Матеріали з рубрики: як читати

У дитинстві Джек Лондон часто нудьгував, тому ходив до місцевого паба знайомитися з моряками і найгрізнішими капітанами західного узбережжя. Коли стало нудно в університеті, поїхав шукати золото на Алясці, а коли набридла cлава письменника, вирушив у плавання на власноруч збудованому кораблі. Якщо вам теж часто буває нудно, то будувати корабель ми не рекомендуємо, натомість пропонуємо почитати новий матеріал про роман Джека Лондона «Мартін Іден», де розповідаємо хто ж це такий, як можна було стати одним з персонажів цієї книжки та чому Джек Лондон не любив Лондон.

 

Про що?

Про кохання, особистий розвиток та розчарування. У Мартіна все гаразд. Він успішний моряк і в його житті немає турбот, окрім буркотливого чоловіка сестри, якому в юнаку не подобається усе, від кінчиків черевиків до пишної шевелюри. Але випадкове знайомство з Рут, дівчиною із заможної родини, приносить чимало нових турбот. Мартін закохується по вуха і хоче терміново стати таким ж освіченим, як дівчина, щоб їй не було соромно з’являтися з ним на людях. Після кількох тижнів наполегливого студіювання підручників вирішує, що він природжений письменник і цим буде заробляти на життя. На диво, Рут не в захваті від ідеї, як і решта оточення Мартіна. Втім, хлопець не дозволяє збити себе з пантелику і повністю присвячує час навчанню та написанню історій. На щастя, досвід роботи моряком подарував йому чимало пригод, які він описує у  коротких історіях, повістях, та романах.

Мартін переживає чимало негараздів, живе за межею бідности, а всі друзі з часом відвертаються від нього. Коли бажані слава й визнання приходять, Мартін розуміє, що став більш самотнім, ніж раніше. Попри те, що Рут, її родина, та інші, хто зневажав його, тепер шукають його прихильності, Мартіна мучить одна думка:

«Роботу ж було скінчено давно! Тепер ви навперейми годуєте мене, а тоді давали вмирати з голоду, виганяли з хати й кляли тільки за те, що я не йшов працювати. А роботу ж було скінчено давно. Тепер, коли я починаю говорити, ви хутко змовкаєте на півслові, ловите кожну мою думку і шанобливо прислухаєтесь до моїх слів. Але чому? Тому що я став славетним. Тому що в мене багато грошей. Зовсім не тому, що я, Мартін Іден, добрий і недурний хлопець! Якби я сказав, що місяць зроблено із зеленого сиру, ви б теж погодилися, принаймні, не перечили б, бо в мене цілі гори золота. А роботу, за яку мені платять, скінчено вже давно, кажу я вам, ще тоді, як ви плювали на мене і топтали мене!»

 

Кому читати?

Тим, хто любить вигадувати історії і пише чергову нотатку дорогою в університет. Тим, хто на питання про те, ким вони хочуть стати, коли виростуть, відповідають, що писатимуть повісті і романи на старенькій друкарській машинці десь у дерев’яному будинку на березі океану. Тим, хто на останні гроші купує книжку улюбленого автора і зачитується нею до ночі, навіть якщо вранці потрібно рано прокидатися. А ще, усім, хто почувається самотніми чи покинутими, хто сумнівається у вірності свого вибору та кому бракує підтримки й віри з боку близьких.

 

Хто автор?

Джек народився у прибережному місті Оукленд і з дитинства гасав до причалу дивитися, як розвантажують кораблі та продають рибу на морському ринку. Жив лише з матір’ю, а тому на хліб доводилось заробляти з раннього дитинства. У школі розносив ранкові та вечірні газети, а в чотирнадцять вирішив, що досить з нього тієї освіти і влаштувався на фабрику. До того, як йому виповнилось шістнадцять, юнак пройшов шлях від нелегального видобувача устриць (його кликали устричним піратом) до члена рибного патруля у затоці Сан-Франциско. Пізніше він написав про цей досвід у книгах «Сліпучий Круїз» та «Оповідки Рибного Патруля».

Джекові швидко набридло слідкувати за порядком у порту і він записався до команди круїзного корабля, що плив у Японію, а дорогою назад здійснив подорож через усю країну. Протягом цього часу Джек багато читав та мріяв стати письменником. Коли повернувся додому,  мати стала його єдиним слухачем. Він так надокучав їй історіями про те, як його мало не з’їла акула чи він не випав за борт корабля, що жінка дала йому гроші для того, щоб написати та надіслати історію на літературний конкурс. Джека не зупинила наявність у нього лише середньої освіти, коли учасниками були випускники престижних університетів. Він подав свій текст, виграв і отримав двадцять п’ять доларів. Втішений таким успіхом, Джек вирішив, що тепер обов’язково стане письменником.

Юнак хотів вступити до університету, але не мав достатньо коштів. Він продовжував підробляти, а весь вільний час проводив у пабі «Перший і останній шанс Гейнольда». Там Джек, як би зараз сказали, “займався нетворкінгом”. Моряки приходили до пабу перехилити чарчину і поділитися історіями про плавання, а Джек був першим у черзі слухачів. Там же він зустрів Олександра Макліна, який мав славу одного з найгрізніших морських капітанів свого часу. Вони швидко знайшли спільну мову і пізніше капітан став прототипом головного героя книжки «Морський вовк». Неможливо було не помітити дивакуватого юнака, який спочатку реготав з моряками, які були вдвічі старшими за нього, а потім годинами сидів за книжками. Коли власник пабу дізнався його історію, то так перейнявся, що позичив Джеку грошей, яких, щоправда, вистачило лише на перший рік навчання на факультеті англійської філології.

 

Джек відпочиває після довгого плавання

Студентське життя виявилось не таким захопливим, як Джек собі уявляв, тому, коли гроші скінчилися, він не засмутився і вирішив спробувати щастя у ролі золотошукача. Золота лихоманка була в розпалі і хлопець був серед десятків інших відчайдухів, які їхали на Аляску. Ця авантюра коштувала письменнику здоров’я, бо як і багато інших золотошукачів, він підхопив цингу. З Аляски Джек повертався виснаженим чоловіком: він втратив половину зубів, йому було важко рухатися. Після повернення додому він вирішив, що єдиний шанс розбагатіти – стати письменником. Джека більше не спокушали можливості підпільної ловлі устриць чи круїзного рейсу в Азію, а всю енергію та час він витрачав на те, щоб підсумувати отриманий досвід та записати його на папері. Історії виходили одна за одною, але жодне видавництво Сан-Франциско не хотіло їх публікувати.

Місяці поневірянь і численних відмов завершились, коли Джек отримав сорок доларів за текст «Тисяча смертей». Це перша історія, яка була опублікована за гроші, і з того часу його справи покращилися. Згодом Джекові творіння регулярно публікували, йому більше не доводилось позичати гроші на оренду квартири, а видавництва боролись за його книжки.

 



Автор радіє, бо його історії публікуються

 

Звідки така ідея?

Джеку був тридцять один рік, коли він почав писати роман «Мартін Іден». Одні з його найвідоміших робіт, «Поклик предків», «Біле ікло» та «Морський вовк», уже були опубліковані, а сам автор був відомий в Америці і поза її межами. Слава та постійна увага читачів неймовірно дратувала Джека і він хотів втекти від неї куди подалі. Тому вирушив  у довгу подорож океаном з дружиною та невеликою командою моряків на “Снарку”, кораблі, який Джек змайстрував власноруч та назвав на честь головного героя поеми Льюїса Керрола «Полювання на Снарка».



Джек знайомиться з місцевою культурою

 

Ця подорож тривала два роки, почалася у Сан-Франциско і завершилась в Австралії. Команда відвідала безліч островів у південній частині Тихого океану, а фото й записи Джека з Таїті та Соломонових островів довгий час залишались єдиними джерелами інформації про життя у цих місцях. Пізніше письменник описав подорож в автобіографічній повісті «Подорож на Снарку». Тоді ж з’явився роман «Мартін Іден», який описує розчарування юнака, який став відомими письменником: тоді ця проблема найбільше турбувала самого Джека.

 



Джек з дружиною на "Снарку"

Доля головного героя багато у чому нагадує життєвий шлях самого письменника, адже Мартін Іден теж належав до робітничого класу, був моряком та пережив чимало пригод до того, як почав писати. Як і автор, Мартін описував у своїх книгах власний досвід, і довгий час не міг досягти успіху. Але письменник все ж не був прототипом головного героя, тому що Джек і Мартін відрізнялися життєвими принципами та переконаннями (автор підтримував ідею соціалізму, а головний герой був затятим індивідуалістом).

У романі присутні ще кілька автобіографічних моментів, наприклад, історія кохання Рут і Мартіна. Прототипом персонажа Рут стала перша любов письменника, Мейбл. Їх познайомили спільні друзі, і з часом між ними виникла взаємна симпатія. Саме дівчина переконала хлопця спробувати вступити до університету.. Коли Джек вирішив поїхати шукати золота на Алясці, Мейбл переконувала хлопця цього не робити, та хіба той чоловік колись когось слухав. Дівчина все ж дочекалася на  його повернення і вони продовжували бути парою. Але що більше вони спілкувались, то більше Джек розумів, щоб любив у Мейбл ті риси, які сам ж додумав, тому він завершив стосунки. Пізніше у листі до друга письменник написав:

«Це було чудове кохання, але я переплутав момент з вічністю. Минув час. Я отямився, злякався, і зрозумів, що засуджую її. Вона була зовсім маленькою. У ній були як чесноти, так і негативні риси. Вона була чиста, чесна, справжня, щира, вона була всім. Але вона була маленькою. Її принципи не привели її нікуди. Досягнення? У неї не було жодних. Її культура лише торкалася поверхні, а найглибша глибина була лише мілиною. Ти розумієш про що я? Чи можу я пояснити краще? Я отямився і почав засуджувати, і моя наївна любов прийшла до кінця».

Ще одним персонажем із реального життя був Рес Брісенден, поет і друг Мартіна. Його прототипом став Джордж Стерлінг, письменник та найкращий друг Джека. Вони познайомилися ще юнаками, і це знайомство переросло у міцну дружбу. Без змоги часто бачитися, вони постійно листувалися. Джек у своїх листах любив скаржитися Джорджу на своїх дружин, погоду, а особливо на нові міста, які відвідував. Якось Джек Лондон поїхав до Лондона і писав Джорджу:

«Я чув, що є країни настільки красиві, що їх кличуть країнами Бога. А ось це країна, яку Бог забув, що він забув. Я читав про страждання, і трохи страждав сам, але ось це от перевершує все, що я міг уявити. Власне кажучи, я бачив такі речі, на які дивився вдруге для того, щоб переконатися, що це мені не приверзлося».

 

До речі, попри те, що письменник носив прізвище Лондон, це місто він просто таки ненавидів. У своєму щоденнику Джек писав:

«Якби я міг стати Творцем всього на одну годину, я б знищив Лондон і шість мільйонів жителів цього міста так, як були знищені Содом і Гомора, а потім я б поглянув на те, що зробив і сказав би, що зробив добре діло».

Попри те, що «Мартін Іден» був написаний більше ніж сто років тому, ця історія досі відгукується в серцях багатьох. Як і головний герой, ми закохуємось, а потім розуміємо, що закохалися в образ, який самі собі склали і який не має нічого спільного з реальністю. Чогось дуже прагнемо, і засмучуємось, якщо нам не вдається. А якщо вдається, то відчуваємо не радість, а розчарування, бо в наших мріях все інакше. Джек Лондон не дає чарівного рецепта, щоб це змінити чи не обіцяє, що все скоро стане краще. Він лише розповідає історію людини, яка це переживає, і дарує нам відчуття, що ми не одні такі.

 

Авторка: Настя Кізима

Published in Література

 

“Я стискав твою руку. Ти мене покинув. Спуск
у метро був схожий на смерть. Нас обірвали,
розрізали всі ці лиця й порожній вітер, що
верещав між нашими плечами”.

 

У 50 років жінки покидають роботу, аби у старості займатися садівництвом у заміських будинках. Коли Вірджинії Вулф було стільки ж, вона не старіла й не виходила на пенсію. Але мріяла займатися тим, що й усі літні жінки: “Я б хотіла розділити, підкопати, підлити цю ділянку” – нотувала в щоденнику за 1931 рік. Мова, щоправда, йшла про роман “Хвилі”. Адже, як би Вулф не обожнювала садівництво, її чоловік Леонард забороняв письменниці ним займатися – вона могла перерізати вени ножицями. Тож радимо разом із Вірджинією відкласти саджання хризантем на потім і читати “Хвилі”.

 

Про що?

Про життя і смерть. Про себе й інших. Про щастя і печаль. Коротко, страшно і сильно. Це найекспериментальніший роман Вірджинії Вулф, прочитати який вже  експеримент над свідомістю. Бо “Хвилі” – роман про вас. Вулф створила шістьох персонажів – Роду, Невіла, Бернадра, Сюзен, Джинні і Луї. Хтось із них – ваше віддзеркалення. Від того, що життя читачів вже хтось прожив, може стати моторошно. Але ж для цього й потрібна література, чи не так? Герої мають різні долі, але пов’язані спільним самотнім життям. Вони настільки несхожі, що стають подібними: “Хто я? Я говорив про Бернарда, Невіла, Джині, Сюзен, Роду і Луї. Я – це все вони? Невже я один і несхожий? Я не знаю. Ми разом вечеряли. Ми різні; ми не тут. Але я не можу знайти нічого, щоб вказувало на нашу роздільність”. Може й справді – Рода, Невіл, Бернадр, Сюзен, Джинні і Луї – це все ви?

Вулф дивиться на вас, щоб ви прочитали роман

Сюжет роману проведений пунктиром. Усе інше – потік життя, часу й почуттів. Вони переростають в думку, у хвилю, яка поглинає безмежністю. Шість друзів виростають разом, люблять і ревнують, лякаються світу й танцюють з ним, а в кінці розбиваються об берег, як кожен із нас. Хтось усе життя бажає людського тепла, якого не отримує через холодний погляд. Хтось не витримує жорстокости світу й кидається зі скелі зі словами: “Це була велика ілюзія”. Хтось має зустріч о 14:20 з міс Вілкінс, о 15-ій – з лордом Стенлі, о 15:30 – обід. І прийде додому ввечері, аби заснути й все почати знову, бо в молодості не дописав роман. Це все хвилі, які накочуються і змушують вас тонути – під скопами роздумів, валами емоцій, літрами поезії.

 

Так, саме поезії. “Хвилі” – це вірші в прозі, зі своєю ритмікою, версифікацією і особливими метафорами. Роман потрібно читати повільно й вдумливо, щоб не потонути. Ви намокнете –  це точно! – від сліз або поту, бо вірші про вас.

Вулф збирає хвилі з другом

 

“Ідея поезії; ідея деякого постійного потоку; не тільки людська думка перетікає, але все перетікає – ніч, корабель, і все зливається воєдино, і потік розростається, як хвилі. Чоловік і жінка розмовляють за столом. Чи вони мовчать? Це буде історія кохання між смертю і життям” – зі щоденників Вірджинії. 

 

Якщо начиння роману – вірші, то форма – музична композиція. “Хвилі” складається з двох опусів: монологів персонажів про їхнє життя та інтермедій, які описують сонячний цикл. Солярні вставки мають іншу тональність, відмінну версифікацію. Це – внутрішній годинник роману. Коли герої діти – сонце (яке для Вірджинії Вулф було жінкою) тільки здіймається: “Сонце ще не піднялося. Море було схоже на небо, тільки море було трохи пом’яте, наче мало зморшки”. Коли дорослі – сонце сідає: “Потім темінь покрила все”. Воно народжується й помирає разом з героями, здійснивши цикл одного дня. Такий прийом Вулф застосовує, щоб показати: ми всі маленькі, а наше життя скороминуще.

 

Кому читати?

Тим, хто хоче займатися медитацією, але не може сісти в позу лотоса. Бо “Хвилі” – це та ж медитація. Тим, хто втомився від одноманітної поезії про (не)любов і пов’язані страждання. Бо “Хвилі” – ехо вашої душі. Тим, хто зневірився в літературі – класичній чи сучасній. Бо “Хвилі” – це не те, що ви читали до цього. Роман  і для мертвих, і для живих, і для ненароджених.

 

Фотографії, зроблені Вулф самостійно

 

Хто авторка?

Ми вже розглядали трагічно-божевільне життя Вірджинії Вулф у попередніх статтях. Коротко: це англійська модерністка, яка боксувала з Джойсом. Вона мисткиня емоційного слова, від якого кидає то в азарт, то в апатію. Тексти Вірджинії пахнуть морем, імбирем, зів’ялою трояндою й почуттями. Авторка писала про свідомість сучасної людини, її думки за допомогою техніки “потоку свідомости”. І щоразу божеволіла від болю (ментального чи фізичного), коли завершувала роман. Вулф була імпульсивною, тому вся її творчість пройнята чуттєвістю. Читати її – це як шокотерапія під напругою +100500 ватт емоцій.

 

Звідки взялася така ідея?

Поезію Вірджинія любила, але не розуміла, навіщо  строфи. Чому б не писати вірш від початку сторінки до іншої? Вулф вирішила, що час чинити революцію:

“Мені в голову прийшла ідея, що я хочу, щоб кожен атом був насичений. Отже, треба відкинути все непотрібне, мертве, надлишкове; відтворити мить цілком, що՛ б вона в себе не включала. Скажімо, мить – це єдність думки; почуття; голосу моря. Непотрібне, мертве з’являється через включення того, що не належить миті. Наприклад, сніданок чи вечеря –  фальшиве, нереальне, за своєю суттю умовне щось. Навіщо брати в літературу те, що не є поезією? У цьому моя головна претензія романістам. Вони нічого не відбирають. Поети кращі в цьому, бо скорочують: вони викидають майже все. Саме цього я хочу досягти в “Хвилях”.

 

Ще одна фотографія, зроблена самою письменницею

 

Чим надихалася авторка?

Вулф завжди казала, що хоче перевершити свій, визнаний за життя, роман “Місіс Делловей”. Вона боялася не написати щось експериментальніше. “Хвилі” – роман, який дався їй найскладніше. Під час його написання, ментальне здоров’я письменниці гіршало з кожною сторінкою, бо Вірджинія змушувала робити себе неможливе – пройти крізь стіни людини в пошуках її сутности. Вона порівнювала себе з дайвером, який ризикує життям, щоб підняти з дна моря перлини. Вірджинія Вулф надихалася (не)звичними речами в житті. Від екзотичного шарфика у подруги на грудях до людини, яка втратила свідомість на вулиці. Її цікавило все. Тому вона носила із собою фотоапарат ( як зараз ходять із Зенітами) і знимкувала життя. Потім довго розглядала результат. Із таких засвітлених дрібниць складаються “Хвилі”. Проте це не роман матеріальних деталей і дріб’язків, а поезія свідомости, калейдоскоп ваших почуттів.

 

Вірджинія прихопила з собою парасольку, щоб не намокнути

 

Аби відпочивати, не потрібно їхати на Бора-Бора. Варто лише взяти до рук роман Вірджинії Вулф “Хвилі”. І плисти не одним в каное, а зі своїм героєм, вашим відображенням. Тоді ніколи не буде самотньо. Навіть серед таких бурхливих хвиль. У добру путь!

 

Якщо ви вже ознайомилися з “Хвилями”, рекомендуємо переглянути наш пост у Телеграмі, щоб дізнатися, що ще читати у Вірджинії Вулф.

 

Автор: Олексій Гаврилюк

Published in Література