки “Іванове дитинство” Андрія Тарковського їй на заміну. Але після перегляду готових сцен акторка залишилася. Можливо, якби Лариса таки пішла, “Тіні забутих предків” перетворилися б на напівсюрреалістичний фільм, як “Цей смутний об’єкт бажання” Луїса Бунюеля, де одну героїню грали дві акторки.

 

Сцена з дощем 

Деякі фрагменти через цензуру довелося перезнімати. Наприклад, сцена у церкві радянська влада назвала занадто пишним і “релігійно-багатим”.  Параджанову довелося облаштувати власний “храм” і знімати там, через що екстер’єр церкви у фільмі справжній, а інтер’єр – ні.

Операторська робота

Над візуальною частиною Сергій Параджанов працював із Юрієм Іллєнком, з яким вони часто сперечалися. Оператор наполягав, щоб камера була динамічна, рухалася разом із героями й “бігала”, тоді як Параджанову подобався статичний кадр, схожий на картину (як у його фільмі “Колір гранату”). Проте Юрій зробив по-своєму і не дарма: динамічна камера – одна із найвизначніших ознак кіномови “Тіней”.

Художником-постановником стрічки був український митець Георгій Якутович. Він разом із Сергієм зробив кадри такими, що хочеться ставити на паузу й розглядати їх.  До того ж, фільм знятий у кольорових та монохромних тонах, які змінюються залежно від життєвих обставин.

Реакція

Ні актори, ні сам Параджанов (хоч вважав себе генієм) не знали, як публіка сприйме стрічку. Вперше фільм показали гуцулам, які там знімалися, а офіційну прем’єру влада вирішила провести в Аргентині в межах кінофестивалю, оскільки там була велика українська діаспора. Сергій до Південної Америки не поїхав, бо пожартував, що йому “квиток в один кінець”. Партія такого гумору не зрозуміла. Втім, там прем’єра “Тіней” мала шалений успіх – фільм отримав спеціальний приз журі, а публіка аплодувала стоячи. Його, щоправда, могли побачити лише дорослі. Через сцену з оголеною Палагною (небачене тоді явище для радянського кіно) стрічка отримала рейтинг 16+.

 

Зйомка сцени з оголеною Палагною

Наступний показ провели в київському кінотеатрі “Україна”. Там після перегляду “Тіней” Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус провели акцію протесту й висловилися проти арештів дисидентів. Дзюба згодом зізнався, що переживав, аби Сергій не гнівався на те, що вони зіпсували йому прем’єру. Але режисер не злився – він і сам поділяв нонконформістські погляди колег-митців. “Тіні забутих предків” під назвою “Дикі коні вогню” показували за кордоном. Режисера називали генієм Годар, Трюффо, Антоніоні, Фелліні та Куросава. У Парижі на показ було годі потрапити – квитки одразу розкуповували.

 

Французький постер фільму

Сергій Параджанов співає "Вербовую дощечку" і говорить своє улюблене слово 

 

 

"Тіні забутих предків" зробили Сергія Параджанова легендою. Ним захоплювалися Фелліні, Гуерра та Скорсезе. І, можливо, цей божевільно-неймовірний чоловік продавав малюнки Федеріко, а Тоніно називав "штаніною" – геніям пробачається. Зрештою, завдяки своїй творчості, Параджанов ніколи не буде забутим.

Тетяна Кулик

Сторінка 1 із 3