Матеріали з рубрики: oiff

Ми продовжуємо натхненно знайомити(ся) із програмою Одеського міжнародного кінофестивалю за підтримки платформи takflix.com. Загалом вона нагадує таку собі географічну мапу, що пропонує віртуально зануритися у естетичну та сюжетну специфіку абсолютно різних країн. Цього разу розповідаємо про гірко-солодкі елегійні мотиви каталонського дитинства, трагікомедійний сардинський сюрреалізм та страх, ненависть і бурхливу юність поміж гірських колумбійських вершин.

 

«Літо 1993»

Режисерка: Карла Симон

Країна: Іспанія

Рік: 2017

 

ПРО ЩО?

Літо, мерехтливий південний вечір, гамір, вогні, салюти. На початку картини маленький хлопчик, граючись у традиційні гуртові забави, викрикує до головної героїні Фріди: «Ти мертва!» Насправді вона – дитина дошкільного віку, її життя лише починається. Починається зі смерти матері. Тому героїню, що врешті лишилася повною сиротою, забирає сім’я дядька. Дівчинці доводиться адаптуватися до нового середовища та незвичних, чужорідних правил і умов.

 

Стрічка постає абсолютно фрідоцентричною: ми споглядаємо світ крізь призму сприйняття дівчинки (фігурально та буквально – завдяки операторській роботі; часом вона нагадує документальну), та водночас бачимо її саму у його ядрі – ніби на крихітному постаменті, довкола якого обертається реальність, сповнена самотности, розгублености, дитячих страхів, ритуалів, вигадок та прагнень.

 

Фріда вивчає себе, природу та навколишній світ. Вона входить у процес соціалізації, знайомиться із традиційними для католицької Іспанії релігійними практиками. «Літо 1993» – це стрічка про дитинство, яке почасти втілює у собі повноцінне серйозне маленьке життя.

 

Кадр зі стрічки "Літо 1993"
Кадр зі стрічки "Літо 1993"

 

ДЛЯ ЧОГО ДИВИТИСЯ?

Картина занурює у замкнений простір, що існує передовсім у голові Фріди, проте втілюється й фізично, матеріально – посеред вивареної спраглої зелені каталонських літніх садиб. Атмосферу локації підсилює специфічна кольорокорекція з акцентом на відтінки зеленого – це дещо уподібнює зображення до вінтажно-плівкового.

 

Візуально-чуттєвий стан, що полонить кадр, – пасивний, медитативний, елегійний та почасти задушливий. Він схожий на спекотне липневе пообіддя, яке, здається, ніколи не завершиться. Тож, дивіться, якщо персики та абрикоси, які сповнюють ваш пасторальний дачний простір, – усе ще сентиментально рідні, проте видаються надто тривіальними.

 

Картина торкається питань формування особистости, дорослої та дитячої психології, взаємодії між різними віковими групами в межах родини, проблем утрати, самотности, відчужености, адаптації, складних компенсаторних процесів. Фріда – і реальна персонажка, і глибокий, ємний образ внутрішньо ізольованої дитини, на дорослішання котрої впливають різноманітні деструктивні зовнішні фактори. Тож, дивіться, якщо прагнете прорефлексувати підняту режисеркою Карлою Симон проблематику та розібратися у тому, що може виявитися актуальним для вас.


Кадр зі стрічки "Літо 1993"
Кадр зі стрічки "Літо 1993"

 

«Чоловік, який купив місяць»

Режисер: Паоло Дзукка

Країна: Італія

Рік: 2018

 

ПРО ЩО?

Сюжет комедійної кінострічки розгортається довкола сюрреалістичного інциденту: сардинець заволодіває Місяцем. Уряди держав і відповідні інституції в рамках євроатлантичного альянсу налаштовані на оперативне вирішення проблеми. Для того, щоб вийти на контакт із героєм, на острів мусять відіслати спеціального агента під прикриттям Кевіна: він справжній професіонал та довершено володіє сардинською мовою. Єдина проблема полягає в тім, що походження має континентальне. Відтак, Кевін мусить пройти специфічну підготовку, аби постати істинним сардинцем та успішно провести операцію.

 

З розвитком сюжетної історії нас знайомлять із іншими характерними персонажами. Усі вони зображені дещо стереотипно, нарочито спрощено, мовби герої картин періоду кубізму. Тут і пара класичних поліцейських (у нашому випадку – службовців із Управління євроатлантичної безпеки) – «доброго» та «злого», і брутальний сардинський традиціоналіст із драматичним бекґраундом, і владні діловиті американські чиновники, і експресивні, гіпертрофовано емоційні континентальні італійці та хазяйновиті консервативні острівні мешканці.

 

Попри те, що стрічка починається із документальних кадрів висадки американців на Місяць (та і слово це фігурує у її назві), картина зовсім не про небесне тіло (адже це радше художній образ). Якщо узагальнено – вона про італійців. А також – про локальний устрій життя у всій його регіональній різноманітності – ментальній, культурній, ціннісній, звичаєвій.

 

Головний герой картини "Чоловік, який купив місяць"
Головний герой картини "Чоловік, який купив місяць"

 

У ЧОМУ СПЕЦИФІКА?

Стрічка користається достатньо звичними комедійними прийомами. Надто пришвидшена чи сповільнена динаміка в кадрі, (не)очікувані постріли або падіння, неприродньо виразна, «пластилінова» міміка персонажів, мовби ті грають у німому кіно, стереотипні архетипи, напускна патетика (здебільшого досягається за допомогою музичного оформлення та операторської роботи) у відверто несерйозних сценах, завдяки якій останні скидаються абсурдними.

 

Разом із тим, увесь цей синтез комедійних кліше представлений крізь призму живого, автентичного італійського колориту (відмінного від уже звичного для кінотрадиції французького або американського). Відтак, перед нами не просто комедія італійського виробництва, а самобутня, дещо фольклорна мистецька практика.

 

Візуально стрічка постає надзвичайно впорядкованою: усі елементи в кадрі розташовуються відповідно до специфічної чуттєвої гармонії. Тут багато мінімалістичної геометрії (вона втілена в особливій конфігурації об’єктів і чимось нагадує візуальну манеру режисера Веса Андерсона) та промовистих дотепних візуальних метафор (наприклад, як на початку, із власником Місяця та віслюком – вірогідно, нам натякають на спорідненість їхніх характерів). Відтак, і сюжетно, і візуально картина скидається на логічно структурований ланцюг трагікомедійних епізодів: виважених та продуманих, свого роду – довершених.


Згадана візуальна метафора
Згадана візуальна метафора

 

«Монос»

Режисер: Алехандро Ландрес

Країна: Колумбія

Рік: 2019

 

ПРО ЩО?

Картина розповідає про озброєне угрупування безпритульних підлітків під назвою Монос, які мешкають ізольовано в колумбійських горах. Щодня вони виконують виснажливі фізичні тренування, вправляються у поводженні зі зброєю, проводять специфічні ритуальні ігрища, доглядають за своїм скромним господарством та бурхливою дикою тамтешньою природою. Також, вони утримують позичену корову й полонену американську жінку (перша, як не парадоксально, викликає у них набагато більше трепету). Відтак, паралельно із центральною «підлітковою» історією розгортається лінія полонянки Доктори – акцент робиться на її психоемоційному наративі.

 

Водночас герої займаються тим, що властиво для підлітків будь-де та будь-коли: товаришують, кохаються, експериментують із зовнішністю та пізнають власну сексуальність. Звичний життєвий устрій угрупування порушує ряд трагічних інцидентів, тому молодь змушена шукати нового пристанища.

 

Кадр зі стрічки "Монос"
Кадр зі стрічки "Монос"

 

Внутрішній стан Моноса нагадує натягнутий оголений нерв: взаємодія між членами угрупування балансує на межі суворої «військової» дисципліни, екзальтованого підліткового гедонізму та підривної, мов порохова бочка, дикості й агресії. Кінематографічно такий емоційно-поведінковий синтез репрезентується передовсім через візуальні та аудіальні засоби: динамічну зйомку, що експансує увесь простір та не пропускає в нім жодної деталі, контрастній насиченій колористиці, виразному напруженому саундтреку.

 

Герої картини
Герої картини

 

ДЛЯ ЧОГО ДИВИТИСЯ?

Щоби зануритися у незвичну для себе систему людських взаємодій.

Попри те, що «Монос» – стрічка художня, а не документальна, вона нагадує свого роду соціальний експеримент. Угрупування скидається на закрите суспільство, що функціонує за власними специфічними правилами. Цікаво спостерігати за тим, як поводяться герої в рамках цієї соціальної одиниці, як розвиваються їхні стосунки, які ролі та ієрархічні позиції вони займають та як кожен із персонажів (усі вони мають багато спільного та ще більше – особистого, відмінного) реагує на різноманітні зовнішні тригери.

 

Герої картини
Герої картини

 

Щоби вразитися живій первозданній природі Південної Америки.

Локаціями у стрічці виступають і скелясті вершини, подібні до витончених, проте масивних авангардних скульптур, і дикі джунглі, і бурхливі тропічні ріки. Операторська робота максимально розкриває потенціал цього простору. Застосовуються різні манери зйомки: великі, середні та загальні плани, інтимне макро та фільмування величних колумбійських пейзажів за допомогою дрона. Комбінація усіх цих технік створює ефект присутности й включености, загострює сприйняття та чуття, що наділяє загальну кінематографічну історію роллю абсолютно глобальною, свого роду – гегемонічною.

 

Пейзажі у "Моносі"
Пейзажі у "Моносі"

 

Марія Васильєва

Дивитися незалежне кіно легально онлайн – це розкіш. Коли таку можливість надає українська платформа takflix.com та Одеський міжнародний кінофестиваль – потрібно брати руки в ноги та складати списки до перегляду. У наш список із трьох стрічок цього разу входять картини сонячної закоханости в Грузії, щирости у чоловічому хорі в Норвегії та обережности в творенні сім’ї у Литві. Продовжуємо з’ясовувати що, кому й навіщо дивитися на сайті OIFF Flashback зі стрічками “А потім ми танцювали” Левана Акіна, “Бо ми мужики” Петтера Соммера й Ю Вуд Свендсена та “Тут був Саша” Ернестаса Янскаукаса. 

 

“А потім ми танцювали”

Режисер: Леван Акін
Грузія, 2019



Трейлер до “А потім ми танцювали”

 

Що?

Стрічка про юного танцівника ансамблю грузинських танців Мераба (Леван Гельбах’яні, додали посилання на його інстаграм, бо ви захочете підписатися, чесно) та його самоусвідомлення, першу закоханість і Тбілісі, в якому він живе. Мераб народився в сім’ї, де бабуся, мама й батько танцювали в Метрополітені, Альберт-голі та Ла Скалі. Він також у ансамблі з дитинства. Його сім’я бідна, в них часто не має грошей на електрику, а сусідка постійно жаліється на старшого брата, який веде сумнівний спосіб життя, але також танцює. 

Керівник ансамблю на початку фільму зазначає, що в грузинському танці немає місця для сексу. Танцівниці розповідають, як з головного складу вигнали та запроторили до монастиря танцюриста, бо побачили його під час сексу з чоловіком. А посеред репетиції раптом з’являється Іраклі, танцівник на заміну із Батумі. І з цього моменту ми починаємо відлік дорослішання й усвідомлення Мераба. А також – знайомства з консервативним і гомофобним суспільством Грузії.

Навіщо дивитися?

Тому що це кіно, в якому зміст і форма ідеально переплітаються. Соціальна мета – вказати на проблеми ЛГБТК-спільноти в Грузії поєднується із фільмуванням повним сонячного світла та танцювальними рухами під народну грузинську музику й техно на закритих вечірках. 

Камера у фільмі рухлива й суб’єктивна, у середовищі багато дзеркал – ми  занурюємося в історію одного героя, Мераба, навіть бачимо його сни. Всміхаємося від метеликів у животі, намагаємося що є сили протанцювати все чітко й правильно та відчуваємо фізичний і моральний біль. Танці Мераба – засіб пояснити, що він відчуває. Гарантуємо, що ви перемотуватиме, щоб побачити їх знову і знову. 

Якщо все це не переконало вас подивитися стрічку, то ви не побачите фільм, прем’єру якого в Тбілісі охороняла поліція, біля кінотеатру православні священики влаштували масовий молебень, а ультраправі активісти, звісно, намагалися з кимось побитися.

 

Кому дивитися?

“А потім ми танцювали” часто називають грузинською версією “Назви мене своїм ім’ям”, тож, можна сказати, що це кіно для тих, кому сподобався фільм Гуаданьїно. Втім, ми вважаємо, що це стрічка для всіх, хто хоче побачити себе таких милих і недолугих, які закохано мріють у ранкових жовтих маршрутках, хто знає, як це, коли закінчилися гроші на телефоні, та для тих, хто хоче познайомитися з сонячною Грузією з різних боків.

 

“Бо ми мужики”

Режисери: Петтер Соммер, Ю Вемуд Свенсен
Норвегія, 2018


Трейлер до “Бо ми мужики”

 

Що?

Стрічка про хор звичайних норвезьких чоловіків різних професій із вусами та бородами, які люблять пити пиво у вільний час, а щовівторка зустрічаються і разом співають. На початку фільму ми дізнаємося, що вони мають виступити на розігріві Black Sabbath на музичному фестивалі. До події десять тижнів.

Хор цих чоловіків незвичайний. Вони не співають народних норвезьких композицій і не ходять у національному одязі. В їхньому репертуарі пісні зі словами “Я гівнюк”, “Чому мені боляче пісяти” та класичні твори на латині (прим. від авторки: перекладу слів класичної композиції у стрічці немає, тож, це лише моє припущення). Дехто з них у колективі вже більше, ніж десять років. Спершу може здатися, що це кіно про феномен чоловічого хору. Втім, це фільм про щирість, близькі стосунки та розвіювання міту повсюдної токсичної маскулінности. Спойлерити не будемо, але попередимо: починаємо дивитися кіно з усмішкою, а закінчуємо – сльозами.

 

Навіщо дивитися?

Для того, щоб зрозуміти, як мистецтво зближує абсолютно різних і незнайомих людей. Документальна стрічка з одного боку розповідає нам про хор, де люди перетворюються в один цілісний механізм. І це гарно показує фільмування: у кадрі учасники хору з’являються майже завжди разом. Чи то ми зосереджуємося на комусь одному, втім, бачимо поряд інші розмиті обличчя, чи то дивимося інтерв’ю, де завжди двоє учасників. 

А також для того, щоб побачити, хто може організувати людей у колектив. Адже з іншого боку “Бо ми мужики” – фільм про диригента, який цей хор змінив. Він дав кожному учасникові відчути себе на своєму місці так, що дружини чоловіків самотужки відсилають їх на репетиції, бо ті повертаються звідти щасливими. Саме диригентові віддані всі великі плани та рух камери. Це фільм про нього і його хор.

 

Кому дивитися?

Усім, хто ходив у дитинстві в хор чи на танці. Бо це нагадає вам (сподіваємося) про керівників колективів, запалених своєю роботою, які вміють творити із колективу другу сім’ю. Всім, хто хоче послухати, як цікаво звучить гурт непрофесійних співаків із непрофесійними голосами й піснями, але який відчуває музику. Та всім, хто хоче, аби кіно змусило реагувати: сміятися, плакати та відчувати тепло.

 

“Тут був Саша”

Режисер: Ернестас Янскаукас

Литва, 2018



Трейлер до фільму “Тут був Саша”

 

Що?

Стрічка про день із життя подружжя Юрґи й Томаса та небажаного хлопчика із дитбудинку Саші. Пара не може мати дітей, тож, вирішила усиновити дівчинку Сашу. Втім, бюрократичні схеми замість неї вирішили прилаштувати 12-річного хлопця. Це – травматичний досвід і для дитини, яка забагато розуміє, і для пари, яка не може змиритися з помилкою в системі, ані зі своєю совістю. Фільм розповідає про події тривалістю в день, але постійно відсилає нас у минуле, щоб ми зрозуміли трагедію головної героїні, жінки, яка не може бути матір’ю. А також, намагається знайти відповідь на запитання: “Що таке сім’я?”

 

Навіщо дивитися?

Щоб познайомитися з непопулярними для сучасного кінематографу темами – безпліддя та сирітства. Це кіно добре ілюструє і почуття Юрґи, і реакцію консервативного суспільства на її бажання всиновити дитину, і деструктив, який вона, травмована своїм становищем, вносить у життя близьких їй людей. А також, показує, який спектр почуттів є у дітей, звідки вони беруть вміння відкриватися і як переживають біль. Так у фільмі стираються межі зрілости й дитячости.

“Тут був Саша” – малобюджетне кіно. Його форма не відповідає масштабам тематики. Із речей, на які варто звернути увагу – світло й кольористика. У минулому подружжя все світле й тепле. У теперішньому – сіре, тьмяне й холодне. Більше нічого цікавого чи важливого у візуальній складовій картини, на нашу думку, немає. Це просто звичайне, добре зняте кіно, без особливих акцентів. 

 

Кому дивитися?

Насправді, ця стрічка не змусила нас співпереживати героям. Вона не зачепила. Лише ознайомила із проблемами. Тому це фільм для тих, кому цікаві теми сирітства й безпліддя.

Що б ви не обрали до перегляду з нашого списку, пам’ятайте – це ще не всі фільми з платформи OIFF Flashback. Про інші три ми писали тут. А далі буде. 

Так, ми теж з трепетом чекали, як купуватимемо квитки до Одеси й цілий тиждень дивитимемося стрічки на кінофестивалі. Так, ми теж засмутилися, бо пандемія позбавила нас можливости провести літо воістину кінематографічно. Але сповнюватися смутком не поспішаємо, бо для таких, як ми, Одеський міжнародний кінофестиваль та онлайн-платформа takflix.com створили спільний проєкт OIFF Flashback, де виклали 10 знакових фільмів з міжнародного конкурсу ОМКФ 2019. Розповідаємо, які стрічки обов’язково потрібно переглянути на платформі до 15 серпня.

 

“Палає, палає, палає”

Режисерка: Чанія Баттон
Рік: 2015

Є багато причин вирушити в дорогу: поїхати на відпочинок, навідатися до бабусі чи втекти якомога далі від родичів, з якими провели весь карантин. Втім, для Алекс і Сеф, головних героїнь стрічки “Палає, палає, палає”, жодна з цих причин неактуальна. Вони мусять колесити Великою Британією, щоб розвіяти прах свого приятеля Дена.

“Палає, палає, палає” Чанії Баттон багато чим нагадує класичні роуд-муві на кшталт “Зламаних квітів” Джима Джармуша, де головний герой вирушає у мандрівку, щоб виконати якесь завдання, а насправді переосмислює опуси свого життя. Сеф та Алекс всю дорогу “спілкуються” з Деном через відеозаписи, які він створив для них перед смертю і через які юнак намагається налагодити життя подруг, бо самі вони на це навряд наважаться.

Дебютна робота Баттон намагається викликати у вас сльозинку, трішки розсмішити і змусити подумати опісля. Тут просте фільмування, хороша акторська гра та класична побудова фільму, де глядач стрибає з радости в тривогу і назад. Все чітко і прямолінійно, але від цього фільм не гіршає. Радимо дивитися “Палає, палає, палає” в компанії з друзями, щоб одразу проговорити недомовки, а не робити це, як Ден, у відео після смерти. Чи, принаймні, просто гарно провести вечір.

 

“Жаль”

Режисер: Бабіс Макрідіс
Рік: 2018

Пам’ятаєте, як у дитинстві після розбиття коліна вам давали ласощі та співчували? Часом жалість має свої переваги. Головний герой стрічки Бабіса Макрідіса відчуває їх сповна: сусідка щоранку приносить йому апельсиновий кекс, знайомий швидко виконує замовлення у хімчистці, а друзі кличуть на ігри, щоб підбадьорити чоловіка. Все тому, що у його дружина перебуває в комі. От тільки проблема в тому, що жаль викликає залежність, і, зрештою, головний герой вже не хоче повертати речі у звичне річище.

Бабіс Макрідіс — грек, і у його роботі це відчувається. Вона атмосферно нагадує фільми Йорґоса Лантімоса чи Афіни Цангарі. Незворушні лиця, декоративність кадру, протяжні, але абсурдно-награні ранкові ридання головного героя створюють враження, що ми спостерігаємо не за реальними людьми, а за ляльками. Такий ефект створюється ще й тим, що камера у фільмі часто віддалена й статична, ніби дитина, яка дивиться за своїми іграшками у розрізі лялькового будиночка.

Під час перегляду не покидає думка, що ми маємо співчувати, але чомусь не можемо. У такий спосіб режисер робить нас такими ж учасниками картини, як і сусіди, працівники хімчистки та лікарі. Головний герой теж намагається викликати у нас жаль. І попри те, що у стрічці ніхто не усміхається, вона здається в абсурдному сенсі комедійною (чого тільки варті верески помічниці адвоката під важку рок-музику), що притаманно для грецького кіно.

Дивитися, якщо ви вже засумували за посмаком таких стрічок, як “Лобстер” чи “Вбивство священного оленя”

 

“Кришталь”

Режисерка: Дар’я Жук

Рік: 2018

Молода діджейка Веля дуже хоче втекти до США. І заради цього вона готова на все: підробку документів, брехню і навіть переїзд до білоруської глибинки. На вулиці 90-ті і все, про що мріє дівчина — це жити у Чикаго, на батьківщині гаус-музики. Її яскравий вигляд, колоритний англійсько-російський суржик з розділу “слухай, лісн сюда” протиставляється жовтаво-сірій атмосфері білоруської провінції. А Велине бажання втекти якнайдалі – ідеї, що ти потрібен лише своїй землі.

Питання втечі з Батьківщини для Дар’ї Жук не чуже. Вона й сама довгий час жила в США, навчалася в Гарварді та працювала там продюсеркою. Зрештою, зняла фільм про свою батьківщину, який так і не дає відповіді, чи ми винні щось своїй землі (на відміну від, наприклад, нещодавнього українсько-кримського “Додому”, у якому висновок доволі остаточний).

Після перегляду “Кришталю” залишається неприємне відчуття незавершености: не тому, що фільм не має фіналу, а тому, що він передає атмосферу невизначености 90-х. З одного боку, яскраві шрифти, рейв-музика, блакитне волосся головної героїні, а з іншого  — тотальний розпач. Український постер стрічки каже: “Впізнай дев’яності”, але навіть, якщо ви не можете їх впізнавати, то відчути — точно так.

 

Сучасні проблеми потребують сучасних рішень. Тому закликаємо вас не засмучуватися, що цього року не побуваєте на кінофестивалях, і переглядати красиве кіно онлайн, доки є така можливість. А ще чекати наступну частину фільмів з Одеського кінофестивалю онлайн від Пусто. Бо далі буде.

 

Кулик Тетяна