Матеріали з рубрики: як читати

«Ми вільні вирушати туди, куди забажаємо, і бути тими, ким є»

Джонатан Лівінгстон, головний герой притчі Ричарда Баха, 159 разів намагався виконати ідеальну мертву петлю, а ми стільки ж разів намагалися придумати вдалий початок для цього матеріалу. Розповідаємо, хто це такий, чому відвідувати друзів, які живуть на островах – не найкраща ідея і чому не варто губити рукописи.

Про що? 

Про мартина Джонатана Лівінгстона, якому життя звичайного мартина видається нудним. Для інших птахів політ – це лише можливість отримати їжу, а для нього – джерело найбільшої радости. Але Джонатан настільки набрид товаришам постійними демонстраціями усіляких фігур вищого пілотажу, що його виганяють зі зграї. Джонатан довго живе на самоті, вдосконалюючи майстерність, доки не зустрічає однодумців, які цінують радість від польоту понад усе.

Хто автор?

Ричард Бах – чоловік, який любить небо більше, ніж землю. В дитинстві Ричард бігав на причал, ховався за дошками та годинами спостерігав, як чайки літають над океаном. А вже у 14 він вперше відчув радість польоту сам, коли колега його матері запропонував їм покататися на аероплані. Відтоді його тягнуло в небо. Під час навчання в університеті Ричард брав уроки пілотування, а згодом кілька років служив у військово-повітряних силах США. Після закінчення служби працював пілотом-каскадером, авіаконструктором та проводив екскурсійні польоти на біпланах. Також Ричард писав оповідання та статті про авіацію, які продавав різним журналам. Його першою художньою книгою був автобіографічний роман «Чужий на Землі», який описує відрядження до Франції під час служби у військово-повітряних силах.

Коли ж автор написав «Джонатан Лівінгстон, мартин», текст розійшовся накладом більше, ніж мільйон примірників і приніс світову славу Баху. За словами Ричарда, він не уявляв і не сподівався, що його книжка матиме такий успіх:

 «Я думав, мене зрозуміють лише ті, хто отримує таку ж насолоду від польотів, але я помилився! Я був вражений коли отримав безліч схвальних відгуків від людей, які жодного разу не літали і я точно не був готовий, що ця невелика книжечка очолить список бестселерів»

Ричард продовжив займатися літературною діяльністю, написав ще кілька художніх романів, книг про авіацію і багато літав.

З часом Баху набрид галас та швидкий темп життя у місті, тому він переселився на острів Оркас, де живе досі. Письменник не припинив літати і регулярно влаштовує собі прогулянки над океаном у власному невеликому літаку. На запитання, чи безпечно літати в такому віці (83!) одному, Ричард відповідає, що ніколи не любив геройствувати: 

«Я хочу, щоб створили організацію Капітан Страхополох. Для того, щоб туди потрапити треба написати список речей, які ти не наважився зробити, знаючи, що інші герої їх витворяли. Я такий радий, що я страхополох».

Де загубився четвертий розділ?

Книга «Джонатан Лівінгстон, мартин» була видана у 1970 році. Попри те, що історія була шалено популярною, критики також не бракувало. Чимало літературознавців називали притчу черговою історією про мотивацію і натхнення, в якій немає нічого нового. Коли читаєш перші три частини, справді може так здатися. Джонатан – мартин, який пройшов довгий шлях самопізнання та вдосконалення, а згодом почав надихати інших займатися тим же. Ця історія красива, але не нова. Тоді чому ж варто її читати?

У 2012 році письменник потрапив в аварію, в якій мало не загинув. Він летів до свого друга, який жив на сусідньому острові, коли літак зачепився за лінії електропередач та перевернувся. Ричард провів чотири місяці в лікарні, проходячи реабілітацію після серйозних травм грудей, хребта і мозку (до речі, письменник хвилювався за свій літак більше, ніж за власне здоров’я і менше, ніж за два роки після аварії знову літав).

Коли Ричард повернувся з лікарні та займався реабілітацією вдома, його дружина знайшла рукопис, який загубився серед старих паперів. Це був четвертий розділ історії про мартина Джонатана, який ніколи не був опублікований. Річ у тім, що початково Ричард написав чотири розділи, але йому не вистачило духу надрукувати їх усі. За його словами, перші три складались у завершену історію, а четвертий був геть не потрібний. І от, більше ніж 40 років потому, Ричард повернувся до нього і після усього, що пережив, переглянув своє ставлення. «Джонатан Лівінгстон, мартин» вийшов у новому виданні, вже з четвертим розділом. Не будемо спойлерити і розповідати, що ж там таке, але скажемо, що він, як останній шматок пазлу, якого бракувало, перетворює ідеальну картинку в більш правдиву та справжню історію, ніж ту, яку так завзято критикували.  

«Джонатан Лівінгстон, мартин» – це історія про те, що сміливість робити те, що хочеться винагороджується абсолютною свободою і життям вільним від обмежень. Скільки разів ми обіцяємо собі робити те, що справді подобається, але часто відкладаємо мрії в шухляду зі старими паперами, і згадуємо про них лише тоді, коли стається щось, що зрушує наш спокій. Мартин Джонатан нагадує про те, що почуття щастя від виконання цих мрій варте того, щоб витягнути їх з шухляди.

Настя Кізима

Published in Література
"– Я змінив Всесвіт!
– Змінив.
– Я – Господь!
– Ти атеїст.
– Я не існую!"

Про 11 вересня 2001 року написано чимало історій. Роман Джонатана Сафрана Фоєра – не виняток. Він розповідає про дитину,  історія якої починається у день теракту, але витоки її варто шукати набагато раніше (що ми разом із автором і робимо). Розповідаємо, що ж саме відчувається «Страшенно голосно і неймовірно близько», чим Львів схожий на Нью-Йорк і як перекладається з французької “raison d’être” та чому це важливо.

 

 

Про що?

"В ту ніч, лежачи в ліжку, я винайшов спеціальну дренажну систему, яка одним кінцем буде підведена під кожну подушку в Нью-Йорку, а іншим - з'єднана з резервуаром. Де б люди не заплакали перед сном, сльози завжди будуть стікати в одне місце, а вранці метеоролог повідомить, зріс чи опустився рівень води в резервуарі сліз, і всім буде ясно, наскільки важко нью-йоркцям на серці того дня".

Оскар – одинадцятирічний винахідник, ентомолог-аматор, астроном та археолог, пацифіст і колекціонер монет, метеликів, які померли природньою смертю, та напівкоштовних каменів. Рік по тому, як його батько гине в 9/11, Оскар випадково розбиває вазу в татовій комірчині і знаходить конверт із прізвищем Блек та ключем всередині. Хлопчик любить складати списки і один з них – його “raisons d’être” (найважливіші причини для існування), куди він вписує: “знайти замок, який відкриває цей ключ”. Історія Оскара переплітається з історією його дідуся та бабусі, які пишуть листи йому та його батькові, пояснюючи на папері почуття, які не можуть висловити.

 

Кому читати?

Тим, хто почувається так, наче у них на серці сто тисяч тягарів. Тим, хто любить вигадувати речі і створювати списки у голові. Тим, хто шукає щось втрачене і не може знайти. Тим, хто сумує за не своїми досвідами. Всім таким  письменник дає єдину пораду – не припиняти шукати.

 

Хто автор?

Джонатан Сафран Фоєр. Загадковий чоловік, американець із єврейським корінням, професор, який викладає креативне письмо в університеті і починає інтерв’ю із фрази:

«Я не смішний. Люди думають, якщо мої книги смішні, то і я буду таким в житті. Тому зустрічі зі мною – неминуче розчарування».
 
 

Джонатан – середній син у сім’ї нащадків польських євреїв, які пережили Голокост. Коли він навчався в Принстонському університеті і працював над дипломною роботою, то приїздив в Україну, щоб досліджувати історію єврейського народу тут. Пізніше це стало книгою «Все ясно», в якій переплітаються історія молодого американця, який приїхав в Україну шукати відповіді на питання про минуле його сім’ї, з історією єврейського містечка, яке було знищено під час Голокосту. В книзі автор порівнює Львів із Нью-Йорком (так, ми теж були здивовані), втім це порівняння досить сумнівне:

«Львів – це місто типу Нью-Йорка в Америці. Насправді, Нью-Йорк був спроєктований по моделі Львова. Тут дуже високі будівлі (на цілих шість поверхів) та двосторонні вулиці (на яких можуть розминутися аж три машини) і багато мобільних телефонів. У Львові багато статуй та місць, на яких раніше були статуї. Я ніколи раніше не бачив місця, яке було б оформлене такою великою кількістю бетону. Все, абсолютно все, було з бетону, і навіть небо з своїм сірим кольором здавалося забетонованим».

Попри те, що книга розійшлась тиражем у більше ніж сто тисяч, Фоєр не став тим письменником, який роздає автографи чи проводить воркшопи «Десять кроків до кар’єри успішного письменника». Він продовжив писати і його часто можна побачити в бібліотеці чи кав’ярні з ручкою та нотатником, адже, за словами письменника, найкраще йому працюється серед людей. Автор пояснює, чому він пише, так: 

«Не тому, що я хочу, щоб люди думали, що я розумний, чи навіть хороший письменник. Я пишу, тому що я не хочу почуватися самотнім. Книжки роблять людей менш самотніми. Це – головна мета, поміж усіх інших. Книжки показують нам, що діалог є можливим навіть попри відстань».
 

Звідки така ідея?

«9/11 – це трагедія, що вимагала переказування. Прийняті версії не мали сенсу для мене. Я завжди пишу радше через те, що потребую щось почитати, аніж написати. У випадку 9/11 мені потрібно було почитати щось, що не було політизовано чи комерціалізовано, щось без жодних посилів, щось людяне».

Фоєр ніколи не прагнув написати історію, яка б пояснювала читачам, що він має на увазі. Натомість, він більш зацікавлений у тому, щоб почути, які емоції чи почуття книга у них викликає. Коли письменника спитали, який головний посил історії, він лише стенув плечима і сказав, що посили треба шукати в нехудожній літературі, релігійних лозунгах і політичних промовах. А він хотів би, щоб його історія змушувала людей знімати її з книжкової полиці знову і знову, знаходячи щоразу нові рядки, які б хотілося підкреслити.

 

 

«Страшенно голосно і неймовірно близько» – це не лише про зміст історії, але й про форму. Експедиції, організовані батьком, були улюбленою розвагою Оскара, а всі докази з них він зберігав у блокноті, який називався “Всяке, що трапляється зі мною”. Щоразу тато Оскара давав йому карти чи підказки, які допомогали зрозуміти в чому суть наступної експедиції. Деякі були доволі легкими, вирішення яких займало лише кілька днів, а на інші Оскар витрачав тижні. Однією з таких експедицій був пошук предметів з кожного десятиліття двадцятого століття. Вирізки з газет із підкресленими словами чи реченнями, фотографії, зроблені на камеру дідуся, цитати з книжок, в Оскара все це було ретельно посортовано. Роман  нагадує блокнот головного героя, адже в ньому теж багато світлин, якісь слова підкреслені, а якісь закреслені, деякі сторінки порожні, а на інших неможливо розібрати і словечка. Зв’язок між самим текстом та візуальною складовою є дуже сильним і складає важливу й особливу частину історії.

Коли читаєте цю книжку,  в один момент страшенно смішно, а в інший – неймовірно боляче. Спочатку ви хихочете з: «Якщо заглянути в словник на слово «кумедний» – там буде твоя фотографія», а потім витираєте сльози, бо: «Сподіваюсь, ти ніколи не любитимеш нікого так сильно, як я люблю тебе». В цієї історії нема гепі енду, а останні речення написані в умовному часі, бо коли доводиться жити з втратою чогось занадто цінного, легше стає лише тоді, коли будуєш історії, які починаються зі слова «якби».

Настя Кізима

Published in Література

У дитинстві Джек Лондон часто нудьгував, тому ходив до місцевого паба знайомитися з моряками і найгрізнішими капітанами західного узбережжя. Коли стало нудно в університеті, поїхав шукати золото на Алясці, а коли набридла cлава письменника, вирушив у плавання на власноруч збудованому кораблі. Якщо вам теж часто буває нудно, то будувати корабель ми не рекомендуємо, натомість пропонуємо почитати новий матеріал про роман Джека Лондона «Мартін Іден», де розповідаємо хто ж це такий, як можна було стати одним з персонажів цієї книжки та чому Джек Лондон не любив Лондон.

 

Про що?

Про кохання, особистий розвиток та розчарування. У Мартіна все гаразд. Він успішний моряк і в його житті немає турбот, окрім буркотливого чоловіка сестри, якому в юнаку не подобається усе, від кінчиків черевиків до пишної шевелюри. Але випадкове знайомство з Рут, дівчиною із заможної родини, приносить чимало нових турбот. Мартін закохується по вуха і хоче терміново стати таким ж освіченим, як дівчина, щоб їй не було соромно з’являтися з ним на людях. Після кількох тижнів наполегливого студіювання підручників вирішує, що він природжений письменник і цим буде заробляти на життя. На диво, Рут не в захваті від ідеї, як і решта оточення Мартіна. Втім, хлопець не дозволяє збити себе з пантелику і повністю присвячує час навчанню та написанню історій. На щастя, досвід роботи моряком подарував йому чимало пригод, які він описує у  коротких історіях, повістях, та романах.

Мартін переживає чимало негараздів, живе за межею бідности, а всі друзі з часом відвертаються від нього. Коли бажані слава й визнання приходять, Мартін розуміє, що став більш самотнім, ніж раніше. Попри те, що Рут, її родина, та інші, хто зневажав його, тепер шукають його прихильності, Мартіна мучить одна думка:

«Роботу ж було скінчено давно! Тепер ви навперейми годуєте мене, а тоді давали вмирати з голоду, виганяли з хати й кляли тільки за те, що я не йшов працювати. А роботу ж було скінчено давно. Тепер, коли я починаю говорити, ви хутко змовкаєте на півслові, ловите кожну мою думку і шанобливо прислухаєтесь до моїх слів. Але чому? Тому що я став славетним. Тому що в мене багато грошей. Зовсім не тому, що я, Мартін Іден, добрий і недурний хлопець! Якби я сказав, що місяць зроблено із зеленого сиру, ви б теж погодилися, принаймні, не перечили б, бо в мене цілі гори золота. А роботу, за яку мені платять, скінчено вже давно, кажу я вам, ще тоді, як ви плювали на мене і топтали мене!»

 

Кому читати?

Тим, хто любить вигадувати історії і пише чергову нотатку дорогою в університет. Тим, хто на питання про те, ким вони хочуть стати, коли виростуть, відповідають, що писатимуть повісті і романи на старенькій друкарській машинці десь у дерев’яному будинку на березі океану. Тим, хто на останні гроші купує книжку улюбленого автора і зачитується нею до ночі, навіть якщо вранці потрібно рано прокидатися. А ще, усім, хто почувається самотніми чи покинутими, хто сумнівається у вірності свого вибору та кому бракує підтримки й віри з боку близьких.

 

Хто автор?

Джек народився у прибережному місті Оукленд і з дитинства гасав до причалу дивитися, як розвантажують кораблі та продають рибу на морському ринку. Жив лише з матір’ю, а тому на хліб доводилось заробляти з раннього дитинства. У школі розносив ранкові та вечірні газети, а в чотирнадцять вирішив, що досить з нього тієї освіти і влаштувався на фабрику. До того, як йому виповнилось шістнадцять, юнак пройшов шлях від нелегального видобувача устриць (його кликали устричним піратом) до члена рибного патруля у затоці Сан-Франциско. Пізніше він написав про цей досвід у книгах «Сліпучий Круїз» та «Оповідки Рибного Патруля».

Джекові швидко набридло слідкувати за порядком у порту і він записався до команди круїзного корабля, що плив у Японію, а дорогою назад здійснив подорож через усю країну. Протягом цього часу Джек багато читав та мріяв стати письменником. Коли повернувся додому,  мати стала його єдиним слухачем. Він так надокучав їй історіями про те, як його мало не з’їла акула чи він не випав за борт корабля, що жінка дала йому гроші для того, щоб написати та надіслати історію на літературний конкурс. Джека не зупинила наявність у нього лише середньої освіти, коли учасниками були випускники престижних університетів. Він подав свій текст, виграв і отримав двадцять п’ять доларів. Втішений таким успіхом, Джек вирішив, що тепер обов’язково стане письменником.

Юнак хотів вступити до університету, але не мав достатньо коштів. Він продовжував підробляти, а весь вільний час проводив у пабі «Перший і останній шанс Гейнольда». Там Джек, як би зараз сказали, “займався нетворкінгом”. Моряки приходили до пабу перехилити чарчину і поділитися історіями про плавання, а Джек був першим у черзі слухачів. Там же він зустрів Олександра Макліна, який мав славу одного з найгрізніших морських капітанів свого часу. Вони швидко знайшли спільну мову і пізніше капітан став прототипом головного героя книжки «Морський вовк». Неможливо було не помітити дивакуватого юнака, який спочатку реготав з моряками, які були вдвічі старшими за нього, а потім годинами сидів за книжками. Коли власник пабу дізнався його історію, то так перейнявся, що позичив Джеку грошей, яких, щоправда, вистачило лише на перший рік навчання на факультеті англійської філології.

 

Джек відпочиває після довгого плавання

Студентське життя виявилось не таким захопливим, як Джек собі уявляв, тому, коли гроші скінчилися, він не засмутився і вирішив спробувати щастя у ролі золотошукача. Золота лихоманка була в розпалі і хлопець був серед десятків інших відчайдухів, які їхали на Аляску. Ця авантюра коштувала письменнику здоров’я, бо як і багато інших золотошукачів, він підхопив цингу. З Аляски Джек повертався виснаженим чоловіком: він втратив половину зубів, йому було важко рухатися. Після повернення додому він вирішив, що єдиний шанс розбагатіти – стати письменником. Джека більше не спокушали можливості підпільної ловлі устриць чи круїзного рейсу в Азію, а всю енергію та час він витрачав на те, щоб підсумувати отриманий досвід та записати його на папері. Історії виходили одна за одною, але жодне видавництво Сан-Франциско не хотіло їх публікувати.

Місяці поневірянь і численних відмов завершились, коли Джек отримав сорок доларів за текст «Тисяча смертей». Це перша історія, яка була опублікована за гроші, і з того часу його справи покращилися. Згодом Джекові творіння регулярно публікували, йому більше не доводилось позичати гроші на оренду квартири, а видавництва боролись за його книжки.

 



Автор радіє, бо його історії публікуються

 

Звідки така ідея?

Джеку був тридцять один рік, коли він почав писати роман «Мартін Іден». Одні з його найвідоміших робіт, «Поклик предків», «Біле ікло» та «Морський вовк», уже були опубліковані, а сам автор був відомий в Америці і поза її межами. Слава та постійна увага читачів неймовірно дратувала Джека і він хотів втекти від неї куди подалі. Тому вирушив  у довгу подорож океаном з дружиною та невеликою командою моряків на “Снарку”, кораблі, який Джек змайстрував власноруч та назвав на честь головного героя поеми Льюїса Керрола «Полювання на Снарка».



Джек знайомиться з місцевою культурою

 

Ця подорож тривала два роки, почалася у Сан-Франциско і завершилась в Австралії. Команда відвідала безліч островів у південній частині Тихого океану, а фото й записи Джека з Таїті та Соломонових островів довгий час залишались єдиними джерелами інформації про життя у цих місцях. Пізніше письменник описав подорож в автобіографічній повісті «Подорож на Снарку». Тоді ж з’явився роман «Мартін Іден», який описує розчарування юнака, який став відомими письменником: тоді ця проблема найбільше турбувала самого Джека.

 



Джек з дружиною на "Снарку"

Доля головного героя багато у чому нагадує життєвий шлях самого письменника, адже Мартін Іден теж належав до робітничого класу, був моряком та пережив чимало пригод до того, як почав писати. Як і автор, Мартін описував у своїх книгах власний досвід, і довгий час не міг досягти успіху. Але письменник все ж не був прототипом головного героя, тому що Джек і Мартін відрізнялися життєвими принципами та переконаннями (автор підтримував ідею соціалізму, а головний герой був затятим індивідуалістом).

У романі присутні ще кілька автобіографічних моментів, наприклад, історія кохання Рут і Мартіна. Прототипом персонажа Рут стала перша любов письменника, Мейбл. Їх познайомили спільні друзі, і з часом між ними виникла взаємна симпатія. Саме дівчина переконала хлопця спробувати вступити до університету.. Коли Джек вирішив поїхати шукати золота на Алясці, Мейбл переконувала хлопця цього не робити, та хіба той чоловік колись когось слухав. Дівчина все ж дочекалася на  його повернення і вони продовжували бути парою. Але що більше вони спілкувались, то більше Джек розумів, щоб любив у Мейбл ті риси, які сам ж додумав, тому він завершив стосунки. Пізніше у листі до друга письменник написав:

«Це було чудове кохання, але я переплутав момент з вічністю. Минув час. Я отямився, злякався, і зрозумів, що засуджую її. Вона була зовсім маленькою. У ній були як чесноти, так і негативні риси. Вона була чиста, чесна, справжня, щира, вона була всім. Але вона була маленькою. Її принципи не привели її нікуди. Досягнення? У неї не було жодних. Її культура лише торкалася поверхні, а найглибша глибина була лише мілиною. Ти розумієш про що я? Чи можу я пояснити краще? Я отямився і почав засуджувати, і моя наївна любов прийшла до кінця».

Ще одним персонажем із реального життя був Рес Брісенден, поет і друг Мартіна. Його прототипом став Джордж Стерлінг, письменник та найкращий друг Джека. Вони познайомилися ще юнаками, і це знайомство переросло у міцну дружбу. Без змоги часто бачитися, вони постійно листувалися. Джек у своїх листах любив скаржитися Джорджу на своїх дружин, погоду, а особливо на нові міста, які відвідував. Якось Джек Лондон поїхав до Лондона і писав Джорджу:

«Я чув, що є країни настільки красиві, що їх кличуть країнами Бога. А ось це країна, яку Бог забув, що він забув. Я читав про страждання, і трохи страждав сам, але ось це от перевершує все, що я міг уявити. Власне кажучи, я бачив такі речі, на які дивився вдруге для того, щоб переконатися, що це мені не приверзлося».

 

До речі, попри те, що письменник носив прізвище Лондон, це місто він просто таки ненавидів. У своєму щоденнику Джек писав:

«Якби я міг стати Творцем всього на одну годину, я б знищив Лондон і шість мільйонів жителів цього міста так, як були знищені Содом і Гомора, а потім я б поглянув на те, що зробив і сказав би, що зробив добре діло».

Попри те, що «Мартін Іден» був написаний більше ніж сто років тому, ця історія досі відгукується в серцях багатьох. Як і головний герой, ми закохуємось, а потім розуміємо, що закохалися в образ, який самі собі склали і який не має нічого спільного з реальністю. Чогось дуже прагнемо, і засмучуємось, якщо нам не вдається. А якщо вдається, то відчуваємо не радість, а розчарування, бо в наших мріях все інакше. Джек Лондон не дає чарівного рецепта, щоб це змінити чи не обіцяє, що все скоро стане краще. Він лише розповідає історію людини, яка це переживає, і дарує нам відчуття, що ми не одні такі.

 

Авторка: Настя Кізима

Published in Література

 

“Я стискав твою руку. Ти мене покинув. Спуск
у метро був схожий на смерть. Нас обірвали,
розрізали всі ці лиця й порожній вітер, що
верещав між нашими плечами”.

 

У 50 років жінки покидають роботу, аби у старості займатися садівництвом у заміських будинках. Коли Вірджинії Вулф було стільки ж, вона не старіла й не виходила на пенсію. Але мріяла займатися тим, що й усі літні жінки: “Я б хотіла розділити, підкопати, підлити цю ділянку” – нотувала в щоденнику за 1931 рік. Мова, щоправда, йшла про роман “Хвилі”. Адже, як би Вулф не обожнювала садівництво, її чоловік Леонард забороняв письменниці ним займатися – вона могла перерізати вени ножицями. Тож радимо разом із Вірджинією відкласти саджання хризантем на потім і читати “Хвилі”.

 

Про що?

Про життя і смерть. Про себе й інших. Про щастя і печаль. Коротко, страшно і сильно. Це найекспериментальніший роман Вірджинії Вулф, прочитати який вже  експеримент над свідомістю. Бо “Хвилі” – роман про вас. Вулф створила шістьох персонажів – Роду, Невіла, Бернадра, Сюзен, Джинні і Луї. Хтось із них – ваше віддзеркалення. Від того, що життя читачів вже хтось прожив, може стати моторошно. Але ж для цього й потрібна література, чи не так? Герої мають різні долі, але пов’язані спільним самотнім життям. Вони настільки несхожі, що стають подібними: “Хто я? Я говорив про Бернарда, Невіла, Джині, Сюзен, Роду і Луї. Я – це все вони? Невже я один і несхожий? Я не знаю. Ми разом вечеряли. Ми різні; ми не тут. Але я не можу знайти нічого, щоб вказувало на нашу роздільність”. Може й справді – Рода, Невіл, Бернадр, Сюзен, Джинні і Луї – це все ви?

Вулф дивиться на вас, щоб ви прочитали роман

Сюжет роману проведений пунктиром. Усе інше – потік життя, часу й почуттів. Вони переростають в думку, у хвилю, яка поглинає безмежністю. Шість друзів виростають разом, люблять і ревнують, лякаються світу й танцюють з ним, а в кінці розбиваються об берег, як кожен із нас. Хтось усе життя бажає людського тепла, якого не отримує через холодний погляд. Хтось не витримує жорстокости світу й кидається зі скелі зі словами: “Це була велика ілюзія”. Хтось має зустріч о 14:20 з міс Вілкінс, о 15-ій – з лордом Стенлі, о 15:30 – обід. І прийде додому ввечері, аби заснути й все почати знову, бо в молодості не дописав роман. Це все хвилі, які накочуються і змушують вас тонути – під скопами роздумів, валами емоцій, літрами поезії.

 

Так, саме поезії. “Хвилі” – це вірші в прозі, зі своєю ритмікою, версифікацією і особливими метафорами. Роман потрібно читати повільно й вдумливо, щоб не потонути. Ви намокнете –  це точно! – від сліз або поту, бо вірші про вас.

Вулф збирає хвилі з другом

 

“Ідея поезії; ідея деякого постійного потоку; не тільки людська думка перетікає, але все перетікає – ніч, корабель, і все зливається воєдино, і потік розростається, як хвилі. Чоловік і жінка розмовляють за столом. Чи вони мовчать? Це буде історія кохання між смертю і життям” – зі щоденників Вірджинії. 

 

Якщо начиння роману – вірші, то форма – музична композиція. “Хвилі” складається з двох опусів: монологів персонажів про їхнє життя та інтермедій, які описують сонячний цикл. Солярні вставки мають іншу тональність, відмінну версифікацію. Це – внутрішній годинник роману. Коли герої діти – сонце (яке для Вірджинії Вулф було жінкою) тільки здіймається: “Сонце ще не піднялося. Море було схоже на небо, тільки море було трохи пом’яте, наче мало зморшки”. Коли дорослі – сонце сідає: “Потім темінь покрила все”. Воно народжується й помирає разом з героями, здійснивши цикл одного дня. Такий прийом Вулф застосовує, щоб показати: ми всі маленькі, а наше життя скороминуще.

 

Кому читати?

Тим, хто хоче займатися медитацією, але не може сісти в позу лотоса. Бо “Хвилі” – це та ж медитація. Тим, хто втомився від одноманітної поезії про (не)любов і пов’язані страждання. Бо “Хвилі” – ехо вашої душі. Тим, хто зневірився в літературі – класичній чи сучасній. Бо “Хвилі” – це не те, що ви читали до цього. Роман  і для мертвих, і для живих, і для ненароджених.

 

Фотографії, зроблені Вулф самостійно

 

Хто авторка?

Ми вже розглядали трагічно-божевільне життя Вірджинії Вулф у попередніх статтях. Коротко: це англійська модерністка, яка боксувала з Джойсом. Вона мисткиня емоційного слова, від якого кидає то в азарт, то в апатію. Тексти Вірджинії пахнуть морем, імбирем, зів’ялою трояндою й почуттями. Авторка писала про свідомість сучасної людини, її думки за допомогою техніки “потоку свідомости”. І щоразу божеволіла від болю (ментального чи фізичного), коли завершувала роман. Вулф була імпульсивною, тому вся її творчість пройнята чуттєвістю. Читати її – це як шокотерапія під напругою +100500 ватт емоцій.

 

Звідки взялася така ідея?

Поезію Вірджинія любила, але не розуміла, навіщо  строфи. Чому б не писати вірш від початку сторінки до іншої? Вулф вирішила, що час чинити революцію:

“Мені в голову прийшла ідея, що я хочу, щоб кожен атом був насичений. Отже, треба відкинути все непотрібне, мертве, надлишкове; відтворити мить цілком, що՛ б вона в себе не включала. Скажімо, мить – це єдність думки; почуття; голосу моря. Непотрібне, мертве з’являється через включення того, що не належить миті. Наприклад, сніданок чи вечеря –  фальшиве, нереальне, за своєю суттю умовне щось. Навіщо брати в літературу те, що не є поезією? У цьому моя головна претензія романістам. Вони нічого не відбирають. Поети кращі в цьому, бо скорочують: вони викидають майже все. Саме цього я хочу досягти в “Хвилях”.

 

Ще одна фотографія, зроблена самою письменницею

 

Чим надихалася авторка?

Вулф завжди казала, що хоче перевершити свій, визнаний за життя, роман “Місіс Делловей”. Вона боялася не написати щось експериментальніше. “Хвилі” – роман, який дався їй найскладніше. Під час його написання, ментальне здоров’я письменниці гіршало з кожною сторінкою, бо Вірджинія змушувала робити себе неможливе – пройти крізь стіни людини в пошуках її сутности. Вона порівнювала себе з дайвером, який ризикує життям, щоб підняти з дна моря перлини. Вірджинія Вулф надихалася (не)звичними речами в житті. Від екзотичного шарфика у подруги на грудях до людини, яка втратила свідомість на вулиці. Її цікавило все. Тому вона носила із собою фотоапарат ( як зараз ходять із Зенітами) і знимкувала життя. Потім довго розглядала результат. Із таких засвітлених дрібниць складаються “Хвилі”. Проте це не роман матеріальних деталей і дріб’язків, а поезія свідомости, калейдоскоп ваших почуттів.

 

Вірджинія прихопила з собою парасольку, щоб не намокнути

 

Аби відпочивати, не потрібно їхати на Бора-Бора. Варто лише взяти до рук роман Вірджинії Вулф “Хвилі”. І плисти не одним в каное, а зі своїм героєм, вашим відображенням. Тоді ніколи не буде самотньо. Навіть серед таких бурхливих хвиль. У добру путь!

 

Якщо ви вже ознайомилися з “Хвилями”, рекомендуємо переглянути наш пост у Телеграмі, щоб дізнатися, що ще читати у Вірджинії Вулф.

 

Автор: Олексій Гаврилюк

Published in Література